9
Позаду Авен кинуся вперед, зуби вгризлися в шию чоловіка , той заволав, схлипнув від болю, рука зі зброєю здригнулась. У хаосі рухів лезо блиснуло, торкнулося шиї Анеї.
Вона відчула ріжучий біль і теплий тиск на горлі. Мить , кров почала текти так швидко, що світ навколо ніби затемнився, Анея похитнулась і впала на підлогу.
Чоловік у плащі заволав від болю і в той же час ніж опинився в грудях Авена. Той здався, очі розкрилися широко, і він упав бездиханно, як колодка.
Акур не думав ні секунди. Він вибухнув у рух: крок уперед, точний удар, ривок , нападник опинився на підлозі, без признаків на життя .
На більше часу не було. Акур присів навколішки біля Анеї, очі його були дикі, але руки вже діяли — він притиснув долонею її шию біля рани, щоб зупинити кровотечу.
— Тримайся, — прошепотів він, і голос тремтів, але в ньому була команда. —Тримайся для мене.
Він вирвав шматок тканини з її одягу й щільно притиснув на перехідну ділянку, натискаючи зі всієї сили, щоб пригасити струмінь. Потім крикнув у темряву:
— Хтось! Допоможіть! Хтось викличе лікаря!
Акур схилився, намацав сонну артерію та замість ритму відчув порожнечу. Він приклав щоку до грудей і на мить упав у тишу ні дихання, ні руху. Обличчя Акурa спотворила нестерпна біль і відчай.
Він знову перевірив пульс нічого. В очах спалахнуло мовчазне, холодне розуміння.
Але часу не було на розпач: Анея втрачала багато крові. Його пальці вільно тремтіли, але рухи були чіткими й швидкими .
— Ти почекай, — прошепотів він, дивлячись на неї.- Я не відпущу тебе.
Він піднявся, подивився на непритомного нападника ,лише тоді, як ніби відрахував останні секунди, вигукнув на весь підвал:
— Допомога! Хто там?
На порозі з’явився батько Анеї — розкуйовджений, із блідими від жаху обличчям. Його очі на мить закам’яніли, коли він побачив доньку в калюжі крові, потім метнувся вперед.
— Анеє! — крикнув він.
За хвилину вже лунали голоси, гул кроків, миготіли ліхтарі. Акур відступив убік, весь у крові, але не відірвав погляду від дівчини , яку медики переносили на ноші. Його пальці досі тремтіли, а в очах застигло те, що не можна було назвати просто страхом — то було щось глибше, як німа обіцянка, що він не дозволить їй зникнути.
Минула доба.
У залі панувала тиша, така важка, що чути було навіть потріскування свічок.
Темні костюми, опущені голови, приглушені голоси , все ніби вкривалося туманом скорботи.
Біля вікна стояв батько Анеї. Його руки були схрещені за спиною, пальці судомно стискали край піджака. Поруч , кілька близьких родичів, лікар, і сам Акур, у чорному, з обличчям, у якому не залишилось кольору.
— Вона зробила все, що могла, — тихо сказав лікар, опускаючи погляд. — Шансів… практично не було.
— Замовкни, — різко кинув Акур. Голос його прозвучав низько, але в ньому бриніла така крига, що ніхто не наважився відповісти.
Батько лише прикрив очі рукою.
— Моя донька… — прошепотів він. — Вона не заслуговувала такого.
Ніхто не наважувався сказати бодай слово.
За вікном збирався дощ, перша крапля вдарила об шибку , ніби відгукнулась у грудях кожного.
Акур повільно обернувся до лікаря:
— Можна її побачити?
Той кивнув.
— Вона… у п’ятій палаті. Та прошу тримати свої емоції .
Акур пішов мовчки. Коридор був порожній, бліде світло ламп малювало тіні на підлозі. Він зупинився біля дверей, притулив долоню до холодного металу , на мить заплющив очі.
Усередині — тиша.
Тонка дівоча рука лежала поверх ковдри, шкіра бліда, майже прозора. Навколо бинти, трубки, монітори.
Анея виглядала так, ніби просто заснула.
Акур сів поруч, узяв її руку, доторкнувся до пальців губами.
— Я тримаю слово, — прошепотів він. — Я не відпустив тебе.
Монітор тихо блиснув зеленим, відбиваючи пульс.
Слабкий, але живий. Він сидів біля неї поки не заснув .
Світ повільно повертався.
Спершу — шум. Далекий, мов крізь воду: ритмічне «пік-пік», шелест тканини, приглушене дихання поруч. Потім запах ліків, стерильний і холодний.
Анея хотіла відкрити очі, але повіки були важкі, наче з каменю. Вона зробила ще одну спробу , світ, розмитий і тремтливий, нарешті проступив крізь темряву.
Стеля. Біла, тиха. Світло лампи м’яко лоскотало зіницю.
Потім рука. Тепла, велика, важка , знайома. Її долоню стискали, ніби боялись відпустити.
Вона перевела погляд побачивши його.
Акур сидів біля ліжка, нахилившись вперед. Голова його лежала на її руці. Він спав, але навіть уві сні тримав її пальці, так, ніби перевіряв тут вона, чи ні?
Рука ворухнулась під його щокою.
Акур зреагував одразу , вдихнув, стрепенувся, підняв голову. На обличчі — сон, розгубленість, а потім блискавка розуміння.
— Акур… — прошепотіла, і звук її голосу був, мов подих.
Він схилився ближче, обережно торкнувся її щоки.
— Не говори, — прошепотів він, — просто дихай… Я тут.
Її пальці слабко стиснули його руку у відповідь.
І тоді він нахилився нижче, торкнувся її чола губами , коротко, ніби боявся, що від будь-якого руху вона зникне.
— Я думав, що втратив тебе, — сказав він, і голос його зламався. — А ти вирішила мене налякати.
На мить у палаті запанувала тиша, і тільки монітор продовжував своє спокійне «пік-пік» — рівне, живе.
Двері тихо прочинилися, і до палати ковзнуло тепле світло з коридору.
Першою зайшла мама Анеї — обережно, у руках вона тримала невеликий букет , кілька білих лілій, які злегка тремтіли від хвилювання. За нею батько, з посірілим, але рішучим обличчям, а позаду, тримаючись за перев’язане плече, стояв Авен. Блідий, виснажений, проте живий.
— Доню... — тихо прошепотіла мама, і в її голосі бриніли одночасно полегшення . — Боже, ти прокинулась...
Акур швидко підвівся зі стільця, відступив трохи вбік, поступаючись місцем. Його рука, яка досі стискала долоню Анеї, повільно розтиснулася, але він залишився поруч, ніби невидима нитка все ще тримала їх.
Батько підійшов ближче, став біля ліжка, торкнувся плеча доньки , обережно, як чогось безцінного. Його суворе, завжди зібране обличчя здригнулося, коли він побачив пов’язку на її шиї.
— Ти сильна, — тільки й вимовив він, і цього було достатньо, щоб мама знову заплакала, притиснувши руку до рота.
Авен стояв нерухомо, злегка схиливши голову. Його погляд ковзнув по обличчю Анеї , теплий, винуватий, вдячний.
— Пробач, — тихо сказав він. — Я мав тебе захистити.
Анея дивилася на нього потім ледь посміхнулася — слабко, але щиро.
— Ти вже зробив… те, що зміг. І цього було достатньо.
Її голос прозвучав тихо, але в ньому відчувалося дивне спокійне світло.
Мама присіла на край ліжка, притиснула долоню до її руки. Батько стояв позаду, непорушний, але очі його м’якшали.
Акур не втручався ,тільки дивився на неї, як на диво.
І коли Анея перевела погляд на нього, в куточку її губ з’явилася тиха, знайома усмішка.
Коли двері за батьками й Авеном зачинилися, у палаті настала тиша — майже надто глибока після всього, що сталося.
Акур підійшов ближче, опустився на стілець і потер її долоні, мов шукаючи слова між пальцями.
-Мама була така спокійна , знаходячись з тобою в одній кімнаті ... І не вбила тебе?
— Знаєш… сьогодні було засідання альф, — почав він тихо, дивлячись на неї. — Вони збиралися вирішити, що буде з твоїм батьком .Я сказав їм, щоб справжній альфа повернувся. Небезпека для твоєї сім'ї минула , але твій батько не тінь минулого. І що його місце ніхто не має права займати.Йому повернули статус. Стаю. Все. Я… більше не альфа.
Анея ледь нахилила голову, її губи ворухнулися, але Акур випередив її, злегка посміхнувшись:
— І ні, я не шкодую. Знаєш, колись мені здавалося, що сила — це коли тебе бояться. А тепер… — він зробив коротку паузу, вдивляючись у її очі, — тепер я розумію, що справжня сила — це коли є заради кого жити. Тому я подумав… як тільки ти оговтаєшся ,ми могли б поїхати. Просто… зникнути на якийсь час. Я, ти, свіже повітря й дорога. Без плану. Тільки якщо ти не проти, звісно.
Анея мовчала, її погляд був м’який, уважний.
— І куди ти збирався мене везти, колишній альфа?
Він легенько засміявся ,тихо.
— А це вже як підкаже серце, — відповів він, переплітаючи пальці з її. — Головне, щоб ти була поруч. Бо після всього, що сталося… я не хочу більше без тебе, Анеє.
Двері відчинилися тихо, і в палату зайшов лікар середніх років, у білому халаті, з легкою усмішкою, яку зазвичай мають лише ті, хто приносить добрі новини. У руках він тримав планшет, поглядав то на нього, то на Анею.
— Ну що ж, пані Анеє, — промовив він спокійно, підходячи ближче. — Нарешті гарні новини. Показники стабільні, тиск і пульс у нормі, температура ,як у здорової людини.
Він уважно подивився на монітор, кивнув із задоволенням.
— Ви гарно боретеся. І, здається, ваш організм вирішив більше не випробовувати нікого на міцність.
Акур підвів голову, в його очах промайнуло полегшення.
— Тобто… небезпеки вже немає?
Лікар посміхнувся ширше:
— Абсолютно. Рана загоюється швидше, ніж ми очікували. Ніякої загрози життю немає. Ще кілька днів спокою ,можна буде зняти пов’язку.
Він жартома підморгнув, зібрав свої записи й додав уже на виході:
— Відпочивайте, місце під сонцем на вас ще чекає.
Коли двері зачинилися Акур стиснув її руку й тихо сказав:
— Чуєш, навіть лікар дозволив жити далі.
Анея посміхнулась, не відводячи погляду від нього:
— То, мабуть, час почати. От і все, — пробурмотіла Анея, дивлячись на крапельницю,— нарешті всі зітхнули з полегшенням.
— Усі, крім мене, — відповів Акур, звівшись на ноги. Його голос був тихим, але в очах знайомий блиск. — Якщо ще хвилину залишишся тут, я з’їду з глузду. Давай втечемо ?
— Акур, лікар сказав, що мені потрібен спокій...
— Ти виглядаєш абсолютно здоровою ,я тебе донесу.
— Куди донесеш? — підозріло прищурилася вона.
— У світ, де немає цього запаху ліків, — посміхнувся він. — Досить лікарень. Ходімо, Анеє, я викрадаю тебе.
— Ти збожеволів?
— Так, від тебе. — Він уже тягнув її ковдру з колін. — Я обережно, обіцяю. Машина чекає.
— Яка машина? Акур! — вона засміялася, але не встигла протестувати: він легко підняв її на руки, немов вона важила не більше за подушку.
Вони вислизнули з палати, мов змовники. Анея намагалася не сміятися, ховаючись в його грудях. У коридорі пролунала жіноча команда:
— Хтось бачив пацієнтку з п’ятої палати?
Акур прискорив крок і, не стримуючи посмішки, прошепотів:
— Пізно. Вона вже вкрадена.
І тут почалося найсмішніше: кожен крок ,ніби репетиція шпигунського фільму. Акур притискався до стін, підкараював кожен поворот, виглядав за ріг, ніби там стаяла цілодобова заслона з медсестер.
— Тихіше, — шепотів він, коли їх ледь не застукала молодша медсестра з візком. — Я просто треную донорську позицію. Йдемо, йдемо.
— Ти справді вмієш говорити ці дурниці в найнепотрібніші моменти, — прохрипіла Анея, але сміятися вже не могла стримати.
Акур зупинився, припав вухом до стіни, видав серйозний звук, наче слухає говорючий камінь, потім знову прошепотів:
— Все чисто. Нічого, крім наших сердець.
Нарешті вони дісталися парковки. Акур пильно окинув її поглядом , тут стояли кілька машин, охорона на відстані, два гурти родичів удалині. Він підвівся на ціпки, ніби після марафону, і розігнався до машини.
— Тримайся! — кинув він на ходу, відчинив дверцята і акуратно, як майстер пакувальної справи, посадив її на переднє сидіння. — Зручно? — прошепотів, і в голосі промайнуло таке задоволення, ніби він щойно зробив найважливішу добру справу у світі.
Анея вмостилась, підперевши голову, і лише тепер змогла по-справжньому глянути на нього.
— Та ти божевільний, — прошепотіла вона, проте сміх зірвався сам собою.
Акур заліз за кермо, погукав назад у коридор — ніби прощання:
— Па-па, лікарня!
Машина почала котитися, місто віддалялося, а за вікном розпливалася знайома перспектива , дорога, що веде подалі від всього, що вже було. У салоні лишилися їхній тихий сміх і відчуття, що ось-ось почнеться щось справжнє.
Акур зупинив машину біля старого будинку серед лісу. Повітря тут пахло соснами, вологою землею таким знайомим, спокійним ароматом, ніби сам ліс дихав на них після всієї тої метушні.
Він вийшов першим, обійшов машину і відкрив дверцята для неї.
— Ласкаво просимо в санаторій “Без лікарів”, — сказав жартома, допомагаючи їй вийти. — Програма оздоровлення: свіже повітря, відсутність медперсоналу і один неймовірно чарівний супутник.
Анея всміхнулась, але в очах ще жевріла втома. Вони зайшли до будинку ,Акур розпалив вогонь в каміні. Дрова тихо потріскували, у кутку стояв плед і кілька старих книг. Все виглядало так затишно, що хотілося просто впасти на диван і не ворушитись.
Акур обережно, майже несміливо сказав:
— Анеє?
