— Тобі, мабуть, пора… Лана чекає. Я згодом зателефоную або напишу.

Авен ще хотів щось сказати, але Анея швидко схопила його за руку і потягнула до виходу. Мама, яка все ще стояла біля столу, хотіла затримати хлопця, розпитати, але Анея рішуче мовчала, не залишаючи вибору.

На вулиці Авен, все ще збентежений, запропонував:
— Може, завітаємо до Лани разом?

Але Анея швидко відмахнулася:
— Ні, дитина маленька, не варто зараз додавати мікробів від сторонніх. Вона вже стільки плакала через чужу присутність. Я справлюся сама. До зустрічі.

І швидким кроком побігла до будинку. Лише встигла відкрити двері, як раптом відчула різке, міцне схоплення за руку.

Акур затягнув її всередину, зачинив двері і притиснув до них. Важко дихаючи, він подивився їй у очі, ніби читав усі її думки. І тоді ,пристрасно, ніби не стримуючи себе, поцілував її.

Серце Анеї затріпотіло, тіло відповіло на його тепло, і на мить світ звівся лише до нього, до його дотиків, до їхньої небезпечної близькості.

— Акур, стій! — різко сказала Анея, намагаючись зупинити його.

Альфа миттєво зупинився, напружено підняв брови:
— З’їхав з глузду? Хто так погрожує?-запитала.

— Ти доволі швидко відреагувала… Хлопчисько, мабуть, по-доброму не розуміє, що варто відчепитись від тебе? Я поясню йому краще.


— Навіть не думай його чепати.

— Захищаєш? — спитав Акур не відводячи погляду.

— Він невинний і хороший. Не вплутуй його в неприємності. Я сама йому поясню, — твердо додала вона, відчуваючи, як серце трохи заспокоюється від власної рішучості.

Акур кивнув, не відводячи погляду від неї. Між ними зависла тиха напруга, але вже без небезпеки , тепер все вирішувала вона.

Анея ледь відсахнулась.
— Акур, припини… Ми в будинку твоєї сестри. Зараз вона нас побачить.

Альфа лише злегка підняв брову і посміхнувся, дивлячись на неї очима, повними власної впевненості:
— Хай бачить. Хай бачить весь світ, що ти моя… і тільки моя.

Вона засоромилась, відчуваючи, як щоки горять.
— Акур, припини… 

- Не можу і не хочу.

Він нахилився ближче, пальці обережно провели по її волоссю ніби позначаючи, що вона тільки його.
—   Хочу бути тут, з тобою, і ніхто не змусить мене від цього відійти.

Анея відчула, як серце б’ється швидше, тіло напружилось. Їй хотілося втекти і водночас залишитися. Ніжність і сила Акура одночасно тримали її на місці.

Він нахилився ще ближче, торкнувшись чолом до її, і тихо промовив:
— Тільки я і ти, Анеє. Все інше — неважливо.

 

Анея почувалася розгубленою, серце ще калатало від близькості Акура. Вона почала плутатися в словах:
— К-коли ти… поїдеш у свою… стаю? М-мабуть, треба трохи… приховати, щоб батьки… — голос підскакував, і вона відвела погляд.

Акур лише посміхнувся, впевнено дивлячись на неї:
— Сьогодні чи завтра твій батько точно відчує, що поруч Альфа. Тому… приховувати нічого.

Анея заковтнула повітря і трохи запанікувала:
— А що ж мені тоді робити? Як пояснити батькам, що ти тут?

Він нахилився ближче, легенько торкнувся її плеча і тихо, але твердо промовив:
— Не хвилюйся. Покладися на мене і довірся. Я все владнаю.

— Акур, це не смішно. Ти прекрасно розумієш, від чого і від кого ми з мамою втекли. Якщо вона дізнається… Вона не стане чекати моїх пояснень. Вона вже підозрює і відчуває щось недобре. Ти знищив мої трави, і тепер вона питає, де вони…

Акур слухав, його погляд залишався спокійним. Він обережно торкнувся її руки:
— Анеє… я розумію твої страхи. Я не залишу тебе саму з цим. Довірся мені. Я все владнаю і подбаю, щоб ніхто не постраждав.

Вона глибоко видихнула, трохи заспокоївшись, але страх у її очах все ще блищав:
— А якщо мама відчує щось неправильне? Ч  боюся за неї.

Акур м’яко притягнув її до себе, щільно обійнявши.
— Тоді я буду поруч. Не відпущу тебе. Ми разом з цим впораємося.
Анея відчула, як кров прилила до щік, коли по сходах пролунав знайомий стукіт босих ніг.
— Дідько, тільки не зараз… — прошепотіла вона, намагаючись вирватись із обіймів Акура.

Та альфа навіть не поворухнувся , лише ще щільніше притис її до себе, повертаючись у бік сходів із самовдоволеною посмішкою.

— Справді, — пробурмотів він їй на вухо, — чого вже соромитись, сестра ж не чужа.

— Акур! — прошипіла вона, але було пізно.

Лана стояла на сходах, тримаючи в руках чашку кави. На мить завмерла, глянувши на цю «ідеалістичну картину» — брат-альфа і дівчина, яка ще вчора соромилася дивитися одне одному в очі. Потім її губи розтягнулися у широку, дуже задоволену посмішку.

— Ну нарешті! — вигукнула вона. — Я вже думала, мені треба буде вас замкнути в одній кімнаті, щоб ви хоч якось домовилися між собою!

Анея почервоніла до самих вух.
— Лано, це не те, що ти…

— Та ну, не виправдовуйся! — махнула рукою сестра Акура. — Я дуже рада за вас. Чесно. Ви обоє того варті. Хоч і обидва вперті.

Акур хмикнув:
— То це я впертий?

— Ти? Та ти ж цілий граніт! — засміялась Лана, підморгнувши Анеї. — Анеє, якщо знадобиться допомога пробити цю кам’яну голову — звертайся. Можу дати ложку чи кувалду, чим зручніше?

Анея не витримала ,посміхнулась.
Акур хитнув головою, вдихнувши сміх своєї пари, і вже спокійніше, але з теплом у голосі сказав:
— Дякую, сестро, за підтримку. Але, здається, ми якось впораємось без кувалд.

— Ага, впораєтесь, — Лана хитро прижмурилась. — Головне, щоб сусіди не подумали, що в домі  ведмідь оселився.

— Лано! — прошепотіла  Анея.

Дівчина  ще трохи соромилася, коли Лана тепло обійняла її, а потім і Акура, неначе підтверджуючи, що цей момент прийнятний.

— Ідіть на кухню, — запросила Лана, посміхаючись. — Пиріг ще теплий.

Вони всі трохи посміхнулися, і Анея, відчуваючи легке тепло від Лани, рушила вперед. Подруга  вже дістала улюблений пиріг і щедро відрізала великий шматок.

