Частина перша

Тій, що невпинно доводить мені важливість розмов

для порозуміння між людьми, присвячується

Вітер грається зі світлим листям оливових дерев – вони відповідають йому тихим шелестом, тепле вечірнє сонце цілує зелені налиті плоди – вони підставляють свої округлі боки для поцілунків. Тихо журчить посеред саду невеликий фонтан у вигляді жіночої фігури, б’ються ручайки об мармур, стікають вниз її кам’яним тілом та залишають на ньому вологі цівки, розбиваються та розлітаються навкруги, і в окремих краплинках, розпорошених, застиглих у повітрі на секунду, відбивається грайлива веселка.

Такими – спокійними і тихими – були вечори на мальовничому Лесбосі. Крізь шепіт трав та фонтану можна було почути несміливі кроки моря, що облизувало береги острову з усіх боків, а якщо подивитися вдалину крізь вигнуті хребти невеликих гір, рясно вкритих смарагдом лісів, можна було і побачити на горизонті клаптик світлої бірюзи водної гладі, у якій відбивається небо: світле, майже безхмарне, ясне.

Але все це зараз губилося на фоні розмов і дівочого сміху в оливковому саду. Троє із групи сиділи на білій кам’яній лаві, ще дві розташувалися поряд прямо на землі, під деревом, при чому, одна із них лежала на колінах іншої. Біля них стояла ще одна, обпершись однією рукою на шорсткий стовбур, а іншою зриваючи із гілок зелені плоди. Ще юнка – біля фонтану, і краплі час від часу ховаються у складках її жовтої сукні, але їй до цього ніби зовсім немає діла: вона жваво накручує на палець окремі пасма волосся та заплітає їх у тоненькі косички, але неслухняні кучерики волосинок все ж вибиваються та не хочуть слухатись свою хазяйку.

- Хтось із вас буде? Людус, хочеш олив? – посміхнулась дівчина в білому, звертаючись до своєї подруги, що зараз намагалась приручити неслухняні пасма, та простягаючи їй жменю щойно зібраних олив.

- Так, звісно, не відмовлюсь, - одразу погодилась, навіть не подумавши, Людус. Дають – бери. Окинула живим темно-зеленим поглядом юну м’яку постать, що наближалась тепер до неї, до фонтану, аби помити зірвані плоди. Слідкувала за тим, як біла шкіра рук мокне під ручаями води, а мідне волосся хвилями падає вниз з плечей на схилене зосереджене обличчя. Вся вона, а особливо зараз, під переливами сонця, нагадувала маленького баранця – біла і мила.

- Тримай, - простягнула, і дівча взяло все, не подякувавши навіть кивком голови. А що? Їй самій запропонували, тож очевидно, що вона не має відчувати подяку. Тим паче, це нормально, коли її чарівній персоні щось пропонують, а особливо якщо це Агапе – вона взагалі завжди радіє віддавати щось. – Чогось іще хочеш?

- Так, заплети мені кіски – я вже хвилин десять страждаю, а вони все рівно не виходять, - трохи вередливо підняла підборіддя та піднесла кирпатого носика до неба.

- Може ще зробити масаж голови? Або… Ти хочеш чогось ще? – ну що за людина! Ніколи не зустрічала нікого, хто так само палко рвався б зробити іншим приємно.

- Звісно, - і тонкі пальці слухняно та м’яко заповзли у волосся і почали обережно погладжувати шкіру голови. Іноді така прислужливість дратує, але зараз вона була не проти, аби хтось про неї подбав. – Можеш також розім’яти мені плечі, раз вже почала – останнім часом в мене так болить спина.

- А мені масаж? – із добре вловимим відтінком ревнощів вимогливо запитала дівчина у темно-зеленому, трохи обурено піднявши голову із колін іншої дівчини, на якій до цього вона спокійно лежала.

- Ах, то тобі однієї мене замало, Маніє? Ти хочеш, аби і Агапе була в твоєму розпорядженні? Яка ж ти ненаситна. Чи це тому, що тобі зі мною не так уже й добре? - прикусивши губу хитро і трохи хтиво поглянула в бездонну темінь очей Манії своїми отруйно-зеленими.

