Чудо всюди. Воно літає навкруги, воно в повітрі, у воді, у потріскуванні вогню, у безперервному шумі автомобілів, у тихих розмовах на двох та бурхливому сміху гамірливих компаній. Чудо живе в кожному з нас, але за туманом буденності ми цього не помічаємо. Ось воно і сидить собі тихо, чекає свого зіркового часу.

Весь рік чекає, терпляче, спокійно, спить собі у глибинах наших душ, у далеких закутках наших теплих домівок, дрімає на горищах та в димарних трубах. Чекає терпляче, допоки його не збудить лоскіт прикрашених іграшками ялинкових і соснових голок та цей приємний хвойний запах, що спалахує у тисячах осель напередодні Нового року.

Ось тоді воно прокидається і вже не може дочекатися, коли ж нарешті настане та сама мить його тріумфу. Йому хочеться якнайскоріше зібрати всі маленькі шматочки себе, визбирати кожну краплю свого розкиданого світом духу та явити людові свій світлий образ, тому воно бухкає нам у скронях, тріпочеться пташкою в наших серцях, і ми також відчуваємо цю солодку млость від чекання.

За рік Чуду дозволяється лише раз зробитися видимим, лише раз воно може показатися нам на очі у своїй істинній формі – поки куранти б’ють дванадцять у новорічну ніч, воно нарешті отримує можливість бути поміченим. У Чуда є лише дванадцять секунд повної свободи, у які воно здатне творити дива і виконувати будь-які наші бажання. Дванадцять секунд довжиною у вічність.

Ми лічимо дні до Нового року, прикрашаємо свої домівки, метушимося в пошуках подарунків для своїх близьких і рідних, готуємо новорічні страви, слухаємо музику, наповнену атмосферою сніжно-білої, засніжено-лапатої та казкової зими. Нехай за вікном у нас і сіро, нехай і земля ледь-ледь припорошена снігом, нічого не зіпсує це відчуття наближення свята.

І ось приходить той довгоочікуваний вечір, та сама мить, якої чекали всі. Із телевізора приглушено лунають останні фрази з Новорічної промови Президента, і ми сидимо напружено, і нам не терпиться почути те одне-єдине: «З Новим роком!», - після якого незмінно чути годинниковий передзвін.

Нарешті б’ють куранти.

Один! Чудо з потріскуванням запалених бенгальських вогнів виривається на волю із наших сердець, кружляє довкола, розсипається дикими іскринками-зірочками навкруги. Воно радіє, шаленіє від захоплення: який же чудовий цей світ! Які ж щасливі ми, що ходимо по цій землі всі триста шістдесят п’ять днів у рік, адже Чудо має лише дванадцять секунд, аби сповна насолодитися мимобіжною красою життя.

Два! Чудо розливається шампанським у наших келихах, хлюпочеться там феєрверками із бульбашок. А за вікном – також чути вибухи феєрверків. І темна ніч вмить перетворюється на калейдоскоп із кольорів, і полотно неба розмальовується найяскравішими фарбами.

Три! Чудо злітає з уст безкінечним потоком тостів, що лунають у цю мить, під бій курантів. Розчиняються у повітрі слова-побажання, і хоча за вікном потріскує мороз, на душі тепло та муркають котики, згорнувшись клубочками в картатих пледах наших сердець.

Чотири! Чудо грає усміхом на вустах та світиться щастям в наших очах. У цю мить твої очі прекрасніші за гучні феєрверки, яскравіші за миготливі ліхтарики гірлянд, пустотливіші за іскорки бенгальських вогнів.

П’ять! Чудо дзвенить склом, коли наші келихи торкаються одне одного у цьому звичному для нас жесті, що давно вже став ритуалом.

Шість! Ти на мить завмираєш, через напівпрозору рідину, якою заповнений келих, оглядаєш все довкола, і всього на один удар серця помічаєш, що із глибин всього, що тебе оточує, до тебе всміхається Чудо.

Сім! Повторюєш за ним цей жест, ледь помітно підіймаєш кутики вуст і, перед тим, як піднести до них, напівусміхнених, келих, не забуваєш загадати бажання. Подумки, самими губами, аби ніхто, окрім усміхненого Чуда, не почув. Ти промовляєш його швидко, поспіхом, аби встигнути, аби не впустити момент.

Вісім! Перший ковток уносить із собою всі тяжкі думи, дарує розслаблення і огортає тіло й розум легкою димкою туману. Перший ковток пахне святом: імбирними пряниками, корицею, хвоєю і теплом.

Дев’ять! Чудо розливається жаром, палає вогнем у грудях, загоряється багряними сонцями на щоках, поколює кінчики пальців, і все довкола стає таким невимовно прекрасним, легким, казковим.

Десять! Немає більше нічого – лише ця солодка мить, що вливається в тебе з алкоголем, що наповнює твоє тіло до країв.

Одинадцять! Остання крапля Чуда застигає на кінчику язика терпким післясмаком щойно випитого щастя, остання крапля Чуда б’ється у грудях вірою в краще, вибухає сміхом та новою канонадою із феєрверків за вікном.

Дванадцять! Твоє бажання було почуто і записано. І справдиться, точно справдиться. Ці дванадцять секунд довжиною у вічність – це казковий час чарів і дивовиж. Ти… лише чекай і вір.

А Чудо повільно згасає та знову засинає десь у глибинах наших душ, по закутках наших теплих домівок, на горищах та в димарних трубах. До наступного Нового року, допоки його знов не збудить шелест ялинок і сосен у тисячах осель.

У грудях ми досі відчуваємо тепло. Чи то відлуння доторку Чуда, чи то дія алкоголю – не знаю, але щасливі ми щасливо доїдаємо наші крабові салати та бутерброди з ікрою, а зранку щасливо підемо в магазини через дорогу, аби від вусатих продавців із добрими поглядами почути лукаве: «А свіжого хліба в нас немає, є тільки минулорічний».