Та ні Лісси, ні Лани, ні Даріана не було. Ліжечко було акуратно застелене, і лише один аркуш паперу лежав на ковдрі. Анея розгублено заглянула в спальню подруги — там теж панував ідеальний порядок, постіль застелена, ні натяку на присутність.

Тоді вона повернулась до записки й розгорнула її.

" Люба моя Анея, учора я випадково втопила телефон. Даріан приїхав за нами пізно ввечері — ми за містом, у будиночку біля річки.
Чекаємо тебе на пікнік, відмов не приймаю .
Будь ласка, купи в магазині суміш, яку порадив лікар (дитячу кашу для новонароджених) — вночі все було зачинено, тому я не зможу купити сама.
Акур тебе завезе. Чекаю, люба .

 

Вона ще раз пробіглася очима рядками, але зміст залишався тим самим.

— Я хотів попередити, — озвався за спиною знайомий голос, і Анея завмерла. — Та ти так швидко мене проігнорувала, що я не встиг пояснити.

Вона повільно обернулася. Акур стояв біля дверей, спершись на одвірок, дивився на неї . 

— І що тепер? — холодно промовила вона, тримаючи листа двома пальцями, ніби боялася зім’яти його. — Усі зникли? — її голос був рівним і холодним.

— Вони не хотіли тебе залишати, — тихо відповів Акур. — Просто так сталося… Лана поспішала, Лісса заснула, Даріан приїхав пізно.

— Можна було й коротко сказати, — її голос звучав холодно. — Не обов’язково чекати, поки я знайду записку.

— Не хотів заважати твоєму ранковому настрою, — він широко всміхнувся, ніби все це було дрібницею.- Вони просили передати, що чекатимуть тебе, — не здався . — А ще… Лана дуже просила купити дитячу суміш. Каже, без неї їм буде важко.

Анея зітхнула.  І все ж турбота про малу Ліссу переважила.

— Добре, — промовила вона рівно. — Я вигуляю собак і поїду. Автобусом дістануся, яка адреса ?

На мить на його обличчі промайнула тінь усмішки — чи то полегшення, чи впевненість, що план працює.

— Автобуси туди не ходять, — спокійно відповів Акур. — Це за містом, дорогою через ліс. Там навіть таксі не доїде — не кожен водій погодиться їхати ґрунтівкою. Потрібен позашляховик.

— І вгадай, у кого він є, — крижаним тоном відказала Анея.

— Саме так, — підтвердив він, не приховуючи легкого задоволення. — Я можу відвезти тебе й повернути назад, якщо захочеш. Просто… так буде простіше.

— Як зручно, — її голос був колючим, майже саркастичним.

Акур не зважав на її тон. 

— До речі, — вона перша порушила тишу. — Коли ти збираєшся повертатися у свою зграю? Не дуже гоже так довго залишати своїх людей.

— О, мій бета чудово справляється без мене, — відмахнувся Акур . А я не можу просто так поїхати, не навчившись тримати на руках таку малечу, як наша Лісса. І, якщо чесно… — він раптом потеплішав, і в голосі з’явилися нотки щирості. — Я скучив за сестрою.

Це слово — сестро — зависло між ними. Анея не знала, що відповісти. 

— Я все одно вигуляю собак, — сказала вона після короткої паузи.

— Добре, — кивнув він. — Я зачекаю. 

Анея зітхнула й пішла до виходу. Вона все ще тримала дистанцію, але знала: крок за кроком, як не дивно, Акур знову проникає в її день.

Її погляд залишився байдужим. Вона вийшла з кімнати, відчуваючи, як кожен його крок позаду нагадує про небажану присутність. Усередині жила тільки одна думка: цей день вона проживе на власних умовах.

Після того, як Анея роздала собак по домівках, вона навіть не стала переодягатися — нехай буде так, як є. Її настрій залишався напруженим, а думки крутились навколо маленької Лісси.

Коли вона підійшла до позашляховика, Акур уже стояв поруч у спортивному костюмі, через плече перекинута важка сумка.

— Прошу, — галантно сказав він, відчинив перед нею дверцята і подав руку.

Анея кинула на нього холодний погляд, але не  скористалася його рукою, щоб залізти в машину. Він кинув сумку в багажник і завів мотор. Потужний низький гул двигуна розлився салоном, але Анея залишалася мовчазною, немов проковтнула язик.

— Тиша теж буває корисною, — тихо кинув він, дивлячись на дорогу.

Анея зітхнула й нарешті порушила мовчання:

— Заїдемо ще в магазин, мені потрібна суміш для Лісси, — сказала вона, не дивлячись на нього.

— Я піду з тобою, — відповів Акур, усміхаючись.

— Я сама куплю, — огризнулась вона, відчуваючи, що будь-яка його присутність лише зіпсує її спокій.

— Просто хочу переконатися, що ти все правильно обереш.

Анея лише мовчки кинула на нього погляд.

Ще зовсім недавно сонячний ранок залив усе навколо золотавим світлом, а за кілька хвилин він раптом перетворився на похмурий — густі хмари накрили небо, і почався тихий, ритмічний дощ. Краплі стукотіли по даху позашляховика, створюючи затишний шум, який підсилював відчуття напруженості в салоні.

— Сиди, — тихо наказав Акур, не відводячи очей від дівчини ,як під'їхали на парковочне місце.

Він поспішив вийти з машини і підійшов до дверей, щоб відчинити їх для Анеї.

Дівчина нахмурилася, але від руки знову  відмовилася — машина була доволі висока, і допомога Акура виявилася практичною, хоч вона й не хотіла цього визнавати.

— Не привчай мене до таких жестів, — буркнула вона, нахиляючись, щоб вийти.

— О, ти вже привчена до мого стилю, — посміхнувся він, уважно стежачи, поки вона повністю опинилася на землі.

Дощ лише підкреслював атмосферу.

Вони зайшли до магазину, і дощ тихо стукав по дахах, залишаючи маленькі крапельки на їхніх плечах. Усередині панувала тепла, трохи пахуча атмосфера .