- Не говори дурниць, Ерос! Мені приємно з тобою, - юнка простягнула руку до яскраво-рудих, ніби полум’я диких маків в безмежному полі, кучерів, погладила щоку, притягнула подругу до себе за підборіддя та м’яко поцілувала у кутик вуст. - Просто я вважаю, що це нечесно, коли ми не можемо отримувати ту саму кількість уваги від Агапе, що і Людус. Її Агапе любить набагато більше!

- Ти ж знаєш, що це не правда, - м’яко намагалась захиститись від звинувачень дівчина в білому, але в сірих очах її на секунду залягла образа. – Я вас всіх однаково люблю. І якщо ти хочеш… я і тобі зроблю масаж. І кожній із вас також. У будь-який час, коли попросите.

- Не приймай близько до серця, сонце, - відірвавшись від читання, озвалася з лавки юнка у рожевій сукні із поясом трохи темнішим за основний колір її одежини – Сторге. – Всі знають, яка ти добра і хороша, і що ти однаково готова зробити те саме для кожної з нас. Манія просто вередує.

- Так вона показує свою любов, - додала та, що сиділа поряд, із зібраним та підв’язаним стрічкою волоссям кольору рудого каштану. – Ми нещодавно з Філією якраз обговорювали це, - Прагмі завжди подобались ці тихі, спокійні розмови, їй імпонувала компанія ніжної Філії. Із нею було комфортно, із нею можна було поділитися будь-якими думками та переживаннями, і вона завжди зрозуміла б… і дала пораду. Сам лише погляд її блакитних очей, чистих та ясних, як небо, дарував душі заспокоєння.

- А, так ось куди ви вдвох зникли вранці, - видихнула ледь чутно, полегшено, Манія, помітно розслабившись. – Я прокинулась і не побачила вас у ваших ліжках. Ось і хвилювалася, - промовчимо, що їхні ліжка взагалі в іншій кімнаті, промовчимо, що Манія прокинулась вранці, аби непомітно пробратися до Прагми та милуватися тим, як вона спить.

Не скажемо і те, як сильно вона засмутилась і розізлилась одночасно, коли не побачила подругу на своєму місці у такий ранній час. Як і не будемо говорити про те, як сильно вона обурилась, коли зрозуміла, що не лише Прагми, а й Філії немає на місці. Завжди вони разом ходять і… можливо саме зараз Прагма тримає за руку іншу, а не її, Манію, саме зараз дивиться на іншу, а не на неї, своїми зеленими із вкрапленням карого прекрасними очима і, повністю поглинута промовами спокійної золотоволосої юнки, навіть не думає про неї, Манію. Так, Манія зовсім нікому не потрібна. І людина, яка найбільше за все їй важлива, не думає про неї, занадто зайнята іншою дівчиною.

Від цих думок Манії стало так сумно тоді і образливо. Але як добре, що все виявилось набагато краще, ніж вона уявляла. Вони просто розмовляли.

- Так не хочете поділитися деталями своєї розмови? Мені також цікаво почути дещо із ваших філософствувань, - поцікавилась ввічливо Сторге. – Як, я думаю, і кожній із нас, - у їхній компанії із семи дівчат вона була тією самою ниткою, що зв’язувала та тримала їх усіх разом. До кожної вона ставилася тепло і дружньо, до кожної була уважна, і саме з неї починалася дружба дівчат, перш ніж вони потрапили в цю компанію та роззнайомилися всередині неї. Із тих пір багато років пройшло, їхні зацікавлення та міжособистісні стосунки постійно змінювалися, проте одне залишалося незмінним – віддана і світла Сторге. Можливо, саме завдяки ній вони всі все ще тримаються разом.

- Ми говорили загалом про любов та про те, що кожна людина відчуває її та виражає по-різному, - відповіла Філія, м’яко посміхнувшись та провівши рукою між складок своєї сукні кольору світанкового неба.

