Вірші
Не так як усі
Наче в тумані блукають зіниці
Люди без тями хапають гарячі серця
Б'ються об землю не дивлячись у верх
Своїми ж словами риючи яму
Повз вуха проходять мільйони доріг
Годинник показує північ, а може і схід
Широке пальто ховає хрусталь
Тендітно ховаючи крижані руки
Минають секунди минають і дні
А ноги щосили ідуть до воріт
Минаючи стадо рабів
Проходять у глиб до верхів
1
0
284
Чай минулого
Міріади думок проминають
Дощем над морями,
Снігом сипляться на гори
І нема вже дороги.
І не вкаже ліхтарик дороги
Бо не його турботи,
Що і як там летіло
Що за ким пролетіло.
Ну а поки - зима,
Ти тікай, не чекай.
Бо не розтане за мить
Ні холод, ні сніг молодий...
3
0
238
Втомлені очі
Як важко кружляти у сірих думках,
Ні волі, ні солі, ні хліба із поля.
Як важко пробиратися в болоті,
Без очей, без ніг і без кирзових чобіт.
Як важко дихати руками,
У білому тумані поміж згнивших тіл.
Як важко розплющити очі,
У кровавих тужливих дощах.
Накинути плащ, а може і два,
Сховатись подалі від жаских очей
І подихів болю із темних ночей.
Поринули в даль і забути усе -
Бажання всіх моїх людей.
0
0
293
Жага
До чого слова, пусті як папір?
Для чого тривожні думки?
У вітрі б розвіятись попилом,
Полетіти б в далекі краї.
Я птахом білим хочу кружляти
Між хмар що у небі живуть,
Співати із сонцем щоранку,
І ніч зустрічати в гаю.
Уві сні я буду сіяти зірки,
А ранком умиватися росою.
Зі зграєю кружляти у полях
І крила вільно розправлять.
Ой як же любо було б на душі...
Та жаль, це лиш думки
Прописані чорнилом.
Думки - лиш казка у мені.
13.06.2021
4
0
361
Фінал
День. Дощ. Падає небо.
Дерева сухі. Листя опале.
Будні дні. Останні сторінки.
Невже це кінець?
Кінець без початку.
Фінал, твоїх не посаджених квітів,
Недоспілих плодів з голови,
Не дійшовших до інших живих,
Твого сонця злотого фінал...
5
0
253
Кімната з думками
Напружені руки, зажмурені очі.
У тісній кімнаті із темними вікнами
Не вистачало ковтку білого світла.
Стіни наче тягнулися одна до одної,
А кімната все меншала і меншала.
Не було де дітись. Не було куди податись.
І все темніші й темніші вікна.
Та раз, і блиск пройшовся по кімнаті,
Неначе промінь сонця заглянув у гості,
Неначе небо посвітлішало.
І вириваючись із рук,
Що простягались з чорних стін,
Я відчувала новий подих.
Повітря, що насичене свободою.
І немов би крила простягались до небес.
Немов би то душа знову зацвіла.
Милик Іванна
6
0
258