— Так? — вона підняла на нього погляд, трохи здивований, трохи теплий.
— Давай… пробіжимося вовками? — голос його злегка тремтів, ніби це було зізнання в коханні, а не пропозиція.
Вона застигла. На мить у кімнаті стало чути тільки потріскування дров.
— Акур… — прошепотіла вона, — я не впевнена, що зможу. Моя вовчиця… вона дуже давно не виходила. Вона могла забути, як це — дихати вітром.
Він наблизився, м’яко взяв її за руки.
— Не забула, — сказав тихо. — Вона просто чекає, коли ти знову їй дозволиш.
Анея вдихнула на повні груди. Від його слів у неї защеміло всередині . Вовчиця всередині ніби тихо ворухнула хвостом.
— А якщо я не втримаюсь? — прошепотіла вона.
— Я побіжу поруч, — відповів він, дивлячись прямо в очі. — І якщо впадеш ,впаду разом із тобою.
Вона вдихнула запах лісу, холодного повітря, диму… і раптом усміхнулася .
— Тоді… побігли.
Він розвернувся до дверей, і в ту ж мить, коли вони вийшли на поріг, навколо загуркотів вітр, а в очах обох спалахнуло те первісне, дике світло.
Здавалося, ніби сама земля відгукується на її переродження.
Мить — і перед ним стояла вовчиця. Її чорна шерсть мерехтіла переливаючись , з легким золотавим відтінком. Вона була гарна , настільки, що в Акура перехопило подих. Кожен її рух був живим, сильним, і в той же час ніжним, як подих ранку.
Вовчиця зробила кілька кроків, принюхалась до землі, а потім раптом грайливо крутанулася навколо нього, майже торкаючись боком. Її очі світилися вдячністю ,диким викликом водночас.
— Ти неймовірна… — прошепотів він.
Зупинилася перед ним і кинула короткий погляд, повний очікування.
Акур відчув, як у ньому спалахнула та сама сила, що завжди жила десь під шкірою. І зараз вона звільнилася. Його тіло здригнулося, очі запалали, кістки заскрипіли , за мить поруч із нею стояв чорний вовк із темною, густою шерстю та кривавим відблиском у зіницях.
Вона обережно ступила до нього. Він нахилив голову, торкнувся її носом ,цього було достатньо, щоб між ними пролетів спалах розуміння, довіри, тієї дикої гармонії, яку не можна пояснити словами.
Вовчиця грайливо штовхнула його плечем і кинулася вперед, у ліс. Акур , тепер уже вовк , кинувся слідом.
Вони бігли між деревами, зриваючи лапами землю , відчуваючи кожен подих вітру, кожен запах . Ліс розступався перед ними, приймав їх у свої обійми. І вперше за довгий час у серці не було страху, тільки спокій і свобода ,така, яку знають лише ті, хто нарешті перестав ховатися від себе.
Анеїна вовчиця то відривалась уперед, то поверталась до нього, торкалася боком, підштовхувала, наче дражнила: «Ну що...?»
Акур тільки гарчав у відповідь ,коротко, жартівливо, і прискорював хід.
Вони зривалися на пагорб, а потім злітали вниз, у долину, де ліс розступався і відкривав простір — широку галявину. Там зупинилися.
Вона стояла посеред галявини, задихана, шерсть на загривку сяяла в світлі, а очі — глибокі, теплі, як колись її людські.
Акур підійшов ближче, нахилив голову й торкнувся носом її . Вона відповіла тим самим, а потім поклала морду йому на плече.
Тиша впала між ними , не глуха, а ніжна, мов тиха розмова без слів.
Їхні серця билися в одному ритмі.
Поступово Акур почав повертати людську форму. Кістки тріснули, тіло витяглося.
Він подивився на неї, усміхнувся, а тоді прошепотів:
— Ну що, пані вовчице… Ти ще сумніваєшся, що світ тебе чекав?
Анея теж повернулася до людського вигляду. Вона стояла босоніж , волосся розсипалося по плечах, очі світилися тим самим диким, живим світлом, що й у її вовчиці.
— Не сумніваюсь, — тихо відповіла вона. — Але, здається, він чекав нас обох.
Він посмізнувся тихо, вперше за довгий час по-справжньому. Потім притягнув її до себе, притис до грудей, відчуваючи, як її серце б’ється в унісон із його.
---
Сонце ледь пробивалося крізь щільні штори, але кімната вже була наповнена теплом. Анея повільно відкрила очі. Тіло ще тремтіло від вчорашніх емоцій, адреналіну і втоми. Поряд у ліжку спав Акур. Його рука була перекинута через її талію, а обличчя, злегка нахилене до її волосся, виглядало спокійним і безпечним.
Вона не могла відразу поворухнутися, боячись порушити цей крихкий момент тиші і спокою. Серце ще билося швидко, але тепер не від страху, а від відчуття близькості.
— Добре спалося? — тихо прошепотів Акур, повільно відкриваючи очі і посміхаючись. Його погляд відразу зустрів її.
— Так… — Анея відповіла, голос ще хриплий від недоспаного ранку. — А тобі?
— Ще краще, бо ти поруч, — прошепотів він, притискаючи її трішки ближче.
Вони лежали так, майже не рухаючись, насолоджуючись тишею, першим світлом і відчуттям, що цей момент — лише їхній. Жодної поспіхи.
Анея обережно поклала руку на його груди, відчуваючи, як міцно б’ється серце. Він накрив її пальці своїми, обережно стиснувши, ніби обіцяючи: «Я тут. Я не відпущу».
— Мабуть, ми обидва потребували цього, — прошепотіла вона, посміхаючись .
— І ще будемо потребувати, — злегка підморгнув Акур, і на його обличчі знову з’явилася та безтурботна усмішка, яка так контрастувала з усією небезпекою, що була навколо.
Вони лишилися лежати, відчуваючи тепло один одного, мов нічого більше у світі не існувало.
Анея обережно зсунулася.
— Куди ти? — прошепотів він, ледве посміхаючись.
— Нікуди, просто трохи повертаюся, — відповіла , але в її голосі з’явилася грайливість.
Він повільно підтягнув її ближче, притискаючи до себе.
— Ти тільки спробуй втекти, — прошепотів Акур, і його пальці ніжно провели по її руці, — і отримаєш за це поцілунок.
— Ах, це серйозна загроза? — сміялася , намагаючись вирватися, але водночас не хотіла справді віддалятися.
— Найсерйозніша, — відповів Акур, нахиляючись ближче. Його губи ледве торкнулися її щоки, а потім , повільно губ.
— І не забувай, що я маю перевагу, — додав він, підморгнувши.
Вони сміялися, обережно глузували один з одного, а руки Акура ніжно огортали її, ніби охороняючи від усього світу. В кімнаті стояла легкість.Вони залишалися так лежати, сміючись, шепочучи один одному жарти, граючись , і вперше відчували, що можуть дозволити собі бути просто разом — лише тепло і взаємна близькість.
— Анеє… — тихо почав він, майже шепотом, — давай зранку трохи побіжимо. Забіг...
Анея напружилася. Його слова, здавалося, несли більше, ніж просто пропозицію до гри. Вона відчула, як серце почало калатати сильніше, а по спині пройшов холодок.
— Забіг? — запитала вона, намагаючись звучати легковажно, але голос тремтів. — Ти серйозно?
— Серйозно, — промовив Акур, не відводячи погляду. — І сьогодні особливий день… Блакитний Місяць. Для нас, вовків… він має значення. Для нового життя...
Анея здригнулася, розуміючи прихований сенс його слів. Його погляд був глибокий і непохитний, а посмішка ледве помітно грайлива.
— Ти говориш серйозно? — прошепотіла вона, відводячи погляд і стискаючи ковдру. — Саме сьогодні?
— Так, — підтвердив Акур, нахилившись ближче, щоб відчути її реакцію. — Сьогодні день, коли все має починатися правильно… і я хочу, щоб ти була поруч.
Анея відчула, як напруга змішалася з хвилюванням. Її тіло напружилося, а серце билося швидше. Він не натискав, але намір був зрозумілий.
— Анеє… я хочу поставити свою мітку. Але з твого дозволу , ніякого примусу. Тільки якщо ти сама цього захочеш.
Її погляд зустрів його, і вона побачила в очах не лише бажання, а й повагу до її вибору.
— Ти серйозно? — прошепотіла вона, відчуваючи легке тремтіння. — Ти не примушуватимеш?
— Ні, — відповів Акур, обережно приближаючись. — Моя мітка… це не про контроль. Це про нас. Про наше поєднання. Ти маєш право сказати «ні».
Анея вдихнула глибоко, відчуваючи довіру. Вона поклала руку на його щоку і тихо промовила:
— Добре… я довіряю тобі.
Акур посміхнувся, ніжно торкнувся її губ .
І світ навколо, здавалось, зупинився на мить.
Акур ніжно взяв її руку і повів до краю лісу, де сонячне світло ледь пробивалося крізь ранкову імлу.
— Готова? — тихо запитав він, не відводячи погляду.
Анея кивнула,вони зупинилися на узліссі, і вмить повітря навколо наче наповнилося енергією блакитного місяця.
Вона відчула, як тіло змінюється: м’язи напружуються, шкіра покривається хутром, а пальці стають лапами. Акур стояв поруч, спостерігаючи за нею з легким хвилюванням у очах, але повністю контролюючи себе, щоб не втратити момент.
— Ти… неймовірна, — прошепотів він, ледве чутно, і його власна трансформація завершилася: величний вовк з блискучою чорною шерстю стояв поруч, хвіст вільно ворушився.
Анея, тепер теж вовчиця, підстрибнула, намагаючись опанувати рівновагу. Її лапи ковзнули по холодній землі, а Акур весело завив, спонукаючи її рухатися.
Вони почали бігти, повільно спочатку, обережно. Потім швидкість зростала — і сміх, хоч і вовчий, лунав у лісі. Їхні стежки то з’єднувалися, то розділялися, і щоразу, коли їхні лапи перетиналися, виникала легкість і радість, немов сама природа підтримувала гру.
Акур час від часу дивився на неї, не приховуючи захоплення: вона була граційна, грайлива, сильна й водночас ніжна. Кожен її рух змушував його відчувати неймовірну гордість і захоплення.
— Тримайся за мене! — завив він, роблячи стрибок через маленький струмок. Анея відразу слідувала, лапи легко ковзали .
І так вони бігли, кружляли, сміялися — вовчий забіг для двох під блакитним місяцем ставав ритуалом.
Вони кинулися в ліс, залишаючи позаду будинок, пилюку і турботи світу людей. Анея і Акур у вовчих формах бігли пліч-о-пліч, кроки їхніх лап відбивалися об землю, наче ритм сердець унісон. Вітер розвівав волосся і шерсть, приносячи запах сосен, мокрої землі та свободи.
Вони мчали без упину, перетинали потоки, стрибали через повалені стовбури, крутилися серед дерев, як вільні хижаки. Кожен крок, кожне дихання змішувалися у відчутті неймовірної енергії й грайливості. Іноді вони розбігалися в різні боки, кружляли навколо один одного, лякали птахів, сміялися, і в повітрі лунав тільки їхній гучний, дзвінкий сміх.
Сонце сідало, а вони все бігли. Місяць піднімався, освітлюючи ліс блакитним світлом, і вони продовжували рухатися, обережно спостерігаючи один за одним.
Лише коли ліс навколо онімів від ночі, вони зупинилися, ледь дихаючи, і Анея повернулася до Акура заговоривши ментально :
— Я… ніколи не думала, що можна бігати так довго і відчувати себе настільки живою.
Акур нахилився до неї, його морда ніжно торкалася її плеча, а очі світилися пристрастю. Він тихо промовив:
— Анеє… я хочу поставити мітку пари. Щоб світ знав, що ти моя, а я — твій.
Вона напружилася, серце забилося швидше, але стримала подих.
— Я… хочу трохи часу, - прошепотіла вона, відводячи погляд.
Акур лише кивнув, поважаючи її рішення.
— Добре. Коли ти будеш готова…
Вони стояли, вдихаючи нічне повітря ,поки місяць тихо світив над лісом.
Акур і Анея у вовчій подобі стояли пліч-о-пліч, відчуваючи одне одного без слів. Чи довго вони так стояли ? Так. Але вільні.
І саме тоді місячне світло змінилось — загустіло, наче зібралося в один вузол, і впало просто на Анею. Її вовчиця завмерла, шерсть блиснула , а всередині прокинувся поклик — глибокий, дикий, стародавній.
Він пройшов крізь неї, мов хвиля тепла, і серце загупало швидше.
Вона підняла голову до місяця, вдихнула повітря на повні легені й відчула: ось він.
Момент.
Момент, якого боялася… і якого хотіла.
Акур наблизився ще блище , майже обережно, його великі янтарні очі шукали її згоду, не владу.
Він не рушив доти, доки вона не зробить перший крок.
Анея прижалась сама. Повільно. М’яко. Несміливо.
Вона торкнулася його морди своєю — жест прийняття, довіри і зрілого вибору.
Потім легенько схилила шию збоку, відкриваючи місце під шерстю, де мала бути його мітка.
Це була її відповідь.
Її «так».
Акур тихо видихнув — майже звук полегшення й благоговіння.
Лише тоді він нахилився. Його зуби легенько, дуже ніжно, торкнулися її шкіри під шерстю. Короткий жар, мить болю, що перетворилася у хвилю тепла, яка пройшла крізь усе тіло.
Мітка спалахнула світлим відблиском у місячному сяйві — знак їхнього вибору, їхнього союзу, їхнього нового життя.
Анея відчула, що в ній тепер живе щось більше, ніж вона сама.
Зв’язок.
Близькість.
Рідність.
Вона підняла на нього очі.
В її погляді було те саме, що й у його:
я готова.
Місячне сяйво для Анеї огортало їх, мов ковдра із синього світла. Вовчиця для нього здавалась нереальною .
Її тіло тремтіло від поклику природи
Зв’язок розгорівся між ними, мов вогонь, і повітря навколо стало важким від напруги, що давно просила виходу.
Вона притулилася боком до свого вовка, дозволяючи відчути свою теплоту, свій ритм, свій вибір.Він застиг на секунду.
Його дихання стало глибшим.
Анея підняла морду й торкнулася його шиї — саме того місця, де мала би бути її мітка.