Манія знову напружилась, і тепер вже вона не лежала на колінах Ерос, а зіскочила на ноги та підійшла ближче, аби краще чути, і темні очі її буквально поглинали два силуети навпроти – Прагму і Філію. Та й всі інші дівчата також скоро підтягнулись та зібрались навколо лавки у півколо, передчуваючи щось важливе.

Ерос доволі сміливо тримала за талію Людус, обнімаючи її зі спини та погладжуючи руками всі доступні та не дуже місця. Людус ніколи не була проти, враховуючи що її з Ерос стосунки завжди були доволі відкритими та вільними: при потрібному настрої поцілунки у губи, при чому – доволі пристрасні, були цілком прийнятними та навіть бажаними, а прохання помити спинку, яке завжди переростало у щось набагато більше, також сприймалося як дружній жест. Насправді, Людус хотіла робити те саме із кожною дівчиною компанії, адже їй була важлива різноманітність, проте інші були занадто нудними і не погоджувались. Іноді ще Манія приєднувалась до їхніх із Ерос розваг, але лише тоді, коли хотіла, аби її втішили. Час від часу виходило спокусити Агапе, але вона занадто невинна для розкутої та шаленої Людус, нехай і в поривах жертовності готова навіть на те, від чого буде потім ще довго червоніти. Сама ніжність.

Зараз Агапе трималась за руку зі Сторге, а та обережно її погладжувала, вважаючи за свій обов’язок втішити все ще засмучену ситуацією з неприємним зауваженням Манії дівчину.

- А також окремо поговорили про любов конкретно в нашій компанії, - продовжила Прагма, розгладжуючи серйозно та стримано складки своєї світло-персикової тканини.

- О, так ви говорили про всіх нас? І про мене? – не втрималася Манія, і її поганий настрій моментально зник.

- Звісно, про тебе також. Ти ж невід’ємна частина нас.

- І до чого ж ви прийшли? – солодко, медово і липко протягнула Ерос, пускаючи бісиків очима. – Оголили душу кожної із нас та розібрали її по частинкам? А от із моїм тілом зробити так само ніколи не погоджуєтесь, як не соромно.

- Ми любимо одна одну – це факт. Але ми робимо це по-різному, тому іноді між нами можуть виникнути деякі непорозуміння саме через те, що ми відчуваємо та показуємо свої почуття не однаково.

- Саме тому ми з Прагмою проаналізували наші характери та змогли відокремити різні відтінки любові. Ось наприклад Прагма. Вона доволі стримана і любить більше розумом, ніж серцем. Вона любить за ставлення до неї інших, за уважність, за окремі риси характеру.

- Для мене любов – це щось на кшталт вдячності і поваги за те, що кожна із вас зробила для мене. Я сама дуже раціональна, тому мені важко зрозуміти тих, хто більше опирається на емоційну складову…

- Ти маєш на увазі Манію? – запитала ласкаво Сторге, знаючи, що в глибині душі Прагма справді старається зрозуміти та пізнати її, тому що цінує Манію.

- І її також. А ще Людус і Ерос. Вони люблять пристрасно.

- Хоча Людус більш непостійна, вітряна, а Ерос більш палка. Людус – вітер, Ерос – вогонь, - поправила квіточку у золотому пухнастому волоссі Філія, посміхнувшись.

- А як щодо мене?.. – з надією запитала Агапе, і очі її сірі загорілися.

- Твоя любов альтруїстична, - огорнула дівчину, точно обійняла, ніжно-карим поглядом Сторге. – Ти добра і готова завжди віддавати щось, ділитися чимось, робити добрі справи на благо іншим. Твоя любов виявляється в турботі.

- Сторге ж любить тепло, іноді поблажливо, як матір чи сестра. Із відтінком обов’язку. Вона відчуває відповідальність за почуття кожної з нас, готова втішити чи стати на захист. І на неї завжди можна покластися, - саме ця риса в дівчині із прямим бурштиновим волоссям і подобалась Філії.