Анея йшла попереду, стежила за полицями, не піднімаючи очей на Акура. Вона хотіла залишатися холодною, не даючи жодного знаку, що його присутність може її зачепити.

Акур же рухався трохи позаду, його очі зацікавлено ковзали по рядках баночок із сумішшю для новонароджених. Він нахилявся над етикетками, тихо порівнював склад, уважно читаючи рекомендації.

— Хм… цікаво, — тихо промовив він сам до себе, — ця для трьох місяців, а ця… може, краще для двох? — і ледь поглянув на Анею.

— Це для Лісси, а не для тебе — холодно відповіла вона, не дивлячись на нього. — Я знаю, що купую.

Але Акур не відводив погляду від полиць, уважно помічав найменші деталі. Кожного разу, коли вона брала баночку, він тихо уточнював:

— Може, ось ця краща? Там склад трохи інший…

Анея  продовжувала шукати потрібну суміш, тримаючи дистанцію.

Навіть у мовчанні він залишався уважним, ловлячи дрібниці її рухів, тон її голосу, будь-який знак нерішучості чи сумніву. Коли вони нарешті підійшли до каси, Акур швидко розрахувався сам, кинувши короткий погляд на Анею, ніби підтверджуючи: «Все під контролем».

Анея лише кинула на нього холодний погляд.

Дівчина  навіть не помітила, як вони вийшли з магазину, дощ посилився . Акур, як завжди уважний, уже тримав у руках парасольку. Він розкрив її, як тільки вони ступили на тротуар, надійно прикривши Анею від дощу.

— Де ти її взяв? — здивовано спитала вона, зупиняючись .

— Ти так злилась, що не помітила її на касі, — усміхнувся він, злегка піднімаючи брови.

Чоловік провів дівчину до авто, відчинив дверцята і допоміг сісти, а сам швиденько зайняв водійське місце. Мотор урочисто заревів, і через двадцять хвилин вони вже виїхали на трасу. Тут, ніби починалося друге життя — дрібні краплинки дощу блищали на листі дерев.

Вони їхали мовчки дві години. Анея спостерігала за навколишнім світом, милуючись зміною пейзажів: темно-зелені листя змінювалися золотавими , світло пробивалося крізь хмари.

Нарешті, дорога вивела їх на околицю, де на невеликому пагорбі стояв будинок. Він був дерев’яний, з широкими вікнами з невеликим ганком і димарем, з якого тихо піднімався дим. Навколо будинку розстилалися луки, а далі виднілися невисокі пагорби. 

Акур загальмував біля будинку і відкрив дверцята для Анеї, як завжди галантно.

— Ось і ми, — тихо промовив він, кинувши погляд на дівчину.

Анея тільки кивнула, милуючись навколишньою тишею і красою, і вийшла з машини.


Анея ще кілька секунд стояла на ганку, вдихаючи свіже повітря, що пахло землею після дощу. Здалеку вона почула сміх . Серце дівчини стиснулося, і вона швидко рушила до невеликого дерева, під яким на пледі сиділи Лана та Лісса.

— О, ти прийшла! — зраділа Лана, підводячись і розмахуючи руками. — Лісса так чекає!
Дівчинка маленькими ручками потягнулася до Анеї, і Анея відчула, як тепло розлилося по грудях.

— Привіт, солоденька, — тихо сказала вона, беручи Ліссу на руки.  Анея раптом зрозуміла, наскільки сильна ця прив’язаність.

— Я принесла суміш, — сказала Анея, відсуваючи сумку, яку Акур поклав на плед. Лана вже кинулася допомагати.

Акур залишився трохи осторонь, спостерігаючи за ними. Його очі блищали тихою задоволеністю, але він не втручався, дозволяючи Анеї керувати ситуацією.

— Можеш трохи посидіти, — з посмішкою запропонувала Лана брату. — Ми вже накрили все для пікніка.

— Дякую, що ти прийшла, — тихо сказала Лана. — Без тебе нам би не впоратися.

Анея лише кивнула, відчуваючи, що слова зайві. Вона дивилася на Ліссу .

Акур наблизився і тихо підсів поруч, не порушуючи простору Анеї. Вона кинула на нього швидкий погляд — холодний. Він відповів легким кивком і тихим усміхом, який говорив більше, ніж будь-які слова.

— От бачиш, — прошепотів він, ледве чутно, — ось для чого ми тут. Щоб цей світ отримав нову, оновлену епоху — життя.

Анея відчула, як легкий вітер торкається її щоки. І вперше за цей день вона дозволила собі розслабитися. 
Двері будинку відчинилися, і з них вийшов Даріан, закричавши радісно:

— Анея, нарешті! Молодець, що приїхала!

В руках він тримав велику корзину, повну їжі.

— Вибач, я приїхав раптово за своїми дівчатами. Потрібно було завести начальника на дачу, він від нас у трьох кілометрах. І вирішив не втрачати нагоди відпочити родиною.

Анея хотіла заперечити, що вона не їхня родина, але Акур штовхнув її в плече передбачаючи протест .

— Не псуй гарний настрій своєю гордістю, — тихо промовив він.

Дівчина зашипіла до нього невдоволено, але промовчала.

Даріан підійшов ближче, підставляючи корзину:

— Я тут встиг приготувати стільки смакоти. Лана любить, коли я готую, але робота забирає весь час. Та сьогодні особливий день.

— Так, любий, твої кулінарні шедеври я обожнюю, — підхопила Лана, усміхаючись, — але сьогодні Анея — наша почесна дегустаторка.

Анея лише кивнула, відчуваючи, що її серце трохи розм’якло від цього несподіваного тепла. Акур сидів поруч, уважно спостерігаючи за її реакцією, а Даріан вже почав розкладати корзину, дістаючи хліб, сир та свіжі фрукти...

Атмосфера ставала такою домашньою і теплою, що навіть холодна обачність Анеї поступово танула.

— Ось, — Даріан підняв велику миску з салатом, — пробуй, Анея, це особисто від шефа!

Анея злегка усміхнулася, беручи ложку. Смак був насиченим і свіжим.