Це був не просто жест.
Це був сигнал, древній і безпомилковий.
Акур не стримався, коли вона його вкусила . Блакитний місяць сяяв над ними, коли вони нарешті дозволили собі бути парою не лише за міткою, а й за душею. Зв’язок між ними горів яскравіше, ніж будь-коли.
Вони стали парою.
Справжньою.
Вони повернулися до будинку, коли ніч уже почала танути, а небо ледь забарвилося в передранкову блакить.
Акур ішов поруч із нею у вовчій формі, але час від часу поглядав на Анею .
Коли двері за ними зачинилися, Анея перевтілилася першою. Тіло тремтіло від відлуння ночі, від спогадів, які ще жили в кожному русі.
Акур перетворився через секунду.
Його руки одразу торкнулися її талії, ніби перевіряючи, чи все добре?
Анея легенько усміхнулася.
Вони пішли до спальні, просто лягли разом, її спина вперлася в його груди, а рука Акура ніжно обвила її під грудьми.
Він дихав повільно, рівно, але вона відчувала, як сильно б’ється його серце — швидше, ніж зазвичай.
Анея заплющила очі… і вони міцно заснули.
Спершу — ніби тепла хвиля прокатилася її животом.
Вона зиркнула вниз.
Жодного болю.
Але… щось інше. Щось нове.
— Акур… — прошепотіла вона, обертаючись до нього.
Він миттєво підняв голову.
— Що? Болить? Погано? — його голос зірвався, він майже підхопився з ліжка.
Анея поклала долоню йому на груди.
— Ні… не болить. Просто… відчуваю… — вона зупинилася, підбираючи слова. — Наче всередині світло. Тепло. І… щось росте.
Він завмер.
Його рука, широка й тепла, торкнулася її живота.
Обережно.
Майже священно.
— Невже… ? — прошепотів він так тихо, ніби боявся навіть думати про це.
Анея закрила очі, вслухаючись у власне тіло.
Тепло під долонями пульсувало в ритм із її серцем.
— Я не знаю, — відповіла вона. — Але щось змінилося. І я це відчуваю так чітко.
Акур повільно, тремтячою рукою відсунув пасмо волосся з її обличчя.
У його очах був страх. І надія. Велика, майже занадто велика.
— Якщо це… — він не договорив.
Лише пригорнув її до себе, міцно, але ніжно, ніби тримав найдорожче у світі.
Анея відчула, як у ньому змішалися радість і тривога, бажання і благоговіння.
Вона притулилася до нього лобом.
— Що б це не було… ми разом. Добре?-прошепотів.
— Ти говориш про… зв’язок?
— Більше, ніж зв’язок, — тихо відповів він.
— Після Блакитного Місяця… якщо двоє біжать разом, якщо їхні аури зливаються під час забігу… тіло може відгукнутися. Обидва тіла.
Його погляд став глибшим.
— Це стародавній ритуал природи. І — так. Часто він пробуджує… життя. Або силу. Або новий стан.
Анея відчула, як її щоки теплішають.
— Ти думаєш, що я… ? Вже?
Він ледь чутно прошепотів:
— Так.
Анея завмерла, ніби хтось зупинив час.
— Ти… впевнений? — її голос став тихішим, м’якшим.
Акур кивнув. Повільно, як хижак.
— Я відчуваю це, Анеє.
Він приклав її долоню до свого серця — і вона відчула, як воно б’ється вдвічі швидше.
— …ось тут. І всередині себе. Наче моє тіло чує твоє. Наче твоє світло торкнулося мене.
Він зупинився, перевів погляд на її живіт з благоговінням.
— Є маленький… відгук. Наче іскра,- він підняв на неї очі.— Це не просто відчуття. Це… життя. Маленьке, справжнє.
Анея різко втягнула повітря.
— Луна…
Він притягнув її ближче, загортаючи руками так, ніби світ раптом став небезпечним.
— Я відчуваю його через тебе. Через нашу мітку.
— Ти не вигадуєш?Не плутаєш ?Це не просто емоції? Воно є?
Сльози підступили до очей Анеї — теплі, несподівані.
— Значить… справді…?
— Ти носиш моє дитя, — тихо, майже шепотом підтвердив він.— І я… тепер відчуваю його .
Акур торкнувся її губами — як до святині.
— Тепер я захищатиму вас обох. Завжди.
— Я боюся…
— І я, — зізнався він. — Але разом… ми витримаємо.
В животі знову прокотилася тепла хвиля — сильніша, ніж раніше.
І Акур, відчувши це, усміхнувся.
— Він почув тебе, — сказав він. — Наш маленький вовченя почув.
Анея ще довго лежала, слухаючи його серце , воно билося глухо, сильно, тепліше ніж будь-коли. Її долоня все ще лежала на його грудях, а його рука не зрушила з її живота, ніби сторож, що беріг найцінніше.
Акур притисся лобом до її чола, вдихнув глибоко, повільно.
У його диханні більше не було тривоги , лише спокій і немов тиха радість.
— Тепер відпочинь, вовчице, — прошепотів він. — Вашим серцям потрібен спокій.
— А ти?
— Я засну тільки поруч із тобою, — відповів він м’яко.
Він легенько, ледь помітно, погладив її живіт великим пальцем ,майже несвідомо, як це роблять батьки, навіть не думаючи.
Вона вмостилася ближче, притулившись до нього щокою.
— Я тут. Зараз і завжди.
Їхні дихання поступово вирівнялися.
Тепло, яке світилася всередині Анеї, більше не лякало ,навпаки, огортало її безпекою.
Акур, не відпускаючи її ні на секунду, засинав разом із нею, зберігаючи тишу їхнього маленького світу.
І так, у заплутаних обіймах, під тихе шуршання вітру за вікном, вони обоє повільно й безпечно заснули ,вперше як пара , вперше як майбутні батьки.
Анея прокинулася від незвичного аромату.
Теплого. Смачного. Домашнього.
Вона поворухнулася, повільно відкриваючи очі, й відразу помітила: поруч ліжко було порожнє, а ковдра злегка зім’ята — ніби хтось піднявся тихо-тихо, щоб не розбудити її.
— Акур?.. — сонно прошепотіла вона, проте відповіді не було.
Замість цього — кроки. Легкі, але впевнені.
І наступної миті двері відчинилися.
Акурс зайшов боком, акуратно тримаючи піднос.
Волосся трохи скуйовджене, сорочка розстібнута .
Анея піднялася на лікті, примружилась і з усмішкою буркнула:
— Невже сам альфа готує ні світ ні зоря?
— Тільки для однієї впертої вовчиці, — відповів він, ставлячи піднос на ліжко.
— Що це так пахне? — примружено запитала вона, вдихаючи повітря.
Акур гордо випрямив спину.
—Тобі потрібні сили.
— Ти справді вставав так рано заради мене?
Акур зворушливо всміхнувся.
— Я прокинувся й зрозумів… Хочу, щоб твій ранок починався зі спокою.І… смаженого бекону .
— Ммм, — вона вкусила шматочок і театрально замружилася. — Добре, альфо. Можеш залишатися на правах кухаря.
— Ні, — він нахилився ближче, поцілував її . — На правах того, хто любитиме вас двох найбільше в житті.
Анея завмерла, усмішка стала тихою, майже невидимою.
— Тоді… не йди далеко, кухарю.
— Нізащо, — відповів Акур .
Акур сів ближче, так, що їхні коліна ледь торкнулися одне одного під ковдрою. Його пальці ковзнули по її щоці, відсунувши пасмо волосся, яке вперто спадало на очі. Анея обхопила його зап’ястя тонкими пальцями, притискаючи його руку до себе .
— Ти знаєш, — прошепотіла вона, нахиляючись до нього, — я ще ніколи не мала таких ранків.
— Таких? — він усміхнувся кутиком губ.
— Коли на мене дивляться так… — зізналася вона, ледве чутно.
— Ти мій світ, Анеє, — прошепотів він, так низько, що це прозвучало майже як рик. — І те, що ти носиш у собі… це для мене диво.
Вона втягнула повітря, серце в грудях затремтіло.
— Акур…
Його пальці спустилися до її руки й переплелися з її пальцями. Він підняв їх до своїх губ, легко торкнувся поцілунком кожного суглоба, ніжно, уважно, так, ніби вона була найціннішою річчю у світі.
Анея відчула, як тепло хвилею розливається грудьми.
— Ммм… — вона посміхнулась м’яко, трохи хитро. — Та якщо ти так мене балуватимеш кожного ранку, я можу й звикнути.
— Звикай, — тихо засміявся він, нахиляючись ближче. — Бо я не планую зупинятися.
Їхні губи зустрілися в теплій, повільній, ранковій близькості. Поцілунок був ніжним, наче вони вивчали одне одного заново. Її пальці торкнулися його щоки, а його рука ковзнула їй на талію, притягуючи так, щоб вона відчула кожен подих його грудей.
Коли вони розірвали поцілунок, Акур усміхнувся так, ніби день став кращим просто тому, що вона усміхається у відповідь.
— Їж, — прошепотів він, торкнувшись носом її носа. — Мені треба, щоб ти була сильною. Для себе. Для мене. І… для маленького.
Вона розсміялася тихо.
— Ти справді не зупинишся, так?
— Ніколи, — відповів він, і в його очах блиснула м’яка, тепла впертість.
Він взяв шматочок бекону й підніс до її губ. Анея відкусила, не відводячи від нього погляду .
— Ммм.
— Ну? — в його очах спалахнула надія.
— Ти знаєш… це не погано.
— Не погано?! — Акур поклав руку на серце. — Я, альфа Чорного Клану, заради тебе стояв над плитою, як бабуся з досвідом у триста років!
— Тоді, — протягнула вона, жартома підсовуючись ближче й кладучи голову йому на плече, — завтра потренуєшся ще?
Він спершу хотів щось сказати, але вона так тепло притулилася, що Акур тільки видихнув і огорнув її рукою.
— Якщо ти так обійматимеш мене щоранку, я готовий навіть хліб пекти, — буркнув він у її волосся. — І не просто хліб — хліб у формі вовчиці.
Вона засміялася тихим, чистим сміхом.
— Тоді я замовляю сніданок на завтра… і хліб, і вовчицю.
Акур повернув голову, вкрав короткий поцілунок і буркнув:
— А я замовляю тебе.
На тумбочці затремтів телефон.
Він кинув оком на екран ,враз посерйознів.
— Лана… — тихо вирвалося в нього.
Він натиснув на виклик.
— Акур… — голос сестри був задиханий, схлиплий і тривожний.
— Лана, що сталось? — в його тоні миттєво зникла сонячність ранку.
Анея напружилась, поклавши руку йому на спину.
— Я… я не знаю, як це сталося… Таке вперше за стільки часу ,а він же людина ... — прошепотіла сестра.
— Лано, не мовчи, — він різко підвівся , ніби готовий був стрибати в бій .
На тому кінці почувся ковток повітря.
— Даріан… — видих. — Я його вкусила…
Акур приморгнув.
— Ти що зробила?
— Він… він стікає кров’ю! — Лана вже плакала. — Акур, я не можу викликати швидку. Якщо вони побачать сліди ,мене посадять. І я… я не побачу Ліссу… Я його вбила ,так?
Анея підскочила ближче, широко розплющеними очима дивлячись на нього: що відбувається?
Акур провів рукою по обличчю, напівзітхнув, напіввилаявся.
— Лано, заспокойся. Скажи: він при тямі?
— Е-е… так… ну, наполовину… він бурмотить щось про те, що я — “солодка загроза”.
Анея закусила губу.
Акур знову потер перенісся.
— А чому ти його взагалі вкусила?
— Він мене підловив у коридорі й сказав, що я “гарчанням схожа на розлючене кошеня”! — вибухнула вона. — І я… рефлекторно…
— Ти кошеня, — під ніс пробурмотів Акур. — Кошеня-вбивця…
— Я чую тебе! — Лана обурено пискнула.
Анея обережно поклала свою руку на його.
— Ми можемо їй допомогти?
Акур видихнув:
— Лано, слухай дуже уважно. Перематай рану рушником, знайди бинти. Я зараз приїду.
— Але…
— Зараз.
— Аку-у-ур… — Лана знову розплакалась. — Він ще каже… що я “найкраще, що з ним трапилось в житті”…
— О, чудово, він закоханий, а ти його кусаєш, — проворчав Акур.
— Сидіть там. Нікуди його не веди. Я виїжджаю, — повторив альфа.
— Схоже, романтика закінчилась?
— Ні. Просто тепер у нас “сніданок на винос”.
— І рятувальна місія?
— І рятувальна місія, — зітхнув він. — Особливо якщо моя сестра знову почала нападати на чоловіків.
— Поїхали.
— Я б не хотів, щоб ти це бачила, — тихо сказав Акур, уже взуваючи черевики.
Анея зупинилась посеред кімнати.
— Що саме?
Він трохи затримав погляд на дверях, ніби шукаючи правильні слова.
— Лану… в такому стані. Вона зараз не в кращому стані, якщо… це повторилося.
Анея нахмурилась.
— Повторилося?
— Акур, що ти маєш на увазі?
Він видихнув, стискаючи пасок так, що кісточки пальців побіліли.
— Лана вже нападала на… коханого. На чоловіка, — зізнав він. — Це не перший випадок. Її інстинкти інколи пробуджуються… різко. Агресивно. Вона не завжди може це контролювати.
Анея торкнулася його руки, вловлюючи тривогу, яку він так старанно ховав.
— Акур… вона хвора?
Він гірко всміхнувся.
— Вона лікувалась від сказу. Досить рідкісна форма, вовча мутація. Ліки тримають її стабільною… але максимум три роки. Потім… це може знову трапитись. Як сьогодні.
Анея опустила очі.
— Ти весь цей час… носив це сам?
— Вона моя сестра, — прошепотів він. — Я завжди буду її прикривати.
Він додав тихіше:
— І я боюся, що колись… можу не встигнути.
Вона взяла його обличчя в долоні, примусивши подивитися на неї.
— Я їду з тобою.
Машина мчала крізь ранкову імлу. Акур тримав кермо так міцно, ніби хотів зламати його. Анея відчула це ще до того, як він заговорив.