- Так, це правда! Я завжди почуваю себе в безпеці, коли вона поряд, - зізналася Манія, і пісочні кучері її розсипалися по плечах. – Особливо, коли…

- Особливо коли тебе долають нав’язливі думки чи ревнощі? – видихнула Прагма, опустивши очі. Її це завжди засмучувало.

- Ні, тоді вона шукає втіхи під моїм крилом, - зухвало промовила Людус та прикусила губу. – Чи я чогось не знаю і ти й зі Сторге усамітнюєшся не для розмов? – вона не могла не вколоти одразу обох дівчат, знаючи, що Сторге занадто підпорядкована правилам та моральним принципам. А ще до біса віддана. Людус ніколи не розуміла цього і не змогла б жити так само – вмерла б від такого нудного, скутого обов’язками життя.

- Людус! – зашарілась одразу дівчина в темно-зеленій сукні, а щоки її вкрив рум’янець. – Сторге допомагає мені… справлятися з тривожністю.

- Нехай так, - посміхнулась Людус, але їй вже набридло дражнити Манію, і вона переключилась на Філію. – А про себе ти що скажеш, м?

- Я… Ну, мені здається, я люблю більше платонічно і духовно. Для мене більше важливо чути ваші думки, розуміти ваші емоції та слухати. Я відчуваю себе щасливою, коли ви ділитесь зі мною чимось своїм, близьким та важливим. Я ціную наявність ментального зв’язку.

- А я – тілесного. Тут ми із тобою повні протилежності, - вкинула Ерос, бавлячись. – Я справді люблю відчувати людей на дотик. Це важливо. Коли два – чи більше – тіла діляться одне з одним своїм теплом, між ними пробігає іскра. Вона стає поштовхом до подальшого розвитку дружніх і теплих стосунків.

- Як би це банально не звучало, але погоджуюсь, - додала Людус. – А ще я більше люблю віддавати, ніж отримувати. І це повна протилежність до того, як любить Агапе.

- Тож… Ми достатньо різні, і наші стилі любові, як і те, як ми її відчуваємо, також відрізняються кардинально, - вирішила підсумувати Агапе, трохи ніяковіючи та ховаючи сірі очі. – Але тепер, завдяки цій розмові, ми можемо розуміти одне одного краще. Мені здається… для мене багато чого прояснилося.

- Як і для мене, - окинула темною безоднею погляду своїх шістьох співрозмовниць юнка в темно-зеленому. – Насправді, стало зрозуміліше…

- Хоча ще є багато незвіданого. Людські почуття це складно. Але я стараюсь в них розібратися. І рано чи пізно зможу пояснити все, - впевнено сказала Прагма, поправляючи пасмо, що вибилося із її зібраної стриманої зачіски.

- І ми обов’язково зможемо зробити це разом, Прагмо. Ти не одна в своєму бажанні дізнаватися більше.

- Знову матуся Сторге вселяє надію в своїх діточок.

- Знову пустунка Людус гостра на язик. Я б зайняла його іншою, більш корисною справою, - Ерос приспустила тканину жовтої сукні з плеча Людус і грайливо поцілувала округлу ніжну шкіру подруги.

- Дівчата, я люблю вас. Люблю вас платонічно і духовно, - усміхнулася Філія, не втримавшись.

- І я люблю. Як своїх дітей чи сестер.

- Люблю вас розумом.

- Я люблю вас пристрасно, як вогонь.

- Люблю вас шалено, як вітер.

- Люблю навіть через ревнощі і тривогу…

- Альтруїстично люблю, - заключила Агапе, і всі вони взялися за руки в знак доказу своїх почуттів, і кожна вклала в цей жест свою, індивідуальну, не схожу на інші, любов. І смарагдові крони дерев, і фонтан, і високе небо, і ніжне море тоді ніби зашепотіли: «Кожна людина любить по різному, тож, аби зрозуміти чужі почуття, дуже важливо поцікавитись у співрозмовника, що значить його “люблю”».

