5
Анея, трохи насмішкувато глянувши на нього, підняла брову:
— Хоч я й не проти прогулянок, але сюди я навряд чи потраплю завтра. Ми ж тут лише на відпочинку, — вона склала руки на грудях і додала з легким викликом: — Якщо тільки не плануєш чекати мене під водоспадом до наступної нагоди.
Авен засміявся — низько, щиро, так, що навіть повітря навколо стало теплішим.
— О, то я б, мабуть, не здивував нікого — так зачарувався, що міг би й не помітити, як сонце зійшло б знову.
Він потер потилицю, трохи зніяковіло, але з усмішкою:
— Добре, тоді біля твого будинку. Обіцяю — без водоспадів з нормальним шляхом назад.
— І без спроб заманити мене до “таємного місця,— кинула вона, ледь стримуючи сміх.
— Ні, тільки чай і приємна компанія. Може, навіть печиво, якщо поведешся чемно.
— Чемно? — перепитала Анея, стискуючи губи, щоб не розсміятись уголос. — Це з якого моменту дівчата мають бути чемними?
Авен розвів руками:
— Тоді я приречений. Бо з такими очима, як у тебе, я навряд чи зможу щось вимагати.
— Не треба проводжати, — усміхнулась вона, коли вони вийшли на стежку. — Мої друзі... не зрозуміють. Та й... мені не хочеться пояснень.
Авен здивовано звів брови, але не наполягав.
— Тоді я зроблю вигляд, що й не проводжав, — жартома сказав він. — Просто випадково стою на тому ж шляху.
Анея розсміялась.
— От і добре. Та й ти, здається, любиш гуляти сам.
— Любив, — хитро примружився він. — До сьогодні.
Її усмішка стала м’якшою, теплою.
Анея йшла стежкою до будинку, ледь притискаючи долоню до грудей — серце билося дивно швидко. Повітря здавалось теплішим.
Та щойно дівчина наблизилась до подвір’я, легкість почала танути.
Біля будинку стояли Акур і Лана. Лана тримала брата за руку, щось тихо йому говорила, намагаючись вгамувати, але він виглядав, наче вулкан, який ось-ось вибухне.
Коли вони обернулися до неї, Анея відчула, як напружується повітря.
— Анея, люба, де ти була? — першою озвалась Лана, удавано лагідно. — Ми вже хвилювалися.
— Лісса заснула, — спокійно відповіла дівчина. — Я вирішила прогулятись.
— Ознайомилась із краєвидами? — глухо кинув Акур, очі — як перед бурею.
Лана натягнула усмішку, стиснувши братову руку ще міцніше.
— Ми знали, що ти не заблукаєш, — солодко промовила вона. — Головне, що все добре.
Анея кивнула, але в очах залишився блиск.
Сьогодні вона дозволила собі робити те, що сама хотіла. І ніхто — навіть Акур — не мав влади над цим.
— Ми вже зібрали речі, — тихо, але чітко мовила Лана, дивлячись на неї . — Якщо ти готова, можемо вирушати. Уже вечоріє.
Вона зробила паузу й додала, наче між іншим:
— Повезе нас Акур. Даріан поїхав супроводити начальника, його ще треба відвезти додому.
Анея ледь кивнула, не змінюючи виразу обличчя.
— Звісно. Я зараз.
Її голос був рівний, майже байдужий.
— Не барись, — кинув він сухо й відвернувся до машини.
Лана, намагаючись розрядити напругу, зробила крок ближче й торкнулася Анеї за плече:
— Дорогою поговоримо, гаразд? Ти така гарна сьогодні... — усміхнулась вона, але очі залишались настороженими.
Анея кивнула ще раз — коротко, мов тінь.
Їй було байдуже, що подумає Акур, але не могла не відчути, як важко стало дихати після того короткого, пронизливого погляду.
Вона знала — поїздка буде довгою. І мовчання в машині теж.
Машина рухалася мовчки. За вікном вечірнє небо повільно тануло в сутінках, ліниво тягнуло за собою тіні дерев. У салоні чути було тільки шум двигуна та рівне дихання Лани з Ліссою , які сиділи позаду й намагалися заснути.
Анея дивилась у вікно, стискаючи руки на колінах. Вона намагалася не зустрічатися з поглядом Акура.
Кожен кілометр здавався довшим, ніж попередній.
І раптом машина почала зупинятися просто посеред дороги. Гальма пискнули, колеса ковзнули по гравію. Лана схлипнула зі сну й підвела голову:
— Що сталося?..
— Все гаразд, — коротко кинув Акур, навіть не дивлячись у її бік. — Відпочивай.
-Акур...-але він не чув сестру.
Він заглушив двигун і вийшов з машини. Кілька секунд стояв біля дороги, вдихаючи прохолодне повітря, потім відчинив дверцята з боку Анеї.
— Вийди.
— Навіщо? — вона не поворухнулась.
— Просто вийди.
Його голос був спокійним, але в цій спокійності ховалося щось, що змусило її серце пропустити удар. Вона повільно ступила на узбіччя. Ніч уже спустилась , десь неподалік чувся цвіркун і легкий шум потоку.
— З ким ти гуляла? — спитав він просто. Без привітання, без підготовки.
Анея здригнулась.
— Я? З лісом, з вітром, з власними думками, — сухо відповіла вона.
— Не грай зі мною, — його голос став нижчим, хрипкуватим.
— То, може, це просто твоя уява, Альфо? — вона підняла голову, і в її очах промайнуло виклик. — Не все належить тобі.
Він зробив крок ближче. У темряві його погляд спалахнув, мов лезо.
— Я не забороняю тобі дихати. Але якщо хтось підійде надто близько — я...
Його щелепа стислась, а пальці ковзнули по дверцятах, ніби він стримував себе, щоб не торкнутись її.
— Ти навіть не уявляєш, із чим граєш, — прошепотів він.
— Зі свободою, — відповіла Анея, не відводячи погляду.
Повисла тиша.
Десь позаду в машині тихо зітхнула Лана.
— Сідай, — сказав Акур нарешті. — Дорога ще довга.
Вона сіла, але відчуття, що між ними щось змінилося, не полишало. Як повітря перед грозою.
Дорога знову потяглася мовчки. Ліс за вікном темнів.
Анея сиділа, спершись головою до скла, вдивляючись у далекі ліхтарі. Хотіла злитися з цим спокоєм, не думати, не відчувати, але кожен подих нагадував про нього ,Авена— його погляд, запах, ту зосереджену силу, що змушувала серце битися частіше.
Акур мовчав. Його руки впевнено тримали кермо, але щелепа була напружена, м’язи плечей — кам’яні.
Довго він мовчав. Та раптом, не відводячи погляду від дороги, заговорив:
— Знаєш, я колись думав, що можу контролювати все. Своїх, чужих, навіть себе. — Його голос звучав рівно, але в ньому чулось щось гірке. — А потім зрозумів… що найбільше втрачаєш саме тоді, коли тримаєш надто міцно.
Анея здивовано підвела очі. Таке з вуст Акура було неочікувано.
— І що ти втратив? — запитала вона тихо, навіть не думаючи, що скаже це вголос.
Він усміхнувся — коротко, без радості.
— Себе. — Потім додав майже шепотом: — І ту, кого мав захистити ...
— Не обов’язково бути рятівником, — сказала вона нарешті. — Іноді досить просто не ламати те, що ще живе.
Він перевів погляд на неї . Коротко, але достатньо, щоб у грудях стало тісно.
— Може, ти й права, — мовив він. — Але важко стояти осторонь, коли все в тобі кричить діяти.
Вона глянула у вікно.
— А іноді найсильніше — це просто… не втручатись.
— Може, колись навчиш мене цьому, Анеє.
— Не впевнена, що ти зможеш вчитися, — відказала вона . — Ти ж Альфа.
— І що з того? — він глянув на неї. — Альфи теж іноді хочуть, щоб хтось навчив їх бути просто людьми.
Вона не відповіла.
Телефон коротко пискнув. Вона глянула — і куточки її губ піднялися самі по собі.
«Красуне, який чай ти полюбляєш?» — прочитала вона. Нижче — фото: Авен, з тією ж безтурботною усмішкою, тримає в руках якусь пірамідку з чайних пакетиків.
Анея тихенько пальцем швидко набрала:
«Будь-який, головне — не з вовкулаками».
Натиснула надіслати.
Анея знову ковзнула пальцем по листуванню й зробила вигляд, що повністю занурена в телефон.
— Смішно щось? — кинув він рівним голосом.
— Угу, — відповіла спокійно. — Людські меми. Не думаю, що тобі буде цікаво.
Він не відповів. Лише стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців.
Лана, яка сиділа позаду мовчала, але краєм ока зиркнула то на брата, то на Анею .
— От і добре, що настрій повертається, — тихо порушила тишу Лана, вдивляючись у її профіль. — Може, зайдеш до нас на чай? У мене якраз є імбирний, твій улюблений.
Її голос звучав надто лагідно, щоб не бути натягнутим.
— Дякую, але ні , не сьогодні— відповіла Анея спокійно. — Хочу просто додому.
Лана зітхнула, кивнула, але не втрималась:
— Шкода.
— Тоді ми завітаємо до тебе на чай , — раптом кинув Акур, не відриваючи очей від дороги.
— Не варто, — коротко відказала Анея.
Він глянув на неї краєм ока:
— Чому ж? Ми ж усі друзі.
Вона повернулась до нього, її голос був рівний, але кожне слово — мов лезо:
— Тому що ти не бажаний гість у моєму домі. Не хочу, щоб після тебе там залишався твій запах.
Позаду Лана ковтнула повітря.Акур стисло посміхнувся .
— Відверто, як завжди.
— Інакше не вмію, — відповіла вона.
Коли машина нарешті зупинилась біля будинку, першою заговорила Лана:
— Анеє, дякую тобі за компанію, люба. Поїздка була легшою завдяки тобі, — вона ледь усміхнулась і, не чекаючи відповіді, додала поспіхом: — Я, мабуть, забіжу… е-е, у будинок. Ти ж знаєш, чай й дорога — не найкраще поєднання.
Вона підморгнула, притискаючи до себе Ліссу, і поспішила до дверей.
— Тільки не зникайте тут, — кинула вона на ходу, явно намагаючись розрядити напругу.
Двері зачинилися, і тиша стала глибшою. Лишилися лише вони — Акур і Анея.
Він сидів за кермом, не заглушивши мотор, просто дивився кудись уперед.
Вона вже взялася за ручку дверей, але він нарешті заговорив:
— Ти справді вважаєш, що мені варто триматись осторонь?
Анея обернулась.
— Думаю, це було б мудро, — відповіла вона рівно.
— А якщо я не вмію бути мудрим, коли йдеться про тебе? — тихо, але гостро кинув він.
Вона зітхнула, розвернулась від нього
— Тоді тобі варто потренуватись.
Його губи ледь сіпнулись у напівусмішці.
— Ти змінилась, — прошепотів він.
— Ні. Просто перестала дозволяти іншим вирішувати, ким я маю бути, — спокійно сказала вона, виходячи з машини.
Вона рушила до будинку, навіть не глянувши на нього.
Акур залишився сидіти, дивлячись їй услід. Тиша давила, а в грудях щось кололо — ревнощі, лють, і те дивне, нестримне бажання, яке він волів випустити на волю .
На сидінні лишився її телефон.
Екран спалахнув світлом повідомлення:
Авен:
«вибрати не можу, рятуй»
Акур здавив телефон в руці, спостерігаючи, як Анея впевнено прямує до дверей і закриває їх за собою. Його погляд затримався на замкнених дверях, а потім він тихо промовив сам до себе:
— Добре… тоді я завітаю до тебе. Мені є причина. І жоден Авен не захоче заходити на чужу територію після мене.
Він похитав головою, напружено посміхнувся — частина його була задоволена, але частина не могла прийняти цей виклик.
— Моя територія — там, де ти, — тихо промовив він. — Але, схоже, мені доведеться повчитися шанувати твої правила.
Акур підійшов до дверей, натиснув кнопку дзвінка. Дзвінок лунав різко і впевнено. За дверима було чути важкий подих, а потім звук кроків.
Двері відчинилися, і Анея, злегка здивована і невдоволена, зиркнула на нього:
— Що тобі треба?
Акур нахилився трохи вперед, помахав перед її обличчям її ж телефоном, мовлячи з легкою зухвалістю:
— Здається, ти забула, кому цей телефон належить.