— Бачиш? Не все так погано, коли дозволяєш собі відпочити.-Прошепотів Акур.

Дівчина кинула на нього короткий погляд, звичний холодний «я сама».

— Подивись, яка тут краса. Часом варто просто зупинитися й помилуватися світом,-продовжив дражнити .

Анея зітхнула, дивлячись на луки та пагорби, на їхній простір, де ніхто не спішив, де ніхто не вимагав рішень чи пояснень. Тут вона могла бути просто собою.

Даріан підсів до них із порцією пирогів:

— Тепер офіційно оголошую наш маленький пікнік відкритим! — весело сказав він. — Їмо, сміємось, відпочиваємо — і ніяких турбот хоча б на годину.

— Дивись, яка вона щаслива, — прошепотіла Лана, схилившись ближче до Анеї. — Ти їй потрібна так само, як і мені.

Анея нічого не відповіла. Усередині її серце ворушилося болючим теплом — чужа дитина, а відчуття, ніби це її частинка.

Акур мовчки простягнув їй дерев’яну кружку з теплим трав’яним настоєм. Вона кинула на нього холодний погляд, не взяла. 

— Нехай цей день буде мирним, — сказав Даріан, підіймаючи свій кухоль. — За наш дім, за родину, за нове життя.

— За життя, — відгукнулася Лана.

Акур нахилився ближче до неї, його голос лунав майже невидимо, тільки для неї:
— Хочеш ти того чи ні, але ти вже частина цього кола.

Анея різко відвернулася, вдивляючись у далекі пагорби, що розчинялися в осінньому мареві. Вона не дозволить йому вирішувати за неї. Не дозволить затягнути у цю теплу , де кожна посмішка може виявитися пасткою.

— Добре, — несподівано сказала вона, — якщо ми вже тут… давайте просто їсти.

Даріан засміявся, підсунувши їй тарілку з пирогами.
Лана розливала чай.
Акур мовчав, але його усмішка здавалася надто спокійною, ніби він знав більше, ніж казав уголос.
Лана вперше за довгий час сказала, що відчуває себе розслабленою. Тут їй справді подобалося, головне — Лісса спала міцно, і всі могли нарешті трохи відпочити.

— Анея, якщо ти не проти, приглянь за донечкою, — звернулася вона з тихим теплом, — ми з Даріаном прогуляємось. Так давно цього не робили разом.
— Так, звичайно, залюбки, — усміхнулася Анея.

Щаслива парочка залишила місце відпочинку. Анея трохи посиділа мовчки, а потім різко повернулася до Акура.

— Чому б тобі теж не прогулятись і не залишити мене в спокої? — невдоволено кинула вона. — Занадто тебе багато в моєму житті.
— Хм, я б залюбки, — хитро всміхнувся він, — та переживаю, що Лісса прокинеться.
— Я справлюсь, — з сарказмом відрізала вона, звужуючи очі.
— Не можу, — спокійно відповів він. — У мене велика відповідальність перед сестрою.
—  Відповідальність? Та ти просто не знаєш, куди подітися й пристаєш до мене, як реп’ях.
— Можливо, — легко погодився він. — Але мушу визнати: ти дуже цікаво сердишся.
— Що?! — вона ледь не підскочила. — Ти мене дратуєш!
— Дратувати тебе виходить значно легше, ніж веселити, — усміхнувся Акур. — От і користуюсь тим, що добре вдається.
— Тобі, мабуть, нудно жити, якщо найбільше задоволення — доводити мене до білого каління.
— Нудно? — він театрально зітхнув. — З тобою — ніколи.

Анея зціпила зуби й різко відвернулася до колиски, щоб не бачити його нахабної усмішки. Вона відчувала тільки злість і бажання вигнати його, але розуміла: він усе одно не піде.

Їй було прикро, що навіть у хвилину тиші, коли дитина спить, він не дає відпочити. Його слова звучали, мов колючки, і хоч Акур ніби й жартував, їй було не до сміху. Усе, що вона бачила в ньому зараз, — настирливість і самовпевненість.

Навіщо він увесь час поруч? Чому не може лишити мене бодай на кілька хвилин? — думала вона, спостерігаючи, як Лісса тихо сопе уві сні. Від цього образ і роздратування тільки зростали.

— Занадто тебе багато в моєму житті, — повторила вона майже пошепки, вже не дивлячись у його бік.

Акур зробив вигляд, що не почув. Він ніби навмисне, вирішив торкнутися болючого:
— Навіщо ти продовжуєш приймати трави?..

Анея різко підняла голову:
— Не твої справи.

— Чому ж ні, мої, — спокійно відповів він, дивлячись кудись у далечінь. — Якби не приймала їх, зараз була б чудова нагода побігати вовчицею в таких краях. Ти, мабуть, сумуєш за нею.

— Краще так, ніж мати з тобою непотрібний зв'язок, — кинула вона холодно, відчуваючи, як всередині закипає.

— Вважаєш?

— Впевнена, — злісно підкреслила Анея. — Ти небезпека для моєї сім'ї, тож тримайся подалі від нас.

Він трохи нахилив голову, наче намагаючись розібрати, чи це просто злість, чи щось глибше.
— Але ж я нічого вам не зробив, щоб стати загрозою, — тихо сказав він. — Чому така ненависть?

Анея стиснула кулаки. 

Він на мить замовк, ковтаючи слова, що мали б вирватися назовні. Потім скривив губи у своїй звичній напівусмішці:
— От якби я знав, що викликаю в тебе стільки емоцій, то вже давно взяв би це за комплімент. Не кожен день мене називають небезпекою для цілої сім’ї.

Анея закотила очі й відвернулась, щоб не бачити його «безтурботності».

Акур же вдав, ніби й справді розважився власним жартом, але всередині його з’їдала гіркота. Її слова боляче різали, і скільки б він не ховався за іронією, думка залишалася одна: вона ніколи не бачить у мені нічого, крім загрози.
У цей момент Лісса тихенько заворушилася й скривила личко, ще мить, і заплаче.

