Коли вода відпарила ,все що можна , Анея вийшла з душу, обгорнулася м’яким пледом і зручно вмостилася на ліжку. Серце все ще шалено билося, думки металися . Вона закрила очі і, не зумівши більше тримати себе в руках, заснула.

На роботу цього дня Анея не пішла. Вона збрехала, що захворіла, і навіть не піднімала телефон, ігноруючи дзвінки. Кожен звук нагадував їй про те, що сталося, і вона боялася повторного контакту зі світом, який зараз здавався занадто яскравим і чужим.

Плед обгортав її, як захисна оболонка, а тіло і розум поступово намагалися відновити контроль після бурі емоцій. Світ за вікном існував десь далеко, поки Анея ховалася в маленькому безпечному острові власних думок і почуттів.
На мить їй здалося, що все було лише сном, але варто було заплющити очі — і спогади накотили з новою силою. Дотики. Подих. Погляд. Вогонь, який вона сама розпалила і не змогла загасити.

Вона сіла на ліжку, загорнувшись у плед, наче в броню. Усередині все стискалося від сорому й розгубленості. Як вона могла? Як дозволила собі втратити контроль? І чому, попри страх, не шкодує повністю?

Думки про Авена різали, як лезо. Його усмішка, щирість, легкість — усе, що було світлим і безпечним. З ним вона почувалася спокійно, ніби поруч із сонцем, яке гріє, але не обпікає. А з Акуром... усе було навпаки. Він — буря, полум’я, небезпека, від якої неможливо втекти.

Вона провела руками по волоссю, яке заплуталося після  ночі. Хотілося забути про все, втекти з цього міста, але реальність уже стукала в двері — у прямому й переносному сенсі. Телефон знову завібрував.

На екрані миготіло ім’я Авена.

Анея завмерла, спостерігаючи за блимаючим екраном. Серце калатало. Вона не наважилась відповісти — просто поклала телефон екраном донизу й заплющила очі.

Сльози самі покотилися по щоках. Вперше за довгий час вона не знала, ким хоче бути — сильною чи чесною, чи просто собою.
Дзвінок у двері пролунав різко, змусивши її здригнутися. Серце знову підскочило до горла.
— Люба, ти вдома? — долинув крізь двері голос Лани, тихий, стурбований.

Анея застигла посеред кімнати, загорнута в плед, із телефоном у руці. Її тіло все ще пам’ятало кожен дотик, кожен подих, а совість боліла сильніше, ніж будь-яка рана.

— Анеє, я знаю, що ти там, — знову озвалась Лана, трохи голосніше, але все ще лагідно. — Будь ласка, відчини.

Дівчина зробила кілька кроків до дверей, потім завмерла. Ні, вона не могла. Не зараз. Не після того, що сталося. Її пальці стиснули край пледа, ніби це могло захистити від правди.

З-за дверей ще кілька разів пролунали удари — не наполегливі, а тривожні, такі, що стискають серце. Потім тиша. Лише шум міста за вікном і важке дихання самої Анеї.

Вона опустилась на підлогу біля дверей, спершись спиною на холодне дерево. Сльози текли по щоках, але вона навіть не витирала їх.
Їй було соромно — перед Ланою, перед собою, перед батьками.
Вона сиділа, загорнувшись у плед, поки телефон на столі тихо не завібрував.

Повідомлення.

Акур: «Ти не відповідаєш. Я не хочу, щоб ти лякалася мене. Просто скажи, що ти в безпеці.»

Серце стислося. Вона довго дивилась на екран, пальці тремтіли. Хотіла видалити — і не змогла.
Другий сигнал.

Акур: «Я не мав права. Але якщо скажеш, що шкодуєш — я прийму. Лише не мовчи.»

Анея закусила губу. Його слова були прості, без наказу, без сили — лише спокій і щось таке, що боліло ще дужче.
Вона не знала, що відповісти.

Її пальці набрали кілька слів:
«Все добре. Не пиши.»

Але натиснути «надіслати» не змогла. Телефон упав на підлогу, а вона заплющила очі.
Перед нею знову постав його погляд — той, у якому змішалися пристрасть, провина й біль.

Анея сиділа на підлозі, загорнута в плед.
Вона не могла зупинити сльози.
Кожна — як доказ того, що все вийшло з-під контролю. Що вона дозволила собі надто багато, що втратила себе там, у тому поцілунку, у тому дотику.

Тиша була така густа, що кожен схлип здавався вибухом.
І раптом — шурхіт за дверима.
Вона навіть не підвела голови. Може, Лана знову?
Але наступної миті замок клацнув.
Двері прочинились, і до кімнати увірвався Акур.

— Ти що твориш?.. — голос його був різкий, але в ньому чулась паніка.
Він завмер, побачивши її.
Заплакану, скуйовджену, з почервонілими очима й пледом, який з’їхав на підлогу.

— Іди геть, — хрипко сказала вона, навіть не дивлячись у його бік.
— Не можу, — відповів він тихо. 

Він зробив крок уперед, вона відсунулася, але не втекла.
Сльози знову потекли, важкі, як дощові краплі.
— Я не мала права… — прошепотіла. — Це… це не мало статись.
— А сталося, — його голос затремтів. — Бо між нами живе щось, що сильніше за всі “не можна”.

— Замовкни, — майже крикнула вона. — Я не хочу цього чути!
— Але мусиш, — він сів навпроти, не торкаючись. — Бо я не відступлюсь. Навіть якщо ти тікатимеш.

Анея схлипнула ще раз, стискаючи плед так, ніби він був її єдиним захистом.
— І що тоді, Акур? Ти думаєш, можна просто… стерти все, що було? Як ти лишив мене повноцінної сім'ї, будинку ,можливостей ? Як покарав мого батька вигнанням ? Як забрав кращі роки моєї матері без пари  ?
— Ні, — він видихнув. — Але можна почати з правди.

Вона підняла на нього погляд — в очах блищали сльози, злість, біль і щось інше, що вона боялася назвати.
Він хотів простягнути руку, але зупинився.
— Якщо торкнуся — ти знову втечеш.
— Так, — прошепотіла вона.
— Тоді просто побуду тут. Поки не перестанеш плакати.