Не чекаючи відповіді, він ступив у будинок, свідомо повільно оглядаючи все навколо. Його очі ковзали по кімнаті, ніби досліджуючи територію, але кожен рух був продуманий — він хотів показати, що знає, де і що знаходиться, але водночас не переступає тонку межу дозволеного… поки що.
Анея відсунулась трохи назад, спостерігаючи, як Альфа розставляє свою присутність у її просторі, не кажучи ні слова, але наповнюючи повітря тишею, яку не можна було ігнорувати.
Його погляд спочатку зупинився на полиці з книгами, потім на столі, де стояла чашка. Він ніби навмисно затримувався на деталях, але очі весь час поверталися до Анеї.
Анея стиснула руки на грудях, зберігаючи спокійний вираз обличчя.
Він повільно зробив крок уперед, ближче до дивана, де вона стояла.
— Авен не може вибрати? Може, допоможемо йому? — Акур помахав перед нею телефоном, ледве стримуючи посмішку.
— Ти рився в моєму телефоні! ?— обурилася Анея. — Ти не мав права.
— Я не відкривав смс, вони самі висвітились, ти забула його в машині ,— скривив невинну гримасу Акур, тримаючи телефон високо.
— Віддай! — вона зробила крок уперед і потягнулася рукою впритул до нього .
Але Акур підняв руку ще вище, дражнячи її, і Анея пригала, намагаючись дістати телефон, але безуспішно.
— Віддай негайно! — голос її став напруженим.
— Ох, — тихо промовив він, зухвало посміхаючись. — Може, Авену варто допомогти, але хтось має показати йому, що на твою територію ліпше не сунутись.
— Ти знущаєшся! — відрізала вона.
— Можливо, — Акур нахилився трохи ближче, ковзнувши поглядом по її обличчю, — але Авен навряд чи ризикне, коли знає, що Альфа вже тут.
Анея червоніла від роздратування і від того дивного напруження між ними, намагаючись вирвати телефон із його руки.
Анея підскочила, схопивши телефон, і відчула, як його пальці міцно, але водночас легко стискають її долоню, не даючи вирвати гаджет. Їхні руки стикнулися, і в ту ж мить її тіло автоматично нахилилося ближче .Акур, відчуваючи це, нахилився у відповідь.
Їхні обличчя опинилися на відстані буквально в кілька сантиметрів. Вона відчула тепло його дихання, легкий запах шкіри, суміш солоного повітря і гіркого, знайомого аромату, що завжди огортало її під час його присутності. Серце стрибнуло, ніби хотіло вискочити з грудей, а дихання збилося, ставши уривчастим, різким, але одночасно немов синхронізованим з його.
Все навколо ніби перестало існувати. Ні телефон, ні кімната, ні грайливі слова — нічого. Було тільки вони і цей момент. Їхні серця билися в унісон.
Губи були на відстані дотику. Вона відчула, як його щелепа напружилася, і водночас він, як і вона, не міг відвести погляд.
Вони ще не торкнулися губами, але напруга між ними була такою, що здавалося, навіть повітря густішало.
Анея помітила, як його погляд м’яко змінюється. Він уважно стежив за нею, ніби намагався відчути її реакцію, дихання, навіть серцебиття.
Тепло його обличчя, аромат шкіри- усе це накладалося на відчуття глибокого магнетизму.
Анея втягнула повітря, і його змішане з власним диханням зробило момент ще інтенсивнішим. Їхні тіла були близько, але ще стримувалися, немов обидва знали, що перший дотик губ розірве невидиму завісу самоконтролю.
Він повільно провів пальцем по її зап’ястю, грайливо, але водночас уважно, відчуваючи кожен рух її шкіри.
І на мить час зупинився, світ здавався замкненим у цій миті, де не було місця нікому і нічому крім них.
Акур нахилився трохи ближче, його обличчя майже торкалося її, губи ледь відчутно наблизилися до її. Серце Анеї билося шалено, дихання перехоплювало, а кожен м’яз напружувався, немов весь світ зупинився лише для цієї миті.
І раптом — різкий писк телефону. Екран загорівся від нової смс, і цей звук пролунав як сигнал тривоги у їхній майже гіпнотичній тиші. Мить, що тримала їх у зачаруванні, розсипалася на дрібні шматки.
Анею охопило відчуття, немов холодна вода обдала тіло — вона різко схаменулася, видерла телефон з його рук і відступила на кілька кроків. Дотик Акура залишився на її шкірі, але тепер відчуття стало далеким, майже нереальним.
Вона стояла, тримаючи телефон, дивилася на нього і відчувала дивний суміш страху . У голові крутилася думка, яка її сама лякала: те, що сталося, не повинно було статися. Її серце ще билося шалено, а думки намагалися зібрати себе докупи, відчуваючи силу того, що сталося між ними.
Акур залишився на місці його очі не відводилися від неї. Вони мовчали -це була миттєва, невимовна правда про тяжіння, що вирвалося з-під контролю. Він стримував себе. Струни самоконтролю натягнулися до межі. Це не той момент ,щоб діяти . Вона сама, її межі — її правила. Навіть якщо все в ньому кричало :"вперед ,ти ж альфа ,її пара ,маєш право" , він знав: будь-який імпульсивний рух зараз зруйнує тонку межу, яку Анея встановила.
М’язи плечей залишалися напруженими, а руки, що тільки мить тому були так близько до неї, тепер спокійно опустилися. Він помітив її відступ. Вона сховала телефон між пальців, відступила на кілька кроків, і в її очах він побачив той самий блиск — суміш страху, здивування.
— Чорт, це було занадто близько,-тихо прошепотіла дівчина ,та Акур почув.
Вона відвернулась, зробивши вигляд, що перевіряє телефон, хоча екран давно згас.
— Ти... не мав права, — прошепотіла вона, не впевнена, до чого саме відносились ці слова: до того, що він рився в її речах, чи до того, що майже доторкнувся до її губ.
— Знаю, — відповів він чесно. — Не бійся мене, — додав він після паузи. — Я не зроблю того, чого ти не захочеш.
Анея ковтнула повітря, намагаючись упіймати думку, що розсипалась від його голосу.
Акур, щоб розрядити повітря хрипко мовив:
— Може... чаю?
— Там кухня, — різко кинула Анея, навіть не озирнувшись. — Самообслуговування.
Він ледь усміхнувся краєм губ, не ображаючись. Йому теж треба було відірватися від неї хоча б на хвилину.
Кроки його стихли в коридорі. Анея стояла нерухомо, стискаючи телефон, намагаючись збити серцебиття. Усе ще відчувала його подих на своїй щоці, тепло його пальців, той дивний, майже гіпнотичний погляд, у якому можна було потонути.
На кухні зашипів чайник. Акур повільно рухався, ніби в іншому світі. Пошарив по шафках, знайшов зелений чай. Коли розкрив упаковку, по кімнаті розлився м’який, спокійний аромат — неначе сама природа дихнула теплом. Він приготував дві чашки, але рука зупинилася.
Щось у ньому клацнуло.
Погляд мимоволі ковзнув угору — до верхньої шафи. Він не розумів, чому потягнувся туди, просто тіло діяло швидше за думку. Відчинив дверцята, і в ніс ударив знайомий, гіркувато-терпкий запах.
Трави.
Ті самі.
На мить він застиг. Внутрішній звір підняв голову, насторожено вдихаючи повітря. Потім — різкий рух. Висипав з коробки все, що там було, у пакет, що лежав поруч, і запхнув у кишеню.
Акур опустив погляд на дві чашки, вдихнув аромат і тихо, майже з іронією прошепотів:
— Ну що, вовчице... Чай готовий.
Погляд його ковзнув у бік дверей, за якими залишилась Анея. Він чув, як вона ходить по кімнаті, різко вдихає, немов намагається виштовхнути з себе їхню спільну мить.
Йому хотілося пожартувати, зняти напругу, але він знав — зараз це було б помилкою.
Надто свіже відлуння тієї недоторканної секунди, коли світ для них обох завмер.
Він поставив чашки на стіл, глянув на чай, що так і не встиг охолонути. Потім різко розвернувся й мовчки вислизнув за двері.Він ішов швидко, не озираючись, бо відчував: варто їй тільки глянути — і все, він видасть себе.
Пальці машинально стискали кишеню, де ховався пакет із травами.
“Не сьогодні,” — пробурмотів сам до себе.
У голові все ще стояв запах її шкіри, солодкий , що зводив його з розуму.
— Не зараз, — прошепотів він сам до себе, сідаючи у темний салон позашляховика.
Двигун загуркотів низько, глухо, і машина ковзнула з місця, прорізаючи тишу вузької вулиці. Акур мчав майже без світла фар, орієнтуючись інстинктом. Йому треба було відійти якнайдалі — за межі поселення, у місце, де вітер несе запах у протилежний бік.
Трави... ці присипляючі, гнилі рослини, що вбивали інстинкт, паралізували звіра всередині. Його дихання збивалося від люті.
Позашляховик виїхав на ґрунтову дорогу, розбиту дощами. Ліс прийняв його, наче тінь. Високі стовбури дерев, мов безмовні вартові, відступали перед ним.
Зупинившись на узліссі, він заглушив двигун. Тиша. Лише крики нічних птахів і подих вітру.
Витягнув пакет із травами. Запах ударив різко, неприємно — солодкувато-гнилий, схожий на трупну пряність.
— Ось ви де, — промовив він хрипло, витягуючи запальничку. — Не місце вам серед живих.
Полум’я ковтало сухі стебла, дим здіймався вгору, змішуючись із вітром.
Акур стояв і дивився, як вони згорають — до останнього листка, до попелу.
Його звір усередині нарешті трохи втих.Акур вдихнув на повні груди.
— Якщо хтось вирішив гратися з вовчицею... — промовив він низько, майже риком. — Даремно.
Двигун затих, Акур вийшов з машини, намагаючись стримати задоволеня — нарешті відчував, що зробив правильно.
Та варто було зробити крок до будівлі, як повітря різко сіпнулося.
Шльоп!
Гострий звук розітнув простір — і його щока спалахнула жаром.
Акур навіть не встиг зреагувати, як побачив її.
Перед ним стояла Анея. У руках — куртка, яку вона, мабуть, схопила нашвидкуруч. Волосся вибилось із хвоста, очі блищали від злості.
— Ти! — вона ледь не задихалася від емоцій. — Ти знову лізеш туди, куди тебе не кличуть!
— Ти… простежила за мною? — він знизив голос, але в куточках вуст тремтіла усмішка.
— Не смій сміятися! — вона знову зробила крок до нього.— Ти що собі дозволяєш? Шариш по чужій кухні, забираєш речі, потім йдеш ?
— Ти поводишся, як… як хижак!
— А ким я є, як не ним? — його голос став глибшим, але без загрози.
Вона замовкла, але тільки на мить.
— Ти не мав права копирсатися в моєму домі! —
— Я врятував тебе, — відповів він тихо. — Може, вже час перестати бачити в мені ворога?
Анея спалахнула поглядом. Він говорив без гніву, без звичної сили — просто твердо.
— Я не просила про це, — видихнула вона.
— І все одно... — прошепотів він, нахиляючись ближче. — І я зроблю все,щоб ти зрозуміла ,ким являєшся мені .
— Я тобі ніхто ,зрозумів ! Більше не торкайся моїх речей, — прошепотіла вона, відступаючи на крок.
— Добре, — погодився він. — Але тільки якщо ти пообіцяєш не тікати від мене.Зухвала вовчиця.
Її щоки стали ще червоніші.
— Іди до біса, — буркнула Анея і пішла повз нього, та він лише тихо хмикнув, дивлячись їй услід.
«От і добре. Значить, не байдужа», — подумав Акур, торкаючись щоки, де досі пекло від її ляпаса, і вперше за довгий час усміхнувся щиро.
Вона йшла, майже ковтаючи кроки, не обертаючись. Куртка сповзала з плеча, волосся вибивалося з хвоста, але Анея навіть не помічала — у грудях усе кипіло. Кожен його погляд, кожне слово відлунювало в ній, наче виклик.
Акур стояв, спостерігаючи, як вона віддаляється. Усмішка з його обличчя поступово зникла .
Його звір задоволено ворухнувся всередині, відчуваючи її запах, відчуваючи, що нитка між ними знову натягнулась — жива, гаряча, небезпечна.
Він зробив кілька кроків услід, але не пішов далі — зупинився, даючи їй простір.
Він підняв голову вгору, вдихаючи ніч, і тихо мовив:
— Якщо хтось торкнеться її ще раз — на цей раз я не зупинюсь.