Акур сів поруч з Анею надто близько, обережно притримуючи руку за її талію. Анея відчула, як серце забилося трохи швидше, але тепло його присутності допомагало розслабитися. Він уважно слідкував за кожним її рухом, порізав пиріг на невеликі шматочки, потім взяв чашку з чаєм і дмухнув, щоб вона не обпеклася.

Анея помічала ці маленькі деталі , турботу, уважність, ніжність,  і їй ставало приємно, хоча вона ще трохи червоніла.

Лана спостерігала за ними і не могла приховати радість.

- Ніколи не бачила свого брата у такому стані , щоб він хвилювався за когось так щиро. Особливо ,щоб хтось так за короткий час змінив його, розкрив  нові грані його особистості.Гадаю, — почала Лана, — нам треба обговорити, як тобі, Акур, з’явитися в родині Анеї, щоб не навести шороху.

— Згоден. Ми все обдумано зробимо.

У двері постукали.

— О, це, мабуть, доставка їжі для Даріана , — сказала Лана.

Вона вийшла, залишивши Анею та Акура наодинці. Акур повернувся до своєї  пари ,взяв її за руку, обережно розвернув до себе і ніжно обійняв долонями, тримаючи її як в кулачок. Його погляд був теплим і глибоким. Потім він нахилився і ніжно поцілував її.

У цей момент двері кухні  відчинилися, і тато Анеї з’явився на порозі суворо глянувши на парочку:

— Надіюсь, ви мені поясните, що тут відбувається, — сказав він.

Дівчина ледь не провалилась скрізь землю ,та альфа втримав дівчину  за плечі в міцних обіймах.Акур залишався спокійним. Він привстав разом зі своєю  парою ,простягнувши руку  назустріч з легкою усмішкою:

— Ну, привіт, старий!

Батько на мить принишк, потім протягнув свою в привітанні. 

— Здоров був, Альфо. Тільки не кажи мені, що те, що я бачив, справді відбувається?

Акур легко кивнув зберігаючи спокій.

— Так, старий, все вірно.

Після цього Акур запросив батька Анеї сісти за стіл.

— Сідай, будемо все обговорювати.

Анея сиділа неподалік, не наважуючись повернутися до тата ,щоб не дивитись йому в лице . Вона мовчала, серце билося швидко, а очі були спрямовані в підлогу. Їй було важко знайти слова, адже страх і сором перепліталися з трепетом і тим, що вона відчувала поруч з Акуром.

Альфа спокійно сів навпроти старого, витягнувши спину і зайнявши впевнену позицію. Його погляд був  зосередженим і розслабленим .

— Старий, — почав він, — ситуація з ворогом під контролем. Але повертатися тобі в стаю ще зарано. Там досі є небезпека, яка може загрожувати тобі  і всій  родині, якщо ти з’явишся . Але як розумієш ,я не можу ,не забрати її з собою.

Батько Анеї уважно слухав, мовчки махнув головою, зважуючи кожне слово.

— І що тепер будеш робити? — запитав він тихо, але з повагою.

Акур перевів погляд на Анею, неначе шукаючи її згоди

— Остаточне рішення за нею. Я сподіваюся, що вона зробить правильний вибір.

Анея сиділа мовчки, нервово стискаючи коліна під столом. Її руки тремтіли, коли Акур обережно поклав одну на її руку, щоб підтримати. Вона різко відсахнулася, червоніючи і зустрівшись з поглядом  батька.

Акур лише спокійно усміхнувся і повернув погляд в ту ж сторону.

— Потрібно придумати маскування для моєї дружини, — тихо сказав старий. — Якщо вона дізнається про Акура… хаос неминучий.

Чоловіки махнули головою погоджуючись. Його розум працював, як і розум батька, швидко оцінюючи ризики і розробляючи план. Відвернути увагу, втримати ситуацію під контролем, забезпечити безпеку всіх і при цьому зберегти довіру .

— Навіщо маскування? Ні! — її голос зірвався, очі блиснули. — Ми нічого не скажемо. Нічого не було!

Батько здивовано подивився на доньку, а Акур нахилив голову, поглядом спостерігаючи, як у ній бореться страх і заперечення. Вона мінялася просто на очах , перетворившись в налякану дівчину.

— Доню, — тихо промовив батько, — ти ж розумієш, це не спрацює.

— Спрацює! — різко перебила Анея, кулаки під столом  стислися. — Ми просто мовчатимемо. Ніхто не дізнається.

Голос альфи став глибшим :
— Анеє, приховати альфу — неможливо. Особливо від тих, хто має з ним зв’язок крові чи сили.

Батько кивнув, дивлячись на неї .

— Треба діяти розумно, — сказав батько. — І маскування — єдиний спосіб врятувати тебе від зайвих питань.

— Я сказала ні! — голос Анеї зірвався, очі блиснули . — Чи вам замало було однієї втечі?!

Тиша розтяглася, мов натягнута струна.Акур лише підвів брови .

— Анеє… — почав  тихо родич.
Акур спостерігав за нею.
— Не смій так на мене дивитися. Ти ж не розумієш, що буде, якщо вона дізнається!?

— Розумію, — спокійно відповів Акур. — Але ховатися вічно , гірше, ніж зустріти правду.
— Ти стала надто схожа на свою матір… коли вона вперше сказала мені «ні».

— Ну що ви всі такі похмурі, наче бурю викликали? — всміхнулась Лана на порозі, поставивши чашку на стіл.- Здається, знову запахло драмою.Спокійно. Але слухайте, якщо ви зараз скажете мамі все як є — це буде вибух.

— І що ти пропонуєш? 

— Почати м’яко, — відповіла Лана з тією впевненістю, що властива лише старшим сестрам. — Спочатку ми з Анеєю поговоримо з нею. Жінка з жінкою , вона мене послухає, може, навіть зрозуміє. А тоді вже ви підтримаєте і тільки потім… — вона кивнула на Акура, — твоя черга, Альфо. Вийдеш на сцену з промовою про наміри й долю.Це краще, ніж тікати.  І краще, ніж щоб вона дізналась від когось іншого.
—  Гаразд. Лано, ти завжди знала, як заспокоїти бурю, — погодився Акур, але не встиг закінчити, бо Анея різко підвелась.

— Ні! — вигукнула вона так, що навіть Лана здригнулась. — Ви всі говорите про це так спокійно, ніби це просто розмова!

Батько нахмурився:
— Доню, ми ж не хочемо тобі зла…

— А мені вже зле! — перебила вона, голос тремтів, але слова летіли гострі, мов леза. — Ви не розумієте! Якщо мама дізнається , вона не просто розсердиться! Вона знищить усе! — вона підскочила зі столу , ковтаючи повітря, в грудях щось стислося.

Акур зробив крок уперед, але вона відступила.
— Не підходь! — прохрипіла. — Я не можу... не можу  зараз зруйнувати її світ .

