Блог
Всі
Флешмоб від Літературного самурая
Думки вголос, Особисте
#Чому_я_пишу
я трохи запізно висловлююсь, але зараз складно зібрати і світло, і інтернет, і вільний час в одному місці.
також я роздумувала. очевидні речі по типу змоги висловлювати свої почуття теж правдиві, але хотілося залізти кудись глибше.
задумалася, що письменництво - єдина річ на цілому світі, де я відчуваю себе впевнено. мені подобається розповідати про те, що зі мною відбувається: й хороше, й погане, бо це дає мені деяке відчуття автономії над власними думками. насправді тільки так я повністю впевнена у своєму голосі й в тому, що можу зробити щось красиве й корисне з власного життя. взагалі у письменництві я не зовсім така, як у житті - я використовую красивіші слова, я довше роздумую над тим, що хочу сказати й над тим, про що говорити краще не треба. я парадоксально відчуваю себе якнайбільше собою, коли навмисне відходжу від себе. над цим цікаво задуматися.
саме крізь вірші я колись вперше зізналася собі, що потрапила в аб'юзивні стосунки. через декілька десятків віршів і випущених емоцій перестала їх романтизувати. саме через вірші я визнавала й ситуації, в яких сама поводилася неправильно й вчилася себе пробачати. той самий бар'єр між мною-письменницею й мною-мною відчутний й для мене помітний, тому дозволяє дивитися на себе крізь дзеркало й сміливіше говорити про все, що у мене коли-небудь було. в чомусь, мабуть, письменництво для мене - не тільки про можливість ділитися власними думками та баченням світу, а й про можливість формулювати власні думки й відшліфовувати бачення світу. може тому я ніколи не почуваюся повноцінною, якщо довго не пишу.
9
280
пост знайомства
Цікаве, Особисте
ніяк не доходили руки до того, щоб написати щось у блозі - я взагалі не звикла доповнювати свою творчість своєю особистістю. зазвичай просто викладаю на суд публіки й уходжу. але, можливо, прийшли часи щось змінювати.
так. для початку: звати мене юлею, а по-красивому тут я кепрісія - цей нік був обраний ще років сто тому серед переліку красивих імен, котрий я десь знайшла. перекладом його було написано словосполучення по типу "керована примхою" і мені здалося, що моїй творчості й взагалі мені це підійде. а потім прижилося.
на даний момент я вчуся на біотехнолога, тому в моїх віршах доволі часто можна побачити щось про хімічні реакції, математику чи розумне оточення - це я так намагаюся орієнтуватися власним життям)
поза написанням віршів я також активно цікавлюся кіно, особливо в жанрі жахів, і дуже непогано на ньому знаюся. взагалі я люблю дивні й моторошні сюжети, тому в моїх роботах це також буде. прозу я теж пишу (посилання на мій архів є у профілі. а в ньому - посилання на ще більшу кількість моїх соцмереж), але там я ще менш регулярна (і займаю ще більш вузькі та непопулярні ніши). з нереалістичних мрій маю великий потяг до режисури, який, цілком можливо, так і залишиться лише примарною ідеєю.
у віршах я люблю невпорядкованість, нестандартні ритми (або взагалі повну їх відсутність), простоту на користь щирості (а іноді - складність на користь щирості. все по ситуації). якщо що, то знаннями про ритм і рівні рядки я також володію, та іноді можу писати так, якщо настрій буде. але загалом я вже багато років тому для себе закінчила етап, де мені подобається так писати. та все може змінюватися. як каже мій нік (якщо хтось ще пам'ятає початок цього тексту), на цьому акаунті все керовано виключно моїми примхами й бажаннями. просто прагну робити те, що подобається і сподіваюся знайти тих, кому це також буде близько)
дякую за увагу до моєї писанини ❤
Вірші
Всі
мої срібні екрани
моє місто — як паливо, масло, що виллє червоним:
твоя кров проти довгих спідниць, що висять прапорами,
мені сниться, як ти кладеш голову мені в долоні,
ти — останнє сумління комедій на срібних екранах.
моє море — це витоки скритної, шумної слабкості:
я краду твоє стале, сміливе, безсльозне прокляття,
у примарі гріхів, ти — фатальне моє право зрадити:
відрікаюсь себе, здобуваючи дозвіл кохатись.
твої ребра — безлюдні ряди стомлених кінотеатрів,
я вмощуся дивитися мрії на кісточки пальців,
твої думи — підсолена правда місцевої кари,
що невпинно розводить нарізно скорботних коханців.
моє місто — це запах ванілі, відходів та голоду,
засинаю, вдихаючи жадібно тон безнадії
за твоєї боюся не втримати власну я голову,
ти ж теж вчила, що дія — підступна рівня протидії.
тож припиняй мені снитися,
я боюся
не втриматись.
2
0
48
остання матір
від зародження право — жовтковий мішок з хлібом-сіллю,
де розгнузданим морем в кістках вимерзало бажання,
крізь римований стогін рождається зламане тіло —
поневолена доля колишніх сміливих торнадо.
серцевинні рідини обіймуть невинне обличчя,
простирадла загорнуть стиди, обморочені мовою,
бо вона — полотно, для спокут запаковане двічі:
вона завжди широчиться в позі, як жінка народжує.
її рот заяложений кров’ю та вищиром звіра,
поміж ніг заховаються клекітні, ядерні кратери,
в ярма пальців потраплять нейрони та ніжне лібідо,
може, діти по правді завсіди похожі на матір?
вона — муза, богиня шляхом шумовиння в легенях,
прілий накип долізе до горла — то кашляєш словом,
молоко її скисле віддасть довгождане марення,
панацею промовистих смертників з вродженим голодом.
там смішлива кімната викручує кістки упертим,
не припиниш заходитись, завше оголено-зламаний,
скаженіє багаттям диявольське друге пришестя,
надиктовує похорон підлим фінальним наказом.
2
0
133
бути словом
покохай же мене за слова,
за безстрашний протест перед вірою,
за бажання тебе цілувать
мокрим ротом крикливої лірики.
це єдиний правдивий мій бій
під софітами трагікомедії,
з моїх найзаповітніших мрій —
чути «я розумію поезію»
тоді як я благаю зізнанням,
кажеш «ось — моя доля нужденності»
значить ти розумієш кохання,
полонене палкою словесністю?
промовляй же мені про любов,
декларуй мої шрами під римою,
це ж хоробро – душі оков
друкувати душевною кригою?
покохай мене за вітрила,
мою душу, спотворену втомою,
я ніколи не буду красива,
прошу дозволу бути словом
3
0
18