Ранкове повітря було прохолодним і свіжим. Анея, кутаючись у спортивну куртку, відчинила двері й вийшла на ґанок.
Вона тільки зробила крок — і завмерла.
Навпроти, біля будинку подруги , стояв Акур. Білий дим повільно здіймався вгору з його сигарети, розчиняючись у світанку. Він виглядав спокійним, навіть розслабленим — руки в кишенях, погляд спрямований просто на неї.
— Доброго ранку, — сказав він тихо, без тиску.
Вона мовчки втупилася в нього кілька секунд.
Світло світанку падало на його обличчя, підкреслюючи різкі риси, скуйовджене волосся, трохи помяту сорочку. Він виглядав занадто... справжнім.
І саме це розлютило її ще більше.
Анея подумала , чому взагалі стоїть тут, і різко рушила .
Він проводив її поглядом, не рухаючись.
— Рано сьогодні, — кинув навздогін.
— На відміну від деяких, я працюю, — відповіла вона, навіть не обернувшись.
Вона спіткнулася, але швидко відновила рівновагу.
Вітер підняв кілька сухих листків і кинув їх до ніг дівчини .
Акур випустив останню хмару диму, погасив сигарету об металеву урну і тихо, сам до себе, промовив:
— Принаймні, розмовляє зі мною. Уже прогрес.
Він ще кілька секунд дивився їй услід — як вона йшла швидким кроком, як нестримно жестикулювала, немов сперечалася з кимось у голові.Куртка спадала з плеча, в хозяйва собак нетерпляче тягнули повідки в руки Анеї.
Акур стояв, не рухаючись, повільно випускаючи дим другої сигари. Вона відчувала його погляд спиною — теплий і водночас холодний, такий, що змушував серце битися швидше.
Анея швидко перейшла дорогу, зупинилася біля двору.
— Джессі, ходи сюди, моя хороша, — покликала лагідно, і з хвіртки вже бігла золотиста лайка. Потім ще один будинок, ще один хвіст, ще один дзвінкий гавкіт.
Вона механічно виконувала звичні дії — перевіряла нашийники, фіксувала повідки, рахувала своїх «підопічних». Але думки все одно повертались до вчорашнього вечора.
Його очі, темні й уважні, як ніч перед грозою. Його рука, що торкнулась її пальців. І те, як вони стояли зовсім близько… майже.
Майже.
Анея похитала головою, наче хотіла вибити спогади з пам’яті.
— Дурепо, — пробурмотіла сама до себе, смикаючи повідки.
Собаки, збуджені її тоном, загавкали, і це допомогло трохи зібратися. Вона дісталася до парку, де ранковий туман ще стелився поміж дерев. Десь неподалік воркували голуби, скрипів гойдалковий ланцюг.
Саме тоді задзвенів телефон.
На екрані висвітився Авен.
— Привіт, красуне, — почувся знайомий голос. — Ти вже на ногах?
— Я завжди на ногах, — всміхнулася вона, намагаючись не показати, як їй стало тепліше від його тону.
— Оце я розумію, дисципліна, — засміявся він. — Слухай, я подумав… може, сьогодні після роботи підеш зі мною в кафе? Є там місце з найкращими тістечками, обіцяю.
— Ти мене тістечками купуєш? — усміхнулася вона, відчуваючи, як напруга повільно спадає.
— Якщо спрацює — так, — відповів він, жартівливо. — Я заїду за тобою після школи, гаразд?
— Гаразд, — тихо сказала вона. — Буду чекати.
Коли дзвінок закінчився, Анея ще мить тримала телефон у руці. Усмішка сама з’явилася на обличчі.
І вперше за ранок вона відчула, що може видихнути.
Але коли повернула голову, їй на мить здалося, що між дерев майнув темний силует.
Наче хтось стояв і спостерігав. Та нікого там не було.
Вона вигулювала собак, намагаючись не думати ні про вчора, ні про те, що могло бути. Холодний ранок поступово прогрівався — сонце виринало крізь гілля, і навіть туман здавався м’якшим. Пси грайливо скакали біля ніг, гавкали на ворону, а Анея, усміхаючись , сама не помічала, як дихання вирівнюється.
Коли останню собаку повернула господарці, вона майже бігла додому. Пальці тремтіли від холоду, а серце — від якогось дивного, легкого хвилювання.
Душ був коротким, але освіжаючим. Гаряча вода змивала залишки думок, разом із ними — і напруження.
Вона витерлась рушником, зібрала волосся у недбалий пучок і підійшла до шафи. Пальці ковзнули між речами, поки не торкнулися легкої сукні — світлої, з м’якої тканини. Поверх неї — піджак, щоб виглядати стримано, але водночас по-жіночому.
— Сьогодні буде гарний день, — прошепотіла сама собі, вдихаючи аромат парфумів.
Вибігши на вулицю, Анея на мить зупинилась біля хвіртки. Погляд мимоволі ковзнув убік — до будинку Лісси.
Вона завжди щоранку забігала туди, хоч би на хвилину, обмінятись парою слів з Ланою, узяти каву чи поскаржитись на погоду.
Але не сьогодні.
Не сьогодні, — повторила подумки.
Не хотіла знову зустріти його.
Телефон коротко задзвенів — повідомлення від батьків.
«Як ти? Не захворіла? Все добре?»
Анея швидко набрала у відповідь:
«Все добре, не хвилюйтесь »
І, ковтнувши повітря, побігла до школи.
Сонце вже повністю піднялося, світло торкалось облич, тротуарів, дерев.
Так, сьогодні день мав бути гарним. Вона вирішила це твердо.
Колеги зустрічали Анею усмішками та теплими словами, хтось заздрісно шепотів про її зачіску, хтось — про стильний піджак. Навіть сам директор не втримався і з легким компліментом промовив:
— Сьогодні виглядаєш особливо чудово, Анея. День одразу став кращим!
Робочий час пройшов швидко: нарада, уроки, телефонні дзвінки — і раптом вже обід, а потім миттєво вечір. Анея відчувала, що день був якимось особливим, але ще не знала чому.
Вийшовши зі школи, вона одразу помітила його. Біля красивої машини, що блищала на сонці, стояв Авен. Він спокійно спирався на капот, тримаючи в руках чудовий букет. Колеги, які випадково проходили повз, шепотіли:
— Ого, а хто цей красунчик?
Анея ж без слів кинулась йому назустріч. Авен зустрів її сяючою усмішкою, не міг стримати захоплення:
— Вау, ти сьогодні неймовірно гарна. Моє серце не витримає такої краси. Треба на тобі женитись, поки не вкрали з-під мого носа таку красу!
Анея засміялася, трохи розгублено, але в очах її заграла тепло і щастя. Вітер обігнав їх, легкий аромат квітів розлився навколо.
Авен відкрив двері машини, відкинувши їх широко і з легким жестом запрошуючи Анею:
— Сідайте, красуне.
Вдячно посміхаючись, вона простягла руку, щоб він допоміг їй обережно сісти на пасажирське сидіння спереду. Анея зручно вмостилася, тримаючи букет на колінах, і чекала, поки Авен оббіжить капот і сяде на водійське місце.
Машина тихо рушила вулицею. М’який шум двигуна і відлуння їхніх кроків залишалися позаду. Авен відчував легке хвилювання, але голос у нього був спокійний і теплий:
— Знаєш… — почав він, дивлячись на дорогу, — коли я був малим, я часто приходив в кафе ,яке тебе везу ,з нянею. Вона годинами читала мені казки, а я сидів, попиваючи какао, і мріяв… мріяв одного дня привезти сюди когось особливого.
Анея слухала його, і всередині неї розцвів теплий подив. Очі її світилися від захоплення, вона тихо посміхалася, насолоджуючись кожним словом. У його голосі було стільки щирості й дитячої мрії, що її серце мимоволі тремтіло від ніжності.
— І тепер, — додав Авен з легкою усмішкою, — ця мрія нарешті здійснилася.
Очі Анеї сяяли від захоплення, а на губах грала усмішка, що видавала її щиру радість. Мить була спокійною, але наповненою чимось глибоко особистим .
Коли вони приїхали, Авен акуратно загальмував біля невеликого, затишного кафе. Він вийшов першим, щоб відкрити двері для Анеї. Усередині було тепло, мов маленький острівець затишку серед міської метушні.
Диванчики м’яко обіймали гостей, на підвіконнях стояли квіти, що ніжно пахли весною. Свічки мерехтіли теплим світлом, кидаючи м’які відблиски на стіни. Пледи були акуратно складені на спинках диванчиків , запрошуючи загорнутися в них і забути про все інше.
Анея зробила глибокий вдих — тут було так спокійно і приємно, що серце злегка завмерло від задоволення. Авен простяг їй руку, допомагаючи обережно сісти на один із диванчиків. Вона сіла, і почувалася, ніби вони потрапили в маленький, затишний світ, де існували тільки вони двоє.
Світло свічок грало на її волоссі, а Авен, помітивши це, злегка посміхнувся. Вони обмінялися поглядом, який говорив більше за слова.
Авен присів навпроти Анеї, розклавши перед собою меню, але погляд його постійно повертався до неї.
— Що будеш пити? — тихо запитав він, голосом, що ледь порушував затишок навколо.
— Горіхове какао… — відповіла Анея, трохи сором’язливо.
— Колись я жив у цьому районі? — почав Авен, колись я замовляв завжди какао ші мріяв, що колись привезу сюди когось особливого…
— І тепер ця мрія здійснилася? — тихо промовила Анея, посміхаючись, і в її голосі відчувалося щире захоплення.
— Так, — відповів він із посмішкою. — Але чесно кажучи, я тоді навіть не уявляв, що ця людина буде настільки прекрасною, що серце калататиме шалено з першого погляду.
Анея трохи розгубилася і сміялася, відчуваючи, як тепло розливається всередині.
— А ще пам’ятаю, — продовжив Авен, — що одного разу ми затрималися тут допізна. Вона читала «Маленького принца», а я пив какао, весь час дивлячись у вікно. Мені тоді здавалося, що цей маленький світ навколо мене — найкращий на Землі. І ось тепер, сидячи тут з тобою… я розумію, що він став ще кращим.
Анея слухала його, відчуваючи, як серце щемить від ніжності.
— Я й не думала, що твої спогади можуть бути такими теплими, — тихо сказала вона. — Мені здається, я можу відчути те саме, що ти відчував тоді.
Вони продовжували розмову, сміялися над дрібними історіями, ділилися спогадами з дитинства, і з кожним словом відчували, що цей момент — особливий, ніби час навколо зупинився, залишивши їх двох у маленькому світі затишку і тепла.
-Ваше какао,- усміхнулась дівчина .
Офіціантка обережно поставила на стіл какао, але в цей момент хтось ненароком зачепив її — і гарячий напій пролився на штани Авена.
Він миттєво підскочив, обличчя почервоніло від злості:
— Що це за нахабство?! — закричав на офіціантку, розмахуючи руками.
Анея аж відступила, шокована такою реакцією. Вона вперше побачила його таким розлюченим.
Та раптом вона почула знайомий голос, сповнений легкої іронії:
— Оу, вибачте… мені так незручно, я такий неохайний.
Анея аж застигла — це був Акур. Серце стукнуло, а підсвідомо вона відчула, що все стало зрозумілим: він навмисно це зробив.
Авен, ще обурений, пішов за офіціанткою в прибральню, щоб хоч якось виправити ситуацію з мокрими штанами.
Анея озирнулася, щоб подивитися на нього, і помітила, як Акур без жодної сором’язливості сів на місце Авена, легко спершись на стіл.
— Ти! Ти навмисно це зробив! — злісно шипіла Анея, але її серце все одно калатало від змішання роздратування і несподіваного хвилювання.
— Я? — виглядав зовсім невинно Акур, піднімаючи брову і додаючи награної іронії: — Випадково… зовсім випадково.
Він обвів поглядом Анею.
— Бачу, гарно проводиш час… — почав він, обережно підштовхуючи її словами до емоційної реакції. — Коли Лісса вередує, ти так розслабляєшся, що навіть забуваєш про крихітку…
Анея нахмурилася, відчуваючи, як у грудях піднімається злість і роздратування. Але водночас у ній пульсував внутрішній страх і розгубленість: чи справді він робить це навмисно, чи лише грає з нею?
Анея нахмурилася, намагаючись приборкати злість і здивування:
— Що ти тут робиш?