Анея миттєво підскочила до колиски. Та, на її лихо, в ту ж секунду й Акур рвонувся вперед — і вони одночасно нахилилися до дитини. Результат був передбачуваний: їхні лоби з глухим стуком зустрілися посередині.

— Щоб тебе! — скривилася Анея, тримаючись за чоло. — Ти навмисно це робиш?!
— Авжеж, — удавано серйозно відповів він, потираючи свій лоб. — Інакше як нам підтримувати нашу… традицію?
— Я тобі зараз таку традицію влаштую… — прошипіла вона.
— Тсс, — прошепотів Акур, киваючи на малечу. — Дивись, вона вже знову спокійна.

Справді, Лісса лише трохи поворушила губками й, ніби задоволена їхнім безглуздим ритуалом, знову солодко засопіла уві сні.

Акур розвів руками, іронічно всміхаючись:
— Бачиш? Навіть доля хоче, щоб ми зіштовхувались.

Анея з такою злістю зиркнула на нього, що будь-який інший давно б відступив. Але він стояв поруч, удаючи безневинність.

Маленька заворушилася, сонно запхикала. Анея одразу схилилася, узяла дівчинку на руки й ніжно пригорнула до себе.
— Тихо-тихо, зірочко моя… я тут, не плач, — прошепотіла вона, лагідно погладжуючи крихітну спинку. — Ти ж така хоробра, моя крихітко. Зараз ми підемо до Лани, правда?

У голосі її бриніло тепло, якого Акур ніколи не чув ані від матері, ані від жінок навколо себе. У нього стислося серце — від спогадів про холодні руки, суворі погляди й порожні ночі, де не було ніжності, лише потреба та розрахунок.

Він дивився на Анею, і слова самі зірвалися з його вуст:
— Тобі личить… бути мамою.

Жодна вовчиця, що липла до нього, не мала в очах такої щирості. Вони прагнули його тіла й статусу, та ніхто — душі. А ця дівчина була зовсім іншою: ніжна й водночас зухвала, тендітна, але вперта, зваблива й горда.

Він відчував, як серце відтануло, хоч би й не хотів цього визнавати. Настраждавшись без відчуття пари, тепер він не збирався відпускати її. Ніколи.

Вона готова стати мамою — так природно вона тримала дитину, немов робила це завжди.
Вона готова стати дружиною — бо вже зараз справлялася з усім, що випадало на її долю.

Анея здригнулася й на мить зніяковіла, щоки налилися теплом. Вона відвела погляд, наче шукала прихистку в дитячих очах, і тихо відповіла:
— Ти вигадуєш. Можливо… хоч ця крихітка буде щасливою. Хоч її батьків ніхто не роз’єднував… — тихо мовила Анея, не піднімаючи очей.

Акур відчув, як слова вдарили його, мов гострий ніж.
Акур на мить замовк, потім посміхнувся криво:
— Ого… Так ти про мене знову серйозно? Я вже починаю відчувати себе головним лиходієм у твоїй історії.

— Бо ти ним і є, — тихо, але гостро відрізала Анея. — Ти роз’єднав мою родину.

— Головне, щоб ніхто не постраждав ,чи не так…? Ну, окрім мене, коли ти сердита.


— Була б рада ,якщо постраждав би ...

Акур скоса поглянув на неї, і на його обличчі промайнув легкий, ледве помітний усміх:
— Ого, ти навіть у погрозі знаходиш жарти… Мабуть, мені варто вже ховатися за дитячим плащиком?

Анея лише злегка підняла брову, тримаючи Ліссу на руках:
— Може, й варто… Хоч би не за твоєю «захисною стіною» сміху.

— О, я ж майстер створювати «стіну», — підморгнув він, нахиляючись ближче, — але тільки там, де дозволяють, — і кинув швидкий погляд на Ліссу, ніби підкреслюючи, що тепер він під контролем.

Анея кинула погляд у далечінь, сподіваючись побачити Лану з Даріаном, та доріжка за поворотом уже була порожня — їхній слід зник. У цей момент Лісса заворушилася на руках і заплакала, тоненько, але вимогливо.

— Здається, Лісса хоче їсти, — тихо сказала Анея.

— Я віднесу її до будинку, — спокійно озвався Акур, протягуючи руки.

— Я сама справлюсь, — різко відрубала вона, щільніше притискаючи дитину.

— Ти ж, мабуть, навіть не знаєш, де тут плита, щоб нагріти суміш, — хитро всміхнувся він, роблячи крок уперед.

— Без твоєї допомоги я знайду швидше, — пирхнула Анея, обходячи його боком.

— Без моєї допомоги Лісса так розплачеться, що розбудить увесь цей ліс, — відповів він спокійно, йдучи поруч, ніби тінь.

— То й що? У лісі, може, вперше почують справжній дитячий голос! — не здавалася вона.

— А в мене серце розірветься від її плачу. Хочеш, щоб я помирав на твоїх очах? — удавано драматично приклав він руку до грудей.

— Так, драматизуй далі, — огризнулася Анея. — Краще відстань і не дихай мені в спину.

— Не можу, — відповів він, нахиляючись ближче. — Бо ти сама зараз зблукаєш дорогою до хатини, а я рятуватиму і тебе, і малу.

— Я не блукаю! — майже просичала вона, пришвидшуючи крок.

— Упевнена? 

Анея аж зупинилася, обурено глянувши на нього.

— Перевір.

Так вони й дійшли до самісінької хатини — сперечаючись кожен крок, хто з них більше знає, швидше знайде і краще впорається. А Лісса у відповідь час від часу тоненько підпускала нові хвилі плачу, підливаючи масла у вогонь їхньої суперечки.

У хатині було тепло й затишно, вогонь у печі потріскував, кидаючи м’яке світло на стіни. Та попри це, Лісса набирала обертів, плач її ставав дедалі голоснішим, майже відчайдушним.

Анея спершу пробувала заколисати немовля, тихо наспівувала , але вона лиш надривалося ще дужче.

— Дай мені, — спокійно сказав Акур, простягаючи руки. — Поки приготуй суміш.

