Анея прокинулась, коли темна ніч уже повністю накрила будинок. Тиша стояла така глибока, що навіть цокання годинника здавалося гучним. Вона поглянула на маленьку — Лісса спала спокійно, затиснувши кулачки біля обличчя.
Анея посміхнулась, обережно зробила з пледа невеличкий бортик, щоб дитина не впала. Плед пахнув чистотою — певно, Лана вкривала їх раніше.

Живіт тихенько загурчав.
— Ох, чудово… — прошепотіла вона. — Якраз не вистачало концерту.

Вона повільно встала, щоб не розбудити малу, й навшпиньках пішла на кухню. У темряві все виглядало трохи інакше — меблі здавались більшими, кроки лунали гучніше.
Відкривши холодильник, вона на мить завмерла від прохолодного світла. Усередині — нічого готового. Лише молоко.

— Ну, хоча б це, — зітхнула Анея, дістаючи пляшку.

Вона зробила ковток просто з горлечка, і в цю ж мить позаду пролунав низький голос:

— Зазвичай гості хоча б склянку шукають.

Анея підскочила, розплескавши молоко на себе.
— Ти що, ненормальний?! — прошипіла, стискаючи пляшку. — Ти з тіні виповзаєш, як вампір!

Акур стояв у темряві ледь видно його усмішку.
— А ти кричиш, як злодійка, яку застукали.

— Я… просто… молока хотіла! — обурено прошепотіла вона. — І взагалі, нормальні люди попереджають, що стоять у темряві, а не з’являються, мов привид! Хочеш, щоб у мене серце зупинилось?!
— Не думав, що молоко — така заборонена річ, щоб його пити нишком уночі.

— Я просто… — вона зам’ялася, опустивши погляд, — не хотіла шуміти. Дитина спить.

— І ти теж мала б, — тихо відповів він, роблячи крок ближче. 

— Я голодна, — знизала плечима, намагаючись відвернутись. — Не спиться, коли шлунок порожній.

— Хочеш, щось приготую? — запитав майже невимушено, але в голосі вчувалася турбота.

— Ти? — пирснула вона, але очі не відводила. — Ти виглядаєш так, ніби максимум можеш підсмажити когось, а не хліб.

Він нахилився трохи ближче, майже шепочучи:
— Можу і те, й інше. Залежно від поведінки,— відповів він спокійно, вже відчиняючи шафку.

— Я б вибрала спокій. Але ти, здається, не з тих, хто дозволяє спокій.

Він дістав сковорідку, ніби нічого не сталося.
— Ти сідай. Я зроблю щось швидке.

— Дай спокій, я сама впораюсь, — буркнула, роблячи крок убік, та він м’яко зупинив її рух — не торкнувся, лише поглядом.

— Сядь, — коротко сказав.

Вона зітхнула, але слухняно сіла за стіл. Його спина в темряві виглядала сильніше, ніж удень. У кожному русі — впевненість, навіть коли просто ставив сковорідку на плиту.

— Ти що робиш? — спитала, коли відчула запах смаженого хліба.

— Те, що змусить  тебе посміхатись. Грінки з молоком. — Він озирнувся, і на його вустах майнула тінь  справжньої посмішки. 

Хвилина, і поставив перед нею тарілку.
— Їж. І цього разу — без заперечень.

Її пальці торкнулися хліба, дівчина  підняла погляд.
— А ти не спиш, бо стежиш за мною?

Акур ледь всміхнувся, спершись стегном об стіл, склавши руки на грудях.
— Бо турбуюсь, — відповів просто, без виклику, але з тією спокійною силою, від якої в неї пересихало в горлі.

— Турбуєшся? — перепитала Анея, намагаючись зробити тон байдужим. — Чи контролюєш? Є різниця.

Він не відвів погляду.
— Коли твоя пара ходить темрявою голодна, посеред ночі — це не контроль, Анеє. Це інстинкт.