Її пальці судомно стискали край кофти , а потім вона різко  кинулась до дверей.
— Анеє! — покликала Лана, але та  вже виривалася назовні.

Вона вибігла на ґанок, ледь не перечепившись через поріг. Холодне повітря вдарило в обличчя, розірвавши напруження.
Вона зробила кілька кроків , глибоко вдихнула — один раз, другий. Дощ бризнув по щоках, і вона відчула, як тремтить.

«Ні… Я не можу їй сказати...»

За спиною ледь чутно прочинилися двері, і Лана з’явилася на порозі , з ковдрою в руках.
— Ти вся тремтиш, — прошепотіла вона, але не підходила ближче. — Знаю, це важко. Але втікати — не вихід.

Анея не озирнулася. Вона просто дивилася вдалечінь.
— Може, й не вихід… але зараз це — все, що я можу.

Анея пішла до свого будинку, але біля дверей раптом зупинилась. Дощ посилився , важкі краплі били по даху, змиваючи залишки сліз на щоках ,які ніхто не побачить . Волосся прилипло до обличчя, одяг  потемнів від вологи.
Акур зробив крок до неї,щоб  заспокоїти, та Лана різко обернула його назад, її погляд був твердий.
— Не виходь. Якщо тебе побачать , усе зруйнуєш.

Він зупинився в тіні, стиснув кулаки, не маючи права навіть дихнути голосно.

А тим часом двері  будинку дівчини повільно прочинилися. На порозі стояла жінка у легкому халаті, з тривогою в очах, ніби серце саме підказало, що донька поруч.
— Анеє, доню… чому стоїш на порозі під дощем? — тихо, але з ноткою страху. — Щось трапилось? Лісса добре себе почуває?

Анея похитала головою , мовляв, усе гаразд. Голос застряг у грудях.

— А Лана? — запитала мати з тією ж турботою.
Анея повторила рух ,те саме коротке «так», але очі не підняла.

Комок у горлі став нестерпним. Вона відчувала, як серце калатає, а слова плутаються, наче бояться вирватися.
— Ти посварилась з Авеном? — припустила мама, м’яко торкаючись плеча доньки.

— Ні… тобто… так, — зірвалося нарешті.
Ця маленька брехня боляче різонула , як уламок скла у грудях.

Вона не могла сказати правду. Не могла навіть подумати про те, щоб вимовити ім’я Акура в присутності матері.

— Можливо, він себе погано повів? — у голосі матері з’явилась м’яка, але відчутна загроза. — Я вирву йому клики.

Анея здригнулася, а потім поспішно похитала головою.
— Ні, матусю. Він… він просто хотів познайомити мене зі своїми рідними, а я… відмовила. От і все. Не зрозуміли один одного.

Мама трохи здивувалася, та зітхнула з полегшенням.
— То ось у чому річ… Ходімо в дім, я вже думала , гірше. — Вона ніжно витерла з доньчиного обличчя краплі дощу.
— Помиритесь, от побачиш. Ви так гарно виглядаєте разом. Кращої кандидатури я б і собі не знайшла, — усміхнулася, намагаючись розрядити напругу.

Анея мовчала, лише опустила погляд.
— Матусю… — тихо прошепотіла, але не договорила.
— Що, доню? — мати зупинилася на порозі, відчуваючи щось невимовне.
— Нічого… просто втомилася.

— Ну от, я ж казала, — лагідно промовила мама, обіймаючи її. — Ти завжди усе приймаєш близько до серця. Ходімо , зігрієшся, я зроблю трав’яний чай.

Вони зайшли в дім. Двері м’яко зачинились.

Акур напружився, мов натягнута струна. Ревнощі та безсилля роздирали його. Йому хотілося вирватися з тіні, зупинити Анею, змусити сказати правду.
Лише сильна рука Лани на його плечі втримала.
— Альфо, — прошепотіла вона, — не зараз.

Тим часом в будинку жінка подала доньці рушник і чашку з чаєм.
— На, грій руки. Ти вся холодна, — сказала вона лагідно.

Анея слухняно взяла чашку, намагаючись не зустрічатися з матір’ю поглядом.
— Дякую.

Мама сіла навпроти, сперлася ліктем об стіл.
— Ти стала дуже дивною . — Її голос був спокійний, але уважний. 

— Ні, мамо. 

— Хм. — Мама відпила ковток чаю, але очей не відвела. 

Анея ледь не вдавилася повітрям.
— Що?..

— Я не сліпа, Анеє. — У голосі матері не було гніву. — Ти не світишся, коли про нього говориш, а зараз — вся напружена, наче винна в чомусь іншому. Це не просто сварка, правда?

— Мамо… — голос затремтів. -Я не можу тобі сказати.

Мати тихо поставила чашку, підвелася і обійняла доньку за плечі.
— Доню, — шепнула вона. — Ти ж знаєш, я на твоєму боці. Що б там не було.  Ти говориш так, ніби хтось знову нас шукає?
— Ні, мамо.

— А може, ти втомилась ховати правду? — м’яко, але гостро запитала.— Гаразд, — тихо сказала вона. — Я не тиснутиму. Але пам’ятай: жодна таємниця не варта того, щоб залишати тебе на дощі.

Вона притисла доньку до себе, поцілувала у волосся.
— Я зроблю тобі відвар з меліси. І трохи супу , ти ж нічого не їла?

— Добре, мамо, — прошепотіла Анея, стискаючи чашку в руках. 
Телефон здригнувся в долонях Анеї, коли вона саме піднесла чашку до губ.
На екрані ,коротке повідомлення:

Акур: Ти як?

Серце знову зірвалося з місця. Вона вдихнула різко, гаряча пара з чаю обпекла губи. Пальці завмерли над екраном .

Мама саме поралась біля плити, не підозрюючи, як тремтить доньчина рука.
Анея швидко опустила телефон під стіл, натисла кілька літер , і стерла. Потім знову набрала:

"Мама поруч"

І все ж натиснути «надіслати» не змогла. Довго дивилась на ці слова, наче вони важили більше, ніж могли передати.

За вікном ще йшов  дощ. Гуркіт вітру здавався голосом самого Акура , диким, нетерплячим, готовим зламати будь-яку тишу.

Нарешті вона набрала коротке:

"Не пиши більше сьогодні, прошу."

І перш ніж телефон знову здригнувся, вимкнула звук, поклала пристрій екраном донизу.

Мама озирнулась:
— Все гаразд, доню?

— Так.— тихо відповіла Анея, змушуючи себе усміхнутись.

Та в глибині душі вона знала ,ця розмова ще не закінчилась.
Акур не з тих, хто зупиняється .

У дверях пролунав знайомий скрип, і  вітальню заповнив запах мокрої землі та холодного вітру.
— О, любий, ти затримався, — мама підняла голову від плити, витираючи руки рушником.
— Справ багато, кохана, — відповів він спокійно, злегка стомленим голосом.