— Вона не витримає, якщо Даріан загине… — тихо сказав він, не відводячи очей від дороги. — Лана тримається на волосині. І цей… волосок — це він.
— Минулий раз? — обережно спитала Анея.
На мить у його погляді з’явилась тінь болю.
— Минулий раз вона тікала. Подалі від спогадів, від провини. Вона думала, що якщо залишить усе… лишить і біль.Але замість цього… втрапила в таку саму історію, — закінчив він глухо.
Анея поклала руку йому на стегно — легким, підтримувальним дотиком.
— Чому вона не знайде свою пару? Вовка? — запитала вона тихо. — Хіба це не врятувало б її?
Акур гірко всміхнувся.
— Бо пара вже знайшлась. Людина й вийшов її парою… — він видихнув повільно, важко. — Та навіть кохання не вберегло його. На жаль.
— Він загине?
— Вона не хотіла цього...
Акур зупинився на світлофорі й повернувся до Анеї. В його очах — страх. І відчай, який він не впускав роками.
— Тому я боюся, що буде з нею, якщо Даріан не виживе сьогодні. Вона не пробачить собі. Вона зламається. І…
Його голос упав до шепоту.
— Я можу втратити її назавжди.
Анея стиснула його руку.
— Ми встигнемо, — сказала вона твердо. — І ти не втратиш Лану. Я не дам цьому статись.
Він дивився на неї довше, ніж треба було б на дорозі, але йому було байдуже.
— Ти… неймовірна, — прошепотів він.
Машина рушила далі.
Коли вони під’їхали до будинку Лани, Акур навіть не заглушив двигун. Він вистрибнув із машини першим, але Анея встигла наздогнати його біля дверей.
Будинок зустрів їх тишею… надто густою, надто важкою.
Акур торкнувся ручки — двері виявилися не замкненими.
Він лише обмінявся з Анеєю коротким поглядом попередження і штовхнув їх.
Двері розчинилися.
Запах крові вдарив у ніс відразу.
— Лано! — голос Акура пролунав глухо, рішуче.
Вітальня була розбитим хаосом:
перекинутий стіл, подушки на підлозі, розірвана кофта, сліди кігтів на стіні.
І — тонка кривава доріжка, що вела до кухні.
Акура ніщо вже не могло втримати. Він рвонув уперед, Анея — за ним.
На кухні Лана стояла, спершись об стіл. Її руки тремтіли. Очі були розширені, зіниці — вовчі, але зломлені.
А під її ногами, притулившись до шафи, сидів Даріан — блідий, затискаючи рушник до рани на плечі. Кров просочувалася просто крізь тканину.
— Лано… — видихнув Акур.
Вона підняла на нього погляд — наляканий, винуватий, майже дитячий.
— Я… я не хотіла… — прошепотіла вона. Голос зірвався. — Він… просто доторкнувся. І я… Не втримала…
— Тихо, — Акур повільно підняв руки, зробив крок уперед. — Ми з цим впораємось. Добре? Все добре.
— Ні! — зірвалася Лана, задкуючи. — Ні, не добре!
Її подих ставав коротким, уривчастим. — Я знову це зробила… Знову… Я монстр. Я ж… я ж можу його вбити…
— Ти не монстр, — твердо сказала Анея, зробивши крок уперед.
Лана здригнулася, переводячи погляд на неї.
— Анея… не заходь ближче, я прошу…
— Якраз ближче мені й треба, — м’яко відповіла Анея.
Акур кинув на неї стривожений погляд, але вона легенько кивнула: я знаю, що роблю.
Вона підійшла на відстань витягнутої руки.
— Лано, послухай. Ти не небезпечна зараз. Ти налякана. Твоя вовчиця — теж.
Ви обидві в паніці. Це не агресія.
Лана закусила губу, сльоза з’їхала по щоці.
— Я не хочу знову втратити когось… — прошепотіла вона. — Не хочу…
Даріан, блідий, але при тямі, підняв голову:
— Я тут… нікуди не діваюсь… — він криво всміхнувся. — Хіба що… якщо ви обоє вирішите нарешті, що мені потрібен лікар.
— Тихо, — Акур одразу присів біля нього, оцінюючи рану. — Жити будеш. Але треба негайно перев’язати й зупинити кров. Анеє, дай аптечку.
Дівчина на секунду застигла ,потім, мов прокинувшись, метнулася до шафки й витягнула великий металевий кейс.
Вона подала його Акуру й… її пальці торкнулися його руки.
Вона здригнулася.
— Акур… — прошепотіла.
—Все буде добре.
— Я боюся себе, — прошепотіла Лана .
— А я — ні,— ледь відповів Даріан.
Він подивився їй у вічі.
— Цього разу ми не дозволимо тобі тікати, — підтвердив Акур.
Анея стояла поруч, дивлячись на Лану , в її очах не було осуду. Лише розуміння. І співчуття жінки, яка теж знає, що таке сила, яку важко контролювати.
— Ми всі троє з тобою, — тихо сказала вона. — Ти не одна.
Лана вперше за весь час не відвела погляд.
Анея одразу стала на другий бік Даріана, тримаючи його під спиною, щоб той не сповзав додолу.
Акур відкрив аптечку,руки рухалися впевнено, швидко, але в очах лишалася тінь страху за сестру.
— Тримай міцніше, — тихо сказав він до Анеї.
— Тримаю.
Даріан видихнув крізь зуби, коли Акур почав очищати рану.
Анея відчула, як його плече напружилося під її пальцями.
— Тобі ще пощастило, — сухо відповів Акур. — Минулого разу був гірший хаос.
— Дякую, ти мене дуже заспокоїв, — хмикнув Даріан.
Лана стояла поруч, стискаючи край футболки так сильно, що пальці збіліли.
— Це моя вина, — прошепотіла вона.
— Це все я… я ж знала, що відчуваю себе дивно останні два дні…
Акур різко підняв голову.
— Досить.
Його голос став глибоким, альфським.
— Зараз не час карати себе. Даріан живий. Ти при тямі. Ми поруч. І ти не тікаєш цього разу — це найважливіше.
Анея м’яко додала:
— Якщо він досі намагається жартувати, значить ,точно житиме.
Даріан слабко всміхнувся.
— Бачиш? Навіть Анея не хвилюється.
Лана опустила голову, але при цьому її губи тремтливо смикнулися .
Акур наклав пов’язку, перевірив пульс.
— Кровотечу зупинив. Але тобі треба відпочити. — Він підняв очі на Анею. — Допоможеш довести його до дивана?
— Звісно.
Разом вони підняли Даріана. Той спершись на них двох, кульгав до вітальні.
Коли вони нарешті вмостили його на дивані, Даріан видихнув і прошепотів:
— Мені здається, я щойно поставив сімейний рекорд за «найгірший ранок століття».
— Ні, — похитав головою Акур. — Повір, у нашої родини рекорди значно… цікавіші.
— Ох слава Богу. А я думав, ви нудні, — відповів Даріан, заплющивши очі.
Анея тихо хмикнула, але відчула ,він тремтить. І не тільки від болю. Страх пережитого ще дрижав у ньому.
Лана підійшла найповільніше.
Вона опустилась поруч на підлогу.
Не торкалася ,боялася.
Але була близько.
— Даріане… — її голос зірвався. — Я страшенно, просто страшенно шкодую…
Він відкрив одне око.
— Якщо захочеш вибачитись , зроби це після того, як я посплю годин п’ять… і, можливо, після того, як ти перестанеш виглядати так, ніби от-от зомлієш.
— Я серйозно, — прошепотіла вона.
— А я ,ще більше, — відповів він.
Акур нахилився до Анеї та тихо сказав:
— Дякую… що була поруч. Вона ніколи нікого не підпускала після нападів.
Анея подивилася йому в очі , м’яко, тепло.
— Ми тепер зграя… хіба ні?
Акур повільно, з ніжною вдячністю торкнувся її руки.
— Так. Зграя.
Лана сиділа на підлозі поруч із Даріаном , згорнута, мов перелякана дитина, обіймаючи руками коліна. Її погляд був червоним, розгубленим, винуватим до болю. На щоці тремтів слід від сліз, а нижня губа покусана до крові.
Даріан напівлежав, спершись на подушки, які вона ж поспіхом підклала під його спину. Рана була акуратно стягнута імпровізованою пов’язкою, майже не текла. Він був блідий, але при тямі ,здавалось, більше хвилювався за неї, ніж за себе.
— Я думала… я знову… я могла… — її голос зірвався. — Боже, Даріане, ти ж міг…
Він підняв руку й тихо торкнувся її щоки пальцями.
— Тихо, Лано. Я тут. І ти мене не вбила, — він усміхнувся криво, але тепло. — Ти більше злякалася, ніж я.
— Я злякалася тебе втратити… — шепнула вона, і нова сльоза скотилася вниз. — Я відчула … цей запах… і все. Мене ніби хтось інший штовхнув. Я… хвора.
— Ти не хвора, — тихо промовила Анея, присівши поруч. — Ти злякалась. Це різні речі.
Лана підняла на неї очі , звірині, затуманені провиною, але всередині був біль, не агресія.
— Я могла нашкодити тому, кого люблю, — сказала вона, затинаючись. — Знову. Я думала, що забрала це минуле з собою… але воно не пішло.
Даріан стиснув її пальці сильніше.
— Лано… я знав, з ким зв’язуюсь. І я ніколи не боявся тебе. Навіть зараз не боюсь.
— Даріане, — Лана схопилася за голову, здригнулась. — Я могла тебе втратити. Я… я не переживу цього.
Акур опустив погляд. Його щелепа сіпнулася ,він знав, наскільки глибокий той страх.
Анея легенько торкнулась Лани за лікоть, її голос був спокійним і теплим:
— Ти не монстр. Ти повелась, як вовчиця, а не як хижак. І як жінка, яка любить. Ти не нанесла смертельної шкоди. Ти зупинилася. Це головне.
Лана стиснула губи, намагаючись не розплакатись знову.
— Я… я хочу вірити в це. Але… якщо одного дня я не зможу зупинитися? Якщо… інстинкт стане сильнішим за мене?
Анея обернулася на Акура ,вперше за весь цей час той виглядав не альфою, а братом, який боїться за свою сім’ю.
— Ми не дамо цьому повторитись, — м’яко сказав він. — Ти не одна, Лано.
Лана знизала плечима, вся маленька й змучена.
У кімнаті запанувала тиша ,тепла, але ще наповнена напругою пережитого.
Анея повільно підвелася, обвела поглядом Лану й Даріана. Її голос був м’яким, але певним:
— Ми вас не залишимо. Ні сьогодні, ні пізніше.
— Анея… — Лана підняла голову, очі ще блистіли слізьми, але в них уперше з’явилась надія.
Анея сіла поруч, взяла Лану за руку.
— Ти не одна. Ми з Акуром пройдемо через це разом з вами.
— Але… — ледь прошепотіла Лана. — Це ж моя проблема. Моя тінь. Чому ви маєте…
— Бо ми тепер сім’я, — перебила її Анея ніжно. — Лісса матиме братика… або сестричку. Мені хочеться, щоб наші діти росли поруч. Щоб знали своїх рідних. Щоб знали любов, а не страх.
У куточку губ Лани з’явилася тремтлива, винувата усмішка.
— Братик… — вона втирала сльози тильною стороною долоні. — Я не думала, що коли-небудь знову матиму сім’ю. Після всього…
Вона зиркнула на Акура й стиха додала:
— А все ж… богиня Луна чує молитви. Вона… вона повернула мене додому.
Акур стиснув плечі сестри, нахилившись до неї:
— Не просто повернула. Вона дала тобі шанс прожити все по-іншому.
Даріан, блідий але усміхнений, підтягнув Лану ближче:
— А я нікуди не зникаю. Ні після укусу, ні після десяти.
Лана хмикнула крізь сльози:
— Один раз ледь вижив, куди ти ще підеш…
Усі троє — Лана, Даріан і Акур — мимоволі посміхнулися.
Анея обійняла Лану, а та з вдячністю схилилась до її плеча, вперше за довгий час довірившись комусь без страху.
— Дякую… вам двом, — прошепотіла вона. — За те, що не відвернулися. За те, що… що прийняли таку, як я.
Потім тихо, як молитву:
— І дякую, Луна… що воз’єднала нас.
Сонячне проміння, що пробилось крізь фіранку, торкнулося кожного з них — неначе знак благословення.
Анея відчула, як Акур бере її за талію, притягує ближче, і вона мимоволі посміхнулася.
У грудях — спокій.
Поруч — той, кого вона обрала.
Усередині — нове життя.
А навколо — сім’я, яку вони створили разом.
Це був кінець шляху.
І водночас — перший крок у зовсім нову історію.
Минув місяць.
Сонце повільно піднімалося вище, заливаючи кімнату теплим світлом. Лана сиділа на підвіконні, обіймаючи коліна, а поруч Даріан грайливо підштовхував її плечем.
— Ти сьогодні особливо сонячна, — проказав він, і Лана лише хитро усміхнулася.
— Мабуть, сонце теж помічає, що я щаслива, — тихо сказала вона, погладжуючи руку Даріана.
Анея стояла біля дверей, спостерігаючи за ними, і серце її наповнювалося спокоєм. Вона знала: сьогодні Лана вперше за довгий час відчула себе добре без провини.
Акур зайшов у кімнату тихо, несучи маленький кошик із травами та лікарськими настоянками. Він спинився біля Анеї й тихо промовив:
— Я підготував кілька засобів для Лани. Вона може ще інколи відчувати … І я хочу, щоб вона знала: ми готові допомогти.
Лана підняла очі й зустріла його погляд — сильний, впевнений, але ніжний. Її серце здригнулося від вдячності.
— Дякую… — видихнула вона. — Ви справді не відпустите мене, правда?
— Ні, — відповів Даріан, торкаючись її пальців. — Ніколи.
Лана кивнула, відчуваючи, як страх поступово відступає, залишаючи місце новому відчуттю — безпеці, підтримці, теплу.
Анея сіла поруч і обвела поглядом обох:
— Ви не просто пара. Ви сім’я. І наша сім’я сильніша, ніж будь-який страх чи тінь минулого.
Лана прислухалася до цих слів і вперше за довгий час відчула, що майбутнє не страшне. Вона витягла руку до Даріана й Акура одночасно.
Вони разом простягли руки, і в кімнаті запанувала тиша, тепла й мирна.