Акур, розслаблено спершись на стіл і посміхаючись, відповів:
— Прийшов попити каву… а ти?
— Я… — Анея відвела погляд, намагаючись не показати, що його присутність її нервує, — тут з Авеном.
Акур ледь нахилився вперед, його очі блищали легкою іронією і холодною грацією:
— З Авеном, так? — голос став трохи тихішим, але в кожному слові відчувалася легка маніпуляція. — Я бачу, ти так розслабилася, що навіть забула про Ліссу. Мабуть, вона зараз чекає тебе, а ти тут… насолоджуєшся кавою?
Анея мимоволі відсахнулася, відчуваючи, як її серце трохи стискається.
— Це не… не так, — сказала вона швидко, намагаючись відштовхнути його слова.
Акур злегка посміхнувся, ледве торкнувшись пальцем її руки на столі:
— Знаєш, я розумію… Але іноді варто подивитися правді в очі.
Анея мовчки відсахнула руку, напружено дихаючи. Вона відчула, як його маніпуляція діє — і як водночас виростає бажання протистояти йому.
— У Лісси є батьки, я не можу весь час її відвідувати, — відповіла Анея, намагаючись пояснити, але в її голосі вже чути було захисну нотку.
— Але ти важлива в її житті з перших днів. Лана не могла дозвонитись, ти вимкнула телефон, щоб провести час з Авеном? — Акур дивився на неї так, ніби саме ця дрібниця могла зруйнувати все.
Анея дістала телефон, подивилась на нього — розрядився. Винувато подивилась на альфу. Так, він тріумфував.
— Телефон розрядився.
— Нічого, добре, що я випадково натрапив на тебе. Давай завезу тебе до крихітки, бо Лана вже зрозуму сходить, не знає, що з малою робити. Сказала, тільки ти завжди справляєшся в такі моменти.
— Я не... — замешкалась дівчина. — Добре, треба сказати Авену.
— Не переживай, ти йди до моєї машини, — дав ключі , — і чекай, я його попереджу.
— Дуже кмітливо, та я сама це зроблю. — Анея стискала губи, намагаючись зберегти спокій.
Акур лише злегка усміхнувся, ніби бавлячись.
— Ти хочеш знайти в чоловічий туалет? Не думаю, що чоловіки зрадіють тобі. Не те місце .
Анея засумнівалася, але вона зібралася і вимовила:
— Добре. Та не наговори йому гадостей.
Акур залишив дівчину без права вибору і попрямував до вбиральні. Його посмішка змінилась на гримасу, як тільки відійшов. Вовк у ньому лютував від ревнощів — рвався на волю розірвати конкурента.
Він майже вибив двері чоловічої вбиральні і зайшов туди різко:
— Вийдіть! — грізно прогремів.
Чоловіки розбіглися в страху, лиш Авен залишився — він намагався досушити штани і привести себе в порядок.
У Акура рука почала трансформуватися: напівлюдська, напіввовча, м’язи напружилися. Він підійшов, схопив Авена за шию і притиснув до стіни так, що той завис у повітрі.
— Вона МОЯ! — проричав Акур, його голос був наповнений первісною люттю. — Побачу поряд ще раз — відірву те, чим роблять дітей. Затямив?! Щоб духу біля неї не було і ніяких смс чи дзвіночків зранку.
Авен задихався, очі розширились від шоку й болю.
— Відпусти...
На мить він відпустив Авена. Той упав на підлогу, кашляючи й схопившись за шию. Акур глибоко вдихнув, очі ще палали. Його рука поступово повернулася до людської форми.
Він різко відвернувся і вийшов, лишивши за собою важкий запах страху і розбиті межі.
Акур натягнув легку усмішку, що ледь приховувала залишки люті, і пішов до своєї впертої вовчиці.
Анея нервово сиділа на передньому сидінні, поглядаючи на двері кафе, де ще недавно вирувала напруга.
Акур швидко обійшов позашляховик і сів за кермо. Двері з глухим клацанням зачинилися, і машина рушила з місця.
Двоє мовчали, ніби переварюючи все, що сталося. Анея тримала букет на колінах, періодично дивлячись у вікно, а Акур час від часу кидав на неї погляд — легкий, але пильний. Його уважність здавалася майже фізичною, і вона відчувала, що не має права на втечу або відступ.
Вулиці змінювалися швидко, але мовчання між ними було важким і наповненим непорушною напругою. Нарешті вони під’їхали до будинку Лани. Анея побачила знайоме подвір’я, тихий садок і двері, за якими крихітка чекала на неї.
— Все добре, — спокійно сказав Акур, відчинивши двері. — Я попередив Авена .
Анея ще раз глибоко вдихнула, обережно вийшла, відмовляючись від його руки ,беручи з собою сумку та букет. У цей момент вона відчула дивне поєднання полегшення і тривоги — адже зовсім скоро доведеться пояснити все Авену, але зараз головне було дістатися Лани та крихітки.
Його легка усмішка повільно зникла, очі стали серйознішими. Вовк всередині нього ще бурчав, але зараз він був змушений тримати себе під контролем — принаймні поки Анея була поруч.
Двері будинку відчинилися ще до того, як Анея встигла підійти. На порозі стояла Лана — злегка розпатлана, з червоними очима, але полегшення в її погляді було щирим.
— Нарешті! — видихнула вона й майже одразу усміхнулась. — Я вже думала, що сама з’їду з глузду. Вона не заспокоюється від обіду, кличе тебе.
— Вибач, — тихо сказала Анея, знімаючи куртку. — Телефон розрядився, я не знала…
Лана махнула рукою, але в її очах промайнула цікавість — і трішки здогад:
— Не знала, чи не хотіла знати? — запитала з хитрою усмішкою, хоч голос залишався лагідним.
Анея лише знітилась, не маючи сил ні пояснювати, ні виправдовуватись.
— Де вона?
— У кімнаті, знову заснула на ковдрі.
Анея тихо ступила в дитячу. На підлозі, під пледом, спала маленька Лісса — щічка вперлась у подушку. Її дихання було рівним, але час від часу вона стискала пальчики, наче шукала когось уві сні.
Анея опустилась поруч, ніжно погладила волоссячко дівчинки.
— Пробач, крихітко… — прошепотіла ледь чутно. — Я більше не залишу тебе надовго.
Дитина тихо зітхнула, і на вустах її з’явилася крихітна усмішка. Анея сиділа ще кілька хвилин, просто слухаючи цей спокій, який повертав її до себе.
У дверях з’явилась Лана з чашкою чаю:
— Я зробила тобі чай. Ти виглядаєш так, ніби щойно пройшла бурю.
— Так і є, — сумно посміхнулась Анея. — І здається, буря ще не закінчилась.
— Це через нього? — тихо спитала Лана, сідаючи поруч.
Анея мовчки кивнула.
— Знаєш, — промовила Лана, — іноді ті, хто нас охороняють, не помічають, як перетворюють захист на клітку.
Анея гірко посміхнулась.
— Він не розуміє, що я не річ, не трофей.
— Отож. І поки в тобі все плутається, він виграє, — м’яко, але твердо відповіла Лана. — Пам’ятай, крихітка дивиться на тебе. Вона має бачити сильну жінку, а не полонянку.
Анея підвела очі — в них загорівся тихий, але рішучий вогник.
—Дякую,що розумієш мене.
— Ми ж подруги ,хто як не я,-посміхнулась Лана.-Зубки, — тихо сказала вона, — ці кляті зубки мене доконають. Даріан поїхав на два дні у відрядження, я навіть не знаю, як витримаю ніч. Вона майже не спить…
Анея ніжно погладила малу по щічці.
— У тебе це виходить краще, ніж у мене, — сумно зітхнула Лана. — Ти завжди знала, як її заспокоїти. Може… залишишся сьогодні? Хоч одну ніч. Я трохи перепочину, а ти побудеш з нею.
Дівчина зам’ялася, подумки шукаючи відмовку.
— Я… — вона не встигла закінчити, бо Лісса знову заплакала.
Анея взяла дитину на руки, і світ знову звузився до маленької голівки на її плечі, до теплого подиху біля шиї.
— Добре, — нарешті мовила тихо. — Я залишусь.
Лана вдячно кивнула, а Анея навіть не помітила, як забула про все — про розряджений телефон, про Акура, про те, що він десь там ...
— Дякую, — зітхнула Лана з полегшенням, спершись на одвірок. — Ти мене просто рятуєш, Анеє. Я піду прийму ванну… якщо засну там — не буди.
— Добре, — м’яко усміхнулася дівчина.
Анея залишилась наодинці з Ліссою. Малеча спочатку заплакала, звиваючись у ковдрі, але щойно почула її голос — притихла.
— Все добре, маленька, я поруч, тшш, — прошепотіла Анея, заколисуючи дитину. — Ці міцні клики мучать тебе, так? А ти свою матусю… Нічого, ще трішки — і зубки проріжуться. Ти станеш трошки дорослішою, і з кожним разом буде легше.
Її голос був теплий у ньому стільки ніжності, що навіть повітря навколо, здавалося, дихало спокоєм.
Акур стояв у тіні дверей, мов примара. Він не знав, скільки вже так дивиться — хвилину, дві, чи вічність. Його погляд ковзав по ній: по руці, що тримала немовля; по ніжних рисах обличчя, що світилося добротою; по лагідній посмішці, яку він бачив не для себе.
І щось усередині нього стискалося, ледь не рвалося назовні.
Він хотів підійти — торкнутись, обійняти, поцілувати її в маківку, відчути, як вона схилиться ближче, як прийме його. Але ця мить ще не прийшла.
Замість радості — гірке відчуття ревнощів.
До Лани. До цієї дитини, яка викликала її ніжність.
До кожного, хто отримував те, чого йому — вовку — так бракувало.
Він стискав кулаки, вдихаючи її запах, терпкий і теплий, повний життя. Його вовк гарчав тихо, нетерпляче.
«Їй потрібен час, — подумав Акур. — Вона ще не готова. Без трав вона не витримає довго… Її вовчиця прокинеться — і тоді сама потягнеться до мене».
Його губи склалися в ледь помітну, майже сумну посмішку.
Він ще трохи постояв, а тоді тихо пішов, залишивши Анею , де вона колихала дитину — і, не помічаючи цього, зцілювала щось глибоко в ньому.
Минуло трохи більше години. Дитячі схлипування давно стихли, і в домі панувала тиха ніч. Акур не витримав — повернувся перевірити, чи все гаразд.
Він тихо відчинив двері. У напівтемряві ледь відсвічувало світло нічника. На ліжку спала Анея, обережно притискаючи до себе маленьку Ліссу. Дитина мирно сопіла, притулившись до її грудей.
На обличчі Анеї лежав спокій — такий глибокий, що від нього защеміло в грудях.
Акур зробив кілька кроків ближче, аби вкривати їх пледом. Його пальці ледь торкнулися її плеча — м’яко, щоб не розбудити.
Він опустився поруч і просто дивився.
Світло тремтіло на її обличчі, підкреслюючи лінію вилиць, спокійні вії, розслаблені губи.
Такою він міг бачити її колись кожен день — зовсім поруч. Але втратив. Втратив, коли вона була за крок, і все ж опинилась на відстані тисяч кілометрів, у чужому світі, з чужими спогадами не про нього.
Він більше не допустить цього.
Не віддасть.
Нікому.
Доля з’єднала їх вдруге — і хай би навіть проти її волі, проти розуму — він усе одно дякував за цей шанс.
Він сидів мовчки, вдихаючи її запах, відчуваючи, як усередині стихає той скажений вовк, що рвався до неї. У цій тиші йому було спокійно, навіть якщо на мить.
Раптом за спиною почувся м’який подих.
— Вона гарна, правда? — тихо мовила Лана, стоячи в дверях.
Акур навіть не озирнувся одразу.
— Гарна, — відповів низько, тихо. — І небезпечна. Для мене.
Лана усміхнулась сумно, опершись об одвірок.
— Ти змінився, брате. Раніше в твоїх очах було тільки полювання. А тепер — страх втратити.
Акур підвів на неї погляд — важкий, але живий.
— Я вже втрачав її. І більше не хочу.
Вона кивнула, вдивляючись у його обличчя.
— Тоді не лякай. Не тисни. Дай їй час.
Він зітхнув, поглянув на Анею ще раз, торкнувся її волосся кінчиками пальців.
— Час... — прошепотів.
Лана мовчки вийшла, лишивши його в тиші, де чулося тільки рівне дихання двох сплячих — і биття серця, що вперше за довгий час билося .