Він зняв плащ, струсив із нього краплі дощу й підійшов до неї. Легкий поцілунок у щоку , короткий, але теплий. Потім ,ще один, у маківку доньки.
— Привіт, пташко. Знову змокла? — усміхнувся він, торкнувшись її волосся.

— Трошки, — пробурмотіла Анея, намагаючись виглядати спокійно.
— Сідай, я принесу рушник, — сказала мама, але він уже рушив до свого кабінету.
— Не турбуйтесь, я сам, — кивнув і зник за дверима.

Звук його кроків стих, залишивши по собі тишу, яку порушував лише м’який плюскіт ложки в каструлі.
Анея видихнула, немов увесь цей час затримувала подих.
Мама тим часом підсипала у суп зелень і кинула швидкий погляд на доньку.

— Йди, перевдягнися, — промовила тихо. — Потім поїси .
— Добре, — слухняно відповіла вона, підводячись.

У своїй кімнаті Анея зачинила двері й притулилася до них спиною. Вона дістала телефон. На екрані , нове повідомлення:

Акур:

"  Хочу побачити хоч  на хвилину,я поруч"

Вона підійшла до вікна. Під старою грушею, в темряві стояла тінь.
Він.

Вона бачила його , постать нерухому, мов сама тінь, що чекала лише її.
Серце калатало так гучно, що здавалося — ось-ось почує весь дім.

Вона притисла долоню до грудей, щоб зупинити цей шал. Акур підняв голову, їхні погляди зустрілися. У його очах було все — тривога, біль і те невимовне, що змушувало її тремтіти.

Вона жестом показала: йди. Але він лише заперечно хитнув головою.
Анея відступила на крок, ще вагалася. Потім зробила щось, що саме тіло вирішило за неї: відчинила вікно.

Холодне повітря одразу прорвалося в кімнату, змішавшись із теплом .
— Ти з глузду з’їхав, — прошепотіла вона, схилившись до нього. — Якщо вона почує…
— Мені байдуже, — хрипко відповів Акур, роблячи крок ближче. Його мокре волосся блищало, краплі стікали з підборіддя. 

—Не  можу просто сидіти й знати, що ти  хвилюєшся .

— А що я мала робити? — голос Анеї зірвався. — Сказати матері?
— Так, я знаю. Але мені не подобається історія з Авеном. Що подумає твоя мама на цей рахунок ,коли в тебе є я?
— Акуре… це не тільки про нас. Є речі, які більші за наші бажання.
— Можливо, — він глибоко вдихнув, — але я більше не витримаю стояти осторонь.

І перш ніж вона встигла щось відповісти, він ухопився за підвіконня і майже безшумно піднявся вгору. Його обличчя опинилося просто перед її — близьке, гаряче, дике.
Анея відступила на крок, та не втекла.

— Ти промок, — тільки й змогла вимовити.
—  Дозволь бодай хвилину побути поруч?

Вона хотіла сказати “ні”. Хотіла. Але коли його рука торкнулася її щоки, тепло цього дотику зруйнувало всі “не можна”.
Він ступив через підвіконня, опинившись поруч, і світ ніби на мить стих.


Він стояв близько, настільки, що між ними лишався один подих.
Анея дивилася на нього, не знаючи, чи втекти, чи зробити крок ближче.
Акур усміхнувся ,повільно, хижо, але тепло. Його очі блиснули в півтемряві.

— Чому тремтиш? — прошепотів. 
— Бо ти  надто близько.
— А може, не достатньо, — відповів він, нахиляючись трохи блище.

Його рука ледь торкнулася пасма її волосся, що впало на обличчя. Він повільно прибрав його за вухо , цей рух був простий, але від нього в неї перехопило подих.
Акур не цілував її, хоч був за крок. Лише дивився, чекав.

— Скажи, щоб я зупинився, — тихо мовив він.
Вона не могла вимовити “так” чи “ні”.
Його погляд знову впав на її губи, і він ледь нахилився, не торкаючись, лише дихав поруч, змушуючи її відчути кожен рух повітря між ними.

— Бачиш? — шепнув він. — Це не я, Анеє. Це ти.
Він майже торкнувся її губ, але не поцілував. Просто чекав, ніби граючись її нерішучістю.

Вона відчула, як щось усередині здається , і зробила крок вперед.
Поцілунок народився з її пориву, з тремтіння, з того, що стало неможливо втримати.
Акур тихо посміхнувся  між подихами , коротко, ніжно, щасливо. Його рука притримала її за талію, не стискаючи, просто щоб відчути, що вона поруч.

І все навколо ,дощ, темрява, страх — зникло. Залишились лише вони.
— Чому не тікаєш? — прошепотів він, нахилившись до самого вуха.
Його голос ковзнув по шкірі, і від того запекло десь під серцем.

— Ти не дав мені шансу.
— Може, ти й не хотіла?— відповів він тихо.

Анея ковтнула повітря, відчуваючи, як все всередині завмирає. Він дивився просто в очі, наче читаючи думки.
Пальцем змалював контур її вуст, і від цього легкого руху тіло напружилось, наче від іскри.

— Ти сама навіть не уявляєш, як мене зводиш з розуму, — шепнув Акур.
Він зупинився в кількох подихах від її обличчя.

— Якщо справді хочеш, щоб я пішов, — скажи зараз, — його голос зірвався на хрип.

Вона мовчала. Серце билося десь у горлі.
— Ну ж бо, — прошепотів він, торкаючись чолом до її чола. — Скажи.

Анея заплющила очі.Він видихнув, і в цьому видиху було стільки стриманої пристрасті, що її коліна мало не підкосились.
Акур нарешті усміхнувся, ледь торкнувшись її губ — дражливо.

— Тепер я певен, — прошепотів він, — що ти мене відчуваєш ,як і я тебе.

Вона не змогла відповісти. 

І саме в цю мить знизу пролунало мамине:
— Любий, доню, чекаю внизу на гарячий супчик!

Анея схаменулась, наче зняли чари, й запанікувала, почала виштовхувати Акура до вікна:
— Лізь, давай, мерщій!
Він, мов бешкетний хлопчисько, тільки задоволено посміхався і пручався. Та дівчина не зупинилась , штовхнула, і він, нарешті, вимушено сплигнув униз.

Альфа м’яко приземлився на вологу землю, піднявши обличчя до вікна, де ще стояла вона — розгублена.

— Ну ти й диктаторка, — прошепотів він уголос, ледве стримуючи усмішку.
— Тихіше! — Анея притулила палець до губ, нервово поглядаючи в бік дверей. 
 Підморгнув він, відступаючи назад, у темряву саду.

Вона закотила очі, але не змогла втримати усмішку. 
— Йди вже, — шепнула, — і більше не лізь через вікно!
— А якщо дуже скучу? — його голос долинув ледь чутно.