Вони мовчали.

Анея сиділа, втупившись у підлогу. Дихання вирівнювалось.
Акур не рухався — просто був поруч сидів на корточках . Тихо. Справжньо. Без сили, без тиску.

— Я не знаю, що зі мною сталося, — нарешті прошепотіла вона. — Наче мене підмінили.
— Ти просто відчула, — відповів він спокійно. — І дозволила собі це.
— Дозволила? — вона гірко всміхнулась.

Анея підняла очі — в його погляді не було зверхності чи перемоги, лише щось глибоке й справжнє.
— Коли ти торкнулась мене — я просто зник і ти це розділила зі мною . Твоя вовчиця ще спить ,щоб тягнутись як пара ,але як людина ти сама відчуваєш до мене потяг .Усе, що було -правильно.
— Не кажи так.
— Чому?
— Бо я не готова це чути.
— А я не можу більше мовчати, — тихо відповів він.

Кілька секунд вони просто дивилися один на одного.
Ніяких рухів, жодних обіймів — лише дві людини, які стояли на краю чогось нового, страшного й неминучого.

Вона зітхнула, знову підтягнула плед ближче.
— Іди, Акур. Мені треба час.

— Це безглуздо. Ховатись від почуттів.
Акур не зміг відійти.
— Я просила… — прошепотіла вона, навіть не підводячи погляду.
— Знаю, — тихо відповів він. — Але не можу піти, коли ти ось так.

Він обережно нахилився, провів рукою під її плечі, щоб підняти. І в ту ж мить між ними ніби щось спалахнуло — короткий, але відчутний імпульс, мов електричний струм.

Анея різко вдихнула, очі розширилися, плед вислизнув із пальців. Тепло пробігло тілом, хвилею накрило серце й десь у глибині спалахнула іскра — жива, тривожна, надто сильна.

Вона навіть не встигла усвідомити, що відбувається, коли відчула, як щось усередині неї зрушилося. Глибоко, в тому місці, де давно панувала тиша, прокинулася її вовчиця.
Вона мала ще спати — отрута й трави мали стримати пробудження, але дотик Акура розірвав усі пута.

Анея зашипіла від болю й раптового жару, що пройшов хребтом. Її вовчиця заскулила, немов дитинча, і кинулася ментально вперед — до  сильного, вовчого потоку, що належав альфі.

Акур застиг. Він відчув її, почув тихий поклик, як подих вітру у власній голові. Його звір відгукнувся — не стримано, нестримно, як інстинкт. Їхні сутності торкнулися одна одної — і знову, мов блискавка, пробігла хвиля тепла.

Анея задихнулась, руки здригнулись, її очі на мить потемніли, відбиваючи вовчий блиск.
— Що ти зробив?.. — прошепотіла вона, але в голосі було більше страху, ніж докору.
— Це не я, — прошепотів він, дивлячись їй просто у вічі. — Це твоя вовчиця впізнала мене.

Вона зробила крок назад, ніби намагалась вирватись із невидимої петлі, що стискала серце.
— Не смій… — голос зірвався.
— Я не рухаюсь, — відповів він, але очі лишалися на ній — теплі, повні того самого зв’язку, який тепер пульсував між ними.

Її вовчиця все ще скиглила в голові, тягнучись до нього, а серце не слухалось.

— Це… зв’язок, — ледь чутно промовила вона.
— Так, — підтвердив він. — І вже не розірвати.

— Акур… — прошепотіла вона, не розуміючи, що відбувається.
Він теж завмер, його очі на мить спалахнули золотим відблиском.

І тоді — вона відчула, як усередині щось ворухнулося.
Вовчиця.
Тиша розірвалась її глухим, тваринним скулінням. Вона підняла голову десь у глибині душі, хоча ще хвилину тому спала під впливом трав і зілля.
Тепер — прокинулась.
Не роздумуючи, не слухаючи розуму, кинулася до нього.

Ментальний простір спалахнув — тепло, запах лісу, шерсть, дотик… Вовчиця притислась до його вовка, шукаючи сили, захисту, пари.
Анея зойкнула — відчуття було надто живим. Її тіло здригнулося, а очі на мить втратили фокус.
— Що ти робиш? — задихнулась вона.
— Не я, — хрипко відповів він. — Це ти. Твоя вовчиця прокинулась раніше, ніж мала.

Він стиснув свої кулаки , стримуючи, щоб не зірватись на те, що вимагав інстинкт.
— Спокійно… Анеє… подихай.
Але вона чула не його. У голові — биття сердець, два ритми, що змішувались в один.
Вовчиця впізнала свого.

Анея відчула, як у грудях стискає — страх, пристрасть, лють, усе змішалось у єдиний клубок.
— Вона… вона тебе кличе, — прошепотіла вона, не в силах втримати сліз.
— І ти це відчуваєш, — відповів він майже пошепки. — Бо ми вже на межі.
Акур відчув, як хвиля сили прокотилась між ними — гаряча, жива, нестримна. Його вовк відповів інстинктом: піднявся, заворушився, готовий відгукнутись на поклик її сутності. Але він втримався. Ледь.
Його долоні  тремтіли — не від слабкості, а від того, що стримував себе на межі.

— Подихай, — прошепотів він, нахиляючись ближче, щоб вона чула тільки його голос. — Вона не ворог. Не треба боротися. Просто… дозволь їй бути.
Анея заплющила очі. Внутрішній рик стишився до стогону, потім до подиху. Вовчиця не зникла — просто стала поруч, в її свідомості, ніби обернулась тінню, що лизнула руку господині й завмерла.
— Я… чую її, — сказала вона тихо, притискаючи плед до грудей. — Вона не хоче зашкодити. Але вона тягнеться до тебе.
— Бо ти її зупиняєш, а вона вперше бачить свою пару.

Він говорив низько, спокійно, з тією глибокою впевненістю, яку не вдається підробити.
Його голос, ніби магічна нитка, витягував її із хаосу.

Вона відкрила очі — і раптом побачила його зовсім інакше. Без тіней минулого, без крику образ. Лише чоловіка, який стояв перед нею, з ледь зрушеним диханням, з теплом у погляді.