— Хоч я й не проти прогулянок, але сюди я навряд чи потраплю завтра. Ми ж тут лише на відпочинку, — вона склала руки на грудях і додала з легким викликом: — Якщо тільки не плануєш чекати мене під водоспадом до наступної нагоди.
Авен засміявся — низько, щиро, так, що навіть повітря навколо стало теплішим.
— О, то я б, мабуть, не здивував нікого — так зачарувався, що міг би й не помітити, як сонце зійшло б знову.
Він потер потилицю, трохи зніяковіло, але з усмішкою:
— Добре, тоді біля твого будинку. Обіцяю — без водоспадів з нормальним шляхом назад.
— І без спроб заманити мене до “таємного місця,— кинула вона, ледь стримуючи сміх.
— Ні, тільки чай і приємна компанія. Може, навіть печиво, якщо поведешся чемно.
— Чемно? — перепитала Анея, стискуючи губи, щоб не розсміятись уголос. — Це з якого моменту дівчата мають бути чемними?
Авен розвів руками:
— Тоді я приречений. Бо з такими очима, як у тебе, я навряд чи зможу щось вимагати.
— Не треба проводжати, — усміхнулась вона, коли вони вийшли на стежку. — Мої друзі... не зрозуміють. Та й... мені не хочеться пояснень.
Авен здивовано звів брови, але не наполягав.
— Тоді я зроблю вигляд, що й не проводжав, — жартома сказав він. — Просто випадково стою на тому ж шляху.
Анея розсміялась.
— От і добре. Та й ти, здається, любиш гуляти сам.
— Любив, — хитро примружився він. — До сьогодні.
Її усмішка стала м’якшою, теплою.
Анея йшла стежкою до будинку, ледь притискаючи долоню до грудей — серце билося дивно швидко. Повітря здавалось теплішим.
Та щойно дівчина наблизилась до подвір’я, легкість почала танути.
Біля будинку стояли Акур і Лана. Лана тримала брата за руку, щось тихо йому говорила, намагаючись вгамувати, але він виглядав, наче вулкан, який ось-ось вибухне.
Коли вони обернулися до неї, Анея відчула, як напружується повітря.
— Анея, люба, де ти була? — першою озвалась Лана, удавано лагідно. — Ми вже хвилювалися.
— Лісса заснула, — спокійно відповіла дівчина. — Я вирішила прогулятись.
— Ознайомилась із краєвидами? — глухо кинув Акур, очі — як перед бурею.
Лана натягнула усмішку, стиснувши братову руку ще міцніше.
— Ми знали, що ти не заблукаєш, — солодко промовила вона. — Головне, що все добре.
Анея кивнула, але в очах залишився блиск.
Сьогодні вона дозволила собі робити те, що сама хотіла. І ніхто — навіть Акур — не мав влади над цим.
— Ми вже зібрали речі, — тихо, але чітко мовила Лана, дивлячись на неї . — Якщо ти готова, можемо вирушати. Уже вечоріє.
Вона зробила паузу й додала, наче між іншим:
— Повезе нас Акур. Даріан поїхав супроводити начальника, його ще треба відвезти додому.
Анея ледь кивнула, не змінюючи виразу обличчя.
— Звісно. Я зараз.
Її голос був рівний, майже байдужий.
— Не барись, — кинув він сухо й відвернувся до машини.
Лана, намагаючись розрядити напругу, зробила крок ближче й торкнулася Анеї за плече:
— Дорогою поговоримо, гаразд? Ти така гарна сьогодні... — усміхнулась вона, але очі залишались настороженими.
Анея кивнула ще раз — коротко, мов тінь.
Їй було байдуже, що подумає Акур, але не могла не відчути, як важко стало дихати після того короткого, пронизливого погляду.
Вона знала — поїздка буде довгою. І мовчання в машині теж.
Машина рухалася мовчки. За вікном вечірнє небо повільно тануло в сутінках, ліниво тягнуло за собою тіні дерев. У салоні чути було тільки шум двигуна та рівне дихання Лани з Ліссою , які сиділи позаду й намагалися заснути.
Анея дивилась у вікно, стискаючи руки на колінах. Вона намагалася не зустрічатися з поглядом Акура.
Кожен кілометр здавався довшим, ніж попередній.
І раптом машина почала зупинятися просто посеред дороги. Гальма пискнули, колеса ковзнули по гравію. Лана схлипнула зі сну й підвела голову:
— Що сталося?..
— Все гаразд, — коротко кинув Акур, навіть не дивлячись у її бік. — Відпочивай.
-Акур...-але він не чув сестру.
Він заглушив двигун і вийшов з машини. Кілька секунд стояв біля дороги, вдихаючи прохолодне повітря, потім відчинив дверцята з боку Анеї.
— Вийди.
— Навіщо? — вона не поворухнулась.
— Просто вийди.
Його голос був спокійним, але в цій спокійності ховалося щось, що змусило її серце пропустити удар. Вона повільно ступила на узбіччя. Ніч уже спустилась , десь неподалік чувся цвіркун і легкий шум потоку.
— З ким ти гуляла? — спитав він просто. Без привітання, без підготовки.
Анея здригнулась.
— Я? З лісом, з вітром, з власними думками, — сухо відповіла вона.
— Не грай зі мною, — його голос став нижчим, хрипкуватим.
— То, може, це просто твоя уява, Альфо? — вона підняла голову, і в її очах промайнуло виклик. — Не все належить тобі.
Він зробив крок ближче. У темряві його погляд спалахнув, мов лезо.
— Я не забороняю тобі дихати. Але якщо хтось підійде надто близько — я...
Його щелепа стислась, а пальці ковзнули по дверцятах, ніби він стримував себе, щоб не торкнутись її.
— Ти навіть не уявляєш, із чим граєш, — прошепотів він.
— Зі свободою, — відповіла Анея, не відводячи погляду.
Повисла тиша.
Десь позаду в машині тихо зітхнула Лана.
— Сідай, — сказав Акур нарешті. — Дорога ще довга.
Вона сіла, але відчуття, що між ними щось змінилося, не полишало. Як повітря перед грозою.
Дорога знову потяглася мовчки. Ліс за вікном темнів.
Анея сиділа, спершись головою до скла, вдивляючись у далекі ліхтарі. Хотіла злитися з цим спокоєм, не думати, не відчувати, але кожен подих нагадував про нього ,Авена— його погляд, запах, ту зосереджену силу, що змушувала серце битися частіше.
Акур мовчав. Його руки впевнено тримали кермо, але щелепа була напружена, м’язи плечей — кам’яні.
Довго він мовчав. Та раптом, не відводячи погляду від дороги, заговорив:
— Знаєш, я колись думав, що можу контролювати все. Своїх, чужих, навіть себе. — Його голос звучав рівно, але в ньому чулось щось гірке. — А потім зрозумів… що найбільше втрачаєш саме тоді, коли тримаєш надто міцно.
Анея здивовано підвела очі. Таке з вуст Акура було неочікувано.
— І що ти втратив? — запитала вона тихо, навіть не думаючи, що скаже це вголос.
Він усміхнувся — коротко, без радості.
— Себе. — Потім додав майже шепотом: — І ту, кого мав захистити ...
— Не обов’язково бути рятівником, — сказала вона нарешті. — Іноді досить просто не ламати те, що ще живе.
Він перевів погляд на неї . Коротко, але достатньо, щоб у грудях стало тісно.
— Може, ти й права, — мовив він. — Але важко стояти осторонь, коли все в тобі кричить діяти.
Вона глянула у вікно.
— А іноді найсильніше — це просто… не втручатись.
— Може, колись навчиш мене цьому, Анеє.
— Не впевнена, що ти зможеш вчитися, — відказала вона . — Ти ж Альфа.
— І що з того? — він глянув на неї. — Альфи теж іноді хочуть, щоб хтось навчив їх бути просто людьми.
Вона не відповіла.
Телефон коротко пискнув. Вона глянула — і куточки її губ піднялися самі по собі.
«Красуне, який чай ти полюбляєш?» — прочитала вона. Нижче — фото: Авен, з тією ж безтурботною усмішкою, тримає в руках якусь пірамідку з чайних пакетиків.
Анея тихенько пальцем швидко набрала:
«Будь-який, головне — не з вовкулаками».
Натиснула надіслати.
Анея знову ковзнула пальцем по листуванню й зробила вигляд, що повністю занурена в телефон.
— Смішно щось? — кинув він рівним голосом.
— Угу, — відповіла спокійно. — Людські меми. Не думаю, що тобі буде цікаво.
Він не відповів. Лише стиснув кермо так, що побіліли кісточки пальців.
Лана, яка сиділа позаду мовчала, але краєм ока зиркнула то на брата, то на Анею .
— От і добре, що настрій повертається, — тихо порушила тишу Лана, вдивляючись у її профіль. — Може, зайдеш до нас на чай? У мене якраз є імбирний, твій улюблений.
Її голос звучав надто лагідно, щоб не бути натягнутим.
— Дякую, але ні , не сьогодні— відповіла Анея спокійно. — Хочу просто додому.
Лана зітхнула, кивнула, але не втрималась:
— Шкода.
— Тоді ми завітаємо до тебе на чай , — раптом кинув Акур, не відриваючи очей від дороги.
— Не варто, — коротко відказала Анея.
Він глянув на неї краєм ока:
— Чому ж? Ми ж усі друзі.
Вона повернулась до нього, її голос був рівний, але кожне слово — мов лезо:
— Тому що ти не бажаний гість у моєму домі. Не хочу, щоб після тебе там залишався твій запах.
Позаду Лана ковтнула повітря.Акур стисло посміхнувся .
— Відверто, як завжди.
— Інакше не вмію, — відповіла вона.
Коли машина нарешті зупинилась біля будинку, першою заговорила Лана:
— Анеє, дякую тобі за компанію, люба. Поїздка була легшою завдяки тобі, — вона ледь усміхнулась і, не чекаючи відповіді, додала поспіхом: — Я, мабуть, забіжу… е-е, у будинок. Ти ж знаєш, чай й дорога — не найкраще поєднання.
Вона підморгнула, притискаючи до себе Ліссу, і поспішила до дверей.
— Тільки не зникайте тут, — кинула вона на ходу, явно намагаючись розрядити напругу.
Двері зачинилися, і тиша стала глибшою. Лишилися лише вони — Акур і Анея.
Він сидів за кермом, не заглушивши мотор, просто дивився кудись уперед.
Вона вже взялася за ручку дверей, але він нарешті заговорив:
— Ти справді вважаєш, що мені варто триматись осторонь?
Анея обернулась.
— Думаю, це було б мудро, — відповіла вона рівно.
— А якщо я не вмію бути мудрим, коли йдеться про тебе? — тихо, але гостро кинув він.
Вона зітхнула, розвернулась від нього
— Тоді тобі варто потренуватись.
Його губи ледь сіпнулись у напівусмішці.
— Ти змінилась, — прошепотів він.
— Ні. Просто перестала дозволяти іншим вирішувати, ким я маю бути, — спокійно сказала вона, виходячи з машини.
Вона рушила до будинку, навіть не глянувши на нього.
Акур залишився сидіти, дивлячись їй услід. Тиша давила, а в грудях щось кололо — ревнощі, лють, і те дивне, нестримне бажання, яке він волів випустити на волю .
На сидінні лишився її телефон.
Екран спалахнув світлом повідомлення:
Авен:
«вибрати не можу, рятуй»
Акур здавив телефон в руці, спостерігаючи, як Анея впевнено прямує до дверей і закриває їх за собою. Його погляд затримався на замкнених дверях, а потім він тихо промовив сам до себе:
— Добре… тоді я завітаю до тебе. Мені є причина. І жоден Авен не захоче заходити на чужу територію після мене.
Він похитав головою, напружено посміхнувся — частина його була задоволена, але частина не могла прийняти цей виклик.
— Моя територія — там, де ти, — тихо промовив він. — Але, схоже, мені доведеться повчитися шанувати твої правила.
Акур підійшов до дверей, натиснув кнопку дзвінка. Дзвінок лунав різко і впевнено. За дверима було чути важкий подих, а потім звук кроків.
Двері відчинилися, і Анея, злегка здивована і невдоволена, зиркнула на нього:
— Що тобі треба?
Акур нахилився трохи вперед, помахав перед її обличчям її ж телефоном, мовлячи з легкою зухвалістю:
— Здається, ти забула, кому цей телефон належить.