Анея зачинила вікно, на мить затримавшись , ніби хотіла впевнитися, що він справді пішов. Потім опустила штори, і кімната занурилася в м’яке напівтемряв’я. Її щоки ще палали, а серце билося десь у горлі.

Вона провела пальцями по губах, ніби хотіла зловити залишок того дотику. Потім різко видихнула, ніби намагаючись повернути контроль.

Швидко стягнула з себе речі, переодягнулася у просту сукню, пригладила волосся й кинула погляд у дзеркало.

— Заспокойся, — прошепотіла собі, перш ніж відчинити двері.

І вже за кілька кроків униз по сходах її обгорнув знайомий аромат ,теплий, домашній, насичений прянощами бульйон. 

— О, нарешті!  Я вже думала, ти заснула.

Анея сіла за стіл, намагаючись виглядати спокійно, хоча всередині ще кружляли ті самі метелики.
Повечерявши ,дівчина піднялась в свою кімнату .

 Спала вона тривожно. Сон то затягував її у теплу млу, то виривав різкими образами .
Коли розвиднілося, вона прокинулась розгублена й втомлена.

— Чудово, — пробурмотіла, — ще й недоспати через нього.

Сонце лише сходило, заливаючи кімнату м’яким світлом. Усе виглядало мирно , тільки настрій не хотів миритися з ранком.Вона встала, підійшла до вікна й відсунула штору.  І там, під деревом , на землі лежала гілочка троянди  , ніби щойно покладена.

Анея торкнулася пальцями холодного скла, і куточки її губ самі піднялись у ледь помітній усмішці.

— Та  ти ще й так вмієш ?

Вона взяла телефон, що миготів на столі.  Серце зробило легкий стрибок.
Акур: “Скучив.”
За мить — ще одне.
“Хочу відчути твої губи.”
І третє: “Хочу побачити тебе. Лісса чекає тебе.”

Анея застигла, вдихнула й повільно видихнула.
— Ти що, з глузду з’їхав? — прошепотіла вона.

 Вона повільно вдяглася, прибрала волосся у хвіст і спустилась униз, позіхаючи й мимоволі насупившись.

З ганку долинав батьків голос , він із кимось розмовляв, напевно, з сусідом . Мами не було видно, мабуть, вигулювала собак. У домі пахло свіжим хлібом, але навіть це не зняло її напруги.

Вона провела пальцем по екрані .
"Лісса чекає тебе… "

 — Звісно.

Вона спробувала переконати себе, що скаже  йому, що так не можна. Що він має триматися подалі. Але серце билося зовсім не по-розумному.


Анея  вийшла на ганок і остовпіла. Свіже зимове повітря, яке щойно обпікало щоки, раптом стало важким.
Авен стояв перед нею , бездоганний, усміхнений, з тим самим спокійним поглядом. Букет у його руках здавався надто яскравим на тлі тьмяного ранку.

-Добрий ранок красуня,ми про тебе тільки но говорили .

— Про мене? — ледь видавила вона, намагаючись приховати здивування.
— Авжеж, — весело мовив батько. — Молодий чоловік казав, що хоче запросити тебе на сьогоднішнє свято в містечку. На  ярмарку.

— Так, — підхопив Авен, простягаючи їй квіти. — І ще... хотів вибачитися. Учора, мабуть, вийшло не зовсім так.

Анея відчула, як усередині все переплелося — запах троянд, його голос, і… короткий спалах на екрані телефону, що все ще світився в її руці. Повідомлення від Акура.
Вона мимоволі прикрила його долонею.

— Дякую, — нарешті спромоглася відповісти, беручи букет. Пальці трохи тремтіли.
— Ну ось і помирилися, — задоволено промовив батько. —  А тепер я вас залишу піду допоможу мамі з собаками.

Між ними зависла тиша. Лише легкий вітер колихав пелюстки.

— Ти чудово виглядаєш, — тихо сказав Авен.
Вона відвела погляд, відчуваючи, як у грудях стискається щось дивне — ніби вина і тривога змішались із жалем.

Телефон у її руці знову засвітився.
Акур: “Я чекаю.”

Анея стискала букет так міцно, що від шипів ледь не вкололася. Усмішка Авена здавалася бездоганною, але тепер вона відчувала — кожне його слово тисне на неї, змушує дихати поверхнево.

— Я теж рада тебе бачити, — вимовила вона, змушуючи голос звучати рівно. — Пробач, учора я справді була… не в настрої.

— Усе гаразд, — відповів він з тією спокійною впевненістю, яка колись її розчулювала. — Головне, що сьогодні ми можемо все виправити. Я приїхав рано, бо думав, ти не відмовиш мені прогулятися .

— Так, звісно, — сказала вона, намагаючись не видати розгубленість. — Це було б непогано.

Телефон у кишені знову коротко блиснув. Вона відчула, як серце шалено забилося, але не дістала його — не зараз. Не при  Авені.
Треба просто вдихнути. Посміхнутись. Повірити, що день мине спокійно.

Її подих збився.

Анея сіла в авто, вдихнула глибше й подумала: Може, справді варто хоч на день відволіктися. Просто день. 

— То куди їдемо? — спитала, кидаючи на Авена лукавий погляд.

— Подалі, — відповів він коротко, але в кутиках його вуст промайнула іскра.

Вона всміхнулася , щиро, вперше за ранок. І коли машина рушила, шум мотора заглушив її думки.

Зимова ярмарка розгорнулась  просто в центрі селища . Повітря було просякнуте ароматом глінтвейну  і диму від жаровень.

Анея йшла поруч із Авеном, тримаючи у руках кухоль гарячого напою. Пара від нього підіймалася вгору і заспокоювала .

— Усе це виглядає… як з дитинства, — сказала вона, розглядаючи все навкруги .
— А ти думала, я запросив тебе на нудну прогулянку? — піджартував Авен, купуючи їй маленьку глиняну сову, розмальовану вручну. — Для тебе тільки найкраще.

— Найкраще — це коли мені дозволяють просто ходити й нічого не вирішувати, — усміхнулась Анея, ковтаючи ковток напою. 

— О, я можу мовчати годинами, якщо треба, — відповів він серйозно, але кутики губ усе одно тремтіли від усмішки.

— Брехун, — підкинула вона, і він розсміявся.

Вони пройшли повз дітей, що змагалися і стареньку, яка продавала пироги з медом. 

Авен купив два печива з побажанням , один простягнув їй.
— На удачу.
— А якщо не спрацює?
— Тоді з’їмо ще один.

Анея засміялася. Це сміх зняв із неї напругу, і світ на мить став легшим.

— То що далі? — запитала вона, коли вони дісталися до майданчика з каруселлю, обвитою гірляндами .
— Є варіанти: колесо огляду, ярмаркова лотерея або танці , — Авен нахилився трохи ближче. — Але я, здається, знаю, що вибереш.

— Глінтвейн ,печево  і тишу? — пожартувала вона.
— Майже. 