Вона пирснула, ховаючи хвилювання за іронією:
— Інстинкт? То твій вовк боїться, що я з’їм щось без нього?

— Мій вовк, — він нахилився трохи ближче, його голос став нижчим, — не спить, коли ти поруч.

Її серце стиснулось. Вона зробила вигляд, що зайнята грінкою, але пальці злегка тремтіли.
— Це... дуже романтично. Якби не те, що звучить лячно, — буркнула вона, відкусивши шматочок.

Акур тихо засміявся, низько й тепло:
— Радий, що хоч не вигнала.

— Бо ти мене налякав до смерті, — зиркнула на нього. — І тепер мусиш спокутувати провину сніданком о другій ночі.

— Домовились, — кивнув він. — Тільки не привчай.

Вона ковтнула ще шматок, і в животі нарешті стало легше.
— Ти  надто самовпевнений, — буркнула вона.

— Я можу бути і тим, і іншим. Питання лише — що ти вибереш.

— А мені здається, ти вже вибрав за мене, — сказала вона, не підводячи очей.

Він засміявся тихо, майже тепло.
— Якби я справді вибрав, ти б не сиділа тут, Анеє. Ти б уже спала — поруч.

Вона різко підняла погляд, а він просто стояв, спокійно, без тиску — але в його очах світився вогонь, який не потребував слів.

— Їж, — прошепотів він. — Я ж не хочу, щоб ти  тікала через голод.
— Ти нестерпний.

— Я знаю, — відповів він спокійно, і в цьому було щось небезпечне.

Анея доїла останній шматок грінки і глянула на тарілку.
— Я сама помию, — сказала, підводячись.

— Не треба, — тихо відповів Акур, підходячи ближче. — Я зроблю це.

— Та ти вже стільки зробив — злякав мене, розлила через тебе  молоко, тепер ще й герой кухні? — підколола вона, беручи тарілку в руки.

— Віддай, — спокійно, але з тією самою ноткою, від якої її трохи дратувало .

— Не віддам. Я не безпорадна. — Вона відступила на крок, стискаючи тарілку, наче трофей.

— Це не про безпорадність, — зробив крок уперед, — а про те, що я хочу допомогти.

— А я не хочу, щоб мене «рятували» від посуду, — різко відповіла, але в голосі вже було більше емоцій, ніж вона планувала.

— Ти вперта.

— А ти — командуєш, навіть коли не треба!

— Бо ти мене не слухаєш!

— Бо я не підлегла тобі!

Їхні голоси, хоч і приглушені, почали звучати голосніше, ніж дозволяла нічна тиша.
Він знову простягнув руку:
— Анеє, просто віддай тарілку.

— Не віддам, — уперто повторила вона, дивлячись йому прямо в очі

Але в ту ж мить він зробив різкий рух, щоб забрати тарілку, і…

Глухий тріск розрізав тишу.
Біла кераміка розлетілася на підлозі.

— Молодець! — вигукнула вона, уперши руки в боки. — Альфа, значить? Лідер зграї? І не втримав тарілку!
— Ти ж її не відпустила! — огризнувся він, але вигляд мав винуватий.
— Бо не люблю, коли в мене щось виривають із рук!
— Тоді не тримайся за речі так, ніби це зброя.

— Та годі! — буркнула вона, нахиляючись, щоб зібрати осколки. — От бачиш, тепер ще й прибирати доведеться…

— Не чіпай, я зроблю сам.

— Уже пізно, — відмахнулась вона й одразу ж скрикнула тихо:
— Ай!

Крапля крові впала на підлогу.
Вона здригнулась, стискаючи палець.

— Дай сюди, — коротко кинув Акур, уже хапаючи її за зап’ясток.

— Та нічого страшного, просто подряпина, — почала вона, але не встигла договорити.

Його рух був майже інстинктивним.
Він підніс її руку до рота й торкнувся губами місця порізу.

Тиша.
Світ, здавалося, завмер.

