- Дозволь мені намалювати тебе, - із цих слів почалися наші зустрічі теплими літніми вечорами в персиковому саду. Я не знала, що ти побачила в мені. Ти – така яскрава, сонячна, світла, гаряча, в мені – такій сірій, бляклій, темній, холодній.

Я не знала, що ти побачила в мені, але саме завдяки цьому я мала змогу сидіти навпроти тебе в годинах нерухомості і спостерігати за тим, як легко пурхають пензлі в твоїх руках, заповнюючи сніжно-біле полотно фарбами та життям.

Я пам’ятаю: земля пашіла жаром, у павутинні сухих трав заплуталося палюче полуденне сонце. Повітря стояло сухе, полум’яне, через це – важко дихати.

Твоє лице було таким захопленим, зосередженим на роботі, а очі твої сяяли. Сонячне проміння кривавим золотом переливалося у твоїх рудих кучерях, і від цього вони палахкотіли всеохопним вогнем. Може саме від погляду на тебе – важко дихати.

Але причина не важлива, головне – кожен вдих ніби опалює легені і віддається приємним солодом. Я ладна була терпіти жахливу спеку полудня скільки завгодно, аби тільки відчувати цю солодку муку, що медом застигла у грудях, аби лише сидіти навпроти тебе годинами і перехоплювати цей твій уважний погляд, яким ти на мене дивилася час від часу, відриваючись від картини.

Закінчивши працювати, ти подовгу звіряла плоди своєї роботи із оригіналом, трохи примруживши терпкі оливи очей та розраховуючи, скільки ще приблизно потрібно часу, аби закінчити. І я молилася – дай Бог вічність.

Ти виглядала змореною, але щасливою.

А після ми їли персики. Ти підходила ближче до тяжких, обважнілих гілок, зривала стиглі плоди для нас двох, а потім вмощувалася під деревом. А я лягала поряд і клала голову тобі на коліна, і ти дивилася на мене зверху вниз.

Персик, що ти дала мені, такий м’який. В тебе – такий самий, і ти водиш своїми тонкими пальцями по його ніжній поверхні, а я чомусь не можу відвести погляду. У момент першого укусу я необережна, бо знову була зачарована тобою. Я необережна – сок котиться краплями липкої роси по моїй руці.

А ти дивишся на це, і з очей твоїх викрешуються іскри. Ти просиш дати спробувати мій персик. В тебе – такий самий, але ти кажеш, що в мене він смачніший. І я протягую тобі цей налитий сонцем, надкушений плід, але ти не береш його: ти ловиш моє зап’ястя, притягаєш до себе та прикладаєш до своїх вуст.

Ти цілуєш мою руку ніжно, ніби метелик торкається крильцями шкіри; ти цілуєш її терпляче, визбируючи кожну краплю солоду, навіть на кінчиках моїх пальців. В якийсь момент я відчуваю на них теплий дотик твого язику. Моє серце тріпочеться, наче закрита в клітці пташка, а ти дражливо посміхаєшся.

Так і проходили наші дні того далекого літа. Мого найкращого та, водночас, найгіршого літа в житті.

Я ніколи не питала в тебе, що ти знайшла в мені, а ти ніколи не говорила. Ти тільки малювала, а я спостерігала за цим із німим захопленням. Як маленька бліда квітка дивиться на крила яскравого, барвистого метелика, якому чомусь прийшовся до смаку її нектар, коли кругом вдосталь інших, більш привабливих квіток.

Проте, як би довго не тривали для мене, маленької квітки, щасливі миті, рано чи пізно це мало б закінчитися. Ти, мій найпрекрасніший метелик, завершила роботу над картиною.

І коли я побачила її, я нарешті зрозуміла – якою ти мене бачила. Тепер, дивлячись на цю довершеність ліній, стриманість кольорів, посмішку, що ледь проглядалась крізь бліде обличчя, темну безодню очей, яка завше здавалася мені висохлим болотом, я знала, що ти знайшла в мені.

Тепер, дивлячись на себе крізь призму твого любого погляду, такого примружено-ніжного, теплого, як сонце, солодкого, як мед, м’якого, як персик, я бачила… Іншу себе. Не ту пригнічену, зів’ялу квітку, що споглядала на мене щодня із люстра, а ту… на яку дивилася ти, малюючи портрет під тінню персикового дерева.

Ти закінчила картину. І зникла з мого життя. Зникла так само несподівано, як і з’явилася. Де ж ти зараз, та, що показала мені, яка я є насправді?