Анея хитнула головою, щоб приховати усмішку, але очі видали її.
— Ходімо, бо потім ти точно захочеш зізнатися мені у коханні під гірляндами.

— А як же, — відповіла жартуючи.

На майданчику перед сценою музиканти грали веселу мелодію ,швидку, жартівливу, таку, що ноги самі просилися в танок.

— Тільки не кажи, що ти не танцюєш, — Авен глянув на Анею з хитрою усмішкою.
— Я? — вона зробила вигляд, ніби задумалась. — Лише якщо дуже попросять.
— Це не проблема, — сказав він, і в ту ж мить двоє акторів у яскравих накидках підбігли до них, схопивши за руки.

— Усі танцюють! — вигукнула дівчина з пір’ям у волоссі, закручуючи Анею у коло.
— Без шансів утекти, — підморгнув Авен і теж опинився в колі, вже по інший бік.

Музика підхопила їх, як хвиля. Вона кружляла разом із барвистими спідницями танцівниць, а сміх людей зливався з ритмом барабанів. Вони то розходилися у різні боки, то знову опинялися поруч, і кожного разу, коли їхні погляди зустрічалися, між ними спалахувала довіра.

Анея сміялася — щиро, без жодних “треба” чи “не можна”. Коли один із танцюристів закрутив її у віраж, вона мало не впала просто на Авена , він зловив її за талію, і світ на мить ніби зупинився.

— Обережно, панно, — прошепотів він, не відпускаючи.
— Ти ж обіцяв мовчати годинами, — відповіла вона, намагаючись стримати усмішку.
— От бачиш, не витримав навіть хвилини.

І знову їх роз’єднали , вона пішла в один бік кола, він у другий. Музика прискорювалась.

Коли нарешті мелодія змінилась на спокійнішу, Анея зупинилась, перевела подих і зустріла його погляд ,теплий , ніби він бачив у ній щось більше, ніж просто партнерку по танцю.

— Ну що, — він простягнув руку, — підеш зі мною по пиріг?
— Якщо ти  мене незакружляєш знову, — відповіла вона, але руку все ж подала.
Музика віддалялась, поступаючись місцем тихим розмовам . 

Анея й Авен ішли повільно.

— Зізнаюсь, — озвався він нарешті, — я не думав, що ти так танцюєш.
— А я не думала, що ти взагалі танцюєш, — відказала вона. — Думала, ти з тих, хто стоїть осторонь .
— Можливо. Але сьогодні було винятково важливо не стояти осторонь.

Вона закотила очі.

— Ти так кажеш, наче я — здобич.
— Не здобич, — його голос став нижчим, — скоріше, загадка. І, здається, я починаю розуміти, чому ти така непередбачувана.

Анея відчула, як слова торкнулися її глибше, ніж хотілося б. Вона зупинилась біля одного з вогнищ, вдивляючись у полум’я.

— Може, не треба мене розгадувати, — сказала тихо. — Деколи простіше прийняти, що люди бувають заплутані.
— А може, — відповів Авен, крокуючи ближче, — заплутані люди , найцікавіші?

Він стояв так близько, що вона чула, як він дихає. 

— Не спокушай долю, Авене, — сказала вона майже жартома.

— Я? — він підняв руки, удаючи невинність. — Я просто хотів пирога.

— Ага, звісно, — усміхнулася вона, роблячи крок убік. 

— Ти надто добре мене читаєш, — відповів він, але тон змінився , став м’якшим, теплішим.

Анея, злегка втомлена від шуму, повернулась до Авена:
— Відвези мене додому, гаразд? 

— Звісно, — кивнув він, усміхаючись, хоч у його погляді ще горів вогник .

Вони рушили з площі, і вже за кілька хвилин авто виїхало на тиху дорогу. У салоні лунала спокійна музика, але Анея помітила, як Авен час від часу кидає короткі погляди в дзеркало заднього виду.

— Що сталось? — запитала вона.

— Мені не подобається та чорна тонована машина, — відповів він зосереджено. — Вона їде за нами з самого ярмарку.

Анея озирнулася назад, намагаючись розгледіти.
— Може, випадково? — обережно припустила вона.

— Мені так не здається, — його голос став коротким, напруженим.

Тільки зараз вона збагнула, що залишила свій телефон ,коли танцювала .
— Чорт, я забула телефон. Може, з твого сфотографувати номер тієї машини?

— Не треба, — відповів Авен і різко кинув погляд у дзеркало. — Пристебнись. Я трохи пришвидшусь. Побачимо, хто вони такі?

Коли машина рвонула вперед, а в дзеркалі позаду мигнули фари переслідувача,було очевидно ,що не звичайні .
— Авене…Може, зверни кудись?

— Якщо зверну , вони подумають , що ми боїмося. Тримайся, я знаю коротку дорогу через об’їзну.

Автомобіль різко увійшов у поворот, колеса прослизнули по  асфальту. Серце Анеї калатало десь у горлі, вона вперлася руками в панель, а потім, ковзнувши поглядом убік, помітила, що Авен не просто напружений , він уважно рахує кожен рух, кожен сигнал світла позаду.

— Вони йдуть на обгін?— прошепотіла вона.

— Не дам.

Авен натиснув газ, і їхнє авто рвонуло вперед. У дзеркалі чорна машина наблизилась, але потім несподівано пригальмувала. Мить  і зникла в бічному повороті.

Кілька секунд трималася тиша, тільки шум двигуна та важке дихання.

— Відірвались  ? — невпевнено мовила Анея.

— Або просто чекають, — тихо відповів Авен, не спускаючи рук з керма.

Він звернув з головної дороги, об’їхав пару вулиць

і раптом просто з-за повороту, вискочив автомобіль. 

— Авене! — крикнула Анея.

Він різко натиснув на гальма, але було запізно. Гул шин, різкий удар , і все навколо злилося в осліплююче біле світло.

Авен ударився об кермо, звук металу й скла оглушив. Анею врятувала подушка безпеки , вона вистрелила просто перед її обличчям, різко вдаривши в груди, але втримала від сильнішого удару.

Мить ,і все стихло. Лише запах бензину і диму .

— Авене… — ледве прошепотіла вона, тремтячими руками відсуваючи подушку. — Авене!

Він не відповідав. Його голова впала трохи вперед, а на лобі блиснула тонка смуга крові.

Анея намагалась  розстібнути  пасок, намагаючись підповзти ближче, але ремінь застряг, подушка не спускалась. Її пальці тремтіли, дихання збилося.

— Прошу, скажи щось… 

Раптом різкий звук , дверцята з її боку відчинились, і холодне повітря врізалось у легені. Висока постать у темному нахилилась над нею.

— Хто ви?.. — Анея встигла прошепотіти,  чужі руки вже розстібали її пасок безпеки.

— Тихо, — коротко сказав чоловічий голос. Твердий, беземоційний.