— Чому ти не йдеш, Акур? — її голос був тихий, але в ньому тремтів страх. — Я можу втратити контроль.
— Бо, може, ти вперше знаходиш його, — відповів він.
Він простягнув руку — повільно, ніби боявся зламати кригу між ними, — і торкнувся її щоки.
Цього разу не було блискавки.
Було просто тепло. Живе, справжнє, людське.

Її плече здригнулося. Потім вона зробила крок до нього — крихітний, нерішучий.
Вовчиця тихо зітхнула в її свідомості, сховавши морду в лапах.

Акур обережно взяв її за руку — не силою, не владою, а ніби боявся, що вона знову відсмикне долоню.
— Йдемо, — сказав він м’яко. — Сядь.

Він допоміг  опуститися на край дивану ,  присів навпроти, не торкаючись, але й не віддаляючись. 

— Ти дивно з’являєшся, — тихо мовила вона. — Наче буря, що приходить без попередження.
Він усміхнувся краєм губ.
— А ти — наче блискавка. Рідкісна, але коли б’є — все навколо міняється.

Вона опустила погляд, пальці нервово стискали плед.
— Я не знаю, що зі мною робить твоя присутність. Мені страшно. Це суперечить здоровому глузду.
— Тому що ми не вибирали цей зв’язок, — відповів він спокійно. — Але можемо вибрати, як його прожити.
— Я не хочу, щоб усе визначали інстинкти, — сказала вона, тихо, але твердо. 
— Тоді зроби вибір, Анеє, — прошепотів він. — Не тікай .

Вони залишалися сидіти навпроти, і поступово відстань між ними зменшувалася, ніби невидима сила тягнула їх один до одного. Її коліна ледве торкнулися його, і Анея відчула невеликий електричний імпульс, що пробіг тілом. Серце забилося ще швидше, але на цей раз вона не відсмикнулася.

Їхні руки ледве стикнулися, коли Анея несміливо поправляла плед. Дотик був м’яким, випадковим, але достатнім, щоб її відчуття загострилися: тепло, сила ,майже магічне, що існувало  між ними.

Акур не відводив погляду, і навіть крихітний контакт рук здавався йому надто важливим. Він нахилився ще трохи ближче. Анея відчула, як її тіло відповідає на цю близькість — тремтіння в руках і прискорене дихання.

—  Ти не відсмикуєшся, — прошепотів він, усміхаючись ледь помітно. — Це добре.

— Це… — Анея запнулася, намагаючись підібрати слова. Її пальці ненавмисно торкнулися його руки сильніше, ніж треба. — Це дивно… — тихо промовила вона.

— Так, — кивнув Акур. — І це нормально.

Вони сиділи так ще хвилину, дозволяючи собі відчути близькість, що виникла між ними. Жодних слів, лише тихі погляди, м’які дотики, що повільно знімали напругу й давали відчути тепло й безпеку, які раніше здавалися недосяжними.

Анея не знала, коли саме перестала боятись його присутності. Може, в ту мить, коли її рука залишилась у його долоні. Він не стискав — просто тримав, тепло, уважно, так, ніби боявся злякати.

Вона відчула, як напруга поступово спадає, а натомість приходить спокій, м’який і трохи тремтливий. Погляд ковзнув по його обличчю. В його очах не було ні гніву, ні вимоги, лише… турбота.

— Я не знаю, чому мені так спокійно, коли ти поруч, — прошепотіла вона, не відводячи погляду.

Акур тихо видихнув, і його пальці обережно зімкнулися з її. — Може, тому що ми нарешті не тікаємо.

Її серце болісно стиснулося. Хотілося відвернутися, але не могла. Він легенько потягнув її ближче, даючи їй час відступити. Вона не зробила цього.

Коли його рука торкнулася її плеча, Анея на мить заплющила очі. Все навколо зникло — лишився тільки цей дотик, його подих і тепло. Вона дозволила собі нахилитися, спершись на нього, і вперше за довгий час відчула, що може просто бути.

Акур обережно обійняв її — не притискаючи, не змушуючи, а ніби вкриваючи від світу. Її голова опинилася на його плечі, дихання вирівнялося, і тільки серця билися в одному ритмі.

— Просто побудь так, — тихо сказав він. 

Вона кивнула, не відкриваючи очей. Уперше за довгий час не потрібно було нікого грати — лише дихати і відчувати, що поруч є хтось, хто більше не ворог.

Анея непомітно заснула, прихилившись до його плеча.
Акур кілька секунд просто дивився на неї — зморена, заплакана, але така справжня, така жива. Обережно підняв її на руки. Вона була легка.
Він рушив коридором, не знаючи, куди йти, але запах її — ледь вловний, теплий,  сам вів його до потрібних дверей.

У кімнаті він обережно поклав Анею на ліжко, поправив ковдру, але в ту ж мить її пальці схопили його за руку.
— Не йди… — прошепотіла крізь сон.

Серце Акура здригнулося. Він не зміг. Ледь усміхнувшись, ліг поруч, обережно притискаючи її до себе.
Тепло її тіла розтоплювало холод, який він ніс усередині. Він вдихав запах її волосся, і його вовк, досі насторожений, нарешті стих. Лікувався разом із ним.

У глибині свідомості вовчиця Анеї тихо заскиглила, простягаючи себе до його звіра.
Але альфа наказав мовчати, не тривожити господиню.
Він охороняв їх обох — її сон і її спокій.

Сон затягнувся далеко за полудень. За вікном уже згасало світло, коли перший промінь вечірнього сонця ковзнув по підлозі й торкнувся її щоки.

Анея поворухнулась, щось прошепотіла й повільно розплющила очі. Світ здавався тихим і теплим, ніби весь замок затамував подих. Лише тоді вона відчула — поруч хтось є.

Акур.
Він  оперся спиною об стіну, і спостерігав за нею ,пока вона лежала на його грудях. Його погляд був спокійним, майже лагідним, а в куточку губ блукала усмішка.

— Ти нарешті прокинулася, — тихо мовив він, — я вже почав думати, що доведеться варити тобі зілля від сну.

