Амаранта – це ніжна, незаймана квітка.

Чиста у своїй цноті, світла у своїх помислах, ця юнка – то теплий світанок весни: сонце тільки-тільки прокинулося, і горизонт зайнявся блідим пурпуром, а з ним – і несміливі пуп’янки молодого листя, і квіти, і трави загорілися лагідним світлом… А на небі, рожево-ніжному, тремтливо-лагідному, – все ще виблискують поодинокими цяточками зорі.

Атнарама – це рослина з отруйними шипами.

Холодна та непідступна, вона – то непривітна ніч останніх днів листопаду: вітер, нещадний та жорстокий, завиває моторошну пісню серед голих, позбавлених будь-яких ознак життя, дерев, насвистує невеселий мотив та сипле прокльонами, і куди не поглянь – всюди стоїть непроглядна темрява. Навіть місяць – і той сховався під товстим шаром тяжких сірих хмар.

Амаранта та Атнарама – абсолютно протилежні, зовсім несхожі. Якщо перша в поривах емпатії здатна співчувати навіть найгіршій, найбруднішій людині у світі (для неї усі люди – то прекрасні створіння, невинні істоти, що зазнають страждань, на які не заслуговують), кинеться допомагати будь-кому, хто цього потребує та не попросить нічого натомість, то друга і оком не кине на людей у нужді, і пальцем не поворухне, аби зробити комусь добро за «спасибі», і серце її не здригнеться – ці покидьки та голодранці з Іст-Енду не здатні її розчулити.

Але є дещо, що їх об’єднує. По-перше, вони сестри. По-друге, вони відьми.

Зовнішність їх, на перший погляд – дві краплі води, а придивишся ближче – відчуєш істотну різницю.

Амаранта відбиває сонячне світло, віддає його оточуючим, не залишає собі ні краплі. Вона – світла сторона місяця.

Атнарама поглинає незліченну кількість енергії, кожну частинку побаченого світла забирає собі, заповнює ним кожен куточок своєї темної, непроглядно чорної душі, і сама випромінює світло, адже вона – абсолютно чорне тіло, проте…

Для всіх оточуючих ця чаклунка – темна сторона місяця: загадкова, дивна, моторошна, недобра. Та, що поглинає. І лише для своєї сестри вона – сонце. Та, що випромінює. Сонце, що віддає весь жар свого тіла.

Лише Амаранті, улюбленій і єдиній, яку клялась захищати, яку любить більше, ніж будь-кого на цій клятій землі, дозволено бачити Атнараму сонцем. Більше – нікому.

І поки Атнарама випромінює тонни світла, призначені лише для однієї-єдиної, її єдина у світі і особлива старанно відбиває кожен промінчик, даруючи отримане світло усім навколо. Проте темній відьмі все одно, як використовують її дарунки. Головне, що її сестра щаслива. Головне, що її мила та наївна сестра поряд. У безпеці, під її захистом.

Амаранта не бачить, як кожен, хто говорив про неї погано, корчиться в муках та випльовує із кров’ю вкритий язвами, напівгнилий свій язик – більше він нічого не скаже; як кожен, що мав необережність кинути на її світлу постать неприязний погляд, кричав і молив Бога про смерть, коли йому випікало очі – більше він не зможе оскверняти образ доброї чаклунки.

Атнамара посміхається, коли темна магія вивертає всі кістки черговому покидькові. Він заслужив. Він думав, що може підняти руку на Амаранту, коли та не змогла допомогти його невиліковно хворій, напівдохлій ляльці, яких його ненормальна дружина плодить як кроликів. Більше він не зможе не тільки підняти руку на когось – піднятись із ліжка не зможе.

Поки Амаранта лікує, Атнамара – калічить. Вона діє тихо, точно, жорстоко. Їй не зрозуміло, чому сестра так рветься допомагати цій бідноті, яка навіть не може заплатити. Їй незрозуміло, чому Амаранта так любить людей.

Любить їх навіть тоді, коли вони вриваються нестримним потоком натовпу в дім сестер-чарівниць на околиці, трощать їм меблі, штовхають сестер та б’ють під гаслом: «Геть відьом! Хай очистить свята інквізиція Лондон від скверни!» Любить їх навіть тоді, коли вони тягнуть її за волосся, коли клянуть її відьомську натуру, її магію, все її єство.

Атнамара ненавидить людей. І що яскравіше палає вогонь навколо тіла її сестри, то палкішою стає ненависть темної чарівниці до цих нікчемних створінь.

Вогонь, що їсть її власне тіло – то не страшно. Дивитись на те, як повільно в’яне від страшного суду сестра – ось що насправді нестерпно. Коли вогонь облизує шкіру Амаранти, залишаючи на ній свою чорну слину, Атнарама кричить, відчуваючи у грудях пекельний біль.

- Я вб’ю вас всіх, - шепоче вона самими губами, а на очах її стоять сльози святої любові та чистої ненависті. Любові до сестри, ненависті до тих, хто робить їй боляче.

Атнарама загине, але її невпокоєна душа розсіється світом, проникне інфекцією в кожне людське тіло і спалахне страшною епідемією.

Вона залишить на тілах цих ненависних створінь такі ж плями, як і на шкірі її любої, ніжної та світлої Амаранти. Люди, яких вона так любила, піддали її інквізиції. Люди, яких вона так любила, будуть мерти як мухи від хвороби, ім’я якій – Атнамара.

Ім’я якій – чума.