Анея застигла, не встигаючи навіть збагнути, що відбувається. Від дотику його губ по шкірі прокотився електричний жар, подих збився.

Акур сам не розумів, чому зробив це — просто діяв, якби щось у ньому вирішило за нього.
Він повільно відірвався, опустив погляд на її руку, ніби перевіряючи, чи кров спинилась.

— Готово, — сказав він хрипло, занадто тихо.

— Ти… — її голос тремтів, — ти щойно… вкусив мене?

— Ні, — прошепотів він, не відводячи очей, — врятував.

— Від чого? Від тарілки чи від себе?

Він не відповів. Лише вдихнув глибше, наче борючись із чимось усередині.

— Іди спати, — нарешті мовив. — Бо якщо залишишся тут ще хвилину — я вже не знаю, що зроблю.

Її щоки запалали.
— От іди сам. Я… я приберу, — буркнула вона, намагаючись не дивитись у його бік.

— Не треба, — його голос став знову спокійним. — Не хочу, щоб ти знову порізалась.

— Тоді тримай свої інстинкти подалі від мене, — випалила вона, намагаючись звучати гостро.

Він тихо посміхнувся, майже сумно:
— Якби це було так просто.

Вона не знайшла, що відповісти. Тиша між ними розтягнулася.
— Що за шум ви тут утворили? — пролунав з коридору сонний голос.
Обидвоє здригнулися, мов діти, яких застукали посеред пустощів.

Лана стояла в дверях — у халаті, з розпатланим волоссям і з виразом «я не висплюсь через вас».
— Весь дім спить, крім вас двох. Може, ще каву зварите й вечірку влаштуєте?

Анея різко відступила від Акура, мало не перечепившись через осколок.
— Це все він! — випалила вона, майже вказуючи пальцем. — Злякав мене, потім розбив тарілку, потім…
— Потім? — підняла брову Лана, глянувши на брата. — Цікаво.

— Потім… нічого! — швидко перебила Анея. — Просто шум.
Акур стояв поруч, насуплений, але кутики його губ зрадницьки тремтіли — він стримував сміх.

— А ти чого смієшся? — обурилась Анея.
— Бо виглядаєш так, ніби тебе впіймали на крадіжці.
— Я просто пила молоко! — вибухнула вона. — А тепер ще й посуду нема!

Лана потерла скроні.
— Я просила одну ніч без пригод. Одну! А ви, схоже, вирішили зробити з кухні арену для боротьби посеред ночі.
— Ми вже закінчили, — спокійно відповів Акур.
— Дуже добре, — зітхнула Лана. — Бо якщо ще раз почую, що щось падає, я почну кидати у вас подушки.

Вона розвернулась і пішла, пробурмотівши щось .

Двері зачинились, і в кухні знову запанувала тиша.
— Ну що, альфо, нас сварили, як школярів.
— Не вперше, — спокійно відповів він, і на його вустах знову з’явилась усмішка. — Але вперше — приємно.
— Приємно?! — вигукнула вона. — Тебе щойно назвали причиною безсоння всієї хати!
— Зате я бачив, як ти червонієш, — тихо сказав він. — Це варте будь-якого шуму.

Її подих спіткнувся.
— Ти… 

Він повільно пішов до дверей , залишивши за собою легкий аромат тепла й сили, який неможливо було ігнорувати.
— Сподіваюся, що завтра ти ще згадаєш цей момент, але не будеш сердитою, — промовив він і тихо вийшов із кухні, залишивши її саму, але з серцем, що б’ється швидше від кожного його слова.


Анея тихо пройшла до кімнати Лісси, перевіряючи, чи спить дитина. Маленька солодко сопіла . Анея лягла  поруч, погладила її по голові й тихо посміхнулася.

Ранок пройшов спокійно, але сон і спокій закінчилися, коли вона зібралася виходити з кімнати.

