- Приїжджаю я до Центру, заходжу, там як раз іде будівництво: таке робиться, усюди розвалля, безлад, пил, зайти немає куди, дошки падають, цегла летить, бо там роблять реконструкцію… Я стою і думаю: що я тут буду робити?! А наказ уже є.
І чую відбірний мат. Таке, що на голову не накладеш. Я сховалася. І думаю, треба з цим щось робити.
Пройшли якісь чоловіки, пузаті двоє, мат стих. Я запитую в людей, які там є, що це таке було? “А це – відповідає хтось – наші будівельники, вони тут будують: Гриша та Савелій.” “А хто який?” – перепитую я. “А оце – каже – сивий – це Савелій, а ото, що вищий – то Григорій.”
Думаю: як це я з ними буду працювати? Це ж катастрофа. Я просто не за знаю, як я буду працювати.
На другий день прихожу на роботу і вже хвилююся: боюся, що зараз знову будуть матюкатися й що ж мені робити? Коли бачу – під’їжджає два пежо автівки, одна світла, інша темна, виходить двоє чоловік, а я на ганку, кажу: “Добрий день. У нас є нові правила: ми не матюкаємося.” Вони подивилися на мене: “А це ще хто?”. “А – кажу – це нова директорка.”
Це спрацювало, всі припинили матюкатися. Може, лише там, де я не чула, а в цілому, все стало в порядку.
І почали ми працювати: я приїжджала на роботу, за всім слідкувала, збирала колектив, забула я за ту Олену…
- Як так? Я би не забула! Все ж почало ставатися, як вона сказала!
- Ну, так, потроху, в мені щось говорило: «О, я начебто це знаю, що це так має бути», але далі історію свою я вже не знала. А з трьома чоловіками зійшлося (Микита, Гриша та Савелій), робота нова зійшлася, подруга підставила. А далі, що вона мені розповідала про подальші події – вона мені щось і говорила, та я не все пам’ятаю..
- Нажаль…
- Так, але те, що не всі залишаться в мому житті – це я пам’ятала добре.
Але вони так гарно почали до мене відноситись, що я подумала, що воно все це..
- Але ні.
- Все нівелювалося: дуже Микита до мене гарно ставився, Григорій і Волгу подарував, і все було поважно, але все це було не просто так.