Не чекаючи відповіді, він ступив у будинок, свідомо повільно оглядаючи все навколо. Його очі ковзали по кімнаті, ніби досліджуючи територію, але кожен рух був продуманий — він хотів показати, що знає, де і що знаходиться, але водночас не переступає тонку межу дозволеного… поки що.
Анея відсунулась трохи назад, спостерігаючи, як Альфа розставляє свою присутність у її просторі, не кажучи ні слова, але наповнюючи повітря тишею, яку не можна було ігнорувати.
Його погляд спочатку зупинився на полиці з книгами, потім на столі, де стояла чашка. Він ніби навмисно затримувався на деталях, але очі весь час поверталися до Анеї.
Анея стиснула руки на грудях, зберігаючи спокійний вираз обличчя.
Він повільно зробив крок уперед, ближче до дивана, де вона стояла.
— Авен не може вибрати? Може, допоможемо йому? — Акур помахав перед нею телефоном, ледве стримуючи посмішку.
— Ти рився в моєму телефоні! ?— обурилася Анея. — Ти не мав права.
— Я не відкривав смс, вони самі висвітились, ти забула його в машині ,— скривив невинну гримасу Акур, тримаючи телефон високо.
— Віддай! — вона зробила крок уперед і потягнулася рукою впритул до нього .
Але Акур підняв руку ще вище, дражнячи її, і Анея пригала, намагаючись дістати телефон, але безуспішно.
— Віддай негайно! — голос її став напруженим.
— Ох, — тихо промовив він, зухвало посміхаючись. — Може, Авену варто допомогти, але хтось має показати йому, що на твою територію ліпше не сунутись.
— Ти знущаєшся! — відрізала вона.
— Можливо, — Акур нахилився трохи ближче, ковзнувши поглядом по її обличчю, — але Авен навряд чи ризикне, коли знає, що Альфа вже тут.
Анея червоніла від роздратування і від того дивного напруження між ними, намагаючись вирвати телефон із його руки.
Анея підскочила, схопивши телефон, і відчула, як його пальці міцно, але водночас легко стискають її долоню, не даючи вирвати гаджет. Їхні руки стикнулися, і в ту ж мить її тіло автоматично нахилилося ближче .Акур, відчуваючи це, нахилився у відповідь.
Їхні обличчя опинилися на відстані буквально в кілька сантиметрів. Вона відчула тепло його дихання, легкий запах шкіри, суміш солоного повітря і гіркого, знайомого аромату, що завжди огортало її під час його присутності. Серце стрибнуло, ніби хотіло вискочити з грудей, а дихання збилося, ставши уривчастим, різким, але одночасно немов синхронізованим з його.
Все навколо ніби перестало існувати. Ні телефон, ні кімната, ні грайливі слова — нічого. Було тільки вони і цей момент. Їхні серця билися в унісон.
Губи були на відстані дотику. Вона відчула, як його щелепа напружилася, і водночас він, як і вона, не міг відвести погляд.
Вони ще не торкнулися губами, але напруга між ними була такою, що здавалося, навіть повітря густішало.
Анея помітила, як його погляд м’яко змінюється. Він уважно стежив за нею, ніби намагався відчути її реакцію, дихання, навіть серцебиття.
Тепло його обличчя, аромат шкіри- усе це накладалося на відчуття глибокого магнетизму.
Анея втягнула повітря, і його змішане з власним диханням зробило момент ще інтенсивнішим. Їхні тіла були близько, але ще стримувалися, немов обидва знали, що перший дотик губ розірве невидиму завісу самоконтролю.
Він повільно провів пальцем по її зап’ястю, грайливо, але водночас уважно, відчуваючи кожен рух її шкіри.
І на мить час зупинився, світ здавався замкненим у цій миті, де не було місця нікому і нічому крім них.
Акур нахилився трохи ближче, його обличчя майже торкалося її, губи ледь відчутно наблизилися до її. Серце Анеї билося шалено, дихання перехоплювало, а кожен м’яз напружувався, немов весь світ зупинився лише для цієї миті.
І раптом — різкий писк телефону. Екран загорівся від нової смс, і цей звук пролунав як сигнал тривоги у їхній майже гіпнотичній тиші. Мить, що тримала їх у зачаруванні, розсипалася на дрібні шматки.
Анею охопило відчуття, немов холодна вода обдала тіло — вона різко схаменулася, видерла телефон з його рук і відступила на кілька кроків. Дотик Акура залишився на її шкірі, але тепер відчуття стало далеким, майже нереальним.
Вона стояла, тримаючи телефон, дивилася на нього і відчувала дивний суміш страху . У голові крутилася думка, яка її сама лякала: те, що сталося, не повинно було статися. Її серце ще билося шалено, а думки намагалися зібрати себе докупи, відчуваючи силу того, що сталося між ними.
Акур залишився на місці його очі не відводилися від неї. Вони мовчали -це була миттєва, невимовна правда про тяжіння, що вирвалося з-під контролю. Він стримував себе. Струни самоконтролю натягнулися до межі. Це не той момент ,щоб діяти . Вона сама, її межі — її правила. Навіть якщо все в ньому кричало :"вперед ,ти ж альфа ,її пара ,маєш право" , він знав: будь-який імпульсивний рух зараз зруйнує тонку межу, яку Анея встановила.
М’язи плечей залишалися напруженими, а руки, що тільки мить тому були так близько до неї, тепер спокійно опустилися. Він помітив її відступ. Вона сховала телефон між пальців, відступила на кілька кроків, і в її очах він побачив той самий блиск — суміш страху, здивування.
— Чорт, це було занадто близько,-тихо прошепотіла дівчина ,та Акур почув.
Вона відвернулась, зробивши вигляд, що перевіряє телефон, хоча екран давно згас.
— Ти... не мав права, — прошепотіла вона, не впевнена, до чого саме відносились ці слова: до того, що він рився в її речах, чи до того, що майже доторкнувся до її губ.
— Знаю, — відповів він чесно. — Не бійся мене, — додав він після паузи. — Я не зроблю того, чого ти не захочеш.
Анея ковтнула повітря, намагаючись упіймати думку, що розсипалась від його голосу.
Акур, щоб розрядити повітря хрипко мовив:
— Може... чаю?
— Там кухня, — різко кинула Анея, навіть не озирнувшись. — Самообслуговування.
Він ледь усміхнувся краєм губ, не ображаючись. Йому теж треба було відірватися від неї хоча б на хвилину.
Кроки його стихли в коридорі. Анея стояла нерухомо, стискаючи телефон, намагаючись збити серцебиття. Усе ще відчувала його подих на своїй щоці, тепло його пальців, той дивний, майже гіпнотичний погляд, у якому можна було потонути.
На кухні зашипів чайник. Акур повільно рухався, ніби в іншому світі. Пошарив по шафках, знайшов зелений чай. Коли розкрив упаковку, по кімнаті розлився м’який, спокійний аромат — неначе сама природа дихнула теплом. Він приготував дві чашки, але рука зупинилася.
Щось у ньому клацнуло.
Погляд мимоволі ковзнув угору — до верхньої шафи. Він не розумів, чому потягнувся туди, просто тіло діяло швидше за думку. Відчинив дверцята, і в ніс ударив знайомий, гіркувато-терпкий запах.
Трави.
Ті самі.
На мить він застиг. Внутрішній звір підняв голову, насторожено вдихаючи повітря. Потім — різкий рух. Висипав з коробки все, що там було, у пакет, що лежав поруч, і запхнув у кишеню.
Акур опустив погляд на дві чашки, вдихнув аромат і тихо, майже з іронією прошепотів:
— Ну що, вовчице... Чай готовий.
Погляд його ковзнув у бік дверей, за якими залишилась Анея. Він чув, як вона ходить по кімнаті, різко вдихає, немов намагається виштовхнути з себе їхню спільну мить.
Йому хотілося пожартувати, зняти напругу, але він знав — зараз це було б помилкою.
Надто свіже відлуння тієї недоторканної секунди, коли світ для них обох завмер.
Він поставив чашки на стіл, глянув на чай, що так і не встиг охолонути. Потім різко розвернувся й мовчки вислизнув за двері.Він ішов швидко, не озираючись, бо відчував: варто їй тільки глянути — і все, він видасть себе.
Пальці машинально стискали кишеню, де ховався пакет із травами.
“Не сьогодні,” — пробурмотів сам до себе.
У голові все ще стояв запах її шкіри, солодкий , що зводив його з розуму.
— Не зараз, — прошепотів він сам до себе, сідаючи у темний салон позашляховика.
Двигун загуркотів низько, глухо, і машина ковзнула з місця, прорізаючи тишу вузької вулиці. Акур мчав майже без світла фар, орієнтуючись інстинктом. Йому треба було відійти якнайдалі — за межі поселення, у місце, де вітер несе запах у протилежний бік.
Трави... ці присипляючі, гнилі рослини, що вбивали інстинкт, паралізували звіра всередині. Його дихання збивалося від люті.
Позашляховик виїхав на ґрунтову дорогу, розбиту дощами. Ліс прийняв його, наче тінь. Високі стовбури дерев, мов безмовні вартові, відступали перед ним.
Зупинившись на узліссі, він заглушив двигун. Тиша. Лише крики нічних птахів і подих вітру.
Витягнув пакет із травами. Запах ударив різко, неприємно — солодкувато-гнилий, схожий на трупну пряність.
— Ось ви де, — промовив він хрипло, витягуючи запальничку. — Не місце вам серед живих.
Полум’я ковтало сухі стебла, дим здіймався вгору, змішуючись із вітром.
Акур стояв і дивився, як вони згорають — до останнього листка, до попелу.
Його звір усередині нарешті трохи втих.Акур вдихнув на повні груди.
— Якщо хтось вирішив гратися з вовчицею... — промовив він низько, майже риком. — Даремно.
Двигун затих, Акур вийшов з машини, намагаючись стримати задоволеня — нарешті відчував, що зробив правильно.
Та варто було зробити крок до будівлі, як повітря різко сіпнулося.
Шльоп!
Гострий звук розітнув простір — і його щока спалахнула жаром.
Акур навіть не встиг зреагувати, як побачив її.
Перед ним стояла Анея. У руках — куртка, яку вона, мабуть, схопила нашвидкуруч. Волосся вибилось із хвоста, очі блищали від злості.
— Ти! — вона ледь не задихалася від емоцій. — Ти знову лізеш туди, куди тебе не кличуть!
— Ти… простежила за мною? — він знизив голос, але в куточках вуст тремтіла усмішка.
— Не смій сміятися! — вона знову зробила крок до нього.— Ти що собі дозволяєш? Шариш по чужій кухні, забираєш речі, потім йдеш ?
— Ти поводишся, як… як хижак!
— А ким я є, як не ним? — його голос став глибшим, але без загрози.
Вона замовкла, але тільки на мить.
— Ти не мав права копирсатися в моєму домі! —
— Я врятував тебе, — відповів він тихо. — Може, вже час перестати бачити в мені ворога?
Анея спалахнула поглядом. Він говорив без гніву, без звичної сили — просто твердо.
— Я не просила про це, — видихнула вона.
— І все одно... — прошепотів він, нахиляючись ближче. — І я зроблю все,щоб ти зрозуміла ,ким являєшся мені .
— Я тобі ніхто ,зрозумів ! Більше не торкайся моїх речей, — прошепотіла вона, відступаючи на крок.
— Добре, — погодився він. — Але тільки якщо ти пообіцяєш не тікати від мене.Зухвала вовчиця.
Її щоки стали ще червоніші.
— Іди до біса, — буркнула Анея і пішла повз нього, та він лише тихо хмикнув, дивлячись їй услід.
«От і добре. Значить, не байдужа», — подумав Акур, торкаючись щоки, де досі пекло від її ляпаса, і вперше за довгий час усміхнувся щиро.
Вона йшла, майже ковтаючи кроки, не обертаючись. Куртка сповзала з плеча, волосся вибивалося з хвоста, але Анея навіть не помічала — у грудях усе кипіло. Кожен його погляд, кожне слово відлунювало в ній, наче виклик.
Акур стояв, спостерігаючи, як вона віддаляється. Усмішка з його обличчя поступово зникла .
Його звір задоволено ворухнувся всередині, відчуваючи її запах, відчуваючи, що нитка між ними знову натягнулась — жива, гаряча, небезпечна.
Він зробив кілька кроків услід, але не пішов далі — зупинився, даючи їй простір.
Він підняв голову вгору, вдихаючи ніч, і тихо мовив:
— Якщо хтось торкнеться її ще раз — на цей раз я не зупинюсь.