Частина друга

Тому, хто сказав, що мої почуття мають значення,

і навіть погані емоції – це нормально, присвячується

Вітер плутається у темній хвої ялиці та кедрів – вони відповідають йому стриманим похитуванням, місяць погладжує світлий пісок дикого пляжу – він переливається сріблом під стриманим блідим сяйвом. Тихо потріскує посеред пляжу невелике вогнище: язики полум’я облизують сухі гілки, і ті з хрустом піддаються, темнішають, згорають, а окремі грайливі іскорки стрибають на пісок, здіймаються в небо і пустотливо відбиваються червоним на рослинах, піску та камінні.

Такими – тихими і затишними – були ночі на мальовничому Криті. Крізь потріскування вогню та шепіт трав можна було почути сміливі кроки моря, що облизувало береги острову з усіх боків, а моментами – пінилося та шуміло, розбиваючись об строге і різке каміння сірих скель. Ось воно розкинулося попереду, прямо перед очима, на тисячі кілометрів вперед, втікаючи десь за горизонт. Темне і прохолодне, дике і неприручене. А позаду – гострі хребти гір, рясно вкриті малахітами пахучої хвої. Зверху – темне небо, всипане міріадами зірок, і ясний місяць, округлий, ніби крапля розлитого молока.

Але все це зараз губилося на фоні розмов та юнацького сміху – навіть море не було здатне заглушити його. Троє із групи сиділи біля вогнища на піску, і на їхніх обличчях відбивалися тіні й танцювали полум’яні язики. Ще троє зайшли у прохолодну воду, і море з радістю приймало їх до себе в обійми, облизуючи тіла юнаків так само вимогливо, як і ступні берега. Останній же силует, що належав їхній компанії, якраз спускався із вигинів гір, оминаючи кедри, вниз, прямо до групи молодих людей, що сиділи біля вогнища.

- А я вже хвилюватися почав, куди ти так надовго зник. Думав йти шукати вже! – окликнув його молодий чоловік, поправляючи своє пряме бурштинове волосся, як зараз знаходилося в стані ніжного безладу.

- Я тут приніс ще трохи хмизу для вогнища, - посміхнувся юнак у білому літньому хітоні, кладучи поряд із друзями оберемок сухих гілок. – А ще… натрапив на квіточки мирту, не втримався – і нарвав для всіх нас. Вплести у волосся, - опустив сірі очі, трохи ніяковіючи. – Я пам’ятаю, що тобі, Прагмо, більше листя подобається, ніж квіти, тож я зірвав і декілька пустих гілочок.

- Так ось чому ти затримався, - ласкаво промовив Сторге.

- Дякую, мені приємно, що ти пам’ятаєш цю деталь, - стримано подякував, але в кутиках його вуст залягло щось тепле, і очі зелено-карі, зазвичай прохолодні, також потеплішали. Прагма завжди відчував певну симпатію до цього юнака: завжди до всіх уважний, пам’ятає найменші деталі, жертовний. Агапе був хорошою людиною – раціональний юнак давно вже схилився до цих висновків, ще у момент, коли сіроокий приніс йому цілу корзину персиків, поки Прагма лежав хворий і мучився страшно. А ще потім – сидів біля його ліжка і вислуховував гарячкову маячню. І найкращим в цьому було те, що для кожного із компанії Агапе зробив би те саме.

- Допомогти тобі вплести у волосся? – натхненний подякою, палко запропонував хлопець, заправляючи за вухо прядку свого власного, мідного і трохи хвилястого.

- Якщо тобі не складно, то будь ласкавий.

- Ох, твоя зачіска так ретельно вкладена, що мені навіть трохи ніяково чіпати її, - запустив пальці у волосся Прагми, обережно вплітаючи тоненькі гілочки з пахучими листочками. – Я трохи тут все заплутав… виглядає ще страшніше, ніж волосся на голові Сторге, - але чоловікові у рожевому хітоні не було до цього ніякого діла – подумаєш, зачіска. Він завжди може зробити її ще раз, це не велика проблема.