А за вікном повільно шелестіли дерева, нагадуючи: життя триває.
Вона відчула ріжучий біль і теплий тиск на горлі. Мить , кров почала текти так швидко, що світ навколо ніби затемнився, Анея похитнулась і впала на підлогу.
Чоловік у плащі заволав від болю і в той же час ніж опинився в грудях Авена. Той здався, очі розкрилися широко, і він упав бездиханно, як колодка.
Акур не думав ні секунди. Він вибухнув у рух: крок уперед, точний удар, ривок , нападник опинився на підлозі, без признаків на життя .
На більше часу не було. Акур присів навколішки біля Анеї, очі його були дикі, але руки вже діяли — він притиснув долонею її шию біля рани, щоб зупинити кровотечу.
— Тримайся, — прошепотів він, і голос тремтів, але в ньому була команда. —Тримайся для мене.
Він вирвав шматок тканини з її одягу й щільно притиснув на перехідну ділянку, натискаючи зі всієї сили, щоб пригасити струмінь. Потім крикнув у темряву:
— Хтось! Допоможіть! Хтось викличе лікаря!
Акур схилився, намацав сонну артерію та замість ритму відчув порожнечу. Він приклав щоку до грудей і на мить упав у тишу ні дихання, ні руху. Обличчя Акурa спотворила нестерпна біль і відчай.
Він знову перевірив пульс нічого. В очах спалахнуло мовчазне, холодне розуміння.
Але часу не було на розпач: Анея втрачала багато крові. Його пальці вільно тремтіли, але рухи були чіткими й швидкими .
— Ти почекай, — прошепотів він, дивлячись на неї.- Я не відпущу тебе.
Він піднявся, подивився на непритомного нападника ,лише тоді, як ніби відрахував останні секунди, вигукнув на весь підвал:
— Допомога! Хто там?
На порозі з’явився батько Анеї — розкуйовджений, із блідими від жаху обличчям. Його очі на мить закам’яніли, коли він побачив доньку в калюжі крові, потім метнувся вперед.
— Анеє! — крикнув він.
За хвилину вже лунали голоси, гул кроків, миготіли ліхтарі. Акур відступив убік, весь у крові, але не відірвав погляду від дівчини , яку медики переносили на ноші. Його пальці досі тремтіли, а в очах застигло те, що не можна було назвати просто страхом — то було щось глибше, як німа обіцянка, що він не дозволить їй зникнути.
Минула доба.
У залі панувала тиша, така важка, що чути було навіть потріскування свічок.
Темні костюми, опущені голови, приглушені голоси , все ніби вкривалося туманом скорботи.
Біля вікна стояв батько Анеї. Його руки були схрещені за спиною, пальці судомно стискали край піджака. Поруч , кілька близьких родичів, лікар, і сам Акур, у чорному, з обличчям, у якому не залишилось кольору.
— Вона зробила все, що могла, — тихо сказав лікар, опускаючи погляд. — Шансів… практично не було.
— Замовкни, — різко кинув Акур. Голос його прозвучав низько, але в ньому бриніла така крига, що ніхто не наважився відповісти.
Батько лише прикрив очі рукою.
— Моя донька… — прошепотів він. — Вона не заслуговувала такого.
Ніхто не наважувався сказати бодай слово.
За вікном збирався дощ, перша крапля вдарила об шибку , ніби відгукнулась у грудях кожного.
Акур повільно обернувся до лікаря:
— Можна її побачити?
Той кивнув.
— Вона… у п’ятій палаті. Та прошу тримати свої емоції .
Акур пішов мовчки. Коридор був порожній, бліде світло ламп малювало тіні на підлозі. Він зупинився біля дверей, притулив долоню до холодного металу , на мить заплющив очі.
Усередині — тиша.
Тонка дівоча рука лежала поверх ковдри, шкіра бліда, майже прозора. Навколо бинти, трубки, монітори.
Анея виглядала так, ніби просто заснула.
Акур сів поруч, узяв її руку, доторкнувся до пальців губами.
— Я тримаю слово, — прошепотів він. — Я не відпустив тебе.
Монітор тихо блиснув зеленим, відбиваючи пульс.
Слабкий, але живий. Він сидів біля неї поки не заснув .
Світ повільно повертався.
Спершу — шум. Далекий, мов крізь воду: ритмічне «пік-пік», шелест тканини, приглушене дихання поруч. Потім запах ліків, стерильний і холодний.
Анея хотіла відкрити очі, але повіки були важкі, наче з каменю. Вона зробила ще одну спробу , світ, розмитий і тремтливий, нарешті проступив крізь темряву.
Стеля. Біла, тиха. Світло лампи м’яко лоскотало зіницю.
Потім рука. Тепла, велика, важка , знайома. Її долоню стискали, ніби боялись відпустити.
Вона перевела погляд побачивши його.
Акур сидів біля ліжка, нахилившись вперед. Голова його лежала на її руці. Він спав, але навіть уві сні тримав її пальці, так, ніби перевіряв тут вона, чи ні?
Рука ворухнулась під його щокою.
Акур зреагував одразу , вдихнув, стрепенувся, підняв голову. На обличчі — сон, розгубленість, а потім блискавка розуміння.
— Акур… — прошепотіла, і звук її голосу був, мов подих.
Він схилився ближче, обережно торкнувся її щоки.
— Не говори, — прошепотів він, — просто дихай… Я тут.
Її пальці слабко стиснули його руку у відповідь.
І тоді він нахилився нижче, торкнувся її чола губами , коротко, ніби боявся, що від будь-якого руху вона зникне.
— Я думав, що втратив тебе, — сказав він, і голос його зламався. — А ти вирішила мене налякати.
На мить у палаті запанувала тиша, і тільки монітор продовжував своє спокійне «пік-пік» — рівне, живе.
Двері тихо прочинилися, і до палати ковзнуло тепле світло з коридору.
Першою зайшла мама Анеї — обережно, у руках вона тримала невеликий букет , кілька білих лілій, які злегка тремтіли від хвилювання. За нею батько, з посірілим, але рішучим обличчям, а позаду, тримаючись за перев’язане плече, стояв Авен. Блідий, виснажений, проте живий.
— Доню... — тихо прошепотіла мама, і в її голосі бриніли одночасно полегшення . — Боже, ти прокинулась...
Акур швидко підвівся зі стільця, відступив трохи вбік, поступаючись місцем. Його рука, яка досі стискала долоню Анеї, повільно розтиснулася, але він залишився поруч, ніби невидима нитка все ще тримала їх.
Батько підійшов ближче, став біля ліжка, торкнувся плеча доньки , обережно, як чогось безцінного. Його суворе, завжди зібране обличчя здригнулося, коли він побачив пов’язку на її шиї.
— Ти сильна, — тільки й вимовив він, і цього було достатньо, щоб мама знову заплакала, притиснувши руку до рота.
Авен стояв нерухомо, злегка схиливши голову. Його погляд ковзнув по обличчю Анеї , теплий, винуватий, вдячний.
— Пробач, — тихо сказав він. — Я мав тебе захистити.
Анея дивилася на нього потім ледь посміхнулася — слабко, але щиро.
— Ти вже зробив… те, що зміг. І цього було достатньо.
Її голос прозвучав тихо, але в ньому відчувалося дивне спокійне світло.
Мама присіла на край ліжка, притиснула долоню до її руки. Батько стояв позаду, непорушний, але очі його м’якшали.
Акур не втручався ,тільки дивився на неї, як на диво.
І коли Анея перевела погляд на нього, в куточку її губ з’явилася тиха, знайома усмішка.
Коли двері за батьками й Авеном зачинилися, у палаті настала тиша — майже надто глибока після всього, що сталося.
Акур підійшов ближче, опустився на стілець і потер її долоні, мов шукаючи слова між пальцями.
-Мама була така спокійна , знаходячись з тобою в одній кімнаті ... І не вбила тебе?
— Знаєш… сьогодні було засідання альф, — почав він тихо, дивлячись на неї. — Вони збиралися вирішити, що буде з твоїм батьком .Я сказав їм, щоб справжній альфа повернувся. Небезпека для твоєї сім'ї минула , але твій батько не тінь минулого. І що його місце ніхто не має права займати.Йому повернули статус. Стаю. Все. Я… більше не альфа.
Анея ледь нахилила голову, її губи ворухнулися, але Акур випередив її, злегка посміхнувшись:
— І ні, я не шкодую. Знаєш, колись мені здавалося, що сила — це коли тебе бояться. А тепер… — він зробив коротку паузу, вдивляючись у її очі, — тепер я розумію, що справжня сила — це коли є заради кого жити. Тому я подумав… як тільки ти оговтаєшся ,ми могли б поїхати. Просто… зникнути на якийсь час. Я, ти, свіже повітря й дорога. Без плану. Тільки якщо ти не проти, звісно.
Анея мовчала, її погляд був м’який, уважний.
— І куди ти збирався мене везти, колишній альфа?
Він легенько засміявся ,тихо.
— А це вже як підкаже серце, — відповів він, переплітаючи пальці з її. — Головне, щоб ти була поруч. Бо після всього, що сталося… я не хочу більше без тебе, Анеє.
Двері відчинилися тихо, і в палату зайшов лікар середніх років, у білому халаті, з легкою усмішкою, яку зазвичай мають лише ті, хто приносить добрі новини. У руках він тримав планшет, поглядав то на нього, то на Анею.
— Ну що ж, пані Анеє, — промовив він спокійно, підходячи ближче. — Нарешті гарні новини. Показники стабільні, тиск і пульс у нормі, температура ,як у здорової людини.
Він уважно подивився на монітор, кивнув із задоволенням.
— Ви гарно боретеся. І, здається, ваш організм вирішив більше не випробовувати нікого на міцність.
Акур підвів голову, в його очах промайнуло полегшення.
— Тобто… небезпеки вже немає?
Лікар посміхнувся ширше:
— Абсолютно. Рана загоюється швидше, ніж ми очікували. Ніякої загрози життю немає. Ще кілька днів спокою ,можна буде зняти пов’язку.
Він жартома підморгнув, зібрав свої записи й додав уже на виході:
— Відпочивайте, місце під сонцем на вас ще чекає.
Коли двері зачинилися Акур стиснув її руку й тихо сказав:
— Чуєш, навіть лікар дозволив жити далі.
Анея посміхнулась, не відводячи погляду від нього:
— То, мабуть, час почати. От і все, — пробурмотіла Анея, дивлячись на крапельницю,— нарешті всі зітхнули з полегшенням.
— Усі, крім мене, — відповів Акур, звівшись на ноги. Його голос був тихим, але в очах знайомий блиск. — Якщо ще хвилину залишишся тут, я з’їду з глузду. Давай втечемо ?
— Акур, лікар сказав, що мені потрібен спокій...
— Ти виглядаєш абсолютно здоровою ,я тебе донесу.
— Куди донесеш? — підозріло прищурилася вона.
— У світ, де немає цього запаху ліків, — посміхнувся він. — Досить лікарень. Ходімо, Анеє, я викрадаю тебе.
— Ти збожеволів?
— Так, від тебе. — Він уже тягнув її ковдру з колін. — Я обережно, обіцяю. Машина чекає.
— Яка машина? Акур! — вона засміялася, але не встигла протестувати: він легко підняв її на руки, немов вона важила не більше за подушку.
Вони вислизнули з палати, мов змовники. Анея намагалася не сміятися, ховаючись в його грудях. У коридорі пролунала жіноча команда:
— Хтось бачив пацієнтку з п’ятої палати?
Акур прискорив крок і, не стримуючи посмішки, прошепотів:
— Пізно. Вона вже вкрадена.
І тут почалося найсмішніше: кожен крок ,ніби репетиція шпигунського фільму. Акур притискався до стін, підкараював кожен поворот, виглядав за ріг, ніби там стаяла цілодобова заслона з медсестер.
— Тихіше, — шепотів він, коли їх ледь не застукала молодша медсестра з візком. — Я просто треную донорську позицію. Йдемо, йдемо.
— Ти справді вмієш говорити ці дурниці в найнепотрібніші моменти, — прохрипіла Анея, але сміятися вже не могла стримати.
Акур зупинився, припав вухом до стіни, видав серйозний звук, наче слухає говорючий камінь, потім знову прошепотів:
— Все чисто. Нічого, крім наших сердець.
Нарешті вони дісталися парковки. Акур пильно окинув її поглядом , тут стояли кілька машин, охорона на відстані, два гурти родичів удалині. Він підвівся на ціпки, ніби після марафону, і розігнався до машини.
— Тримайся! — кинув він на ходу, відчинив дверцята і акуратно, як майстер пакувальної справи, посадив її на переднє сидіння. — Зручно? — прошепотів, і в голосі промайнуло таке задоволення, ніби він щойно зробив найважливішу добру справу у світі.
Анея вмостилась, підперевши голову, і лише тепер змогла по-справжньому глянути на нього.
— Та ти божевільний, — прошепотіла вона, проте сміх зірвався сам собою.
Акур заліз за кермо, погукав назад у коридор — ніби прощання:
— Па-па, лікарня!
Машина почала котитися, місто віддалялося, а за вікном розпливалася знайома перспектива , дорога, що веде подалі від всього, що вже було. У салоні лишилися їхній тихий сміх і відчуття, що ось-ось почнеться щось справжнє.
Акур зупинив машину біля старого будинку серед лісу. Повітря тут пахло соснами, вологою землею таким знайомим, спокійним ароматом, ніби сам ліс дихав на них після всієї тої метушні.
Він вийшов першим, обійшов машину і відкрив дверцята для неї.
— Ласкаво просимо в санаторій “Без лікарів”, — сказав жартома, допомагаючи їй вийти. — Програма оздоровлення: свіже повітря, відсутність медперсоналу і один неймовірно чарівний супутник.
Анея всміхнулась, але в очах ще жевріла втома. Вони зайшли до будинку ,Акур розпалив вогонь в каміні. Дрова тихо потріскували, у кутку стояв плед і кілька старих книг. Все виглядало так затишно, що хотілося просто впасти на диван і не ворушитись.
Акур обережно, майже несміливо сказав:
— Анеє?
— Так? — вона підняла на нього погляд, трохи здивований, трохи теплий.