Ранкове повітря було прохолодним і свіжим. Анея, кутаючись у спортивну куртку, відчинила двері й вийшла на ґанок.
Вона тільки зробила крок — і завмерла.
Навпроти, біля будинку подруги , стояв Акур. Білий дим повільно здіймався вгору з його сигарети, розчиняючись у світанку. Він виглядав спокійним, навіть розслабленим — руки в кишенях, погляд спрямований просто на неї.
— Доброго ранку, — сказав він тихо, без тиску.
Вона мовчки втупилася в нього кілька секунд.
Світло світанку падало на його обличчя, підкреслюючи різкі риси, скуйовджене волосся, трохи помяту сорочку. Він виглядав занадто... справжнім.
І саме це розлютило її ще більше.
Анея подумала , чому взагалі стоїть тут, і різко рушила .
Він проводив її поглядом, не рухаючись.
— Рано сьогодні, — кинув навздогін.
— На відміну від деяких, я працюю, — відповіла вона, навіть не обернувшись.
Вона спіткнулася, але швидко відновила рівновагу.
Вітер підняв кілька сухих листків і кинув їх до ніг дівчини .
Акур випустив останню хмару диму, погасив сигарету об металеву урну і тихо, сам до себе, промовив:
— Принаймні, розмовляє зі мною. Уже прогрес.
Він ще кілька секунд дивився їй услід — як вона йшла швидким кроком, як нестримно жестикулювала, немов сперечалася з кимось у голові.Куртка спадала з плеча, в хозяйва собак нетерпляче тягнули повідки в руки Анеї.
Акур стояв, не рухаючись, повільно випускаючи дим другої сигари. Вона відчувала його погляд спиною — теплий і водночас холодний, такий, що змушував серце битися швидше.
Анея швидко перейшла дорогу, зупинилася біля двору.
— Джессі, ходи сюди, моя хороша, — покликала лагідно, і з хвіртки вже бігла золотиста лайка. Потім ще один будинок, ще один хвіст, ще один дзвінкий гавкіт.
Вона механічно виконувала звичні дії — перевіряла нашийники, фіксувала повідки, рахувала своїх «підопічних». Але думки все одно повертались до вчорашнього вечора.
Його очі, темні й уважні, як ніч перед грозою. Його рука, що торкнулась її пальців. І те, як вони стояли зовсім близько… майже.
Майже.
Анея похитала головою, наче хотіла вибити спогади з пам’яті.
— Дурепо, — пробурмотіла сама до себе, смикаючи повідки.
Собаки, збуджені її тоном, загавкали, і це допомогло трохи зібратися. Вона дісталася до парку, де ранковий туман ще стелився поміж дерев. Десь неподалік воркували голуби, скрипів гойдалковий ланцюг.
Саме тоді задзвенів телефон.
На екрані висвітився Авен.
— Привіт, красуне, — почувся знайомий голос. — Ти вже на ногах?
— Я завжди на ногах, — всміхнулася вона, намагаючись не показати, як їй стало тепліше від його тону.
— Оце я розумію, дисципліна, — засміявся він. — Слухай, я подумав… може, сьогодні після роботи підеш зі мною в кафе? Є там місце з найкращими тістечками, обіцяю.
— Ти мене тістечками купуєш? — усміхнулася вона, відчуваючи, як напруга повільно спадає.
— Якщо спрацює — так, — відповів він, жартівливо. — Я заїду за тобою після школи, гаразд?
— Гаразд, — тихо сказала вона. — Буду чекати.
Коли дзвінок закінчився, Анея ще мить тримала телефон у руці. Усмішка сама з’явилася на обличчі.
І вперше за ранок вона відчула, що може видихнути.
Але коли повернула голову, їй на мить здалося, що між дерев майнув темний силует.
Наче хтось стояв і спостерігав. Та нікого там не було.
Вона вигулювала собак, намагаючись не думати ні про вчора, ні про те, що могло бути. Холодний ранок поступово прогрівався — сонце виринало крізь гілля, і навіть туман здавався м’якшим. Пси грайливо скакали біля ніг, гавкали на ворону, а Анея, усміхаючись , сама не помічала, як дихання вирівнюється.
Коли останню собаку повернула господарці, вона майже бігла додому. Пальці тремтіли від холоду, а серце — від якогось дивного, легкого хвилювання.
Душ був коротким, але освіжаючим. Гаряча вода змивала залишки думок, разом із ними — і напруження.
Вона витерлась рушником, зібрала волосся у недбалий пучок і підійшла до шафи. Пальці ковзнули між речами, поки не торкнулися легкої сукні — світлої, з м’якої тканини. Поверх неї — піджак, щоб виглядати стримано, але водночас по-жіночому.
— Сьогодні буде гарний день, — прошепотіла сама собі, вдихаючи аромат парфумів.
Вибігши на вулицю, Анея на мить зупинилась біля хвіртки. Погляд мимоволі ковзнув убік — до будинку Лісси.
Вона завжди щоранку забігала туди, хоч би на хвилину, обмінятись парою слів з Ланою, узяти каву чи поскаржитись на погоду.
Але не сьогодні.
Не сьогодні, — повторила подумки.
Не хотіла знову зустріти його.
Телефон коротко задзвенів — повідомлення від батьків.
«Як ти? Не захворіла? Все добре?»
Анея швидко набрала у відповідь:
«Все добре, не хвилюйтесь »
І, ковтнувши повітря, побігла до школи.
Сонце вже повністю піднялося, світло торкалось облич, тротуарів, дерев.
Так, сьогодні день мав бути гарним. Вона вирішила це твердо.
Колеги зустрічали Анею усмішками та теплими словами, хтось заздрісно шепотів про її зачіску, хтось — про стильний піджак. Навіть сам директор не втримався і з легким компліментом промовив:
— Сьогодні виглядаєш особливо чудово, Анея. День одразу став кращим!
Робочий час пройшов швидко: нарада, уроки, телефонні дзвінки — і раптом вже обід, а потім миттєво вечір. Анея відчувала, що день був якимось особливим, але ще не знала чому.
Вийшовши зі школи, вона одразу помітила його. Біля красивої машини, що блищала на сонці, стояв Авен. Він спокійно спирався на капот, тримаючи в руках чудовий букет. Колеги, які випадково проходили повз, шепотіли:
— Ого, а хто цей красунчик?
Анея ж без слів кинулась йому назустріч. Авен зустрів її сяючою усмішкою, не міг стримати захоплення:
— Вау, ти сьогодні неймовірно гарна. Моє серце не витримає такої краси. Треба на тобі женитись, поки не вкрали з-під мого носа таку красу!
Анея засміялася, трохи розгублено, але в очах її заграла тепло і щастя. Вітер обігнав їх, легкий аромат квітів розлився навколо.
Авен відкрив двері машини, відкинувши їх широко і з легким жестом запрошуючи Анею:
— Сідайте, красуне.
Вдячно посміхаючись, вона простягла руку, щоб він допоміг їй обережно сісти на пасажирське сидіння спереду. Анея зручно вмостилася, тримаючи букет на колінах, і чекала, поки Авен оббіжить капот і сяде на водійське місце.
Машина тихо рушила вулицею. М’який шум двигуна і відлуння їхніх кроків залишалися позаду. Авен відчував легке хвилювання, але голос у нього був спокійний і теплий:
— Знаєш… — почав він, дивлячись на дорогу, — коли я був малим, я часто приходив в кафе ,яке тебе везу ,з нянею. Вона годинами читала мені казки, а я сидів, попиваючи какао, і мріяв… мріяв одного дня привезти сюди когось особливого.
Анея слухала його, і всередині неї розцвів теплий подив. Очі її світилися від захоплення, вона тихо посміхалася, насолоджуючись кожним словом. У його голосі було стільки щирості й дитячої мрії, що її серце мимоволі тремтіло від ніжності.
— І тепер, — додав Авен з легкою усмішкою, — ця мрія нарешті здійснилася.
Очі Анеї сяяли від захоплення, а на губах грала усмішка, що видавала її щиру радість. Мить була спокійною, але наповненою чимось глибоко особистим .
Коли вони приїхали, Авен акуратно загальмував біля невеликого, затишного кафе. Він вийшов першим, щоб відкрити двері для Анеї. Усередині було тепло, мов маленький острівець затишку серед міської метушні.
Диванчики м’яко обіймали гостей, на підвіконнях стояли квіти, що ніжно пахли весною. Свічки мерехтіли теплим світлом, кидаючи м’які відблиски на стіни. Пледи були акуратно складені на спинках диванчиків , запрошуючи загорнутися в них і забути про все інше.
Анея зробила глибокий вдих — тут було так спокійно і приємно, що серце злегка завмерло від задоволення. Авен простяг їй руку, допомагаючи обережно сісти на один із диванчиків. Вона сіла, і почувалася, ніби вони потрапили в маленький, затишний світ, де існували тільки вони двоє.
Світло свічок грало на її волоссі, а Авен, помітивши це, злегка посміхнувся. Вони обмінялися поглядом, який говорив більше за слова.
Авен присів навпроти Анеї, розклавши перед собою меню, але погляд його постійно повертався до неї.
— Що будеш пити? — тихо запитав він, голосом, що ледь порушував затишок навколо.
— Горіхове какао… — відповіла Анея, трохи сором’язливо.
— Колись я жив у цьому районі? — почав Авен, колись я замовляв завжди какао ші мріяв, що колись привезу сюди когось особливого…
— І тепер ця мрія здійснилася? — тихо промовила Анея, посміхаючись, і в її голосі відчувалося щире захоплення.
— Так, — відповів він із посмішкою. — Але чесно кажучи, я тоді навіть не уявляв, що ця людина буде настільки прекрасною, що серце калататиме шалено з першого погляду.
Анея трохи розгубилася і сміялася, відчуваючи, як тепло розливається всередині.
— А ще пам’ятаю, — продовжив Авен, — що одного разу ми затрималися тут допізна. Вона читала «Маленького принца», а я пив какао, весь час дивлячись у вікно. Мені тоді здавалося, що цей маленький світ навколо мене — найкращий на Землі. І ось тепер, сидячи тут з тобою… я розумію, що він став ще кращим.
Анея слухала його, відчуваючи, як серце щемить від ніжності.
— Я й не думала, що твої спогади можуть бути такими теплими, — тихо сказала вона. — Мені здається, я можу відчути те саме, що ти відчував тоді.
Вони продовжували розмову, сміялися над дрібними історіями, ділилися спогадами з дитинства, і з кожним словом відчували, що цей момент — особливий, ніби час навколо зупинився, залишивши їх двох у маленькому світі затишку і тепла.
-Ваше какао,- усміхнулась дівчина .
Офіціантка обережно поставила на стіл какао, але в цей момент хтось ненароком зачепив її — і гарячий напій пролився на штани Авена.
Він миттєво підскочив, обличчя почервоніло від злості:
— Що це за нахабство?! — закричав на офіціантку, розмахуючи руками.
Анея аж відступила, шокована такою реакцією. Вона вперше побачила його таким розлюченим.
Та раптом вона почула знайомий голос, сповнений легкої іронії:
— Оу, вибачте… мені так незручно, я такий неохайний.
Анея аж застигла — це був Акур. Серце стукнуло, а підсвідомо вона відчула, що все стало зрозумілим: він навмисно це зробив.
Авен, ще обурений, пішов за офіціанткою в прибральню, щоб хоч якось виправити ситуацію з мокрими штанами.
Анея озирнулася, щоб подивитися на нього, і помітила, як Акур без жодної сором’язливості сів на місце Авена, легко спершись на стіл.
— Ти! Ти навмисно це зробив! — злісно шипіла Анея, але її серце все одно калатало від змішання роздратування і несподіваного хвилювання.
— Я? — виглядав зовсім невинно Акур, піднімаючи брову і додаючи награної іронії: — Випадково… зовсім випадково.
Він обвів поглядом Анею.
— Бачу, гарно проводиш час… — почав він, обережно підштовхуючи її словами до емоційної реакції. — Коли Лісса вередує, ти так розслабляєшся, що навіть забуваєш про крихітку…
Анея нахмурилася, відчуваючи, як у грудях піднімається злість і роздратування. Але водночас у ній пульсував внутрішній страх і розгубленість: чи справді він робить це навмисно, чи лише грає з нею?
Анея нахмурилася, намагаючись приборкати злість і здивування:
— Що ти тут робиш?
Акур, розслаблено спершись на стіл і посміхаючись, відповів:
— Прийшов попити каву… а ти?