Анея вагалася, стиснула губи, та зрозуміла: вибору нема. Немовля не вщухало.

— Добре… тримай, — прошепотіла, обережно перекладаючи Ліссу з рук у руки.

У ту мить, коли пальці їхні торкнулися, між ними пробігла хвиля — наче живий струм. Дівчина відчула його подих, теплий і занадто близький, а серце шалено вдарилося об груди. Вона поспішила відвести погляд, удаючи, що її цікавить тільки немовля. Та руки трохи тремтіли.

Акур мовчки вдивлявся в її обличчя, а тоді опустив очі до крихітки на руках. Немовля ще підсопувало, але в його руках поступово наче стихало, хоч і продовжувало схлипувати.

Анея швидко зайнялася сумішшю: заварила воду, розчинила порошок, розмішала — руки в неї працювали надто швидко, щоб не слухати власного серця.

— Куди вони зникли? — озвалася вона, кидаючи тривожний погляд у вікно. — Коли Лісса так вередує?..

Вона відчула, що це запитання вирвалося радше від хвилювання, ніж з цікавості.

— Може, — відповів Акур, легко погойдуючи дівчинку, — Лісса не вередує, а просто відчуває. Вона ж маленька… чує більше, ніж ми з тобою.

Його голос звучав тихо, спокійно, з тією глибиною, від якої Анеї стало неспокійно вдвічі сильніше.

Анея закінчила готувати суміш і повернулась до Акура. Він стояв посеред кімнати, тримаючи Ліссу так обережно, ніби вона була найціннішим скарбом у світі. Немовля ще схлипувало, але вже втихало під його глибоким і рівним диханням.

— Ось, — Анея простягнула пляшечку, але одразу збагнула: його руки повністю зайняті маленьким тільцем.

Дівчина розгубилась. Серце вдарило швидше. Єдиний вихід — підійти ближче. Вона ковтнула слину й зробила крок уперед.

Їхні тіла майже торкнулись одне одного. Вона обережно  піднесла пляшечку до губ малечі. Немовля жадібно вхопило соску губками, і в кімнаті запанувала тиха благодать: лиш тихе сьорбання і рівне сопіння.

Але для Анеї й Акура спокою не було.

Її плече торкнулось його грудей, відчулось тепло й сила, що виходили від нього. Його подих ковзнув по її щоці, лоскочучи й бентежачи. Вона відчувала кожен удар його серця — такий рівний, упевнений, сильний. Її ж серце билося хаотично, як пташка, що вирвалась із клітки.

Акур не міг відвести очей від неї. Він бачив, як дрібно тремтять її пальці, як  її очі світяться не менше, ніж вогонь у печі. І в цю мить він уперше дозволив собі думку: що ця вперта дівчина для нього  не просто дівчина, а щось значно більше.

В обох прокотилося дивне відчуття — наче легкі іскри, теплі й незнайомі, ковзали по шкірі й залишали після себе хвилювання.

Лісса вже спокійно сьорбала суміш, оченята її напівзаплющилися, і вона здавалася маленьким задоволеним кошеням. Тиша затишно огортала кімнату.

Щоки Анеї палахкотіли, але вона вперто дивилася на немовля, вдаючи, що нічого не помічає.

Акур  спостерігав, як вона намагається не здригатися від їхньої близькості. Його губи мимоволі смикнулись у ледь помітній усмішці.

— Дивно, — тихо прошепотів він. — Лісса заспокоїлася тільки тоді, коли ми обоє взялися за справу. Може, нам… доведеться робити все разом?

Анея здригнулась, швидко перевела погляд на нього. Вона спробувала відмахнутись:

— Ти жартуєш.

— А може й ні, — відказав він, вдаючи серйозність. — Схоже, твоя впертість без моєї сили нічого не варта.

— Твоя сила без моєї впертості? — блиснула вона .

— От бачиш, Лісса це довела.

Немовля  задрімало, а між ними народжувалося щось нове й лоскочуче, таке, чого вона боялася визнати.

Акур нахилився надто близько, його подих торкнувся її вуха:
— Ми будемо чудовими батьками після такого досвіду, чи не так?

Дівчина різко здригнулася й мало не випустила пляшечку. Вона швидко повернула голову й кинула на нього сердитий погляд:
— Не вигадуй дурниць! Я б з тобою навіть собаку не завела, не те що дитину!

Її голос дзвенів роздратуванням, та в ньому був і легкий тремтячий відтінок — більше від хвилювання.

Акур не образився — навпаки, його очі спалахнули, на вустах з’явилась хитра усмішка. Він трохи відкинувся назад, але не відвів погляду від неї.
— О, то ти вже уявила нас із собакою? Це прогрес, Анеє, — тихо сказав він, і в його голосі було більше радості, ніж жарту.

І в цю напружену хвилину маленька Лісса раптом перестала смоктати пляшечку, її крихітні губки скривилися в щось схоже на усмішку, а потім вона тихенько гикнула, з такою силою, що обоє здригнулися.

— Дурень, — буркнула Анея, але в голосі її вже не було крижаної різкості.— Не поспішай альфо. Ти ще й підгузки не міняв, а вже плануєш майбутнє.

Акур розсміявся тихо. Очі його засвітилися теплою іскрою — йому сподобалося, що вона не піддалась і зуміла огризнутися навіть у такій  миті.

— От саме це мені й подобається, — прошепотів він. — Вогонь у тобі. Хто б подумав, що він так тобі  личить . Знаєш, ти справляєшся краще, ніж будь-яка жінка з мого роду. Навіть без досвіду.

Анея скосила очі й сухо кинула:
— Бо я вмію вчитися, на відміну від деяких, хто звик наказувати.

Він тихо засміявся, не образившись, а навпаки насолоджуючись .
— Тобто ти хочеш сказати, що можеш навчити й мене?

— Тебе? — вона ледь не пирснула. — Ти такий упертий, що й камінь скоріше зрушить з місця, ніж ти визнаєш помилку.