— Давай… пробіжимося вовками? — голос його злегка тремтів, ніби це було зізнання в коханні, а не пропозиція.
Вона застигла. На мить у кімнаті стало чути тільки потріскування дров.
— Акур… — прошепотіла вона, — я не впевнена, що зможу. Моя вовчиця… вона дуже давно не виходила. Вона могла забути, як це — дихати вітром.
Він наблизився, м’яко взяв її за руки.
— Не забула, — сказав тихо. — Вона просто чекає, коли ти знову їй дозволиш.
Анея вдихнула на повні груди. Від його слів у неї защеміло всередині . Вовчиця всередині ніби тихо ворухнула хвостом.
— А якщо я не втримаюсь? — прошепотіла вона.
— Я побіжу поруч, — відповів він, дивлячись прямо в очі. — І якщо впадеш ,впаду разом із тобою.
Вона вдихнула запах лісу, холодного повітря, диму… і раптом усміхнулася .
— Тоді… побігли.
Він розвернувся до дверей, і в ту ж мить, коли вони вийшли на поріг, навколо загуркотів вітр, а в очах обох спалахнуло те первісне, дике світло.
Здавалося, ніби сама земля відгукується на її переродження.
Мить — і перед ним стояла вовчиця. Її чорна шерсть мерехтіла переливаючись , з легким золотавим відтінком. Вона була гарна , настільки, що в Акура перехопило подих. Кожен її рух був живим, сильним, і в той же час ніжним, як подих ранку.
Вовчиця зробила кілька кроків, принюхалась до землі, а потім раптом грайливо крутанулася навколо нього, майже торкаючись боком. Її очі світилися вдячністю ,диким викликом водночас.
— Ти неймовірна… — прошепотів він.
Зупинилася перед ним і кинула короткий погляд, повний очікування.
Акур відчув, як у ньому спалахнула та сама сила, що завжди жила десь під шкірою. І зараз вона звільнилася. Його тіло здригнулося, очі запалали, кістки заскрипіли , за мить поруч із нею стояв чорний вовк із темною, густою шерстю та кривавим відблиском у зіницях.
Вона обережно ступила до нього. Він нахилив голову, торкнувся її носом ,цього було достатньо, щоб між ними пролетів спалах розуміння, довіри, тієї дикої гармонії, яку не можна пояснити словами.
Вовчиця грайливо штовхнула його плечем і кинулася вперед, у ліс. Акур , тепер уже вовк , кинувся слідом.
Вони бігли між деревами, зриваючи лапами землю , відчуваючи кожен подих вітру, кожен запах . Ліс розступався перед ними, приймав їх у свої обійми. І вперше за довгий час у серці не було страху, тільки спокій і свобода ,така, яку знають лише ті, хто нарешті перестав ховатися від себе.
Анеїна вовчиця то відривалась уперед, то поверталась до нього, торкалася боком, підштовхувала, наче дражнила: «Ну що...?»
Акур тільки гарчав у відповідь ,коротко, жартівливо, і прискорював хід.
Вони зривалися на пагорб, а потім злітали вниз, у долину, де ліс розступався і відкривав простір — широку галявину. Там зупинилися.
Вона стояла посеред галявини, задихана, шерсть на загривку сяяла в світлі, а очі — глибокі, теплі, як колись її людські.
Акур підійшов ближче, нахилив голову й торкнувся носом її . Вона відповіла тим самим, а потім поклала морду йому на плече.
Тиша впала між ними , не глуха, а ніжна, мов тиха розмова без слів.
Їхні серця билися в одному ритмі.
Поступово Акур почав повертати людську форму. Кістки тріснули, тіло витяглося.
Він подивився на неї, усміхнувся, а тоді прошепотів:
— Ну що, пані вовчице… Ти ще сумніваєшся, що світ тебе чекав?
Анея теж повернулася до людського вигляду. Вона стояла босоніж , волосся розсипалося по плечах, очі світилися тим самим диким, живим світлом, що й у її вовчиці.
— Не сумніваюсь, — тихо відповіла вона. — Але, здається, він чекав нас обох.
Він посмізнувся тихо, вперше за довгий час по-справжньому. Потім притягнув її до себе, притис до грудей, відчуваючи, як її серце б’ється в унісон із його.
---
Сонце ледь пробивалося крізь щільні штори, але кімната вже була наповнена теплом. Анея повільно відкрила очі. Тіло ще тремтіло від вчорашніх емоцій, адреналіну і втоми. Поряд у ліжку спав Акур. Його рука була перекинута через її талію, а обличчя, злегка нахилене до її волосся, виглядало спокійним і безпечним.
Вона не могла відразу поворухнутися, боячись порушити цей крихкий момент тиші і спокою. Серце ще билося швидко, але тепер не від страху, а від відчуття близькості.
— Добре спалося? — тихо прошепотів Акур, повільно відкриваючи очі і посміхаючись. Його погляд відразу зустрів її.
— Так… — Анея відповіла, голос ще хриплий від недоспаного ранку. — А тобі?
— Ще краще, бо ти поруч, — прошепотів він, притискаючи її трішки ближче.
Вони лежали так, майже не рухаючись, насолоджуючись тишею, першим світлом і відчуттям, що цей момент — лише їхній. Жодної поспіхи.
Анея обережно поклала руку на його груди, відчуваючи, як міцно б’ється серце. Він накрив її пальці своїми, обережно стиснувши, ніби обіцяючи: «Я тут. Я не відпущу».
— Мабуть, ми обидва потребували цього, — прошепотіла вона, посміхаючись .
— І ще будемо потребувати, — злегка підморгнув Акур, і на його обличчі знову з’явилася та безтурботна усмішка, яка так контрастувала з усією небезпекою, що була навколо.
Вони лишилися лежати, відчуваючи тепло один одного, мов нічого більше у світі не існувало.
Анея обережно зсунулася.
— Куди ти? — прошепотів він, ледве посміхаючись.
— Нікуди, просто трохи повертаюся, — відповіла , але в її голосі з’явилася грайливість.
Він повільно підтягнув її ближче, притискаючи до себе.
— Ти тільки спробуй втекти, — прошепотів Акур, і його пальці ніжно провели по її руці, — і отримаєш за це поцілунок.
— Ах, це серйозна загроза? — сміялася , намагаючись вирватися, але водночас не хотіла справді віддалятися.
— Найсерйозніша, — відповів Акур, нахиляючись ближче. Його губи ледве торкнулися її щоки, а потім , повільно губ.
— І не забувай, що я маю перевагу, — додав він, підморгнувши.
Вони сміялися, обережно глузували один з одного, а руки Акура ніжно огортали її, ніби охороняючи від усього світу. В кімнаті стояла легкість.Вони залишалися так лежати, сміючись, шепочучи один одному жарти, граючись , і вперше відчували, що можуть дозволити собі бути просто разом — лише тепло і взаємна близькість.
— Анеє… — тихо почав він, майже шепотом, — давай зранку трохи побіжимо. Забіг...
Анея напружилася. Його слова, здавалося, несли більше, ніж просто пропозицію до гри. Вона відчула, як серце почало калатати сильніше, а по спині пройшов холодок.
— Забіг? — запитала вона, намагаючись звучати легковажно, але голос тремтів. — Ти серйозно?
— Серйозно, — промовив Акур, не відводячи погляду. — І сьогодні особливий день… Блакитний Місяць. Для нас, вовків… він має значення. Для нового життя...
Анея здригнулася, розуміючи прихований сенс його слів. Його погляд був глибокий і непохитний, а посмішка ледве помітно грайлива.
— Ти говориш серйозно? — прошепотіла вона, відводячи погляд і стискаючи ковдру. — Саме сьогодні?
— Так, — підтвердив Акур, нахилившись ближче, щоб відчути її реакцію. — Сьогодні день, коли все має починатися правильно… і я хочу, щоб ти була поруч.
Анея відчула, як напруга змішалася з хвилюванням. Її тіло напружилося, а серце билося швидше. Він не натискав, але намір був зрозумілий.
— Анеє… я хочу поставити свою мітку. Але з твого дозволу , ніякого примусу. Тільки якщо ти сама цього захочеш.
Її погляд зустрів його, і вона побачила в очах не лише бажання, а й повагу до її вибору.
— Ти серйозно? — прошепотіла вона, відчуваючи легке тремтіння. — Ти не примушуватимеш?
— Ні, — відповів Акур, обережно приближаючись. — Моя мітка… це не про контроль. Це про нас. Про наше поєднання. Ти маєш право сказати «ні».
Анея вдихнула глибоко, відчуваючи довіру. Вона поклала руку на його щоку і тихо промовила:
— Добре… я довіряю тобі.
Акур посміхнувся, ніжно торкнувся її губ .
І світ навколо, здавалось, зупинився на мить.
Акур ніжно взяв її руку і повів до краю лісу, де сонячне світло ледь пробивалося крізь ранкову імлу.
— Готова? — тихо запитав він, не відводячи погляду.
Анея кивнула,вони зупинилися на узліссі, і вмить повітря навколо наче наповнилося енергією блакитного місяця.
Вона відчула, як тіло змінюється: м’язи напружуються, шкіра покривається хутром, а пальці стають лапами. Акур стояв поруч, спостерігаючи за нею з легким хвилюванням у очах, але повністю контролюючи себе, щоб не втратити момент.
— Ти… неймовірна, — прошепотів він, ледве чутно, і його власна трансформація завершилася: величний вовк з блискучою чорною шерстю стояв поруч, хвіст вільно ворушився.
Анея, тепер теж вовчиця, підстрибнула, намагаючись опанувати рівновагу. Її лапи ковзнули по холодній землі, а Акур весело завив, спонукаючи її рухатися.
Вони почали бігти, повільно спочатку, обережно. Потім швидкість зростала — і сміх, хоч і вовчий, лунав у лісі. Їхні стежки то з’єднувалися, то розділялися, і щоразу, коли їхні лапи перетиналися, виникала легкість і радість, немов сама природа підтримувала гру.
Акур час від часу дивився на неї, не приховуючи захоплення: вона була граційна, грайлива, сильна й водночас ніжна. Кожен її рух змушував його відчувати неймовірну гордість і захоплення.
— Тримайся за мене! — завив він, роблячи стрибок через маленький струмок. Анея відразу слідувала, лапи легко ковзали .
І так вони бігли, кружляли, сміялися — вовчий забіг для двох під блакитним місяцем ставав ритуалом.
Вони кинулися в ліс, залишаючи позаду будинок, пилюку і турботи світу людей. Анея і Акур у вовчих формах бігли пліч-о-пліч, кроки їхніх лап відбивалися об землю, наче ритм сердець унісон. Вітер розвівав волосся і шерсть, приносячи запах сосен, мокрої землі та свободи.
Вони мчали без упину, перетинали потоки, стрибали через повалені стовбури, крутилися серед дерев, як вільні хижаки. Кожен крок, кожне дихання змішувалися у відчутті неймовірної енергії й грайливості. Іноді вони розбігалися в різні боки, кружляли навколо один одного, лякали птахів, сміялися, і в повітрі лунав тільки їхній гучний, дзвінкий сміх.
Сонце сідало, а вони все бігли. Місяць піднімався, освітлюючи ліс блакитним світлом, і вони продовжували рухатися, обережно спостерігаючи один за одним.
Лише коли ліс навколо онімів від ночі, вони зупинилися, ледь дихаючи, і Анея повернулася до Акура заговоривши ментально :
— Я… ніколи не думала, що можна бігати так довго і відчувати себе настільки живою.
Акур нахилився до неї, його морда ніжно торкалася її плеча, а очі світилися пристрастю. Він тихо промовив:
— Анеє… я хочу поставити мітку пари. Щоб світ знав, що ти моя, а я — твій.
Вона напружилася, серце забилося швидше, але стримала подих.
— Я… хочу трохи часу, - прошепотіла вона, відводячи погляд.
Акур лише кивнув, поважаючи її рішення.
— Добре. Коли ти будеш готова…
Вони стояли, вдихаючи нічне повітря ,поки місяць тихо світив над лісом.
Акур і Анея у вовчій подобі стояли пліч-о-пліч, відчуваючи одне одного без слів. Чи довго вони так стояли ? Так. Але вільні.
І саме тоді місячне світло змінилось — загустіло, наче зібралося в один вузол, і впало просто на Анею. Її вовчиця завмерла, шерсть блиснула , а всередині прокинувся поклик — глибокий, дикий, стародавній.
Він пройшов крізь неї, мов хвиля тепла, і серце загупало швидше.
Вона підняла голову до місяця, вдихнула повітря на повні легені й відчула: ось він.
Момент.
Момент, якого боялася… і якого хотіла.
Акур наблизився ще блище , майже обережно, його великі янтарні очі шукали її згоду, не владу.
Він не рушив доти, доки вона не зробить перший крок.
Анея прижалась сама. Повільно. М’яко. Несміливо.
Вона торкнулася його морди своєю — жест прийняття, довіри і зрілого вибору.
Потім легенько схилила шию збоку, відкриваючи місце під шерстю, де мала бути його мітка.
Це була її відповідь.
Її «так».
Акур тихо видихнув — майже звук полегшення й благоговіння.
Лише тоді він нахилився. Його зуби легенько, дуже ніжно, торкнулися її шкіри під шерстю. Короткий жар, мить болю, що перетворилася у хвилю тепла, яка пройшла крізь усе тіло.
Мітка спалахнула світлим відблиском у місячному сяйві — знак їхнього вибору, їхнього союзу, їхнього нового життя.
Анея відчула, що в ній тепер живе щось більше, ніж вона сама.
Зв’язок.
Близькість.
Рідність.
Вона підняла на нього очі.
В її погляді було те саме, що й у його:
я готова.
Місячне сяйво для Анеї огортало їх, мов ковдра із синього світла. Вовчиця для нього здавалась нереальною .
Її тіло тремтіло від поклику природи
Зв’язок розгорівся між ними, мов вогонь, і повітря навколо стало важким від напруги, що давно просила виходу.
Вона притулилася боком до свого вовка, дозволяючи відчути свою теплоту, свій ритм, свій вибір.Він застиг на секунду.
Його дихання стало глибшим.
Анея підняла морду й торкнулася його шиї — саме того місця, де мала би бути її мітка.
Це був не просто жест.
Це був сигнал, древній і безпомилковий.