Але декого слова Агапе справді зачепили.

- Що? Страшніше?! – буквально загорівся, точно вогонь, Манія, обпаливши диким темним поглядом силует Агапе. – Та Сторге просто прекрасно виглядає, а особливо зараз, коли-, - але долоня Сторге, яка щойно підкидувала хмизу у вогонь, враз м’яко опустилася на пальці Манія та трохи їх стиснула.

- Не спалахуй так, все нормально. Не думаю, що Агапе навмисно хотів когось образити, - серйозно і трохи прохолодно помітив Прагма, і в його каро-зелених очах залягла легка тінь.

- Так, це правда! – палко завірив хлопець, ніяковіючи. – Вибач! Я правда не мав нічого поганого на увазі… Хотів навіть запропонувати і тобі вплести квіти в волосся. І тобі, Маніє, також.

- Я сам можу… - «вплести своєму Сторге квіти у волосся». Ні, він не може так сказати. Потрібно стриматись, заради свого друга. Він добрий, м’який, ласкавий і ввічливий, завжди ставиться до Манія та його недоліків терпляче і з розумінням, але… не лише Манія існує в житті Сторге. У нього є й інші друзі, які також мають право проводити час із ним і торкатися його… Якщо б не тепла долоня юнака на його тонких пальцях, він би точно не втримався і закінчив би почату фразу, але одразу пригасив раптовий приступ ревнощів, хоча це було неприємно, і прикусив губу. – Нічого, не звертай уваги. Я буду радий, якщо ти допоможеш нам із цим, Агапе.

Коли Агапе почав вплітати у бурштин волосся Сторге білі квіти мирту, юнак ніжно провів по руця Манія вверх, а потім погладив його по голові, заплутавши пальці у блідо-рудих кучерях його волосся, та сказав в півголосу:

- Хороший хлопчик, - заради цих слів він був готовий бути слухняним. А ще заради цього тепла в ніжно-карих очах, із яким Сторге завжди дивився на нього, коли Манія міг приборкати свої негативні емоції або хоч ненадовго позбутися їхнього нищівного впливу.

Пальці Агапе відчувалися не так приємно – декілька разів юнак навіть смикнув волосинки – але до того моменту Манія вже повністю заспокоївся, тож сприймав це як просто тимчасові незручності, з якими можна миритися.

- Ось і все, - задоволений собою, втер чоло Агапе. – А іншим хлопцям я вплету, коли вони награються там, - і погляд його линув в море, прямо до яскраво-червоних та диких кучерів Ероса, а потім до золотих пухнастих баранців Філія та бронзових хвильок Людуса.

Море ласкаво погладжувало їхні добре складені, гарні тіла, а вони бавилися, ганяючись одне за одним у воді та намагаючись завдати опоненту найбільш неочікуваного та сильного удару із водяних бризок.

- Може зійдемося вже нарешті на тому, що це я – майстер у водних боях, та признаємо мою перемогу? – зухвало підійняв підборіддя Людус, задерши кирпатого носа до неба та поправляючи мокру бронзу волосся.

- Я б із радістю віддав перемогу тобі, Людусе, - і не лише її, адже Людус був таким веселим, вільним, нестримним, і бачити на його вустах цю посмішку, як і цей самовдоволений вираз обличчя, справді було приємно. - Але мені здається, що кожен із нас заслуговує називатися майстром, і добре постарався для цього. Тож чому б нам просто не сказати, що перемогла дружба? - бачити Філія зі збитим диханням, із вогниками в блакитних очах, чути його м’який, немов шовк, сміх, було напрочуд дивно. Завше такий спокійний, але Ерос і Людус знали до нього підхід, знали, як зробити так, аби відкрити приховані потоки енергії та запалити в серці Філія іскру.