— А може, мені потрібна саме така вчителька, — його погляд упав на її обличчя, і він, здавалось, уважно ловив кожен відтінок її реакцій.

Анея знову зробила вигляд, що зайнята немовлям, хоча щоки непомітно спалахнули.
— Сумніваюсь, що ти здатен слухати когось, крім себе самого.

— Я вже слухаю, — відповів він тихо, майже серйозно.

Її серце підскочило від цієї інтонації, і вона поспішила відвести тему:
— Краще дивись, чи не задрімала Лісса, а не витрачай час на дурні балачки.

Акур всміхнувся так, ніби саме цього й домагався.
— Дурні балачки? Для мене вони цінніші за будь-який трофей. Бо змушують тебе говорити зі мною.

Маленька Лісса нарешті почала втихати, її повіки важко опустилися. Анея з полегшенням відклала пляшечку, сподіваючись, що нарешті запанує тиша. Та Акур навіть і не збирався мовчати.

— Ти помітила? — голос звучав глухо й тепліше, ніж зазвичай. — Вона засинає спокійніше, коли ти поруч.

Анея зітхнула.
— Уявив собі. Вона просто втомилась.

— Ні, — уперся він, — вона відчуває тебе. Немовлята завжди тягнуться до тих, хто може дати тепло.

Вона насупилася, намагаючись утримати дистанцію:
— Якщо натякаєш, що я якась «особлива» — дарма. Я звичайна дівчина, яку втягнули в чужі проблеми.

Акур усміхнувся.
—  Це не звичайність. 

Вона різко відвернулась до вікна.
— Припини говорити нісенітниці.

— Добре, — погодився він занадто швидко, і вона одразу відчула підступ. — Але тільки якщо ти розкажеш мені, чого насправді боїшся.

Анея здригнулася. Він знову потрапив у ціль, хоч як вона намагалась будувати стіну.
— Ти занадто багато хочеш знати, — огризнулась вона, не дивлячись на нього.

Акур обережно поправив кофточку на Ліссі й, не зводячи погляду з Анеї, відповів тихо:
— Я хочу знати не все. Лише тебе.

— Досить, — сказала різко. — Я не збираюся сидіти й слухати твої балачки. Піду перевірю, чи не повернулися Даріан і Лана.

Та варто було їй зробити крок, як Лісса заворушилась  й тихенько запхикала. 

— Здається, наша маленька пані проти твоєї втечі, — з хитрою усмішкою промовив він.

Анея стиснула кулаки й зупинилась, не наважуючись зробити наступний крок. Вона відчула, як усередині все змішалося: злість, розгубленість.

— Ти нестерпний, — прошипіла вона, обертаючись до Акура.

Альфа легко погойдував Ліссу на руках, і малеча, наче відчуваючи його спокій, затихла.
— Можливо, — кивнув він. — Але подивись, вона вибрала мене.

— Вона немовля, — відрубала Анея. — Їй все одно, хто поруч.

— Не все одно, — тихо заперечив він. — Вона знає серцем. 

Слова зависли між ними, наче невидимий міст, по якому важко було йти, але ще важче — відвернутися. 

— Досить балачок. Їсти — ось що їй зараз потрібно.

— Так, — погодився він спокійно, — але твоя увага важлива. І вона відчуває це. Тому тікаєш навіть від власних відчуттів, — прошепотів він.

Анея прикусила губу й різко відповіла:
— Краще тікати, ніж потонути в тому, що неможливо контролювати.

Альфа всміхнувся куточком вуст, і ця усмішка була небезпечна — спокійна, впевнена, з викликом.
— А я вважаю, що іноді треба відпустити контроль, щоб відкрити правду. Дивись ,вона відчуває тебе. Я теж відчуваю. Не треба тікати від цього.Просто відчуй. Не треба слів, не треба рішень.

— Не думай, що я здамся, — огризнулася вона. 

Акур усміхнувся ще ширше, і ця усмішка вже була переможною:

— Тоді почнемо з малечі. Але я знаю, що ти відчуваєш. І це нормально.

— Не думай, що я піддамся твоїм психологічним маніпуляціям, — огризнулась вона. 

— Слухай, — сказав Акур, спокійно й м’яко, — я не прошу тебе здаватися. Я прошу лишень бути тут. Для неї. 

— Добре… — сказала вона тихо, ледве чутно, — для неї.

— Вона спокійна, — сказав Акур, неначе читаючи її думки, — бо відчуває, що ми поруч.

— Це не твоя заслуга, — огризнулася Анея, але її голос був трохи м’якший, ніж раніше.

— Можливо, — відповів він тихо.

Вона стиснула кулаки, намагаючись утримати дистанцію, але малеча в його руках ворухнулася, і Анея відчула, як Акур ненав’язливо піднімає голівку ближче, щоб підтримати її .

Несподівано у кімнату залетіла Лана, повна щастя та емоцій, її рухи були легкими, а очі сяяли. Акур миттєво відчув, що за великий проміжок часу сестра вперше сьогодні побігла справжньою вовчицею. Вона пахла лісом, свіжим повітрям, тими запахами, що змушували його серце битися швидше.

Напруження охопило Акура, бо він не просто брат, а альфа, який відчував кожен рух і стан тієї, хто бігала, знавши, що відбувалося з вовчицею під час прогулянки. Ці відчуття нахлинули на нього, змушуючи утримувати себе від надмірної реакції.

За Ланою зайшов Даріан, задоволений і спокійний. Хоч він і був звичайною людиною, від нього виходили хвилі задоволення і спокою, пов’язані з його дружиною.

Акуру було важко стримувати емоції, знаючи, що і він міг би так побігати зі своєю парою, але вперте дівчисько вже пригостила свою вовчицю травами — і та спокійно спала ,не відчуваючи його як пару .

В кімнаті встановилася тиша, наповнена легким ароматом лісу. Акур поглянув на Анею, відчуваючи її присутність і водночас боровся з  бажання тримати ситуацію під контролем.

Лана ледве стримувала усмішку, її очі сяяли від щастя й хвилювання:

— Ліссо… моя маленька вовчиця! — прошепотіла вона, тихо наближаючись, щоб не налякати малечу.

