вологий короб з вишневого льоду

кепрісія

goretober 17. under the skin (під шкірою) червів під золотом нарікають венами; ядучі вузли мап метрополітену, що ховається під людськими кроками, шумом рудих рейок, що десь за три поверхи під важким ґрунтом - нарікають легенями. вологий короб з вишневого льоду нарікають комфортною зоною, мішки хибних форм, литі кров'ю, що горять під вагою втоми, під рудими рейками дихання, що влізає під карбоване золото, під молочний кришталь, критий холодом - нарікають вони просто "молодість". під фортецею, що оборонена лише словами, піснями неспіваними, сидять по комірках глибоких сотні тисяч бридких паразитів - але це так і треба, повіриш? де тут владою литі дорогі - горні хребти, що не зашкодять руху двадцяти, тридцяти, сотні потягів, що не знають свого міста призначення? (ви назвете це здатністю жити?) червів під золотом нарікають венами. тільки як мені нарікати той факт, що пісні на обороні фортеці хтось завжди доспівує за мене, а потім починає наново?

2022-10-17 08:22:31

Інші вірші поета

мої провідники рани власних острахів вербальні атлети висотки-трамваї-печалі

Інші поети

Цірук Тетяна

@tsirukt

Ťşųm

@Tsum

BON BON

@bon_bon_c0xu

Схожі вірші

Всі

Why?

Лунная Лапа

I was alone. I am alone. I will be alone. But why People always lie? I can't hear it Every time! And then They try to come Back. And i Don't understand it. Why?

8987

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

12007