Анея хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. 
— Ти... ти був тут увесь час?

— Де ж іще мав бути, — відповів просто.

Їй стало ніяково. Вона пригадала, як плакала, як він знайшов її, як не могла стримати відчаю.
— Не треба було... — прошепотіла.

— Треба, — урвав він. Його голос був твердий, але спокійний. — Інакше ти знову б потонула в тій темряві.

Анея відвела погляд, вдячність і сором плуталися всередині. Вона відчула, як його вовк знову торкнувся її вовчиці — лагідно, майже ніжно, ніби питав дозволу бути поруч.
Її звір відповів м’яким риком, визнаючи альфу.

Між ними знову пройшов невидимий струм. Але цього разу він не обпалював — лише наповнював теплом.


— Тепер як альфа ти змусиш мене повернутись в стаю? — запитала вона тихо, очі блищали.

Він відповів без паузи, твердо, але ніжно: 

— Як альфа — я захищатиму тебе від будь-якої складності. Як чоловік — чекатиму, щоб ти мене покохала і сама захотіла йти за мною.

Анея глибоко вдихнула, і відразу ж зійшла нова хвиля гострих питань. 

— Але тепер ти мусиш покарати мою матір за трави, які пригрозили моїй вовчиці… Як мені жити з цим?

Акур звузив очі, слухаючи слово «трави», і в його голосі з’явилась здивована нотка, якої раніше не було: 

— Які трави? — мовив він. — Чесно, не чув ні про які трави. Твоя мати травниця? Я не помічав нічого подібного за ті десять років, що спостерігав за нею.

Анея підняла голову й подивилась йому прямо в очі; в її погляді було і обвинувачення, і прохання.

 — Тато… — прошепотіла вона. — Він постраждав через те, що ти зробив. Як мені тепер жити з цим?

Акур відчув, як у грудях щось стиснулося. Він опустив погляд, вибираючи слова обережно, бо знав: відповідь може зламати ще більше.

 — Я не можу повернути твого батька в стаю, — вимовив він тихо, але впевнено. — Якщо я спробую це зробити — ті, хто його виключив , просто вб’ють його. І тоді загине не одна людина. Твоя сім’я опиниться під загрозою.

Анея видихнула, голос її тріснув від несподіваного болю: 

— Ти кажеш, що краще, аби він залишився у вигнанні ?

 — Я не кажу, що це правильне рішення для тебе чи для нього. Я кажу — це реальність. Я не віддам нікого на смерть заради марної правоти. Але я обіцяю інше: я зроблю все, щоб ваша родина була в безпеці.

Вона здригнулась від його слів, розгублено і водночас з надією.

—  Я не верну твого батька в стаю  — але я не віддам вас у руки тим, хто хоче зробити боляче. Це моя відповідальність як альфи. І як чоловіка, який поруч, хочеш ти цього чи ні.

Вони мовчки дивились один на одного; у кімнаті стояла напруга, але разом із нею — і якась крихта нового порозуміння. 

— Розкажи мені, — прошептала Анея, і в її голосі прозвучала не лише прохання, а й потреба знати правду.

Акур глибоко видихнув і почав поволі, не відводячи очей від її лиця:
— Люди з нашого краю зовсім не такі прості, як здаються. Той, хто намагається зробити вам боляче, — не випадковий ворог. Це один із місцевих «мажорних» альф — Дран. Він багатий, має зв’язки з купцями й планує перетворити ту місцевість на вигідну для себе зону: магазини, склади, дороги. Але є родини, які не продають і не відступають. Твій батько — серед тих, хто відмовився. Він перешкоджав бізнесу Драна.

— Тоді почалися напади, — продовжив Акур. — Не відразу відкриті: спочатку — дивні хвороби, потім — неприємності з постачанням, залякування. І нарешті — хімія, яка не повинна була вражати вовків: слабо виражена інтоксикація, симптоми не такі, як у людей. Люди кажуть, що це «неповедінка» природи, але я бачив ознаки отруєння, в потім слабкості в тілі.

Вона втратила колір обличчя.
— Ти кажеш, що це навмисне? — прошепотіла вона.

— Так. І найгірше, — тихо відповів він, — що зловмисник намагався підвести під підозру саме твою матір. Хтось розповсюдив чутки: мовляв, вона робить зілля, що шкодить вовкам. Це зручно: люди побіжно дивляться на головну самицю  і одразу шукають пояснення з її боку. А тим часом справжній план — вигнати тих, хто не продає землю, і зробити місце вільним для забудови.

— Але як ти дізнався? — голос Анеї тремтів.

Акур похитав головою:
— Я почув розмову. На нараді з бетою, моїм батьком і твоїм  . Я був молодий вовк, який підслуховує.  Я міг би вийти назустріч і відкрито протистояти Драну, але він має політиків і воїнів — це перетворило би конфлікт на війну. Якщо я дав би  гучний виклик — він би програв ,бо як вовк слабкий ,як людина зі зв'язками, просто знищить твою  родину.

— Тож ти мовчав? — Анея прошипіла від образи й болю.
— Я діяв обережно. Я почав збирати докази й шукати свідків. Поговорив з кількома торговцями, відстежив шляхи постачання тих сумнівних трав, простежив, у кого купували інгредієнти. І ще — я не дав твоєму батьку з’явитися зі свідченнями —ворог міг спалити все до тла. Якщо твого батька публічно повернуть, його можуть убити. Я знаю ціну відкритого протистояння.

Вона слухала мов в трансі; в її очах плямилися нові питання, але й з’являлася надія.
— І що далі? — тихо спитала вона.

— Далі ми діятимемо приховано, — сказав Акур. —  І якщо докази будуть достатні — навіть ті, хто зараз стоїть за Драном, відстануть.

Він подивився їй у вічі:
— Я не обіцяю миттєвої справедливості. Але я обіцяю дві речі: я знайду правду і захищу твою сім’ю. І я зроблю це не через виклик і не через помсту, а через розум. 