Вона відчула, як її витягують з машини, ноги ковзають по асфальту, голова крутиться. Все навколо розпливається ,миготіння фар, запах диму, тінь Авена, що застиг нерухомо за кермом.

— Авен… — видихнула вона, намагаючись обернутись.

 Дверцята відчинились із різким клацанням , і в наступну мить її тіло впало на м’яке сидіння.

— Хто ви…? — прошепотіла вона, але слова губились. Зір розпливався, звуки глухли.

Останнє, що вона встигла побачити,  темний силует, який нахилився над нею, блиск очей , і відчуття руху , машина рушила з місця.

Світ навколо зник.


---

Свідомість поверталася повільно, крізь темряву, біль і дзвін у голові.
Анея спершу подумала, що  спить  надто холодно, надто тихо. Але потім відчула: руки не рухаються. Крига страху прокотилася тілом.

Вона розплющила очі. Стіни — сирі, кам’яні. Ліхтар під стелею миготів, кидаючи слабке тремтливе світло. Руки підняті догори, зап’ястки обмотані ланцюгом, що стискав шкіру до болю.

— Ні... — прошепотіла. Спробувала поворушитись — залізо дзенькнуло, звук розкотився по приміщенню.

І тоді вона побачила його.
Авен — трохи далі, теж прикутий, голова схилилася на груди, волосся злиплося від крові.

— Авене... — голос зірвався. — Авене, чуєш мене?

Він не рухався. Тільки ледь-ледь , здавалось, груди підіймались.
Полегшення змішалося з панікою.

Анея спробувала дотягнутись до нього, але ланцюг натягнувся і різко вп’явся в зап’ястки. Вона стиснула зуби, ковтнула біль.

— Прокинься... будь ласка... — шепотіла, не помічаючи, як сльози змішуються з пилом на щоках.

Десь нагорі клацнули двері. Тихий звук —,і важкі кроки спустилися сходами.
Анея завмерла.

Тінь з’явилась на сходах, потім постать ,чоловік у темному плащі, обличчя приховане капюшоном. Він ніс щось , металеву миску і пляшку води.

— Нарешті прокинулась, — промовив він низьким, рівним голосом. — Думав, доведеться тебе приводити до тями силою.

Він поставив миску на стіл, що стояв у кутку, і підійшов ближче.
Світло від ліхтаря висвітлило частину його обличчя ,гострі риси, темна щетина, очі, що світилися холодною цікавістю.

— Хто ви? — зібрала в собі рештки сміливості. — Чого хочете?

Він нахилився ближче, торкнувся її підборіддя пальцями, але вона різко відвернулася.

— Це добре. Бо слабких не варто рятувати.

І, кинувши короткий погляд на Авена, додав тихо, майже як попередження:

— Йому пощастило менше.

Чоловік на мить відсахнувся, і в кутку його обличчя з’явилась жорстка усмішка , така, що холодом проймала до кісток.

— Твій батько вже отримав відео своєї доньки, — промовив він повільно, підкреслюючи кожне слово, а Акур мчить в саме логово ворогів, з якого йому не вийти живим. Нарешті я отримаю бажане — владу, яку в мене забрали з-під носа.

Анея відчула, як у грудях щось згорнулося у крижаний клубок. 

— Хто ти? Що тобі треба від нас?

В його очах ,ні тіні жалю. Він зробив крок назад, ніби оглядаючи результат своєї роботи.

— Ти знаєш мене, Анеє, — відповів він, ніби говорив очевидності. — Я лише повертаю те, що мені належить. І ти чудовий важіль тиску.

Анея відчула, як руки підсвідомо шукали опору, намацали ланцюг , холодний, грубий метал, що врізався в зап’ястя. 

— Для чого їм відео? Чого ти хочеш від мого батька? — виплюнула вона, хоча знала: істерія може нашкодити більше, аніж мовчання.

Чоловік усміхнувся, і в усмішці була перемога.

— Влада, — сказав він коротко. — Визнання. Забезпечення місця . Твій батько має вплив , трохи тиску, і він зробить те, чого ми хочемо. А поки я маю тебе  у мене є час. Як би раніше знав ,що ти являєшся парою ,скористався б нагодою раніше . А то зовсім в молодого альфи не було слабких місць.

Він зробив крок до сходів, його рухи були спокійні, впевнені. Перед тим, як піднятися, зупинився, ще раз оглянув їх обох і кинув у відповідь на її погляд:

— Не намагайся бути героїнею . Твоє місце , там, де я скажу. 

Кроки потонули сходами. Двері зверху грюкнули ,  звук замка пролунав, немов вирок.

Поки верхні кроки звучали віддалено, Анея почала шукати , очима, пальцями , будь-яку щілину, крюк, слабину в ланцюзі. Серце горіло від страху, але в ньому ж з’явилась іскра ,маленька, квола, але жива: діяти.

Анея стиснула зуби й спробувала різко смикнути ланцюг , усе тіло напружилося, метал задзвякав, але не піддався. Кільця врізались у зап’ястки, шкіра обпекла від болю. Вона прошипіла, ковтнула крик, щоб не привернути уваги, смикнула ще раз , марно.

І раптом почула , тихий стогін.

— Авене?.. — прошепотіла, завмираючи.

Він відповів диханням — нерівним, важким.

— Ти мене чуєш? — її голос зірвався, хоч вона намагалася говорити спокійно. — Будь ласка, скажи щось!

Він трохи ворухнувся, затремтів ланцюг, що тримав його руки. З грудей вирвався ще один стогін.

— Не рухайся… ти поранений, — прошепотіла вона, нахиляючись уперед настільки, наскільки дозволяв ланцюг. — Ми виберемось, добре? Я знайду спосіб.

Крапля за краплею крові падала з його скроні на кам’яну підлогу.

— Послухай… — говорила вона.— Якщо чуєш мене, подай знак. Будь-який.

Мить мовчання ,він ледве помітно поворухнув пальцями.

Анея вдихнула глибше, намагаючись не плакати від полегшення.
— Добре.Значить, шанс є.

Вона знову смикнула ланцюг, уже не стримуючи злості. 

— Слухай, якщо ти можеш… — її голос став тихішим. — Подивись, може, біля тебе щось є , цвях, уламок, гак… будь-що.

Авен не відповів.

Анея перевела подих, оглядаючи приміщення , кам’яні стіни, слабке світло лампи під стелею, кілька дерев’яних ящиків і старий стіл у кутку. На ньому  миска з водою, пляшка… і щось блиснуло. Метал.

Вона ковтнула. Якщо б тільки дістатись…

— Добре, — прошепотіла сама до себе, стискаючи ланцюг. — Якщо не зірву — то хоча б спробую  дотягнутись.

Її серце билося гучніше, ніж удари металу об стіну.