Я так ні разу і не сказала тобі, але… я хотіла б бути твоєю, і не лише музою.

Спогади про тебе пахнуть літом і віддаються теплом на кінчиках пальців.

***

- Так, звісно, - із цього почалася праця всього мого життя. Я побачила тебе випадково. Ти йшла вздовж берега озера, поки я писала пейзаж. На тобі була довга сіра сукня, вона окреслювала твою строгу та стриману фігуру. Кожен твій крок, кожен твій жест були, ніби те озеро, яке я писала: спокійними і невимовно ніжними.

Сонце заливало твоє обличчя, гралося із темним, як ніч, довгим волоссям. Сонце бавилося з тобою, але ти не реагувала на його загравання. Темінь твого волосся не піддавалася сонячним ласкам, очі були задумливі і бездонно-глибокі. Про що ти думала?..

Саме тоді я і налетіла на тебе, ніби вихор, із тим самим запитанням, на яке ти відповіла, ніби навіть не вагаючись, «так».

Я постійно боялася, що ти мара, що ти втечеш від мене.

Настільки прекрасна, що страшно. Настільки неймовірна, що дух перехоплює. Ти ніби була народжена, аби стати моїм натхненням, моєю музою. Народжена для того, щоб тебе малювали. Ти – жива естетика, прекрасна, як суцвіття маленьких ніжних квіточок.

Я боялася, що ти втечеш. Але ти не тікала.

Ти ніколи не говорила, чому погодилася, а я ніколи не питала. Тільки малювала, малювала повільно, стримано, аби передати всю суть твого єства, аби вкласти в зображення на полотні кожен відтінок емоції, що я могла вловити на твоєму обличчі. Я хотіла відбити кожен міліметр тебе – і твоєї зовнішності, і твого характеру. Я хотіла намалювати тебе всю.

Я хотіла малювати тебе все життя. Для мене не існувало нічого більш яскравого, ніж твоя посмішка самими лиш кутиками вуст, я не бачила нічого більш ніжного, ніж округлі лінії твоїх плечей. Нічого не здатне було захопити мене настільки, як безодня твоїх очей.

Коли я вперше тебе побачила, ти не піддавалася ласкам небесного світила, його проміння було не здане вивести тебе із задуми, і мене захопило непоборне бажання стати для тебе тим єдиним сонцем, на чиї дотики реагувало б твоє тіло, із молочно-блідого перетворюючись на закутане легким серпанком рожевого світанку. Насправді, кожного разу, коли я торкалася м’якої шкірки персику, я уявляла тебе. Тебе, залиту місячним світлом, тебе, що сидить навпроти мене без цієї сірої сукні, що так точно окреслює твою фігуру. Я хотіла намалювати тебе всю.

Я хотіла малювати тебе вічність. Але я знала – в мене є лише це літо. Моє останнє літо. Моє найпрекрасніше літо перед заміжжям, що чекало на мене вже восени. Мій майбутній чоловік… був хорошою людиною, міг забезпечити мене тихим та спокійним життям у достатку.

Так сказали мені батьки. І, разом із цією новиною, подарували мені останнє літо свободи в гостях у далекої родички. Щоб не бачити моїх сліз та вмовлянь. Щоб в мене був час примиритися із думкою, що я тепер похована живцем, навіки скута кайданами сімейного життя з хорошим чоловіком, який «вилікує мої нездорові захоплення».

Я ніколи не говорила з тобою про це, хоча, можливо, ти мала право знати. Я боялася, що ти втечеш, а, зрештою, втекла сама.

Я завершила роботу над твоїм портретом – працею всього мого життя, найпрекраснішою роботою із всіх, що я тільки могла створити. Скінчилося моє сонячне літо. Настала осінь. Більше я ніколи нічого не намалювала.

Зрештою, я живу тихо і спокійно. Як і казали мені батьки. І якщо щастя – в достатку, то я щаслива. Але… знаєш, я хотіла б повернути те літо. Хотіла б знову взяти до рук пензлі, дістати фарби і викарбувати на полотні твій світлий образ знов, моя найпрекрасніша музо.

Де ж ти тепер, та, що назавжди відбила в мене бажання малювати когось, окрім тебе?...

Я так ні разу і не сказала, але… я б хотіла тебе не тільки малювати.

Спогади про тебе мають смак персику. Спогади – все, що залишилося мені від тебе.