В коридорі Анея не помітила Акура й вони буквально зіткнулися обличчям до обличчя.

— Ой! — вигукнула вона, спіткнувшись, але відразу ж відчула, як його руки надійно тримають її, притискаючи до його грудей.

Її серце застрибало, а обличчя миттєво запалало. Мить була такою близькою, такою… інтимною, що обидва на мить замовкли.

— Відпусти! — прошепотіла Анея, відштовхуючись, але він не відпускав.

— Тримаю, щоб ти не впала, — спокійно промовив Акур, хоча в його голосі прозирала ледве помітна усмішка.

— Я… я могла б і сама! — випалила вона, відчуваючи, як тіло все ще тремтить від близькості.

Вони синхронно зробили крок убік — і знову зіткнулися. Обидва замерли на мить, зітхання зависло в повітрі.

— Ти завжди ходиш так, наче весь світ належить тобі? — буркнула Анея, намагаючись виглядати злісною.

— А ти завжди так потрапляєш мені під руку, ніби спеціально? — відповів він спокійно.

Анея відштовхнула його ще трохи.

—  Добре, альфо, тепер я точно знаю, що з тобою краще не стикатися у вузьких коридорах. Або у будь-який інший час… — промовила вона, роблячи крок убік.

— А я думаю, що ти просто насолоджуєшся моментом, — тихо відповів Акур, крокуючи трохи за нею, але не надто близько, щоб не порушувати її особистий простір.

— Насолоджуюся? — Анея злегка скривилася, але посмішка прорвалася крізь її сумнів. — Хм… Мабуть, ти трохи зловтішаєшся з того, що я червонію.

— Мабуть, трохи… — він кивнув, не приховуючи гри у голосі. — Але тільки трохи.

Анея проковтнула злість , розуміючи, що серце знову почало калатати швидше.

— Ти небезпечний, — тихо сказала вона, майже в голосі шепотом. — Зовсім небезпечний.

— А ти — цікава, — відповів Акур, і його голос став трохи м’якшим, ніж раніше. — Дуже цікава.

Анея похитала головою:

— Ну, альфо, якщо ти ще раз спробуєш «схопити » мене в коридорі, я… не відповідаю за наслідки.

— Це прийнято до уваги, — сказав він, киваючи, але очі його все ще грали в неприховану іронію.

Анея різко зупинилася, стискаючи руки в кулаки. Серце билося шалено, але зовні вона виглядала рішуче.

— Акур! — вимовила твердо. — Трави! Поверни їх негайно!

Він спокійно подивився на неї, наче очікував вибуху:

— Повернути? Їх уже немає.

— Що ти кажеш? — крок її наближався до нього, погляд палаючий гнівом.

— Я спалив їх у лісі. — Його голос звучав холодно, майже байдужно.

У грудях Анеї стиснувся страх, але вона трималася. Не можна було показати йому, що вона відчуває рухи вовчиці, що вона чує її пробудження за кілька днів… Ні, про це він не має знати.

— Ти… ти не міг цього зробити! — голос її тремтів, але вона швидко придушила тремтіння, випльовуючи кожне слово рішучістю. — Це моє!

— Саме так, — тихо відповів Акур. — І іноді «моє» треба залишати поза собою.

Анея відвернулася, відчуваючи, як у грудях росте паніка, але на вустах — лише холодна рішучість. Ніхто не повинен знати, що вона відчуває.

— Це ще не кінець, — тихо сказала вона, ледве стримуючи страх. — Я знайду спосіб...

— Побачимо, — відповів він, не відводячи погляду. — Побачимо, Анеє.

Вона крокувала далі, тримаючи спину прямо, але всередині все її тіло кричало. Ще кілька днів — і вовчиця прокинеться. Ще кілька днів — і все матиме наслідки, які вона намагається приглушити  .

Анея вийшла з дому Лани, різко зачинивши за собою двері. Повітря здавалося надто густим, і лише на вулиці вона змогла вдихнути на повні груди. Телефон у руці тремтів — пальці самі набрали коротке повідомлення:

«Ти як?» — надіслано Авену.