Акур не стримався, коли вона його вкусила . Блакитний місяць сяяв над ними, коли вони нарешті дозволили собі бути парою не лише за міткою, а й за душею. Зв’язок між ними горів яскравіше, ніж будь-коли.
Вони стали парою.
Справжньою.
Вони повернулися до будинку, коли ніч уже почала танути, а небо ледь забарвилося в передранкову блакить.
Акур ішов поруч із нею у вовчій формі, але час від часу поглядав на Анею .
Коли двері за ними зачинилися, Анея перевтілилася першою. Тіло тремтіло від відлуння ночі, від спогадів, які ще жили в кожному русі.
Акур перетворився через секунду.
Його руки одразу торкнулися її талії, ніби перевіряючи, чи все добре?
Анея легенько усміхнулася.
Вони пішли до спальні, просто лягли разом, її спина вперлася в його груди, а рука Акура ніжно обвила її під грудьми.
Він дихав повільно, рівно, але вона відчувала, як сильно б’ється його серце — швидше, ніж зазвичай.
Анея заплющила очі… і вони міцно заснули.
Спершу — ніби тепла хвиля прокатилася її животом.
Вона зиркнула вниз.
Жодного болю.
Але… щось інше. Щось нове.
— Акур… — прошепотіла вона, обертаючись до нього.
Він миттєво підняв голову.
— Що? Болить? Погано? — його голос зірвався, він майже підхопився з ліжка.
Анея поклала долоню йому на груди.
— Ні… не болить. Просто… відчуваю… — вона зупинилася, підбираючи слова. — Наче всередині світло. Тепло. І… щось росте.
Він завмер.
Його рука, широка й тепла, торкнулася її живота.
Обережно.
Майже священно.
— Невже… ? — прошепотів він так тихо, ніби боявся навіть думати про це.
Анея закрила очі, вслухаючись у власне тіло.
Тепло під долонями пульсувало в ритм із її серцем.
— Я не знаю, — відповіла вона. — Але щось змінилося. І я це відчуваю так чітко.
Акур повільно, тремтячою рукою відсунув пасмо волосся з її обличчя.
У його очах був страх. І надія. Велика, майже занадто велика.
— Якщо це… — він не договорив.
Лише пригорнув її до себе, міцно, але ніжно, ніби тримав найдорожче у світі.
Анея відчула, як у ньому змішалися радість і тривога, бажання і благоговіння.
Вона притулилася до нього лобом.
— Що б це не було… ми разом. Добре?-прошепотів.
— Ти говориш про… зв’язок?
— Більше, ніж зв’язок, — тихо відповів він.
— Після Блакитного Місяця… якщо двоє біжать разом, якщо їхні аури зливаються під час забігу… тіло може відгукнутися. Обидва тіла.
Його погляд став глибшим.
— Це стародавній ритуал природи. І — так. Часто він пробуджує… життя. Або силу. Або новий стан.
Анея відчула, як її щоки теплішають.
— Ти думаєш, що я… ? Вже?
Він ледь чутно прошепотів:
— Так.
Анея завмерла, ніби хтось зупинив час.
— Ти… впевнений? — її голос став тихішим, м’якшим.
Акур кивнув. Повільно, як хижак.
— Я відчуваю це, Анеє.
Він приклав її долоню до свого серця — і вона відчула, як воно б’ється вдвічі швидше.
— …ось тут. І всередині себе. Наче моє тіло чує твоє. Наче твоє світло торкнулося мене.
Він зупинився, перевів погляд на її живіт з благоговінням.
— Є маленький… відгук. Наче іскра,- він підняв на неї очі.— Це не просто відчуття. Це… життя. Маленьке, справжнє.
Анея різко втягнула повітря.
— Луна…
Він притягнув її ближче, загортаючи руками так, ніби світ раптом став небезпечним.
— Я відчуваю його через тебе. Через нашу мітку.
— Ти не вигадуєш?Не плутаєш ?Це не просто емоції? Воно є?
Сльози підступили до очей Анеї — теплі, несподівані.
— Значить… справді…?
— Ти носиш моє дитя, — тихо, майже шепотом підтвердив він.— І я… тепер відчуваю його .
Акур торкнувся її губами — як до святині.
— Тепер я захищатиму вас обох. Завжди.
— Я боюся…
— І я, — зізнався він. — Але разом… ми витримаємо.
В животі знову прокотилася тепла хвиля — сильніша, ніж раніше.
І Акур, відчувши це, усміхнувся.
— Він почув тебе, — сказав він. — Наш маленький вовченя почув.
Анея ще довго лежала, слухаючи його серце , воно билося глухо, сильно, тепліше ніж будь-коли. Її долоня все ще лежала на його грудях, а його рука не зрушила з її живота, ніби сторож, що беріг найцінніше.
Акур притисся лобом до її чола, вдихнув глибоко, повільно.
У його диханні більше не було тривоги , лише спокій і немов тиха радість.
— Тепер відпочинь, вовчице, — прошепотів він. — Вашим серцям потрібен спокій.
— А ти?
— Я засну тільки поруч із тобою, — відповів він м’яко.
Він легенько, ледь помітно, погладив її живіт великим пальцем ,майже несвідомо, як це роблять батьки, навіть не думаючи.
Вона вмостилася ближче, притулившись до нього щокою.
— Я тут. Зараз і завжди.
Їхні дихання поступово вирівнялися.
Тепло, яке світилася всередині Анеї, більше не лякало ,навпаки, огортало її безпекою.
Акур, не відпускаючи її ні на секунду, засинав разом із нею, зберігаючи тишу їхнього маленького світу.
І так, у заплутаних обіймах, під тихе шуршання вітру за вікном, вони обоє повільно й безпечно заснули ,вперше як пара , вперше як майбутні батьки.
Анея прокинулася від незвичного аромату.
Теплого. Смачного. Домашнього.
Вона поворухнулася, повільно відкриваючи очі, й відразу помітила: поруч ліжко було порожнє, а ковдра злегка зім’ята — ніби хтось піднявся тихо-тихо, щоб не розбудити її.
— Акур?.. — сонно прошепотіла вона, проте відповіді не було.
Замість цього — кроки. Легкі, але впевнені.
І наступної миті двері відчинилися.
Акурс зайшов боком, акуратно тримаючи піднос.
Волосся трохи скуйовджене, сорочка розстібнута .
Анея піднялася на лікті, примружилась і з усмішкою буркнула:
— Невже сам альфа готує ні світ ні зоря?
— Тільки для однієї впертої вовчиці, — відповів він, ставлячи піднос на ліжко.
— Що це так пахне? — примружено запитала вона, вдихаючи повітря.
Акур гордо випрямив спину.
—Тобі потрібні сили.
— Ти справді вставав так рано заради мене?
Акур зворушливо всміхнувся.
— Я прокинувся й зрозумів… Хочу, щоб твій ранок починався зі спокою.І… смаженого бекону .
— Ммм, — вона вкусила шматочок і театрально замружилася. — Добре, альфо. Можеш залишатися на правах кухаря.
— Ні, — він нахилився ближче, поцілував її . — На правах того, хто любитиме вас двох найбільше в житті.
Анея завмерла, усмішка стала тихою, майже невидимою.
— Тоді… не йди далеко, кухарю.
— Нізащо, — відповів Акур .
Акур сів ближче, так, що їхні коліна ледь торкнулися одне одного під ковдрою. Його пальці ковзнули по її щоці, відсунувши пасмо волосся, яке вперто спадало на очі. Анея обхопила його зап’ястя тонкими пальцями, притискаючи його руку до себе .
— Ти знаєш, — прошепотіла вона, нахиляючись до нього, — я ще ніколи не мала таких ранків.
— Таких? — він усміхнувся кутиком губ.
— Коли на мене дивляться так… — зізналася вона, ледве чутно.
— Ти мій світ, Анеє, — прошепотів він, так низько, що це прозвучало майже як рик. — І те, що ти носиш у собі… це для мене диво.
Вона втягнула повітря, серце в грудях затремтіло.
— Акур…
Його пальці спустилися до її руки й переплелися з її пальцями. Він підняв їх до своїх губ, легко торкнувся поцілунком кожного суглоба, ніжно, уважно, так, ніби вона була найціннішою річчю у світі.
Анея відчула, як тепло хвилею розливається грудьми.
— Ммм… — вона посміхнулась м’яко, трохи хитро. — Та якщо ти так мене балуватимеш кожного ранку, я можу й звикнути.
— Звикай, — тихо засміявся він, нахиляючись ближче. — Бо я не планую зупинятися.
Їхні губи зустрілися в теплій, повільній, ранковій близькості. Поцілунок був ніжним, наче вони вивчали одне одного заново. Її пальці торкнулися його щоки, а його рука ковзнула їй на талію, притягуючи так, щоб вона відчула кожен подих його грудей.
Коли вони розірвали поцілунок, Акур усміхнувся так, ніби день став кращим просто тому, що вона усміхається у відповідь.
— Їж, — прошепотів він, торкнувшись носом її носа. — Мені треба, щоб ти була сильною. Для себе. Для мене. І… для маленького.
Вона розсміялася тихо.
— Ти справді не зупинишся, так?
— Ніколи, — відповів він, і в його очах блиснула м’яка, тепла впертість.
Він взяв шматочок бекону й підніс до її губ. Анея відкусила, не відводячи від нього погляду .
— Ммм.
— Ну? — в його очах спалахнула надія.
— Ти знаєш… це не погано.
— Не погано?! — Акур поклав руку на серце. — Я, альфа Чорного Клану, заради тебе стояв над плитою, як бабуся з досвідом у триста років!
— Тоді, — протягнула вона, жартома підсовуючись ближче й кладучи голову йому на плече, — завтра потренуєшся ще?
Він спершу хотів щось сказати, але вона так тепло притулилася, що Акур тільки видихнув і огорнув її рукою.
— Якщо ти так обійматимеш мене щоранку, я готовий навіть хліб пекти, — буркнув він у її волосся. — І не просто хліб — хліб у формі вовчиці.
Вона засміялася тихим, чистим сміхом.
— Тоді я замовляю сніданок на завтра… і хліб, і вовчицю.
Акур повернув голову, вкрав короткий поцілунок і буркнув:
— А я замовляю тебе.
На тумбочці затремтів телефон.
Він кинув оком на екран ,враз посерйознів.
— Лана… — тихо вирвалося в нього.
Він натиснув на виклик.
— Акур… — голос сестри був задиханий, схлиплий і тривожний.
— Лана, що сталось? — в його тоні миттєво зникла сонячність ранку.
Анея напружилась, поклавши руку йому на спину.
— Я… я не знаю, як це сталося… Таке вперше за стільки часу ,а він же людина ... — прошепотіла сестра.
— Лано, не мовчи, — він різко підвівся , ніби готовий був стрибати в бій .
На тому кінці почувся ковток повітря.
— Даріан… — видих. — Я його вкусила…
Акур приморгнув.
— Ти що зробила?
— Він… він стікає кров’ю! — Лана вже плакала. — Акур, я не можу викликати швидку. Якщо вони побачать сліди ,мене посадять. І я… я не побачу Ліссу… Я його вбила ,так?
Анея підскочила ближче, широко розплющеними очима дивлячись на нього: що відбувається?
Акур провів рукою по обличчю, напівзітхнув, напіввилаявся.
— Лано, заспокойся. Скажи: він при тямі?
— Е-е… так… ну, наполовину… він бурмотить щось про те, що я — “солодка загроза”.
Анея закусила губу.
Акур знову потер перенісся.
— А чому ти його взагалі вкусила?
— Він мене підловив у коридорі й сказав, що я “гарчанням схожа на розлючене кошеня”! — вибухнула вона. — І я… рефлекторно…
— Ти кошеня, — під ніс пробурмотів Акур. — Кошеня-вбивця…
— Я чую тебе! — Лана обурено пискнула.
Анея обережно поклала свою руку на його.
— Ми можемо їй допомогти?
Акур видихнув:
— Лано, слухай дуже уважно. Перематай рану рушником, знайди бинти. Я зараз приїду.
— Але…
— Зараз.
— Аку-у-ур… — Лана знову розплакалась. — Він ще каже… що я “найкраще, що з ним трапилось в житті”…
— О, чудово, він закоханий, а ти його кусаєш, — проворчав Акур.
— Сидіть там. Нікуди його не веди. Я виїжджаю, — повторив альфа.
— Схоже, романтика закінчилась?
— Ні. Просто тепер у нас “сніданок на винос”.
— І рятувальна місія?
— І рятувальна місія, — зітхнув він. — Особливо якщо моя сестра знову почала нападати на чоловіків.
— Поїхали.
— Я б не хотів, щоб ти це бачила, — тихо сказав Акур, уже взуваючи черевики.
Анея зупинилась посеред кімнати.
— Що саме?
Він трохи затримав погляд на дверях, ніби шукаючи правильні слова.
— Лану… в такому стані. Вона зараз не в кращому стані, якщо… це повторилося.
Анея нахмурилась.
— Повторилося?
— Акур, що ти маєш на увазі?
Він видихнув, стискаючи пасок так, що кісточки пальців побіліли.
— Лана вже нападала на… коханого. На чоловіка, — зізнав він. — Це не перший випадок. Її інстинкти інколи пробуджуються… різко. Агресивно. Вона не завжди може це контролювати.
Анея торкнулася його руки, вловлюючи тривогу, яку він так старанно ховав.
— Акур… вона хвора?
Він гірко всміхнувся.
— Вона лікувалась від сказу. Досить рідкісна форма, вовча мутація. Ліки тримають її стабільною… але максимум три роки. Потім… це може знову трапитись. Як сьогодні.
Анея опустила очі.
— Ти весь цей час… носив це сам?
— Вона моя сестра, — прошепотів він. — Я завжди буду її прикривати.
Він додав тихіше:
— І я боюся, що колись… можу не встигнути.
Вона взяла його обличчя в долоні, примусивши подивитися на неї.
— Я їду з тобою.
Машина мчала крізь ранкову імлу. Акур тримав кермо так міцно, ніби хотів зламати його. Анея відчула це ще до того, як він заговорив.
— Вона не витримає, якщо Даріан загине… — тихо сказав він, не відводячи очей від дороги. — Лана тримається на волосині. І цей… волосок — це він.
— Минулий раз? — обережно спитала Анея.