Але навіть зараз він все ще не зраджував собі і був все так само ніжним, і вогонь в його серці все ще не горів, а тлів. У такі моменти Еросу хотілося дражнити блакитноокого юнака ще більше, ніж зазвичай. А так, як Ерос не звик відмовляти собі у своїх бажаннях, він різко вхопив Філія за руку і притягнув до себе, іншою рукою обійняв стан юнака.

- А я вважаю, що переможець тут я, - погладжував голу мокру спину, вдивляючись своїми отруйно-зеленими очима прямо у небесну глибочінь очей Філія. Як Ерос і припускав, легкий відтінок збентеження плескався в його погляді. - Погоджусь на нічию лише за поцілунок, - смуглошкірий парубок лише бавився, жартував, і ніяк не міг очікувати, що з вуст Філія злетить покірне «добре», він стане на носочки, аби дотягнутися до Еросу, а удар серця потому губи юнака м’яко накриють його власні і почнуть цілувати.

- Філіє, - відірвавшись від поцілунку, солодко протягнув зеленоокий парубок, та прилинув до його вуст знову, на цей раз перебравши ініціативу собі до рук, та цілував пристрасно, дико, глибоко. – Ось так цілуються дорослі, - Ерос був не набагато старше, але завжди не упускав шансу нагадати про це своєму другові. – Якби ми були одні, я б ще повчив тебе дечому, - прошепотів на вухо, але так, аби Людус точно почув.

- Повчив би ти, ну звісно! Філіє, не вір йому, він дилетант.

- Мовчи, Людусе, я не з тобою зараз розмовляю. Ну то як, тобі сподобалось?

- Еросе…

- Я от цілуюся набагато краще!

- Щоо?! Не бреши ото, а то відвалиться дещо!

- Не сперечайтеся, друзі, - посміхнувся Філія, знову опинившись посеред двох вогнів. – Людусе, поцілуй мене, - він знову був спокійний, його прохання прозвучало м’яко. – Лише так ми зможемо вирішити це питання без зайвих сварок, - і Людус поцілував друга радісно і піднесено, прикривши свої темно-зелені очі.

- Ну то як?

- Мій вердикт… Ви обидва цілуєтеся напрочуд добре, - виразити свою невдоволеність результатом суддівства Філія (кожен-бо сподівався на першість) хлопці не встигли, адже з берегу почувся крик Манія:

- Гей ви! Годі там облизуватись! Ходіть сюди!

Декілька хвилин потому вони троє, мокрі, також сиділи біля вогнища на своїх хітонах, біля Сторге, Прагми і Манія, і Агапе тепер вже їм вплітав квіти мирту у волосся (самому ж Агапе із цим допоміг парубок в рожевому хітоні, в знак подяки за те, що той пам’ятав усі деталі), і між ними в цей час почалася розмова по душах.

- Агапе такий хороший. Завжди робить для нас щось приємне, - посміхнувся ніжно Філія, поправляючи квітку у своєму золотому волоссі.

- Але я чесно ніколи не можу зрозуміти, як він може робити це так безкорисливо. Нащо ти це робиш, Агапе? Який мотив? – цікавився вітряний Людус, поки сіроокий парубок розплутував його мокре волосся. – Але звісно не переставай, мені подобається.

- Це тому що… я вас люблю, - сказав Агапе, трохи ніяковіючи. – Я думав, це зрозуміло і так…

- Але я також вас люблю, а проте не роблю нічого такого! – сплеснув руками Людус.

– Я думаю, що це нормально, - ніжно-карий погляд Сторге ласкаво впав на Людуса. – Кожен із нас по-різному любить, це очевидно. Агапе виказує свою любов через жертовність і подарунки, а я от через турботу. Ви для мене як сім’я, і кожного я вважаю за свого брата.

- Ого! Це занадто складно, як би я мав дізнатися, що саме ви вкладаєте в ці речі, якщо сам я люблю інакше, ніж ви?

