Русалка
У синій воді глибокого ставу
Русалка в гордій пливе самоті,
Прийма на себе від сонця заграву
Й дрейфує туди, де стоять мости.
На високім мості тім юнак,
Жваво волосся закинувши взад,
Втомився, либонь, за день неборак,
Стоїть, втупляючи очі чорні навзнак.
Учора він вертався додому
Й кинув додолу згори камінець,
Зачепивши одразу русалку по тому,
Що, тихо співаючи, доплітала вінець.
Помітив знову білеє тіло,
Злякався того, було, не на жарт,
Але в душі не так уж боліло,
Що кидок необережний її вбити не варт.
Він відчував її гострий взір,
Який, проте, жорстоким не був.
Ніби... Манив до берега, де бір,
Аж мовби слова ці почув.
Русалка також звернула на міль,
Простяглася на березі, мов кіт на печі,
Лежала й чекала, юнак той докіль
Крутим схилом дерся по-дурному вночі.
Як став трохи ближче,
То не чекала вона, а перейшла
Туди, де трішки поглибше,
Й за собою знов повела.
І далі не зрушила нікуди,
По пояс у холодній воді стоячи,
Потічки спадали зі сорочки туди,
Яку ночами з гілок збирала біжучи.
Торкнеться її тіла просто вже,
Воно, либонь холодне, та все манить,
Ніжно поцілує, пригорне, збереже,
Візьме зі собою й не дозволить іспоганить.
А вона лиш цього й чекала,
В обійми міцно вмить його взяла,
Не раз уже так перемагала,
Та й тепер до ями водяної завела.
Сріблясті бульбашки на воді,
Немов перли з тисяч раковин,
Поверхню, мов окріп, збурили тоді,
По хлопцю ж лиш ім'я було на березі, на знакові.
2022-10-01 13:52:41
8
1