- Ти – моя панацея, - зривалося раз у раз із уст скульптора, коли він звертався до Неї… Істоти настільки прекрасної у своїй застиглій ніжності, настільки чуттєвої у своїй німій, непорушній медитації, що серце його пропускало удар.

Вона була довершеною, неповторною… його. Його найкращим творінням, його палкою любов’ю… Вона була всім. Світлий погляд, ясне чоло, м’які лінії губ – о ці ніжні пелюстки, милуватися ними б вічність! – звабливий вигин шиї, западина між ключиць та стиглі, неначе плоди соковитого персику, груди, сховані за стрімким потоком тонкої одежі, яка лише підкреслює довершеність її тіла, падаючи каскадами тканинних складок аж до самих п’ят.

А ця гладка шкіра рук! А ця опуклість кістки в районі зап’ястя, м’якість долонь та витонченість довгих пальців! Скульптор проводив біля неї години, не полишаючи без уваги ні однієї, навіть найменшої, деталі.

Працював і зараз. Вона – він назвав її Галатея – ще була не закінченою, але вже чи не вершиною досконалості. Скульптор творив її із усією майстерністю, на які тільки був здатен, надихав її кожним відтінком своїх емоцій.

Дбайливо вирізав із слонової кістки дивний образ, найкращу жінку, ідеал. Він жалівся їй, відкривав Галатеї свою душу, розказував, із запалом і гаряче, про свої нещастя, про те, як у нього болить серце. Приходив поплакатися до своєї скульптури у тяжкі хвилини та знаходив у її мовчанні, у її незайманому зайвими думками, світлому обличчі підтримку.

Вона була панацеєю для змученої, розтятої душі Пігмаліона. Вона дарувала йому короткі митті спокою і тихої радості. Саме тому проводив він поряд із цією статуєю години. Аби хоч на мить, хоч на цей короткий відрізок часу заглушити внутрішній біль. Скульптор ділився із своїм найкращим створінням тими поневіряннями, стражданнями, таємними думами, про які не зміг би розповісти нікому іншому. Пігмаліон робив це в деталях, поки різьбив таке ніжне і гладеньке тіло, залишаючи в тоненьких джерельцях ледь помітної сітки судин відбитки своєї розпуки, на лініях долонь, відбитках її пальців – свої сльози, у тонких волосинках, що були наче справжні, нехай і застиглі у просторі та часі, - всю отруту зі свого серця.

Скульптор відчував тоді полегшення, але не помічав, як пробігає в ясних очах Галатеї відтінок жалю та смутку, залягає щось на кшталт холодної, жорстокої рішучості на самому їх дні. Жалю, що її скульптор закоханий, але не в неї, а у створене його мозком мариво, смутку, що він абсолютно нещасний і ніколи не зможе бути щасливим із нею, із справжньою нею, жорстокої рішучості – що вона мусить його врятувати. І по каналам її судин у такі моменти текло щось лячне, моторошне.

Він бачив лише зовнішню сторону свого творіння – прекрасну, довершену, ніжну. Таку, з якою хотів би довіку ділити не якісь декілька мізерних годин – усе життя. Адже… вона справді була ідеальна. Його спасіння. Його ліки.

- Моя панацея, - нарешті скульптор завершив її, зробив останні штрихи у створенні тендітного й світлого образу жінки, німфи, богині, яка могла б позмагатися з самою Афродітою, і в грудях йому перехопило подих: в оточенні маленьких, білих квіточок бегонії та того ж кольору троянд (майстерня скульптора завше була заквітчана), залита сонячним світлом, вона була насправді прекрасна.

Не втримавшись, скульптор прилинув до свого творіння для цілунку. Відчув, як ніжні пелюстки світлих вуст відповіли йому, холодні, але такі м’які, а його руку, у якій все ще був гострий інструмент, перехопили.

Невже?.. Його кохана… Та не встиг він завершити свою думку, як рука його зігнулась, різко, несподівано, і щось гостре із силою врізалося в живіт. А потім ще раз. І знову. Скульптор відсторонився, поглянув своїй Галатеї у вічі. В них всього лише на мить з’явилося щось тепле, лагідне, що заспокійливо промовляло, хоч і з гіркотою: «Не бійся, це все заради тебе, це все – на краще», - а проте зникло ще швидше, ніж з’явилося. Пігмаліон, відмовляючись вірити очам, повільно опустив погляд туди, де враз стало липко, волого і гаряче. Кров.

Кривава пляма зафарбувала світлий одяг, шкіру, руки – майстра і його скульптури. Криваві ріки стікали вниз, на плаття статуї, а вона посміхалася своєю ніжною усмішкою – тією, яку написала на її губах дбайлива рука скульптора.

- Ти…

- Твоє покарання, - війнуло холодом. – Твоя смерть, - той вираз, що застиг в її очах… жорстокий, безжалісний, холодний, чужий. Зовсім не схожий на той, що вимальовувався у думках Пігмаліона. Так ось яка вона… Його реальна ідеальна… Розчарування і непевність змією прослизнули в очах скульптора.

Його реальна ідеальна далека від ідеалу. Далека від тієї ніжності, тендітності, цнотливості, які були так тісно пов’язані із нею у думках Пігмаліона.

Вона… Інша.

Ні, це неможливо. Вона – найкраще його створіння. Скульптор кохає її.

- Моє спасіння, - ледь ворухнув посинілими вустами, силкуючись усміхнутись, - моє щастя, - і тіло його повільно сповзло вниз, у ноги Галатеї.

Але Галатея знала: не її він кохає. Образ, що в’ївся йому в мозок, все ще стоїть перед ним, немов мариво, дивний сон. Він не бачить за цим створінням справжньої Галатеї, не хоче бачити. Нехай всього на мить він і розгледів реальну сутність своєї скульптури, не уявну, не ту, що оспівував у піснях свого серця, проте його розум огорнутий туманом. Та це… навіть добре. Її нещасний, божевільний скульптор має право не втрачати своєї єдиної надії у цю передсмертну хвилину. І навіть якщо ця надія – просто видіння, народжене його хорим мозком, нехай. Скоро це скінчиться.

– Моя… панацея… - груди його здригаються від кашлю, у роті гіркий присмак металу – то багряні згустки рвуться на волю і зафарбовують губи.

Якою б жорстокою не була ця реальна, неідеальна Галатея із закоханим до нестями Пігмаліоном, цей її жест – вияв справжнього милосердя, адже скульптор, одержимий образом, мальованим у його голові, нарешті був вільний. Галатея принесла в жертву його тіло, але врятувала душу, як робила це завжди, слухаючи каяття і сповідання свого Пігмаліона та переймаючи всю отруту на себе.

На тілі скульптури залишилися криваві сліди. На пелюстках бегоній та троянд круг неї застигли, немов роса, червоні плями. Злий вогонь холодної рішучості, схований в очах Галатеї, зник – його жага крові стихла після принесеної офіри. Її Пігмаліон нарешті зможе пізнати, що таке щастя, що таке – життя без одержимості неіснуючим видінням.

Застигла скульптура, застиг силует майстра біля її ніг. Більше вони ніколи не поворухнулися.