На мить у його погляді з’явилась тінь болю.
— Минулий раз вона тікала. Подалі від спогадів, від провини. Вона думала, що якщо залишить усе… лишить і біль.Але замість цього… втрапила в таку саму історію, — закінчив він глухо.
Анея поклала руку йому на стегно — легким, підтримувальним дотиком.
— Чому вона не знайде свою пару? Вовка? — запитала вона тихо. — Хіба це не врятувало б її?
Акур гірко всміхнувся.
— Бо пара вже знайшлась. Людина й вийшов її парою… — він видихнув повільно, важко. — Та навіть кохання не вберегло його. На жаль.
— Він загине?
— Вона не хотіла цього...
Акур зупинився на світлофорі й повернувся до Анеї. В його очах — страх. І відчай, який він не впускав роками.
— Тому я боюся, що буде з нею, якщо Даріан не виживе сьогодні. Вона не пробачить собі. Вона зламається. І…
Його голос упав до шепоту.
— Я можу втратити її назавжди.
Анея стиснула його руку.
— Ми встигнемо, — сказала вона твердо. — І ти не втратиш Лану. Я не дам цьому статись.
Він дивився на неї довше, ніж треба було б на дорозі, але йому було байдуже.
— Ти… неймовірна, — прошепотів він.
Машина рушила далі.
Коли вони під’їхали до будинку Лани, Акур навіть не заглушив двигун. Він вистрибнув із машини першим, але Анея встигла наздогнати його біля дверей.
Будинок зустрів їх тишею… надто густою, надто важкою.
Акур торкнувся ручки — двері виявилися не замкненими.
Він лише обмінявся з Анеєю коротким поглядом попередження і штовхнув їх.
Двері розчинилися.
Запах крові вдарив у ніс відразу.
— Лано! — голос Акура пролунав глухо, рішуче.
Вітальня була розбитим хаосом:
перекинутий стіл, подушки на підлозі, розірвана кофта, сліди кігтів на стіні.
І — тонка кривава доріжка, що вела до кухні.
Акура ніщо вже не могло втримати. Він рвонув уперед, Анея — за ним.
На кухні Лана стояла, спершись об стіл. Її руки тремтіли. Очі були розширені, зіниці — вовчі, але зломлені.
А під її ногами, притулившись до шафи, сидів Даріан — блідий, затискаючи рушник до рани на плечі. Кров просочувалася просто крізь тканину.
— Лано… — видихнув Акур.
Вона підняла на нього погляд — наляканий, винуватий, майже дитячий.
— Я… я не хотіла… — прошепотіла вона. Голос зірвався. — Він… просто доторкнувся. І я… Не втримала…
— Тихо, — Акур повільно підняв руки, зробив крок уперед. — Ми з цим впораємось. Добре? Все добре.
— Ні! — зірвалася Лана, задкуючи. — Ні, не добре!
Її подих ставав коротким, уривчастим. — Я знову це зробила… Знову… Я монстр. Я ж… я ж можу його вбити…
— Ти не монстр, — твердо сказала Анея, зробивши крок уперед.
Лана здригнулася, переводячи погляд на неї.
— Анея… не заходь ближче, я прошу…
— Якраз ближче мені й треба, — м’яко відповіла Анея.
Акур кинув на неї стривожений погляд, але вона легенько кивнула: я знаю, що роблю.
Вона підійшла на відстань витягнутої руки.
— Лано, послухай. Ти не небезпечна зараз. Ти налякана. Твоя вовчиця — теж.
Ви обидві в паніці. Це не агресія.
Лана закусила губу, сльоза з’їхала по щоці.
— Я не хочу знову втратити когось… — прошепотіла вона. — Не хочу…
Даріан, блідий, але при тямі, підняв голову:
— Я тут… нікуди не діваюсь… — він криво всміхнувся. — Хіба що… якщо ви обоє вирішите нарешті, що мені потрібен лікар.
— Тихо, — Акур одразу присів біля нього, оцінюючи рану. — Жити будеш. Але треба негайно перев’язати й зупинити кров. Анеє, дай аптечку.
Дівчина на секунду застигла ,потім, мов прокинувшись, метнулася до шафки й витягнула великий металевий кейс.
Вона подала його Акуру й… її пальці торкнулися його руки.
Вона здригнулася.
— Акур… — прошепотіла.
—Все буде добре.
— Я боюся себе, — прошепотіла Лана .
— А я — ні,— ледь відповів Даріан.
Він подивився їй у вічі.
— Цього разу ми не дозволимо тобі тікати, — підтвердив Акур.
Анея стояла поруч, дивлячись на Лану , в її очах не було осуду. Лише розуміння. І співчуття жінки, яка теж знає, що таке сила, яку важко контролювати.
— Ми всі троє з тобою, — тихо сказала вона. — Ти не одна.
Лана вперше за весь час не відвела погляд.
Анея одразу стала на другий бік Даріана, тримаючи його під спиною, щоб той не сповзав додолу.
Акур відкрив аптечку,руки рухалися впевнено, швидко, але в очах лишалася тінь страху за сестру.
— Тримай міцніше, — тихо сказав він до Анеї.
— Тримаю.
Даріан видихнув крізь зуби, коли Акур почав очищати рану.
Анея відчула, як його плече напружилося під її пальцями.
— Тобі ще пощастило, — сухо відповів Акур. — Минулого разу був гірший хаос.
— Дякую, ти мене дуже заспокоїв, — хмикнув Даріан.
Лана стояла поруч, стискаючи край футболки так сильно, що пальці збіліли.
— Це моя вина, — прошепотіла вона.
— Це все я… я ж знала, що відчуваю себе дивно останні два дні…
Акур різко підняв голову.
— Досить.
Його голос став глибоким, альфським.
— Зараз не час карати себе. Даріан живий. Ти при тямі. Ми поруч. І ти не тікаєш цього разу — це найважливіше.
Анея м’яко додала:
— Якщо він досі намагається жартувати, значить ,точно житиме.
Даріан слабко всміхнувся.
— Бачиш? Навіть Анея не хвилюється.
Лана опустила голову, але при цьому її губи тремтливо смикнулися .
Акур наклав пов’язку, перевірив пульс.
— Кровотечу зупинив. Але тобі треба відпочити. — Він підняв очі на Анею. — Допоможеш довести його до дивана?
— Звісно.
Разом вони підняли Даріана. Той спершись на них двох, кульгав до вітальні.
Коли вони нарешті вмостили його на дивані, Даріан видихнув і прошепотів:
— Мені здається, я щойно поставив сімейний рекорд за «найгірший ранок століття».
— Ні, — похитав головою Акур. — Повір, у нашої родини рекорди значно… цікавіші.
— Ох слава Богу. А я думав, ви нудні, — відповів Даріан, заплющивши очі.
Анея тихо хмикнула, але відчула ,він тремтить. І не тільки від болю. Страх пережитого ще дрижав у ньому.
Лана підійшла найповільніше.
Вона опустилась поруч на підлогу.
Не торкалася ,боялася.
Але була близько.
— Даріане… — її голос зірвався. — Я страшенно, просто страшенно шкодую…
Він відкрив одне око.
— Якщо захочеш вибачитись , зроби це після того, як я посплю годин п’ять… і, можливо, після того, як ти перестанеш виглядати так, ніби от-от зомлієш.
— Я серйозно, — прошепотіла вона.
— А я ,ще більше, — відповів він.
Акур нахилився до Анеї та тихо сказав:
— Дякую… що була поруч. Вона ніколи нікого не підпускала після нападів.
Анея подивилася йому в очі , м’яко, тепло.
— Ми тепер зграя… хіба ні?
Акур повільно, з ніжною вдячністю торкнувся її руки.
— Так. Зграя.
Лана сиділа на підлозі поруч із Даріаном , згорнута, мов перелякана дитина, обіймаючи руками коліна. Її погляд був червоним, розгубленим, винуватим до болю. На щоці тремтів слід від сліз, а нижня губа покусана до крові.
Даріан напівлежав, спершись на подушки, які вона ж поспіхом підклала під його спину. Рана була акуратно стягнута імпровізованою пов’язкою, майже не текла. Він був блідий, але при тямі ,здавалось, більше хвилювався за неї, ніж за себе.
— Я думала… я знову… я могла… — її голос зірвався. — Боже, Даріане, ти ж міг…
Він підняв руку й тихо торкнувся її щоки пальцями.
— Тихо, Лано. Я тут. І ти мене не вбила, — він усміхнувся криво, але тепло. — Ти більше злякалася, ніж я.
— Я злякалася тебе втратити… — шепнула вона, і нова сльоза скотилася вниз. — Я відчула … цей запах… і все. Мене ніби хтось інший штовхнув. Я… хвора.
— Ти не хвора, — тихо промовила Анея, присівши поруч. — Ти злякалась. Це різні речі.
Лана підняла на неї очі , звірині, затуманені провиною, але всередині був біль, не агресія.
— Я могла нашкодити тому, кого люблю, — сказала вона, затинаючись. — Знову. Я думала, що забрала це минуле з собою… але воно не пішло.
Даріан стиснув її пальці сильніше.
— Лано… я знав, з ким зв’язуюсь. І я ніколи не боявся тебе. Навіть зараз не боюсь.
— Даріане, — Лана схопилася за голову, здригнулась. — Я могла тебе втратити. Я… я не переживу цього.
Акур опустив погляд. Його щелепа сіпнулася ,він знав, наскільки глибокий той страх.
Анея легенько торкнулась Лани за лікоть, її голос був спокійним і теплим:
— Ти не монстр. Ти повелась, як вовчиця, а не як хижак. І як жінка, яка любить. Ти не нанесла смертельної шкоди. Ти зупинилася. Це головне.
Лана стиснула губи, намагаючись не розплакатись знову.
— Я… я хочу вірити в це. Але… якщо одного дня я не зможу зупинитися? Якщо… інстинкт стане сильнішим за мене?
Анея обернулася на Акура ,вперше за весь цей час той виглядав не альфою, а братом, який боїться за свою сім’ю.
— Ми не дамо цьому повторитись, — м’яко сказав він. — Ти не одна, Лано.
Лана знизала плечима, вся маленька й змучена.
У кімнаті запанувала тиша ,тепла, але ще наповнена напругою пережитого.
Анея повільно підвелася, обвела поглядом Лану й Даріана. Її голос був м’яким, але певним:
— Ми вас не залишимо. Ні сьогодні, ні пізніше.
— Анея… — Лана підняла голову, очі ще блистіли слізьми, але в них уперше з’явилась надія.
Анея сіла поруч, взяла Лану за руку.
— Ти не одна. Ми з Акуром пройдемо через це разом з вами.
— Але… — ледь прошепотіла Лана. — Це ж моя проблема. Моя тінь. Чому ви маєте…
— Бо ми тепер сім’я, — перебила її Анея ніжно. — Лісса матиме братика… або сестричку. Мені хочеться, щоб наші діти росли поруч. Щоб знали своїх рідних. Щоб знали любов, а не страх.
У куточку губ Лани з’явилася тремтлива, винувата усмішка.
— Братик… — вона втирала сльози тильною стороною долоні. — Я не думала, що коли-небудь знову матиму сім’ю. Після всього…
Вона зиркнула на Акура й стиха додала:
— А все ж… богиня Луна чує молитви. Вона… вона повернула мене додому.
Акур стиснув плечі сестри, нахилившись до неї:
— Не просто повернула. Вона дала тобі шанс прожити все по-іншому.
Даріан, блідий але усміхнений, підтягнув Лану ближче:
— А я нікуди не зникаю. Ні після укусу, ні після десяти.
Лана хмикнула крізь сльози:
— Один раз ледь вижив, куди ти ще підеш…
Усі троє — Лана, Даріан і Акур — мимоволі посміхнулися.
Анея обійняла Лану, а та з вдячністю схилилась до її плеча, вперше за довгий час довірившись комусь без страху.
— Дякую… вам двом, — прошепотіла вона. — За те, що не відвернулися. За те, що… що прийняли таку, як я.
Потім тихо, як молитву:
— І дякую, Луна… що воз’єднала нас.
Сонячне проміння, що пробилось крізь фіранку, торкнулося кожного з них — неначе знак благословення.
Анея відчула, як Акур бере її за талію, притягує ближче, і вона мимоволі посміхнулася.
У грудях — спокій.
Поруч — той, кого вона обрала.
Усередині — нове життя.
А навколо — сім’я, яку вони створили разом.
Це був кінець шляху.
І водночас — перший крок у зовсім нову історію.
Минув місяць.
Сонце повільно піднімалося вище, заливаючи кімнату теплим світлом. Лана сиділа на підвіконні, обіймаючи коліна, а поруч Даріан грайливо підштовхував її плечем.
— Ти сьогодні особливо сонячна, — проказав він, і Лана лише хитро усміхнулася.
— Мабуть, сонце теж помічає, що я щаслива, — тихо сказала вона, погладжуючи руку Даріана.
Анея стояла біля дверей, спостерігаючи за ними, і серце її наповнювалося спокоєм. Вона знала: сьогодні Лана вперше за довгий час відчула себе добре без провини.
Акур зайшов у кімнату тихо, несучи маленький кошик із травами та лікарськими настоянками. Він спинився біля Анеї й тихо промовив:
— Я підготував кілька засобів для Лани. Вона може ще інколи відчувати … І я хочу, щоб вона знала: ми готові допомогти.
Лана підняла очі й зустріла його погляд — сильний, впевнений, але ніжний. Її серце здригнулося від вдячності.
— Дякую… — видихнула вона. — Ви справді не відпустите мене, правда?
— Ні, — відповів Даріан, торкаючись її пальців. — Ніколи.
Лана кивнула, відчуваючи, як страх поступово відступає, залишаючи місце новому відчуттю — безпеці, підтримці, теплу.
Анея сіла поруч і обвела поглядом обох:
— Ви не просто пара. Ви сім’я. І наша сім’я сильніша, ніж будь-який страх чи тінь минулого.
Лана прислухалася до цих слів і вперше за довгий час відчула, що майбутнє не страшне. Вона витягла руку до Даріана й Акура одночасно.
Вони разом простягли руки, і в кімнаті запанувала тиша, тепла й мирна.
А за вікном повільно шелестіли дерева, нагадуючи: життя триває.
Коментарі