ти можеш робити вигляд, ніби все «ок», стираючи тремтячими/нервовими рухами в'язку помаду з лиця. на сьогодні це останній твій клієнт. навіть посміхаєшся відображенню в побитому дзеркалі, заштовхуючи подалі думки. думки, які гнітять тебе зсередини, з'їдаючи заживо. думки, які заповнять мозок роєм здохлих мух.


      підбираєш довго фільтр, бо «видок» твій, кралю, ще той. такий тьмяний, що без пудри/тонального крему/консилеру/рум'яни ти просто ніяка. неможливо запам'ятати, бо очі давно втратили блиск моря з краплинками лукавості, а лице застигло рівною фактурною маскою. на щоці в «реалі» застиг рівний поріз, трошки розбита губа. перформенс вийшов незабутній. для клієнта звісно. для тебе все ж злилося в одну сіру кашу, де ти як «хороша дівчинка» виконувала накази... 


       гарячущі потоки води не змиють бруд від замащених пальців роботяги. по правді його і немає. ти просто накрутила в підсвідомості чорт знає що. але ти над цим не часто морочишся, бо бридка натура основного «папулі» покриває всі платежі. «тебе не нужно думать. нужно только действовать своим маленьким вертким язычком» — постійно повторює. горло саднить. ти захлинаєшся чи то водою, чи то ненавистю до себе, чи то… б#ять, як же це вже за#бало. куди? куди мчить твоє життя?


       солоні сльози, на жаль, не течуть... їх просто в тебе немає. корінь проблем тягнеться ще з дитинства. саме тоді ти втратила саму себе, ставши ніким. не відчуваючи абсолютно нічого. прикольно, так? прикольно, коли жахливі картинки заставляють кричати в темряві і від того будити сусідів. милих/хороших сусідів у яких недавно з'явився рожевощокий калачик...


       мабуть, «найфіговіше» це пам'ятати все. до найменшої деталі/погляду/слів. гидко. гидко настільки, що видерти нутрощі здавалось би найкращим рішенням... пройшло стільки часу, а пам'ять нагадує.


       совість зникла давно, як і сутність. обезцінення товару і водночас завищені ціни на послуги. з надією, що ти станеш не цікавою/не вигідною. та охочих безліч. навіть просто доторкнутися до твого білявого волосся, яке наче льняна стрічка проходить крізь пальці, чудними змійкам згортаючись в долоні. 


       наркотики — єдине, що тримає на плаву, додаючи кольори до сірої палітри дійсності. вони повністю замінили їжу, і тепер ти взагалі перестала розбиратися в будь-якому запаху/смаку. на сніданок тільки стакан дешевого віскі, яке трішки додасть наснаги. далі душ, потім тотальний макіяж... і так кожен ранок. кожен довбаний ранок.


       ти тягнеш маленьким глоточками давно охоловшу каву. посміхаєшся, коли чорноволоса дівчинка протягує ромашку з трошки пашарпаними пелюстками. так дивно відчувати тепло маленької ручки. ніжної. наче ангел зійшов з небес і розігнав клубки пітьми навколо. 


       заторможено дивишся в бік звідки вибігло маля і помічаєш замучену брюнетку, яка тягне важущі пакети. все, що далі відбувається, робиться на абсолютному автоматі. везучи Ірину, дізнаєшся, що вона сплачує кредити свого колишнього чоловіка. ледь-ледь живе-виживає від зарплати до зарплати. заганяється на двух роботах і все одно грошей не вистачає. 


       ця зустріч настільки вибиває з колії, що ти надієшся хоча б ще раз зустріти жінку і її дитину. щось змінюється. напевно, змінюєшся ти. правда, ще не остаточно… ти все-таки вже не маленька дівчинка і маєш вирішувати ЯК ТИ ХОЧЕШ ПРОЖИТИ СВОЄ ЖИТТЯ!


       ти можеш просто покинути цю кабалу. закрити безкінечність повторюваних днів з одними і тими ж лицями, бо… бо Доля таки вирішила дати тобі шанс відігратися і цей раз ти маєш не про#бати його. дослухай «Rise Up» — TheFatRat і біжи назустріч свободі, простягнувши свою руку понівеченим у душі...