— Я… — Анея відвела погляд, намагаючись не показати, що його присутність її нервує, — тут з Авеном.
Акур ледь нахилився вперед, його очі блищали легкою іронією і холодною грацією:
— З Авеном, так? — голос став трохи тихішим, але в кожному слові відчувалася легка маніпуляція. — Я бачу, ти так розслабилася, що навіть забула про Ліссу. Мабуть, вона зараз чекає тебе, а ти тут… насолоджуєшся кавою?
Анея мимоволі відсахнулася, відчуваючи, як її серце трохи стискається.
— Це не… не так, — сказала вона швидко, намагаючись відштовхнути його слова.
Акур злегка посміхнувся, ледве торкнувшись пальцем її руки на столі:
— Знаєш, я розумію… Але іноді варто подивитися правді в очі.
Анея мовчки відсахнула руку, напружено дихаючи. Вона відчула, як його маніпуляція діє — і як водночас виростає бажання протистояти йому.
— У Лісси є батьки, я не можу весь час її відвідувати, — відповіла Анея, намагаючись пояснити, але в її голосі вже чути було захисну нотку.
— Але ти важлива в її житті з перших днів. Лана не могла дозвонитись, ти вимкнула телефон, щоб провести час з Авеном? — Акур дивився на неї так, ніби саме ця дрібниця могла зруйнувати все.
Анея дістала телефон, подивилась на нього — розрядився. Винувато подивилась на альфу. Так, він тріумфував.
— Телефон розрядився.
— Нічого, добре, що я випадково натрапив на тебе. Давай завезу тебе до крихітки, бо Лана вже зрозуму сходить, не знає, що з малою робити. Сказала, тільки ти завжди справляєшся в такі моменти.
— Я не... — замешкалась дівчина. — Добре, треба сказати Авену.
— Не переживай, ти йди до моєї машини, — дав ключі , — і чекай, я його попереджу.
— Дуже кмітливо, та я сама це зроблю. — Анея стискала губи, намагаючись зберегти спокій.
Акур лише злегка усміхнувся, ніби бавлячись.
— Ти хочеш знайти в чоловічий туалет? Не думаю, що чоловіки зрадіють тобі. Не те місце .
Анея засумнівалася, але вона зібралася і вимовила:
— Добре. Та не наговори йому гадостей.
Акур залишив дівчину без права вибору і попрямував до вбиральні. Його посмішка змінилась на гримасу, як тільки відійшов. Вовк у ньому лютував від ревнощів — рвався на волю розірвати конкурента.
Він майже вибив двері чоловічої вбиральні і зайшов туди різко:
— Вийдіть! — грізно прогремів.
Чоловіки розбіглися в страху, лиш Авен залишився — він намагався досушити штани і привести себе в порядок.
У Акура рука почала трансформуватися: напівлюдська, напіввовча, м’язи напружилися. Він підійшов, схопив Авена за шию і притиснув до стіни так, що той завис у повітрі.
— Вона МОЯ! — проричав Акур, його голос був наповнений первісною люттю. — Побачу поряд ще раз — відірву те, чим роблять дітей. Затямив?! Щоб духу біля неї не було і ніяких смс чи дзвіночків зранку.
Авен задихався, очі розширились від шоку й болю.
— Відпусти...
На мить він відпустив Авена. Той упав на підлогу, кашляючи й схопившись за шию. Акур глибоко вдихнув, очі ще палали. Його рука поступово повернулася до людської форми.
Він різко відвернувся і вийшов, лишивши за собою важкий запах страху і розбиті межі.
Акур натягнув легку усмішку, що ледь приховувала залишки люті, і пішов до своєї впертої вовчиці.
Анея нервово сиділа на передньому сидінні, поглядаючи на двері кафе, де ще недавно вирувала напруга.
Акур швидко обійшов позашляховик і сів за кермо. Двері з глухим клацанням зачинилися, і машина рушила з місця.
Двоє мовчали, ніби переварюючи все, що сталося. Анея тримала букет на колінах, періодично дивлячись у вікно, а Акур час від часу кидав на неї погляд — легкий, але пильний. Його уважність здавалася майже фізичною, і вона відчувала, що не має права на втечу або відступ.
Вулиці змінювалися швидко, але мовчання між ними було важким і наповненим непорушною напругою. Нарешті вони під’їхали до будинку Лани. Анея побачила знайоме подвір’я, тихий садок і двері, за якими крихітка чекала на неї.
— Все добре, — спокійно сказав Акур, відчинивши двері. — Я попередив Авена .
Анея ще раз глибоко вдихнула, обережно вийшла, відмовляючись від його руки ,беручи з собою сумку та букет. У цей момент вона відчула дивне поєднання полегшення і тривоги — адже зовсім скоро доведеться пояснити все Авену, але зараз головне було дістатися Лани та крихітки.
Його легка усмішка повільно зникла, очі стали серйознішими. Вовк всередині нього ще бурчав, але зараз він був змушений тримати себе під контролем — принаймні поки Анея була поруч.
Двері будинку відчинилися ще до того, як Анея встигла підійти. На порозі стояла Лана — злегка розпатлана, з червоними очима, але полегшення в її погляді було щирим.
— Нарешті! — видихнула вона й майже одразу усміхнулась. — Я вже думала, що сама з’їду з глузду. Вона не заспокоюється від обіду, кличе тебе.
— Вибач, — тихо сказала Анея, знімаючи куртку. — Телефон розрядився, я не знала…
Лана махнула рукою, але в її очах промайнула цікавість — і трішки здогад:
— Не знала, чи не хотіла знати? — запитала з хитрою усмішкою, хоч голос залишався лагідним.
Анея лише знітилась, не маючи сил ні пояснювати, ні виправдовуватись.
— Де вона?
— У кімнаті, знову заснула на ковдрі.
Анея тихо ступила в дитячу. На підлозі, під пледом, спала маленька Лісса — щічка вперлась у подушку. Її дихання було рівним, але час від часу вона стискала пальчики, наче шукала когось уві сні.
Анея опустилась поруч, ніжно погладила волоссячко дівчинки.
— Пробач, крихітко… — прошепотіла ледь чутно. — Я більше не залишу тебе надовго.
Дитина тихо зітхнула, і на вустах її з’явилася крихітна усмішка. Анея сиділа ще кілька хвилин, просто слухаючи цей спокій, який повертав її до себе.
У дверях з’явилась Лана з чашкою чаю:
— Я зробила тобі чай. Ти виглядаєш так, ніби щойно пройшла бурю.
— Так і є, — сумно посміхнулась Анея. — І здається, буря ще не закінчилась.
— Це через нього? — тихо спитала Лана, сідаючи поруч.
Анея мовчки кивнула.
— Знаєш, — промовила Лана, — іноді ті, хто нас охороняють, не помічають, як перетворюють захист на клітку.
Анея гірко посміхнулась.
— Він не розуміє, що я не річ, не трофей.
— Отож. І поки в тобі все плутається, він виграє, — м’яко, але твердо відповіла Лана. — Пам’ятай, крихітка дивиться на тебе. Вона має бачити сильну жінку, а не полонянку.
Анея підвела очі — в них загорівся тихий, але рішучий вогник.
—Дякую,що розумієш мене.
— Ми ж подруги ,хто як не я,-посміхнулась Лана.-Зубки, — тихо сказала вона, — ці кляті зубки мене доконають. Даріан поїхав на два дні у відрядження, я навіть не знаю, як витримаю ніч. Вона майже не спить…
Анея ніжно погладила малу по щічці.
— У тебе це виходить краще, ніж у мене, — сумно зітхнула Лана. — Ти завжди знала, як її заспокоїти. Може… залишишся сьогодні? Хоч одну ніч. Я трохи перепочину, а ти побудеш з нею.
Дівчина зам’ялася, подумки шукаючи відмовку.
— Я… — вона не встигла закінчити, бо Лісса знову заплакала.
Анея взяла дитину на руки, і світ знову звузився до маленької голівки на її плечі, до теплого подиху біля шиї.
— Добре, — нарешті мовила тихо. — Я залишусь.
Лана вдячно кивнула, а Анея навіть не помітила, як забула про все — про розряджений телефон, про Акура, про те, що він десь там ...
— Дякую, — зітхнула Лана з полегшенням, спершись на одвірок. — Ти мене просто рятуєш, Анеє. Я піду прийму ванну… якщо засну там — не буди.
— Добре, — м’яко усміхнулася дівчина.
Анея залишилась наодинці з Ліссою. Малеча спочатку заплакала, звиваючись у ковдрі, але щойно почула її голос — притихла.
— Все добре, маленька, я поруч, тшш, — прошепотіла Анея, заколисуючи дитину. — Ці міцні клики мучать тебе, так? А ти свою матусю… Нічого, ще трішки — і зубки проріжуться. Ти станеш трошки дорослішою, і з кожним разом буде легше.
Її голос був теплий у ньому стільки ніжності, що навіть повітря навколо, здавалося, дихало спокоєм.
Акур стояв у тіні дверей, мов примара. Він не знав, скільки вже так дивиться — хвилину, дві, чи вічність. Його погляд ковзав по ній: по руці, що тримала немовля; по ніжних рисах обличчя, що світилося добротою; по лагідній посмішці, яку він бачив не для себе.
І щось усередині нього стискалося, ледь не рвалося назовні.
Він хотів підійти — торкнутись, обійняти, поцілувати її в маківку, відчути, як вона схилиться ближче, як прийме його. Але ця мить ще не прийшла.
Замість радості — гірке відчуття ревнощів.
До Лани. До цієї дитини, яка викликала її ніжність.
До кожного, хто отримував те, чого йому — вовку — так бракувало.
Він стискав кулаки, вдихаючи її запах, терпкий і теплий, повний життя. Його вовк гарчав тихо, нетерпляче.
«Їй потрібен час, — подумав Акур. — Вона ще не готова. Без трав вона не витримає довго… Її вовчиця прокинеться — і тоді сама потягнеться до мене».
Його губи склалися в ледь помітну, майже сумну посмішку.
Він ще трохи постояв, а тоді тихо пішов, залишивши Анею , де вона колихала дитину — і, не помічаючи цього, зцілювала щось глибоко в ньому.
Минуло трохи більше години. Дитячі схлипування давно стихли, і в домі панувала тиха ніч. Акур не витримав — повернувся перевірити, чи все гаразд.
Він тихо відчинив двері. У напівтемряві ледь відсвічувало світло нічника. На ліжку спала Анея, обережно притискаючи до себе маленьку Ліссу. Дитина мирно сопіла, притулившись до її грудей.
На обличчі Анеї лежав спокій — такий глибокий, що від нього защеміло в грудях.
Акур зробив кілька кроків ближче, аби вкривати їх пледом. Його пальці ледь торкнулися її плеча — м’яко, щоб не розбудити.
Він опустився поруч і просто дивився.
Світло тремтіло на її обличчі, підкреслюючи лінію вилиць, спокійні вії, розслаблені губи.
Такою він міг бачити її колись кожен день — зовсім поруч. Але втратив. Втратив, коли вона була за крок, і все ж опинилась на відстані тисяч кілометрів, у чужому світі, з чужими спогадами не про нього.
Він більше не допустить цього.
Не віддасть.
Нікому.
Доля з’єднала їх вдруге — і хай би навіть проти її волі, проти розуму — він усе одно дякував за цей шанс.
Він сидів мовчки, вдихаючи її запах, відчуваючи, як усередині стихає той скажений вовк, що рвався до неї. У цій тиші йому було спокійно, навіть якщо на мить.
Раптом за спиною почувся м’який подих.
— Вона гарна, правда? — тихо мовила Лана, стоячи в дверях.
Акур навіть не озирнувся одразу.
— Гарна, — відповів низько, тихо. — І небезпечна. Для мене.
Лана усміхнулась сумно, опершись об одвірок.
— Ти змінився, брате. Раніше в твоїх очах було тільки полювання. А тепер — страх втратити.
Акур підвів на неї погляд — важкий, але живий.
— Я вже втрачав її. І більше не хочу.
Вона кивнула, вдивляючись у його обличчя.
— Тоді не лякай. Не тисни. Дай їй час.
Він зітхнув, поглянув на Анею ще раз, торкнувся її волосся кінчиками пальців.
— Час... — прошепотів.
Лана мовчки вийшла, лишивши його в тиші, де чулося тільки рівне дихання двох сплячих — і биття серця, що вперше за довгий час билося .
Коментарі