Він закінчив тихо:
— Ми не дамо їм ні мотиву, ні доказу, щоб кинути тінь на твою сім'ю. І коли правда вийде назовні — Драг не зможе просто купити чи залякати всіх. Я беру на себе це.

-Але як Драг повірив вам ?

— Ти питаєш, як Драг повірив мені і відступив? В як повірила ти і твоя мити ,як повірила навіть став ? — тихо почав Акур, глянувши кудись повз неї, ніби бачив перед собою той день. — Це було на старому полі, за кордоном стаї. Ми стояли вдвох — я і альфа, а навколо зібралися ті, хто хотів крові. Вони чекали видовища, думали, що я прийшов забрати владу. Але я прийшов рятувати час.

Вітер тоді був різкий, трава мокра від дощу, а всередині мене — буря. Я знав, що поки ми б’ємось, люди Драга не зможуть дістатись до твоєї сім’ї. Мене тоді не цікавила перемога, лише відволікання.

Він напав першим. Удар за ударом — сильний, важкий, справжній альфа. Я тримався, стримував силу, щоб не зламати його. Ми кружляли навколо, як дві тіні, і кожен рух здавався вироком. Але я чекав моменту, щоб зробити все без крові.

Коли він кинувся останній раз, я просто ухилився і зупинив його — поклав на коліно, не ранивши. І в ту мить він усе зрозумів.
Вовки завмерли. Драг підняв голову, подивився на мене довго — і я бачив, як у його очах вирує злість. Він зрозумів, що я міг убити, але не зробив цього.

 А я залишився стояти на полі, дивився, як вони йдуть, і думав лише про одне — щоб ти і твоя мати були в безпеці .

— Ось так це було, Анеє, — він подивився на неї. — Не битва, а угода мовчання. Не перемога, а ціна, яку я заплатив, щоб ви жили.
А тим часом наказав своїй сестрі тікати — її теж могли використати проти мене. Вона сама пішла, не попрощавшись. Я довго переховував її, щоб не знайшли. І тоді… тоді помер мій батько. Ніби серце просто зупинилось. Ніхто так і не дізнався, чому.

Тиша впала між ними. Вона сиділа нерухомо, лише пальці ледь тремтіли.
— Ти захищав усіх… окрім себе, — прошепотіла вона.

Акур підняв на неї погляд .

Вона довго не могла змусити себе ворухнутись.
Його слова осідали в душі повільно, наче попіл після пожежі. Вона дивилася на його долоні — великі, міцні, з подряпинами, що з часом заросли шрамами. Руки, якими він захищав, воював, ховав, втрачав.

Анея не помітила, коли потягнулася до нього. Просто поклала свою долоню поверх його.
Тепло.

Акур здригнувся, але не відсмикнув руки. Навпаки, його пальці ледь ворухнулися, торкнувшись її. І в ту ж мить щось невидиме, глибше за людське відчуття, прокинулося між ними. Наче зв’язок, який довго спав, нарешті вдихнув повітря.

Акур нахилився ближче, його голос став майже шепотом:
— Тепер ти знаєш, чому я не міг інакше.

Вона кивнула, не відводячи погляду. І хоч нічого не сказала, у цій мовчанці було більше прийняття, ніж у будь-яких словах.

— Акур… — тільки й встигла прошепотіти.

Він не став чекати. Ледь торкнувся її щоки, ковзнув пальцями вниз, до підборіддя — ніжно, обережно, ніби боявся, що вона зникне від найменшого руху. Потім нахилився ближче.

Поцілунок був не схожий на попередній. Без пориву, без боротьби. Повільний, глибокий, теплий. У ньому було стільки стриманої сили, стільки вибачень і обіцянок, що Анеї стало важко дихати.

Світ ніби зупинився — не було ні кімнати, ні шуму за вікном, тільки він, його подих і той невидимий вогонь, що спалахнув між ними.
Її вовчиця тихо ворухнулась усередині — не протестуючи, не відсторонюючись, а визнаючи.

Анея відповіла на поцілунок несміливо, але щиро. І відчула, як з неї ніби спадає тягар — не забуття, а прощення. 

Він відступив лише тоді, коли вона сама віддихалась, і залишив лоб до лоба, шепочучи ледве чутно:
— Я не хочу, щоб ти боялась мене.

— Я… — почала вона, але слова застрягли в горлі.

Акур тихо підвів її підборіддя, щоб поглянула на нього. Його очі були теплі, але водночас глибокі й невідворотні.

— Не бійся того, що відчуваєш, — прошепотів він. — Це нормально.

Анея відчула, як всередині щось рвалося — межа між страхом і бажанням зникла. Вона зробила крок уперед, трохи нахилилася, і їхні губи знову зустрілися.

Цього разу поцілунок був більш впевненим, ніж ніжним — як вир, який захоплює, але не зламає. Її руки мимоволі обійняли його за шию, притягуючи ближче. Акур відчував кожен її рух, кожен здриг долі, і відповів тією ж пристрастю, м’яко, але рішуче.

Їхній світ звузився до цієї миті: тепло його дотику, запах його шкіри, тремтіння її пальців на його плечах. Дихання змішалося, серця билися в такт, і Анея відчула, що зовнішній світ більше не має значення.

Вона хотіла зупинитися, але не могла — її тіло, душа і вовчиця всередині зливалися з ним у єдиному потоці емоцій. Акур обережно підхопив її за талію, не дозволяючи впасти, і водночас поцілунок став ще глибшим, ще більш невідворотним.

Їхні серця говорили більше, ніж слова, і Анея нарешті відчула, що між ними виник інтимний, справжній зв’язок — без страху і без докорів, але з усією силою їхньої пристрасті, яка була цілком дозволена для її віку.
Анея заспокоювала  прискорене дихання в обіймах пари ,руки ще тремтіли від того, що сталося. Акур, відчуваючи її напруження,  залишався поруч, спостерігаючи, як вона збирає себе до купи.

— Анеє… — тихо промовив він, і його голос був теплим, але стриманим. — Все гаразд?

-Так.

Вона закрила очі, зітхнула і нарешті повернулася до реального світу. В кімнаті знову стояла тиша, плед обгортав її тіло, серце поступово заспокоювалося, але усвідомлення того, що трапилося, все ще розбурхувало її.

