коли мені було десь приблизно чотири-десять років, я завжди видумувала різні нісенітниці. і, ні, щоб підійти до дорослих і спитати: «а чому після дощу виникає веселка/а чому ластівки відлітають у вирій/а як з самої води може виходити суп?» зараз все це пригадуючи, мене пробиває на сміх. назвати мої історії безглуздими на всі ці питання ще буде поблажливо. проте залишилося дещо незмінно навіть по виповненні моїх двадцяти — це хмарне місто. і не говоріть мені, що я поїхала з глузду, не треба! це я і без вас знаю. ну, що поробиш, коли навіть географія не змогла перебити мою надто фантазійну уяву. особисто я вже з цим змирилася і стала дивитися на багато речей простіше.


       так от, якось лежачи на подвір'ї одного спекотного дня, я дивилася на небо, засіяне хмарами вздовж і впоперек, хоча де-не-де проглядали блакитні шматочки. от саме тоді в мою «геніальну» голову закралася думка: «а що як хмари — це такі собі острівці на яких живуть хмарні люди?»


      і, звісно, я тоді подумала, що смуги, які залишають літаки — це взагалі-то смуги на небесних дорогах від хмарних машин. по-іншому бути просто не може  і взагалі які земні люди дурні, що за стільки років свого існування не змогли виявити хмарних людей. ой, не треба мені говорити от зараз своєю наукою. ні, я до сих пір вірю в життя цієї нації!


       отож, почнемо з того, що хмарні люди взагалі перебувають в стані повної відсутності ваги. чому ж вони ховаються і не показуються? а почали ви б відкриватися тим, хто постійно воює і смітить? я думаю, що ваша очевидна відповідь: «ні!» далі, я вважаю, що хмарним людям взагалі не потрібна їжа. от просто не потрібна і все. вони можуть ковтати лише азот і поглинають сяйво сонця. уявляєте, їм цього всього достатньо? а ще там постійно перебуває злагода і мир. хмарні люди поважають одне одного, там немає такого поняття як «чужа хата». там, знесиленого дорогою мандрівника напоять кришталевими крапельками води, попросять розповісти про подорож і укладуть спати, а вже зранку відпустять.


       я от думаю, що цими хмарними острівками можна керувати чи то за допомогою якось хитрого механізму в самих хмарах, або ж хмарні люди домовляються з вітром і той допомагає пересуватися їм по небу. чим же займаються хмарні люди? та багато чим: хто пильнує погоду, хто зайнятий дітьми, хто має слідкувати за розвитком підростаючого покоління, хто конструює нові хмарні будівлі, хто займається мистецтвом. але чи знали ви, що хмарні люди час від часу спускаються до земних? так-так! уявіть просто собі густий туман, який наповнює землю... це якраз і є містки від хмарних людей до нас, простих смертних...


       і можете скаржитися на туман і хмарних людей, але ви читаючи цю безглуздість, не подумали, що хмарні люди — це просто душі. душі померлих і ще ненароджених. вони не просто так відвідують нас, вони хочуть просто бачити своїх рідних щасливими, або ж знайти свою сім'ю тут. так, хмарні люди від нас відрізняються. вони не обтяжені метушнею/проблемами/переживаннями. вони постійно перебувають в гармонії. постійно. і це справді якесь диво-відкриття для нас звичайних.


       отож, зараз дивлячись на таке небо, обмотане білою ватою, наспівую рядки із пісні «Прірва» — Хардкісс:
«Там, де сідає туман,
Сядь зі мною, поговори.»