- Ніколи не пізно поговорити про це, - запропонував раціональний Прагма. – Пропоную поділитися одне з одним тим, як саме ми любимо, зараз, аби потім в нас не виникало непорозумінь… Хоча б на цьому ґрунті. Той діалог, який щойно стався між Людус і Агапе, показав мені, що не всі ми здатні зрозуміти любов одне одного, якщо не проговорити її словами. І згадав, що сам я також нікому із вас не говорив, як саме я люблю, думаючи, що ви і так розумієте. Я люблю більше розумом, я люблю справами. І моменти, коли я холодно відчитую вас або читаю вам лекції… це не спроба показати мою безперечну над вами перевагу, це… мої намагання допомогти вам не припускатися більше помилок. Так звучить моє «люблю».

- А я… не дуже вмію аналізувати свою поведінку, але здається моя любов виявляється… - Людус нахмурив брови і чесно намагався згадати, що таке він особливе він робить, аби показати, що ці люди – важливі в його житті.

- У вмінні підняти настрій. Ти завжди вмієш підбадьорити, - посміхнувся Філія. – У тебе хороше почуття гумору.

- Так, точно! Філія має рацію. Ви маєте цінувати і любити мене лише за те, що я у вас є! Без мене померли б від нудьги! А ще мені здається, що коли я вередую і намагаюсь позмагатися із кимось із вас… це також враховується.

- Я люблю палко, і для мене є важливими тактильні відчуття. Тому, коли я торкаюсь вас, я кажу, що ціную вас. І я люблю, коли ви торкаєтесь мене також, - зізнався Ерос. Агапе у цей момент якраз перебирав його яскраво-руді пасма, милуючись ними. В Агапе цей парубок завжди викликав захоплення – такий емоційний і енергійний, живий. Йому імпонувала ця імпульсивність та гаряча кров, а зараз, коли він дізнався, що Ерос любить дотиками, він радісно зрозумів, що сам Ерос і сам не раз намагався сказати без слів Агапе, що любить його.

- А я люблю вас готовністю слухати, напевно. А ще бажанням залагоджувати конфлікти, навіть найменші. Я не хочу, аби ви сперечалися, і кожного разу, коли я намагаюсь примирити вас, навіть у дрібницях, я показую вам, що ви важливі.

- Залишився лише ти, Маніє, - Сторге знову м’яко накрив його долоню своєю, помітивши, що парубок нервується.

- О так! Мені цікаво почути, що ти скажеш, - підбадьорив Людус. Йому подобався світлий бік характеру Манія: імпульсивність, шал, живі емоції, – але він ніколи не розумів темного: одержимість іншими людьми, тривожність, нав’язливі думки. Це все було чужим для вільного від будь-кого Людуса, якому було з високої гори плювати на проблеми.

- Я… Взагалі-то, я дуже ревнивий і іноді мені складно позбавитися від нав’язливих думок, що я нікому із вас не потрібен, але… Я чесно стараюсь боротися із цим, і я намагаюсь стати кращим заради вас. І я переживаю за вас. Тож коли я тисячу разів питаю, чи справді вам нормально, чи не заважаю я вам, чи вам комфортна якась моя дія… Я просто намагаюсь сказати, що ви для мене цінні, і я ніяким чином не хочу завдавати вам дискомфорт, і мені важливо знати, що ви справді почуваєте себе добре. Я… люблю вас навіть через ревнощі і тривогу.

- Я люблю вас, як своїх братів чи дітей, - підхопив у підтримку зізнанню Сторге.

- Люблю вас дотиками.

- Люблю безкінечними лекціями та повчаннями.

- Люблю жертовно.

- Люблю бажанням звеселити та розбавити атмосферу.

- Я люблю вас бажанням примирити та поселити злагоду у ваших душах, - закінчив Філія, і всі вони взялися за руки в знак підтвердження своїх почуттів, і кожен вклав в цей жест свою, індивідуальну, не схожу на інші, любов. І малахітова хвоя ялівцю та кедрів, і яскраве вогнище, і зоряне небо, і прохолодне море тоді ніби зашепотіли: «Кожна людина любить по різному, тож, аби інші люди зрозуміли ваші почуття, дуже важливо пояснити співрозмовникові, що значить ваше “люблю”».