Саме в цей момент пролунав тихий стукіт у двері,в потім : 

— Люба… все гаразд? — її голос був стривоженим.

І у дверях з’явилася Лана. Вона застигла, помітивши Анею і Акура поруч, їхні погляди, тремтіння рук і злегка збентежене обличчя. Вони явно не очікували гостей ,особливо зараз.

 

Анея миттєво вкрилася пледом, відчуваючи сором і бажання сховатися. Акур лише кинув Лані короткий погляд, у якому можна було прочитати спокій і твердість: усе під контролем.

— Так… все гаразд, — нарешті вимовила Анея, намагаючись звучати впевнено, але голос трохи тремтів. — Просто трохи втомилася.

Лана підійшла ближче, намагаючись зрозуміти ситуацію, і ще кілька секунд спостерігала за ними. 

— Що ти накоїв з Анею?!

Анея, не в силах вимовити ні слова, зарилась глибше в плед; лиш ніс стирчав. По кімнаті рознеслося її тихе схлипування.

— Люба, йди до мене, — кидала Лана, ледве стримуючи лють на брата . — Я його вб’ю, якщо він накоїв щось з тобою!

Акур лише посміхнувся крізь відбиття її звинувачень.
— Лано, заспокойся, — спокійно промовив він, голос холоднувато-прохолодний, але без агресії. — Ні до кого я не застосовував силу.

— Ти що, спокусив її насильно?! — голос Лани став ще голоснішим. — Я тебе зітру в порошок!

Анея злякано підтиснула коліна до грудей, ще глибше занурившись у плед. 

— Лано… — перекинув він до сестри, тримаючи голос рівним. — Все не так, як ти думаєш.

Лана не вгамовувалась. Вона підбігла до ліжка, нахилилась над Анею й зауважила, як дівчина лише замотала головою й стиснула очі. Голос Анеї був куций, ледве чутний:

— … все добре.

— Анея, ти не бреши мені, — різко прошепотіла Лана, вже м’якше, але ще повна тривоги. — Де болить?

Акур миттєво  обійняв Анею, ставши між нею й Ланою, як жива стіна. Його рух був захисний, не владний. Він притиснув її до себе, відчуваючи, як та труситься, і тихо прошепотів:

— Лано! Ти її соромиш ,йди вже...

Ці слова, прості й прямі, зупинили Лану, наче холодна вода. Вона відступила на крок і, ніби ошпарена, подивилась на них обох, на обійми, на щось справжнє між ними.

— То ви… то вже… то вона тебе прийняла  як пару? — запитала вона, голос втрачає різкість, а в очах з’являється незрозуміле запитання — суміш здивування .

Акур відвів очі,  караючи її  усмішкою.
— Дідько, мене вже не ма, і не було тут. Не зважайте на мене . Забудьте про моє існування . Я вже зникла.

Лана відчула, що впала в мовчазну розгубленість. Хвиля емоцій прокотилась обличчям, і вона миттєво  побіліла, не знаючи, куди подітися.

Не чекаючи більше, Лана різко повернулась на п’яті і вибігла з кімнати. Її кроки по коридору були швидкими, наче вона мчить рятувати те, що може.

Акур все ще тримав Анею в руках, обережно притискаючи її до себе. 

— Все добре. Вилазь.

У кімнаті залишились тільки їхні дихання, що поступово вирівнювалися.

— Мені так соромно перед Ланою… — прошепотіла Анея, притискаючи обличчя до його грудей.

— Не треба, — відповів Акур тихо, відчуваючи її хвилювання. — Вона доросла дівчинка і зрозуміє все. Йди до мене.

Він притиснув її міцніше до себе, обережно обіймаючи так, щоб її серце поступово заспокоїлося. Тепло його тіла, рівне дихання і тихий стукіт серця діяли як заспокійливе. Анея відчула, що може знову дихати спокійно, і повільно розслабилася у його обіймах, нехай навіть сором і збентеження все ще залишалися поруч.

Акур легко торкнувся губами її волосся.
— Не думай про це, — пробурмотів він. — Вона просто злякалася за тебе. 

Анея підняла очі, в яких світилася суміш ніжності й провини.
— Вона мені як сестра… А тепер подумає, що я... — голос її затремтів.

— Що ти моя, — м’яко перебив він, злегка усміхнувшись. — І хай думає саме це. Бо я більше не збираюся ховати те, що відчуваю.

Він підняв її обличчя, ковзнув поглядом по щоках, які все ще палали від сорому, й торкнувся губами куточка її вуст.
— Хіба це злочин — кохати?

Анея заплющила очі, відчуваючи, як хвиля тепла й трепету проходить крізь неї.
—Але все стало так швидко… — прошепотіла вона.

— Коли знаєш, що це твоє — просто тримаєш і не відпускаєш.


Телефон задзвонив так різко, що Анея підскочила, мов від вибуху.
— Дідько... — прошепотіла, судомно шукаючи очима, звідки йде звук.

Акур лише посміхнувся, спостерігаючи, як вона судорожно закутується в простирадло й тікає до хола.

— Анеє, — хрипло промовив він, — не ховай від мене свою красу. Я все вже бачив.

— Замовкни, — шикнула вона з-за дверей, — це може бути мама!

У холі миготів екран телефону. На дисплеї — «Мама».
Вона притисла долоню до рота.
— Лише цього мені не вистачало…

Акур тихо підійшов і став поруч, заглядаючи через її плече.
— Ну що, дати відповідь? — спитав він із невинним виразом обличчя.

— Навіть не думай! — гаркнула вона, стискаючи телефон, наче гранату.

Він підняв руки догори, вдаючи покірність.
— Та я просто хотів сказати: “Доброго дня, пані, ваша донька в надійних руках”.

— Аку-у-ур! — обурено прошипіла вона, мало не впустивши телефон.

Він тихо засміявся.
— Що? Це ж правда. Хіба я збрехав би мамі?

Телефон продовжував дзвонити. Анея панічно натиснула «прослухати пізніше».
І тут із динаміка пролунав автоматичний запис:

 — Анея, доню, як справи? Ми так скучили! Повертаємось додому раніше, у батька непередбачувані обставини в місті. Будемо через пів години. Любимо тебе!