Вона чекала хвилину, потім другу. Тиша. Навіть позначки «прочитано» не з’явилося.
— Ну й добре, — пробурмотіла вона, сховавши телефон до кишені. — Може, й не треба.

Вдома швидко переодяглася у спортивний костюм, натягнула кросівки, заплела косу і пішла працювати . Її вже  зустрічали собаки — нетерпляче крутились біля ніг, наче відчували, що сьогодні потрібно бодай щось живе поруч. 

На вулиці було прохолодно, сонце лише пробивалося крізь туман. Вона вигуляла собак уздовж парку, і коли ті вже спокійно бігали поряд, раптом зрозуміла — часу ще достатньо.

Тоді й вирішила бігти.

Вона робила це рідко — лише коли хотіла вибити з голови непотрібні думки. І сьогодні саме такий день.

Кросівки глухо били по землі, серце билося в такт люті.
Перед очима знову спалахнув вогонь — той, у якому він спалив її трави.  Її останню нитку до того, що ще можна було врятувати.

— Ти знищив моє, Акур, — прошепотіла вона крізь дихання, — але не мене.

Собаки бігли попереду, вітер сушив щоки, думки ставали чіткішими.
Вона бігла не від нього — до себе.

Анея вже добігала до алеї, де дерева густо переплітали гілля, утворюючи зелену арку, коли з-за рогу раптом виринув знайомий силует. Вона навіть не одразу повірила очам.

— Авен?.. — видихнула вона, зупиняючись.

Він стояв, спершись на ліхтарний стовп, у звичній чорній куртці,  усміхнений.
— Думав, ти уже забула, як виглядаю, — сказав він тихо, але в голосі бриніла тепла іронія.

Анея відчула, як щось усередині стискається й розслабляється водночас.
— Я тобі писала, — кинула вона швидко. — Ти не відповів, я… 

— Не треба, — перебив він лагідно, крокуючи ближче. — Не треба пояснень. Усе нормально.

Його погляд був той самий — уважний, трохи задумливий, такий, що змушував її відчувати себе видимою.
Собаки потягли повідки, обнюхуючи його ноги, і Авен нахилився, усміхаючись.
— Твої охоронці мене признають . Це добрий знак.От і прекрасно, — він підвівся й глянув їй просто у вічі. — Ти сьогодні маєш плани після пробіжки?

— Ем… ну, хотіла прибрати вдома, потім в школу.

— Тоді відклади прибирання і роботу , — м’яко перервав він. — Ходімо в кіно. Я навіть дозволю тобі обрати фільм, хоч потім пожалію.

Анея засміялася, трохи невпевнено, але щиро.
— Серйозно? Просто ось так?

— Просто ось так. — Авен зробив крок уперед, відсунув з її чола пасмо волосся. — Ми ж маємо колись знову сміятись, а не лише пояснювати, чому все пішло шкереберть.

Вона мовчала кілька секунд, потім тихо зітхнула:
— Добре. Але я вибираю місце і попкорн.

— Домовились, — усміхнувся він. — Тільки, будь ласка, без мелодрами про нещасних відьом.

— Ніяких обіцянок, — відповіла вона, і в її очах нарешті з’явився вогник.

— От і чудово. Я заїду за тобою через годину, — промовив він, ніби це була найприродніша річ у світі.

— Добре, — Анея кивнула, намагаючись не показати, як раптом щоки спалахнули теплом. — Тільки я попереджу директора… Думаю, без мене один день справляться.

— Якщо ні — привезеш із собою пару малюків, я їх теж у кіно поведу, — жартома відказав він.

Вона розсміялася.
— Знаючи їх, вони ще й попкорн з’їдять швидше за тебе.

— Тоді візьмемо відро більше, — Авен підморгнув і легенько торкнувся її плеча. — Не спізнюйся, Анеє.