Даріан за її спиною зупинився на крок, погляд сповнений захоплення: він дозволяв Лані бути головною у цьому моменті, насолоджуючись її щастям.

Анея напружилася. Вона теж відчула подругу як вовчицю.

Лана простягнула руки, і малеча, відчувши знайомий запах, трохи підняла ручки.

— Ох… вона відчуває мене! — прошепотіла Лана, сяючи. — Анею, дивись, вона впізнає мій запах!

Анея трохи відсторонилася, але всередині щось тремтіло — серце билося швидше. Вона з подивом помітила, що навіть її власна тривога трохи розтанула, бо Лісса була спокійна і щаслива в руках Акура.

Акур глянув на Анею, помічаючи її змішані емоції, і тихо сказав:

— Вона довіряє нам. І ти можеш теж.

Анея відвела погляд, не готова зізнатися ні собі, ні йому, що відчуття були дивно приємними і водночас тривожними.

Лана тихо сміялася, коли обережно взяла Ліссу на руки, і дівчинка затихла повністю, закривши очі. Даріан, стоячи поруч, з насолодою спостерігав за цим моментом.

Акур лише спостерігав за ними, відчуваючи себе одночасно захисником і… чимось більшим, що неможливо назвати словами.
 

—  Просто залиш мене у спокої.

Але Акур, не знімаючи погляду з Лісси і при цьому майже ненав’язливо наближаючись, відповів:

— Я тут не для того.

Акур усміхнувся, ледве помітно, але в його очах було тепло.
Анея відчула, як усередині все знову закипає — його голос, упевнений і спокійний, мовби створений, щоб вибивати з рівноваги. Вона ледве стримала зітхання.

Вона різко відвернулася, щоб ніхто не помітив, як їй важко залишатися поруч. Серце билося надто швидко, а думки плуталися. 

Коли Лана засміялася, а Даріан щось тихо прошепотів їй на вухо, Анея скористалася моментом. Повільно, без звуку, вона відступила до дверей. Її кроки були легкі, майже нечутні. Ще один крок — і вона вже за порогом.

Тиша в коридорі обійняла її, немов ковдра. Повітря здавалося прохолоднішим, чистішим. Вона вдихнула глибоко, намагаючись вгамувати серце, що билося десь у горлі.
«Дурепо… чому ти так реагуєш на нього?» — промайнула думка.

Вона вийшла надвір — повітря свіже, пахло сосною. За хатою починалася вузька стежка, що вела до пагорбу. Саме туди й попрямувала Анея, стискаючи руки, ніби намагаючись витиснути з себе всі ці дивні почуття.Їй треба було тиші — подалі від його погляду, від  його голосу, від того спокою, який він ніс у собі й який чомусь дратував її ще більше, ніж гнів.

Дівчина піднялася трохи вище, де вітер уже гойдав пасма волосся, і вдихнула глибше. Пагорб відкривав краєвид на долину, на ліс, де тільки що бігала Лана. Там пахло волею.
Анея сіла на камінь, обійняла себе руками й дозволила собі нарешті відчути — не гнів, не страх, а спокій.

Їй просто треба було трохи спокою. І щоб він не йшов за нею.

Анея саме почала заспокоювати дихання. Вітер тихо шелестів травою, десь унизу чувся струмок, і здавалося — цей момент тиші нарешті належить лише їй. Вона закрила очі, дозволяючи собі кілька секунд спокою.

— Вибачте… я не хотів вас налякати, — озвався глибокий, оксамитовий голос за спиною.

Анея здригнулася, різко обернувшись. Перед нею стояв хлопець — років двадцяти п’яти, може, трохи більше. Високий, стрункий, із білявим, трохи розкуйовдженим волоссям, що блищало на сонці. Його очі — світлі, чисті, з тінню усмішки.

— Ти… хто такий? —  машинально підозріло звузивши очі.

— Ніхто небезпечний, обіцяю, — підняв руки він, посміхаючись так, що напруга мимоволі трохи спала. — Мене звати Авен. Я просто… випадково сюди зайшов.

— Випадково? — недовірливо повторила вона. — У чужий двір?

— Ну… технічно, він не зовсім чужий, — зніяковіло всміхнувся хлопець. — Це наш старий будинок. Батько казав, що сюди ніхто не навідується, тож я вирішив перевірити, чи все гаразд. Не очікував зустріти когось на пагорбі.

Анея трохи розгубилася. Його голос був приємний — глибокий, спокійний, з легкою хрипотою, як у тих, хто часто сміється або співає.

— То ти… син начальника, якого привіз Даріан? — уточнила вона.

— Саме так. Хоч я не дуже люблю, коли мене з ним асоціюють, — усміхнувся Авен і, не відводячи очей, додав тихіше: — Я більше люблю бути просто собою.

— А «просто собою» — це хто? 

— Мандрівник, музикант… і безнадійно закоханий у ліс, — відповів він, підходячи ближче. — Хочеш, покажу місце, звідки видно водоспад? Тут поруч, а я з дитинства там ховався від усього світу.

— Я не ховаюся, — одразу сказала Анея.

— Тоді просто йдемо подивитися, — спокійно відповів хлопець . — Без обіцянок і без питань.

Вона вагалася лише мить. Його присутність дивним чином не тривожила, а заспокоювала — як подих вітру після грози.

— Гаразд, але тільки на хвилину, — пробурмотіла вона, підводячись.

— Обіцяю, хвилина буде варта того, — усміхнувся він.

Його усмішка була теплою, справжньою — не схожою на хитрі посмішки Акура. І саме це її насторожило. Бо вперше за довгий час Анея відчула щось схоже на цікавість.

Авен ішов трохи попереду, легко ступаючи між корінням і камінням, ніби знав кожен вигин стежки. Сонце пробивалося крізь гілки, сипало золотом по його волоссю — і Анея не могла не відзначити, що він схожий радше на лісового ельфа, ніж на сина важливого начальника.

— Обережно, тут слизько, — сказав він, простягнувши руку.