Анея застигла, очі розширилися.
— Вони їдуть! Через пів години!

Вона заметушилась по кімнаті, відкриваючи вікна, хапаючи плед і розмахуючи ним, ніби могла провітрити саму провину.

— Тут усе пропахло тобою, Акур! Їхня вовча чутливість — вони все відчують!

— Ммм, — задумливо промовив він, спостерігаючи, як вона крутиться навколо. — Не бачу проблеми. Може, скажеш, що це новий аромат освіжувача — “Аромат домінантного самця”?

— Ти знущаєшся?! — вибухнула вона.

— Трохи, — визнав він, посміхаючись і наближаючись до неї. — Але панікуєш ти неймовірно чарівно.

— Якщо вони тебе побачать — мені кінець! — гарячково прошепотіла вона, затуляючи обличчя долонями.

Акур зітхнув і торкнувся її руки.
— Гаразд. Але якщо мама спитає, чому у тебе запах чоловіка в квартирі… — він нахилився ближче, усміхаючись кутком губ. — Скажи, що то духи “Справжня небезпека”.

— Іди вже, поки я тебе не придушила! — вигукнула вона, але в голосі прозвучав сміх.

— Добре, — кивнув він, відступаючи. — Але знай: я залишаю за собою право повернутись. Може, навіть із квітами для твоєї мами.

— Аку-ур! — повторила вона, кидаючи в нього подушкою.

Він ухилився, підморгнув і зник за дверима.

Анея опустилась на підлогу, прикривши обличчя руками.
— От і все… тепер тільки диво врятує мене від катастрофи.

Щойно двері зачинилися за Акуром, Анея кинулась у ванну.
Вода лилась так, що ледь не збивала подих, але часу не було — вона вимилась рекордно швидко, змиваючи не лише запах, а й сліди Акура , провини й заплутаних емоцій.

Вискочила з душу, не витираючись як слід, накинула рушник і, схопивши постіль, практично заштовхала її в пральну машину.

Далі — вікна.
Вона розчахнула всі настіж, впускаючи свіже повітря, що з шумом увірвалося в будинок, розвіюючи тепло й аромат Акура.

— Так, дихаємо… свіже повітря, нормальний кисень, без феромонів, без проблем, — бурмотіла вона, бігаючи між кімнатами.

Потім вихопила з полички духи й почала обприскувати все навколо — подушки, фіранки, навіть стіну.
— Краще пахне, ніж альфа в ліжку, — пробурмотіла вона, криво посміхнувшись.

Але цього здалося замало.
Вона запалила аромапалички — одну, потім другу, потім ще дві “для надійності”.
За кілька хвилин будинок виглядав як маленький храм спокою — або як лавка східних пахощів, де щойно вибухнув ароматичний склад.

Анея глибоко вдихнула, відчула, як трохи паморочиться голова, і зітхнула:
— Все. Ідеально. Якщо мама щось відчує — скаже, що я відкрила нову сторінку в самоусвідомленні.

Телефон знову мигнув повідомленням:

“Доню, ми вже під’їжджаємо. Ти вдома?”

 

— Дідько… — прошепотіла вона й кинулася витирати підлогу, забувши, що досі в рушнику.

Серце ще билося швидко, коли вона знову зайшла в кімнату — все виглядало невинно. Майже.

І саме тоді пролунав звук ключів у замку.

— Анеє? — голос мами. — Ти вдома?

Вона застигла на місці, наче застуканий злодій.
 

Двері відчинились, батьки стояли на порозі.
—  А що це за запах? — вони зморщили ніс. — У тебе тут як у храмі — дим, парфуми, вікна навстіж.

Анея ковтнула повітря.
— Просто… прибирання. І, може, трохи… експериментів з ароматерапії. Мам ,тато привіт .

 Батьки примружились, оглядаючи кімнату, і раптом матуся  підняла одну брову:
— Ага. І прибирання з рушником на голові?

Анея відчула, як щоки налились жаром.
— Я просто… не чекала вас так рано.

— Знаю, — усміхнулась , але в погляді було щось насторожене. — І здається, не тільки ми тебе здивували.

Вона зробила крок уперед, провела поглядом по кімнаті — затрималася на другій чашці чаю на столі.
— Ти не ж не  сама з собою тут “експериментувала”, га?

Анея заплющила очі, стискаючи рушник.
— А,заходила Лана .
Анея різко заплющила очі, стискаючи рушник сильніше, ніж вартий був той рушник.
— Зайшла Лана. Ми пили чай.

— Лана? — уточнила мама, глянувши на тата. — Цікаво, бо коли ми з нею перетнулись біля будинку, вона сказала, що ходила  до лікарні з Ліссою ,зубки ріжуться .

Анея застигла, як миша перед котом.
— А… ну… вона, мабуть, потім зайшла… ненадовго.

Тато хмикнув, підіймаючи валізу.
— Може, ми просто підемо поставимо речі, а ти… одягнись. Бо прибирання в рушнику — новий вид фітнесу, але дивитись на це якось… дивно.

Мама все ще підозріло поглядала на дочку, але лиш зітхнула:
— Гаразд. Та потім усе мені розкажеш. Усе.

Коли вони пішли до кімнати , Анея видихнула з полегшенням.

Через годину в домі пахло пирогом із яблуками й корицею. Мама поставила його на стіл, витерла руки рушником і гукнула:
— Анеє, йди, пиріг остиг!

Дівчина з’явилася на кухні вже переодягнена, з трохи вологим волоссям, але очі її весь час бігали. Мама помітила це одразу.

— Сідай, доню, — тихо мовила вона, наливаючи чай. — Ти сьогодні якась інша. Змінилася… Щось трапилось?

— Ні, мам, — усміхнулася Анея, занадто швидко. — Все як завжди. Просто під дощ потрапила, трохи застудилась, от і все.

Мама нахилила голову, вдивляючись у доньку, як у відкриту книгу.
— Я не бачу твоїх трав. Ти ж завжди тримаєш їх біля вікна.

