Світло місяця, ніжне й прохолодне, пробивалось крізь тонку вуаль напівпрозорої занавіски і падало срібним промінням на бліду, майже мармурову шкіру, від чого вона загорялась дивним, чарівним сяйвом. Ще один рух, повний ніяковості та непевності – і злетіли, наче від подиху вітру, сповзли повільно, останні пелюстки тканини, що ховали усі принади ще ніким незайманої квітки.

Оголене дівоче тіло здавалося ламким і ніжним; хотілося торкнутися вустами м’якого вигину її лебединої шиї, вдихнути свіжість шовкового волосся, що вільно падало на плечі світло-каштановими каскадами. Але споглядання її небесної краси на мить змусило парубка застигнути у німому захопленні: така чиста й світла була ця постать, що, здавалося, навіть тіні оксамитової ночі розступилися перед її витонченим образом, а серп місяця задрижав побожним трепетом. Але згодом юнак помітив, що дрижить не місяця тонка струна, а він сам: усім тілом, усім своїм єством.

Він був безпомічним перед величчю її тендітності, і перший поцілунок, ніжний, легкий, наче доторк крила метелика, відбитком сліпої відданості застиг на білосніжнім тілі його ще не розквітлої конвалії. І навіть цей невагомий, ледь відчутний жест кохання змусив тіло дівчини здригнутися. Із рожевих її губ зірвався тихий, майже нечутний подих і обпік шкіру парубкові, точно вогнем.

Безладно, хаотично розліталися хмарки його цілунків по білому атласу тіла юнки; вони впивалися у злам шиї, падали ясним соколом униз, укриваючи ніжністю тонкі, плавні лінії ключиць, застигаючи на мить в поглибленні між ними та насолоджуючись млосним солодом цієї западини.

Відчув на своєму тілі тонкі дівочі пальці, і щоки його, і навіть кінчики вух спалахнули багрянцем, а серце пропустило удар. Палка ніяковість заволоділа тілом юнака, і голос його тонким надломом, медовим, тягнучим стогоном пролунав у тиші кімнатної темряви, тісно переплітаючись із пестощами.

Яблука дівочих щік також рожевіли, а тіло пашіло під цілунками вогняних, палаючих вуст. Він спрагло припав до дівочих персів, вкриваючи і їх безсловесними зізнаннями у вічному коханні, граючись яскраво-червоним своїм язиком із затвердлими кісточками її стиглих вишень.

І ця нерішучість її тремтячих від бажання, але все ж стриманих відповідей на його ласки, і ці ніжні спалахи дівочого голосу в кімнатній тиші, лише підбурювали й без того гарячу кров. У момент єднання тіл юнак відчув, як жар розливається у судинах пекельною насолодою.

Дві душі, два тіла злилися, стали одним цілим. Затріпотіли крильми вільних у своїй ейфорії пташок, і їх пісня злетіла аж до самої стелі. Сумніви, докори сумління, страхи, ніяковість – усе розлетілося, як купа зів’ялого листя від подиху вітру, і вони разом поринули у сьогодні вперше відкритий, до цього моменту невідомий, дивний політ: думки, емоції, почуття.

Під час перевтілення грали на стіні темними плямами відбитки їх силуетів; це вже були не налякані, несміливі згустки ледь окресленої, розплилої матерії, а чіткі контури наближених до апогею образів – чоловічого і жіночого, що майже досягли піку свого неземного задоволення, розділеного на двох.

Ще одна мить, довжиною у вічність – і гарячий віск цівкою скотився по тонкій, догорілій свічці, і тремтячий серпанок місяця краплями срібного молока оросив землю, розтанувши повільно на тлі вранішнього, світанкового неба.

Розквітла конвалія; виросли крила у молодого фенікса.