Анея знову смикнула кайдани, але метал тільки задзвенів, впиваючись у шкіру до крові. Вона закусила губу, щоб не закричати. Залізо було старе, з іржею, і, можливо, слабке ?Треба було лише знайти точку, де воно трималось найгірше.

Вона підняла  руки ближче до кільця, яким ланцюг був прикріплений до стелі , і почала терти зап’ястками , обережно, повільно, поки не відчула, як шкіра обдирається.

— Ну ж бо… — прошепотіла.

Ланцюг скрипнув. Звук видався гучнішим, ніж грім. Вона завмерла. 

Анея стиснула пальці, потягнула з усієї сили , кайдан трохи посунувся. В ту ж мить поруч пролунав тихий стогін.

— Авене?.. — її серце зірвалося з грудей.

Хлопець поворухнувся, ледве чутно видихнув, але очей не відкрив.

Анея відчувала, що часу майже немає. Вона ще раз рвучко потягнула  ,один ланцюг, наче не витримавши, зламався біля з’єднання з кільцем. Її рука звільнилася.

Вона ледь не розридалася від болю й полегшення водночас.
Тепер залишалась друга.
Анея втиснула пальці в метал другого кайдана, шукаючи той самий слабкий злам, що й на першому. Шкіра пекла, кров капала на холодний камінь, але вона не зупинялась.

— Ну ж, прошу… будь ласка, — шепотіла, стискаючи зуби від болю.

Іржаве кільце нарешті піддалося  з глухим тріском зірвалося з гака. Ланцюг глухо брязнув об підлогу.

Анея відчула  дике полегшення. Вона кинулася вперед, майже повзучи, доки не дісталася до Авена. Його лице було блідим, губи потрісканими.

— Авене… чуєш мене? Що вони з тобою зробили ? Катували ?— Вона торкнулася його щоки, а потім плеча. — Будь ласка, прокинься. Ми мусимо піти.

Він тихо застогнав у відповідь. Ледь помітний рух , повіки здригнулися.

Анея спробувала підняти його голову, але він був важкий і безсилий, а ланцюг на його руках міцно його  тримав. Вона потягнула за нього ,дарма.

І саме тоді позаду пролунав холодний голос:

— Я ж казав, не варто було намагатися.

Він стояв зовсім близько. Чоловік уповільнив крок, ніж виблискував у його руці як холодна клятва. Він нахилився над Авеном  рух повільний, майже церемонний, неначе бажав, щоб останні хвилини були сповнені страху.

Анея відчула, як серце виривається з грудей.Вона відчула , треба виграти  кілька хвилин . Хоча б кілька.

— Стривай! — викрикнула вона, голос врізався в тишу підвалу . — Будь ласка, не роби цього. Я можу дати те, що ти хочеш. Треба лише час.

Він насмішкувато усміхнувся, але рука не зупинилася. Ніж піднявся вище.

Тоді Анея зробила те, чого сама себе не чекала: вона різко схлипнула, видала крик відчайдушної сльози ,голос, що зривався з самого серця.
— Будь ласка! — повторила вона, голос ламався. — Якщо ти хочеш тиснути на мого батька , візьми мене, але не  вбивай його!

Це була торгівля без надії, але її інтонація була така щира, така беззахисна, що навіть холодний чоловік на мить зупинився . Він глянув на її обличчя, на сльози, і на секунду в його погляді промайнуло здивування , потім раптом здалеку пролунали глухі, важкі удари і крики з гори.

Спочатку це було як тихий гуркіт , потім голоси змусили повітря затремтіти: удари металу об метал, крики, кроки, шалений топіт. На горі билися.

Чоловік на мить остовпів, прислухався. У його плечах пробігла напруга , він кинув на Анею погляд, повний неприємної підозри.

У долі секунди, поки його увага була відірвана, Анея діяла. Вона зі всіх сил відштовхнулася корпусом у бік Авена ,прикриваючи собою .

Звуки наверху ставали гучніші: гуркіт упереміш із криками, мимохідні команди , чоловічі голоси, крики «назад!», «вперед!», металевий лязг. Хтось на горі явно не добирався до справи повільно.

Чоловік у плащі миттєво стиснув губи.

 У підвалі залишилася ледь приглушена тиша , але вона вже не була тотальною, вона наповнилася криками і ударами, що котилися з гори, як хвиля.

Анея вдихнула так глибоко, наче її легені могли наповнитись силою. Вона підштовхнула Авена сильніше. Йому вдався слабкий стогін , очі трішки відкрилися. .

Двері підвалу з гуркотом відчинилися, і на порозі, в клубах пилу та тіні, з’явився Акур.
Його обличчя було залите кров’ю, одна рука тримала ніж, інша ,зімкнута в кулак так, що з-під нігтів виступала власна кров. Очі  темні, як гроза, палахкотіли люттю, в якій змішались страх, біль і ненависть.

Погляд одразу знайшов Анею — живу. Її груди здригнулись, коли їхні очі зустрілись.
Він ледь чутно видихнув, і в тому видиху було полегшення , коротке, як мить .
А потім ,усе змінилося.

Його погляд ковзнув далі на чоловіка в плащі.

— Відпусти її, — голос Акура був низький і глухий, ніби в ньому стояла сама смерть. 

Чоловік тихо засміявся , сміх сипкий.
— Ти спізнився, герой. Як завжди.
— Я бачив, що ти зробив з моїми людьми, — сказав Акур, крокуючи вперед. — І клянусь, сьогодні ти вже не вийдеш звідси.
— О, я вийду. І не сам.

Його рука різко зірвалась, він схопив Анею за плече, рвучко підтягнув до себе й приклав ніж до її шиї.
Анея застигла , відчула холод леза, подих чоловіка над вухом.

— Ще крок ,я відкрию їй горло, — прошипів він. — Подивися, як швидко твій героїзм стане безглуздим.

Акур застиг. Його погляд похолов, пальці судомно стиснули руків’я ножа.
— Торкнешся її ,не встигнеш навіть зрозуміти, що станеться, як твоя голова валятиметься , — його голос звучав рівно, майже спокійно, але в тому спокої було щось таке, від чого навіть повітря в підвалі стало важчим.

— Велика любов, — зіронізував чоловік. — Твій батько колись так само стояв. Пам’ятаєш? Він теж не встиг урятувати ту, кого кохав. І тепер ти — такий самий.

На мить у погляді Акура блиснув біль, але він не відвів очей.
— Помилився, — сказав він глухо. — Бо я встигну.

Чоловік різко потягнув Анею ближче, лезо ковзнуло по шкірі ,кілька крапель крові блиснули на світлі.
— Спробуй, і вона помре.

— Тоді ти не встигнеш навіть побачити, як саме я тебе вб’ю, — прошипів Акур і зробив крок уперед.

Повітря між ними стало напруженим, як перед блискавкою.
Анея ледь чутно прошепотіла:
— Не... не підходь...

Але Акур уже бачив ,бачив, як рука нападника тремтить, як очі його шукають вихід.