Анея на мить застигла, серце підстрибнуло.
— Я… випадково забула їх на дачі. Ми з Ланою їздили трохи відпочити.

— Мм, відпочити, — протягнула мама, але в її очах з’явився вогник підозри.

І саме в ту мить пролунав дзвінок у двері. Гучний, різкий, ніби вирвав повітря з кімнати.

Анея підскочила так, що чай у чашці хитнувся.
— Доню, — спокійно сказала мама, піднімаючи брову, — ти надто нервова. Це просто дзвінок у двері.

Анея вчепилась у чашку.
Благаю, лиш не Акур… тільки не він. Не підставляй нас, будь ласка…

Двері відчинилися. З передпокою долинув чоловічий голос — упевнений, трохи зухвалий, але знайомий до болю.

— Доброго вечора. А можна Анею?

Анея завмерла. Ні… тільки не він!

Мама одразу пожвавішала, ніби за мить повернулася в юність.
— О, в нас гості? — сказала вона з усмішкою і рушила до коридору. — Анеє, хто це до тебе такий чемний прийшов?

Анея стиснула пальці.
Авен…


— Заходь, заходь, — привітно промовила мама, коли відчинились  двері ширше. — Ми якраз п’ємо чай із пирогом, правда, доню?

Анея застигла в дверях кухні, мовби приклеєна до підлоги.
— Мамо… — прошепотіла вона, але було пізно.

У дверях стояв Авен, тримаючи в одній руці букет рожево-білих троянд, а в другій — невелику коробочку, перев’язану срібною стрічкою.
Виглядав він бездоганно: світла сорочка, усмішка, впевненість. Тільки очі — уважні, наче шукають щось невидиме.

— Я не надовго, — сказав він, трохи ніяково посміхнувшись. — Просто хотів дізнатись, як ти. Кажуть, ти захворіла?
Він простягнув їй квіти. — І… це тобі.

Анея відчула, як щоки заливає жар. Квіти? Подарунок? О Боже, саме зараз?!
Вона прийняла букет, не знаючи, куди його подіти.
— Дякую, Авене. Це… не треба було.

— Хотів підняти настрій, — відповів він спокійно. — Бо виглядаєш ти… трохи втомленою.

Якби ти знав, чому я така втомлена… — подумала вона й ледь не посміхнулася нервово.

— Заходь ,запросив тато ,ну ви тут без мене в мене справи . Люба прийми гостя , — втрутився батько.

 — Молодий чоловік не відмовиться від домашньої випічки?

Авен сів, але не відводив очей від Анеї.
— У тебе вдома завжди так гарно пахне, — кинув між іншим, а вона майже вдавилась чаєм.

— Це… нові аромапалички, — поспіхом пояснила дівчина. — Експериментувала з ароматами.

— Цікаво, — він ледь усміхнувся, — бо пахне тут дуже знайомо. 
Його погляд став пильним, настороженим.

Дідько, він відчув…

Мама тим часом радісно посміхалась, дивлячись на гостя.
— Авене, ти гарний хлопець. Рідко зараз хтось приходить ось так, із квітами.

— Мамо! — простогнала Анея, — він просто… друг.

Авен підняв брову, грайливо.
— Просто друг, — повторив повільно. 

Мама посміхнулася .

Мама, все ще розглядаючи Авена, нахилилася трохи ближче, цікаво всміхаючись:
— А скажи мені, як ви познайомились, Авене?

Анея швидко відвела погляд, відчуваючи, як щоки палають.
— Ми… е-е… — почала, намагаючись знайти слова, —  трохи випадково.

Авен усміхнувся, ловлячи її сором’язливий погляд:
— Так, все досить випадково. Але сталося так, що ми одразу знайшли спільну мову.

Мама хитро підняла брову:
— Випадково, кажеш? Тобі доведеться пояснити мені, що саме сталося “випадково”, доню.

Анея ледь помітно здригнулася. Її серце билося швидко.
— Це ...нічого особливого, — швидко промовила вона, намагаючись виглядати спокійно.

Авен, помітивши її нервовість, тихо додав:
— Вона мене рятувала від нудьги. Це була просто дружня прогулянка.

Мама кивнула, наче задоволена.
— Добре, добре… Просто пам’ятайте, що я за вами спостерігаю, — промовила вона з легкою посмішкою, ніби одночасно граючи і строгого наставника, і допитливу маму.

Анея тихо видихнула, трохи розслабившись.
Авен тихо посміхнувся, підморгнувши їй:
— Все під контролем, Анеє.
Раптом телефон у Анеї зарябів у руці — повідомлення від Акура. Вона ледве стримала подих, прочитала й слова ніби втиснулися в її груди:

«Якщо ти його зараз не проводиш, я сам прийду за ним!»

Наче крижаний струм пройшов по спині. У голові — паніка .

Анея миттєво відчула, як все навколо звузилось до маленького екрану. Пальці тремтіли. Вона не хотіла, щоб батьки чи Авен бачили цю розгубленість — особливо батьки, особливо мама, яка зараз хитає головою, наче відчуваючи, що щось не так.

Авен підхилив брову, помітивши її напруження: 

— Все добре? — голос тихий, але запитливий. Його очі заграли чимось, що могло бути і турботою, і закликом.

Анея швидко натиснула відповідь, не підводячи очей від екрану: 

— Не треба ,— набрала вона і додала ще:- я все владнаю.

Відправивши, вона відчула, як серце трохи сповільнилось. Але хвилини тягнулися довго: чи прочитає, чи прийде все-таки, чи просто жартував — думки скачуть у голові.

Мама, котра стояла поруч і слідкувала за кожним її рухом, приглянулась:

 — Доню, ти знову хвилюєшся? Хто це був?

Анея ледве всміхнулась, збираючи себе до купи: — Лана. Мала вередує ,просить прийти негайно.

Авен уважно подивився їй в очі, ніби намагаючись прочитати правду між словами. 

Анея глянула на нього, потім на маму, потім знову на екран, і в губах стиснулась рішуча посмішка — вона мала діяти. Але десь у глибині знала: як би не склалося, Акур уже почав рахувати кроки.