кепрісія
@kaprisiya
я хочу кожний день все слів нових — михайль семенко
Блог Всі
Флешмоб від Літературного самурая
Думки вголос, Особисте
9
280
пост знайомства
Цікаве, Особисте
7
6
150
Вірші Всі
мої срібні екрани
моє місто — як паливо, масло, що виллє червоним: твоя кров проти довгих спідниць, що висять прапорами, мені сниться, як ти кладеш голову мені в долоні, ти — останнє сумління комедій на срібних екранах. моє море — це витоки скритної, шумної слабкості: я краду твоє стале, сміливе, безсльозне прокляття, у примарі гріхів, ти — фатальне моє право зрадити: відрікаюсь себе, здобуваючи дозвіл кохатись. твої ребра — безлюдні ряди стомлених кінотеатрів, я вмощуся дивитися мрії на кісточки пальців, твої думи — підсолена правда місцевої кари, що невпинно розводить нарізно скорботних коханців. моє місто — це запах ванілі, відходів та голоду, засинаю, вдихаючи жадібно тон безнадії за твоєї боюся не втримати власну я голову, ти ж теж вчила, що дія — підступна рівня протидії. тож припиняй мені снитися, я боюся не втриматись.
2
0
48
остання матір
від зародження право — жовтковий мішок з хлібом-сіллю, де розгнузданим морем в кістках вимерзало бажання, крізь римований стогін рождається зламане тіло — поневолена доля колишніх сміливих торнадо. серцевинні рідини обіймуть невинне обличчя, простирадла загорнуть стиди, обморочені мовою, бо вона — полотно, для спокут запаковане двічі: вона завжди широчиться в позі, як жінка народжує. її рот заяложений кров’ю та вищиром звіра, поміж ніг заховаються клекітні, ядерні кратери, в ярма пальців потраплять нейрони та ніжне лібідо, може, діти по правді завсіди похожі на матір? вона — муза, богиня шляхом шумовиння в легенях, прілий накип долізе до горла — то кашляєш словом, молоко її скисле віддасть довгождане марення, панацею промовистих смертників з вродженим голодом. там смішлива кімната викручує кістки упертим, не припиниш заходитись, завше оголено-зламаний, скаженіє багаттям диявольське друге пришестя, надиктовує похорон підлим фінальним наказом.
2
0
133
бути словом
покохай же мене за слова, за безстрашний протест перед вірою, за бажання тебе цілувать мокрим ротом крикливої лірики. це єдиний правдивий мій бій під софітами трагікомедії, з моїх найзаповітніших мрій — чути «я розумію поезію» тоді як я благаю зізнанням, кажеш «ось — моя доля нужденності» значить ти розумієш кохання, полонене палкою словесністю? промовляй же мені про любов, декларуй мої шрами під римою, це ж хоробро – душі оков друкувати душевною кригою? покохай мене за вітрила, мою душу, спотворену втомою, я ніколи не буду красива, прошу дозволу бути словом
3
0
18