я не знаю, де за краєм підсвідомості ти зникаєш сам. щоразу нанизуєш гостріші пазурі спотворених істот тобою ж на і так вже роздерту душу, не забуваючи про отруту власних голосів, які по-твоєму ллються від інших. хто ти? лялька чи, може, все-таки черговий невдалий артист? чергова роль, черговий вираз обличчя і манікальна посмішка, яка кричить, що ти над краєм безодні і лише один крок… а навкруги пітьма, зіткана із сумнів правильного/неправильного.

       лише один крок і ти летиш в такі жагучі обійми Смерті. та поки ти не ступив. бо не знаєш куди. навколо темно. а коли тут взагалі було світло?

       ти перестав слухати чиїсь голоси і раптом, коли з'являється хтось із наміром витягти тебе — ти противишся. чому? може, тому що нікому не довіряєш? може, ти до сих пір вважаєш, що самотність це ліки для твого зраненого серця? іноді підпускаєш когось ближче, іноді надто близько, а потім сам і відштовхуєш. і так щоразу. не набридло самому?

       ти зненавидів себе через інших чи через себе? це важливо, бо варто задуматися кого прибрати з твого життя? не треба посміхатись, бо заплутати і одурманити себе це найогидніший вчинок. звичайно, ти можеш винити себе у всіх свох проблемах. у цих словах є лише доля істини, але… ти ж добре пам'ятаєш чиї слова/сльози/вчинки довели до грані?

       тихий звук капель дощу малює нерівними, опуклими лініями сльози. «ти егоїст(ка), коли не пронив(ла) ні одного слова вибачення/зізнання/привітання?» мабуть. мабуть, так і є. відвертість загалом грає з нами не по правилам. краще відгородитись від усіх стіною з вигаданої своєї проблемності. так завжди краще, ніж краяти розум черговим безглуздим вчинком власної дивакуватості. та і кому можуть бути цікаві твої «розказні»? як безглуздо! а ти давно дивився(лась) на себе в зеркало? ти — не особливий(ва) і також не звичайний. ти гірше. ти — сіра тінь, яка наслідує з незупинним стимулом чужі думки/мрії/цілі.

       пекучий вогонь не розтопить льодяної душі, а лише буде провалюватись у діру, яка більше і більше поглинає і ніяк не насититься. і з кожною мілісекундою апетити потвори стають глибші і глибші, та хто сказав, що колись буде кінець? хто вигадав таку «правильну» нісенітнецю?

       кожен новий ковток повітря заставляє заходитись тіло розривами болі. дихання стає неможливим, всередені все пече. і найжахливіше те, що ти не можеш перестати дихати. твоїй волі це не підвладно. тільки мозок може вирішувати. та тобі здається, що він хворий. хворий настільки, що ти не втримуєшся і гепаєшся головою об черговий стовп на вулиці. виходить чергова вистава закінчилась фіаском для твоєї лицедійної кар’єри. ти не впорався(лась).

       тиша барабанить липкуватим почуттям, що ти ще живий. ти ще ж рухаєшся, інколи всміхаєшся. фальшиво, та хто зараз взагалі веде себе щиро по відношенню до інших? та почекай, саме ти зруйнував і продовжуєш руйнувати себе далі: граєш по нав’язаним правилам незнаної для тебе гри, «випльовуєш» згустки крові, розповідаючи черговий затертий жарт, і вдаєш любов до змій з людською фізіономією. весело?

       наостанок…

       я не знаю, де тебе шукати, як витягнути, чим піддержати.

       я не знаю, що ти зазвичай п’єш холодними зимовими вечорами чи паркими літніми ранками.

       я не знаю, коли ти можеш засміятись чи поплакати.

       я не знаю навіть твого імені…

       але я точно знаю, що кожен має право на життя. право бути щасливим. право виправити скоєні помилки. право викреслити персони, які забули про тебе і вже давно вважають вигідним об’єктом для свого фону. право не тільки давати, але і повертати свою любов.

       я знаю, що де б ти не був(ла), де б не горланив(ла) «Numb» – Linkin Park, ти все одно посміхнешся…