— Не спізнюсь, — відповіла вона, відчуваючи, як серце б’ється в дивному ритмі — між минулим і теперішнім, між усмішкою Авена і думками, що ще не встигли розтанути.

Він рушив уперед, повільно зникаючи за поворотом, а вона ще кілька секунд стояла на місці, тримаючи повідки собак і всміхаючись сама до себе. Потім різко видихнула, ніби прокинулася, й тихенько сказала:
— Кіно, ага… цікаво, що з цього вийде.

Собаки гавкнули, наче погоджуючись, і Анея, похитавши головою, попрямувала додому, вже відчуваючи, як повертається забуте відчуття — легке, приємне.


Дівчина повільно знімала одну сукню за іншою, поки не натрапила на ту, що колись заховала глибоко у шафі — мамину. Вона дістала її з турботливо загорнутої тканини, провела пальцями по м’якому матеріалу.
Просте, але з відтінком спогадів.

Коли одягнула, дзеркало ніби показало їй не тільки відображення — а й минуле.
Перед очима спалахнув той день.
Її очікування — нервові, трохи щирі. Чужі голоси, що перешіптувались. І як хтось із дівчат тоді з насмішкою заховав її туфлі.
Їй тоді здавалось, що то просто жарт, але… то був день, коли все мало змінитись. День, коли вона повинна була стати вільною.

Та замість свободи прийшов він.
Акур — із тим самим владним поглядом, який спалив усі її мрії одним словом:
«Вона — моя.»

Вона пам’ятала, як серце впало в прірву, як світ зімкнувся навколо. Як перетворилась із дівчини , що стояла на порозі власної долі, на полонену чужої волі.
Якби не втеча — можливо, зараз стояла б не перед дзеркалом, а десь у чужому домі, приниженням у ролі пари, якої ніхто не питав про вибір.

Вона провела рукою по гладкому шву сукні, ніби стираючи старі рани.
— Тепер ні, — тихо сказала. — Тепер я сама вирішую, що буде далі.

Її погляд став твердішим. Вона накрутила волосся, торкнулася пензлем вій, і кожен рух був тепер не про красу — а про силу. Про те, що ніхто більше не матиме над нею влади.

— Ніхто, — повторила, ледь чутно.

І коли внизу загуркотів  двигун, вона вдихнула глибоко, підняла голову й посміхнулась.
Сьогодні — не втеча.
Сьогодні вона йде назустріч життю, яке сама обере.
Авен стояв біля машини, спершися на дверцята, гортав щось у телефоні. Сонце вже торкалось даху будинку, коли двері відчинилися, і він підвів голову.

На мить — просто подих затримався.
Перед ним стояла вона.

Анея. Не в звичному зручному одязі, а в сукні, яка робила її майже неземною. Волосся спадає хвилями на плечі, у погляді — тиха впевненість і щось нове, від чого навіть повітря стало теплішим.

— Вау… — тихо вирвалось у нього. — Я навіть не знаю, чи кіно витримає таку конкуренцію.
Вона всміхнулась, трохи збентежено, але щиро:
— Ти теж непогано виглядаєш, як для того, хто приходить без попередження.
— Ти ж знаєш — спонтанність моя найкраща риса, — підморгнув він і обережно відчинив їй дверцята машини.

Вона ковзнула всередину, легкий аромат її парфумів наповнив салон.
— Спасибі, — кинула коротко, пристібаючись.
— Без питань. Але… — він глянув на неї збоку, коли рушив. — Якщо скажеш, що це звичайне побачення, я не повірю. Ти виглядаєш так, ніби збираєшся підкорювати світ.

— Може, й так, — відповіла вона.

Він мовчав кілька секунд, потім повільно кивнув:
— І правильно. Ти не з тих, кого можна сховати.

Місто зустріло їх теплим світлом вітрин і ароматом карамелі з найближчого кінотеатру. Усе довкола дихало спокоєм — без напруження.