— Я впораюся, — відповіла вона впевнено… і за мить ковзнулася на мокрому камені.

Авен встиг її підхопити. Вона зависла в його обіймах, а між ними — лише подих.
— О, бачу, «впораєшся», — тихо засміявся він.
— Це просто перевірка, наскільки ти швидкий, — парирувала вона, намагаючись зберегти серйозність, хоч куточки губ тремтіли від усмішки.

— Тоді я склав іспит?
— Поки що… на трійку з плюсом.

— Ой, ну це жорстоко. Може, якщо покажу водоспад, піднімеш оцінку?

— Побачимо, — усміхнулася вона.

За кілька хвилин вони вийшли на відкритий виступ. Вода спадала зі скелі, розбиваючись на сріблясті нитки, і сонце виблискувало в кожній краплі.

— Оце так… — прошепотіла Анея, забувши про всі свої думки.
— Тут я ховався від уроків, від нотацій, від батька. Тільки водоспад слухав і не сварив.

— Тобі пощастило. Мене вода завжди слухала… але потім починала говорити у відповідь.
— І що каже?
— Що люди рідко вміють бути собою, — знизала вона плечима.
— А ти?
— Я ще не вирішила, хто я.

Авен поглянув на неї довше, ніж треба.
— Може, тому, що тебе постійно хтось намагається визначити за тебе?

Вона зітхнула, але відповіла з усмішкою:
— А може, тому, що я просто люблю загадки. Особливо ті, що не розв’язуються з першого разу.

— То ти ще й небезпечна, — пожартував він. — Ти загадка, яку цікаво не розгадати.

Анея засміялася — легко, невимушено, вперше за довгий час. Її сміх розлетівся над водою, змішавшись із шумом водоспаду.
— Ти говориш як мандрівний поет.
— Насправді я просто погано мовчу, — визнав він. — А ще не можу стояти осторонь, коли бачу когось, хто ховається в тіні.

— І вирішив витягнути мене на світло?
— Ні. Я просто прийшов посидіти поруч.

Анея подивилась на нього — щиро, без оборони.
— Це, мабуть, найкраще, що хтось міг сказати мені сьогодні.

Хлопець усміхнувся, і між ними оселилася тиша — не ніякова, а спокійна, така, яку не хочеться порушувати.

Авен сидів поруч, підперши коліно, і дивився, як сонячні промені граються на воді. Потім повернув голову до неї й усміхнувся так просто й тепло, що Анея, сама того не помічаючи, розслабила плечі.

— То звідки така мила дівчина? — запитав він, схиливши голову трохи набік. — Не схожа ти на місцеву.

— Може, тому що нею й не є, — відповіла Анея. — Потрапила сюди… випадково. І поки що просто намагаюсь розібратись, хто я і що мені робити далі.

— Таємнича, — задумливо мовив він. — А займаєшся чимось?
— Зараз — малечею, — сказала вона з легкою усмішкою. — Донька моєї подруги, крихітка Лісса. Вона… ніби все моє спокійне, що залишилось. Ще в школі .

— Гарно сказано, — кивнув Авен. — Коли хтось дає спокій — це не просто дитина. Це твоя нитка до життя.

Вона здивовано глянула на нього: не очікувала від такого молодого, усміхненого хлопця таких глибоких слів.

— А ти? — запитала у відповідь. — Чому прийшов сюди сам? І… що робиш у цьому лісі?

— Ну, якщо чесно, — він провів рукою по волоссю, — тікаю від паперових справ. Я керую частиною батькового бізнесу. Так, — усміхнувся криво, — нудно звучить, знаю.

— І це все? — здивувалась вона. — Виглядаєш не як офісний вовк.

Авен засміявся низько, басовито, і цей звук відгукнувся в ній дивним теплом.
— Ти гостра на язик. І, між іншим, не така вже й далека від істини.Мій батько хоче, щоб я став альфою однієї з наших стай...

Анея застигла. Слова прозвучали буденно, але вона відчула легкий спалах у грудях — вовча сутність у ній заворушилась, та тут же знову затихла. Трави. Матусині трави все ще тримали її вовчицю в сні.

— Ти вовк, — повторила вона, ніби перевіряючи відчуття.
— Так, — просто відповів він. — Але не думай, я не кусаюсь без причини.

— Дивно, — сказала вона тихо. — Я б мала це відчути.
— Я теж мав би відчути тебе. Але твоя вовчиця спить, — промовив він спокійно, і його погляд на мить став глибшим, майже пронизливим. — Це… дивно. І трохи сумно.

Вона злегка знітилася, але не відвернулась.

Її погляд ковзнув по його профілю — світле волосся, чітка лінія щелепи, спокійний погляд, який чомусь не тиснув, а навпаки — давав простір.

— Ти говориш так, ніби вже прожив сотню життів, — сказала вона.
— Може, я просто занадто часто дивлюсь на водоспади, — підморгнув Авен. — Вони навчають філософії: падаєш, але все одно залишаєшся водою.

Вона розсміялась — щиро, без захисту. І в той момент уперше за довгий час їй було просто добре.

Авен глянув на неї, коли вони вже піднялися від водоспаду, і його усмішка стала трохи невпевненою — уперше за весь час.

— Знаєш, — почав він, — якщо ти не проти, може, прогуляємось увечері? Після роботи... завтра... 

Його голос був м’яким, але щирим, без звичної самовпевненості. Анея відчула, як у грудях щось легенько тьохнуло.

Вона не стала обдумувати. Просто кивнула.
— Добре. Чому б ні.

— Справді? — він підняв брови, наче не вірив, що вона погодилась так швидко.
— А чому ні? — усміхнулася вона трохи куточком губ. — Іноді треба дозволити собі просто… бути. Без обов’язків.

— Без обов’язків, — повторив він, ніби смакуючи ці слова. — Домовились. Я прийду сюди, до стежки, коли сонце зайде.

Вона ледь усміхнулася у відповідь і відчула дивне, приємне хвилювання — таке чисте, легке, давно забуте.
Без тягаря минулого, без контролю, без страху.