Ранкове світло, пробиваючись крізь ледь відкриті лінії темних жалюзі, усім своїм єством уже звично тягнулося до вази з квітами, що стояла на столі навпроти вікна: спочатку воно повзло тихо і неспішно, ніби від побожного остраху та ніяковістю перед красою трьох тендітних Троянд , вже змучених і втомлених (не перший день вони милують око Сонця своїми принадами, стоячи тут, у високому вазоні з тонкою горловиною, що йде трохи навскіс, ніби підкреслюючи цим витонченість трьох мадонн), але потім… рухи його стали більш різкими й вимогливими.

Якщо перший крок був сповнений ламкої нерішучості, – сонячні промені, якісь навіть бліді, ледь-ледь торкалися поверхні вазона, починаючи зі світло-блакитного низу й підіймаючись все вище, до темно-синьої, налитої кольором горловини – то коли світло досягло зеленого, майже смарагдового, листя, порухи були вже не такими скутими, хоч ще й відчувалася в них тінь невпевненості. Та й на зміну мертвотній блідості прийшла жвава й гаряча жага і запал, який можна спостерігати лише у сонячного проміння, завше веселого та безтурботного.

Воно ніжилося мінливими відблисками у зеленій гущавині, стрибало з листочка на листочок, проте не стало затримуватися тут надовго і віддало перевагу тонким звабливим вигинам стебел, ніжно перебираючи їх своїми довгими пальцями. Коли ж сяйво доторкнулося, трохи здригаючись, до пелюсток на трьох бутонах: двох світло-рожевих, майже білих біля чашечки і більш насичених зверху, і одного яскраво-червоного – Троянди наче тихо засміялись і підняли свої зморені голівоньки, слухняно відповідаючи на пестощі.

Навіть якщо це – останній день із їхнього життя, вони не втратять своєї гідності, своєї звабливості, а, навпаки, ще з більш жагучою кокетливістю будуть відповідати на залицяння світлосяйного образу за вікном, ще з більшим запалом розіллють довкола свої пахощі та зробляться настільки гарними, аби Сонце, що вже звикло заглядати крізь шпарини й милуватися ними із дня у день, запам’ятало їх ще надовго, й розлилося пекельним зноєм від горя, й зайшлося гарячими риданнями по трьом квітучим дівчатам у високому блакитному вазоні, що стає вужчим догори…

Будуть наймилішими, аби Сонце докоряло собі за те, що завше було таким нерішучим; усі вони наче засяяли від своєї вигадки – атож, нехай сумує за ними – і зробилися такими до біса принадними, що навіть не варт було пручатися їхньому чару.

Багряна квітка у компанії своїх двох, менш яскравих подруг, виглядала наче червоний місяць уповні серед тихих хмар, немов спалах вогню в копицях сухого сіна; ружі наче доповнювали одна одну, підкреслюючи свої найкращі риси: ніжні й бліді бутони виглядали ще більш м’якими і невинними, червоний же – поставав у всій красі своєї яскравої екстравагантності та виклику. Кращу композицію годі й придумати.

Сонцю подобався цей контраст, воно не віддавало перевагу якомусь окремому бутону – любило кожний компонент цієї картини із однаковим запалом, обожнювало і білу ніжність, і червону звабливість. Воно довго пестило дівочі пелюстки легкими доторками, посміхалося до них і, в один момент не втримавшись, злилося з ними у довгому й жагучому цілунку, від якого червона троянда зробилася яскраво-кривавою, а дві інших засяяли сліпучо-білим.

Один раз спробувавши, золото небес ще довго не могло відірватися від їхніх п’янких вуст, і залишилися вони у його цупких обіймах, із високо піднятими підборіддями і залитими рум’янцем щоками, а запах їхній, і справді, віддавав таким солодким дурманом, якого ще ніколи не відчувала ця тиха кімната.

Так і простояли, допоки Сонце не зашарілося настільки, що спалахнуло яскраво-червоним заревом, поспішно відсахнувшись, відпустивши своїх мадонн, сховавшись за горизонтом та сподіваючись завтра на ще одну зустріч.

Проте… Як тільки Сонце пішло, три ружі низько опустили свої голівки, зів’ялі і трохи прим’яті. Любий серцю силует зник, і не було більше потреби подовжувати своє швидкоплинне життя; зрізаним квіткам відведено мало часу, а ці троє – й без того занадто довго залишалися, аби лише знов побачити світлосяйний образ, що заглядає крізь жалюзі.

Повільно почали згущуватись тіні в кутках, і заімлилась вечірня прохолода опісля довгого літнього дня; червоні пелюстки, точно криваві сльози, почали повільно падати, і одна за другою пишні блідо-рожеві одежі осипалися снігом, а три Троянди все дивилися услід зникаючим відблискам світла із похмурою впевненістю та меланхолійним смутком: завтра вже не буде.

Не залишилось нічого від звабливої краси, відійшла разом із Сонцем горда постава. Впала остання пелюстка. Зів’яли Троянди.

А на вустах їхніх, вже неживих, все ще жаріла вогкість сонячного цілунку – першого і останнього.