Авен, тримаючи квитки, озирнувся на неї:
— Ну що, драма, комедія чи хорор?
— Нічого страшного, — всміхнулась вона. — У мене досить власних жахів.
— Тоді… — він зробив вигляд, що довго розмірковує, — романтика. Хоч раз без катастроф.
— Хоч раз, — тихо повторила вона й кивнула. — Згодна.

Фільм виявився саме таким — легким, смішним і трохи зворушливим. Зал повільно темнів, коли вони сіли в середньому ряду. Екран спалахнув м’яким світлом, і все зайве розчинилося — лишились лише двоє, поруч.

Авен сидів близько, але не надто — достатньо, щоб відчувати її присутність. Анея, спершу напружена, поступово розслаблялась, ловила себе на тому, що сміється, що відчуває тепло, коли він нахиляється й шепоче:
— У них точно сценарист нормальний, бо всі діалоги звучать як життя.
— Ти просто романтик, — відповіла вона, посміхаючись у темряві.

Десь посеред стрічки він обережно поклав руку на підлокітник, не торкаючись її. Але коли Анея ненароком доторкнулася пальцями до його, не відсмикнула руку.
Навпаки — трохи стиснула.

Світло екрана відбивалось у її очах, а на обличчі — тінь посмішки. Уперше за довгий час усе було просто: фільм, тепло, поруч хтось, хто не змушує бути кимось іншим.

На екрані герої фільму повільно зблизились, і коли їхні губи зустрілися, Авен ніжно провів пальцем по долоні Анеї. Вона відчула легке поколювання, наче дрібні метелики розпустили крила в її животі. Серце заколихалося, трохи забилося швидше, і водночас її думки розгубилися, були одночасно новими.

Вона повільно повернулась до нього, ловлячи тепло його близькості. Їхні погляди зустрілися: він дивився на її вуста з ніжною очікуваністю, а вона на його — із тихим хвилюванням і цікавою відвертістю. Авен нахилився, і Анея дозволила йому поцілувати себе.

Її перший поцілунок виявився трохи невпевненим і делікатним. У ньому не було того бурного бажання або миттєвого захоплення, яке показують у кіно — лише тепло і легке тремтіння, що здавалося водночас лячним і чарівним. Їй здалося, що час на мить завмер, і вона відчувала і тепло його губ і ...все...

— Все добре, Анеє? — запитав Авен, ніжно притримуючи її за шию.

— Так, — тихо відповіла вона в його губи .

— Тобі не сподобалось?

— Дуже, — посміхнулась вона ніжно, — просто я вперше цілуюсь у кіно.

Авен задоволено посміхнувся.
— Дякую, що подарувала саме мені свій перший поцілунок.

Він міцно переплів пальці з її долонею й поцілував її руку, і Анея відчула тепло, що розтікалося від кінчиків пальців по всьому тілу, залишаючи після себе тихий слід безтурботності й ніжності.
Коли титри закінчилися, Анея і Авен ще декілька хвилин сиділи, тримаючись за переплетені руки. Тиша була теплою, ніби продовжувала магію фільму.

— То як тобі кіно? — запитав Авен, ніжно стискаючи її пальці.

— Чудове, — відповіла Анея, посміхаючись, — і компанія чудова.

Він усміхнувся, і в очах з’явився легкий блиск.
— Тоді що скажеш на рахунок пообідати в ресторані? — запропонував він.

— Добре, — кивнула Анея. — Чому б і ні?

Вони вийшли з кінотеатру, і місто зустріло їх тихими вулицями та теплим світлом. Все здавалось казковим — легко, невимушено, без думок про проблеми, без поглядів чужих людей.

У ресторані вони сіли біля вікна. Меню обрали разом: стейк і салат. Коли їжа з’явилася на столі, Анея насолоджувалася кожним шматочком стейка, відчуваючи справжнє задоволення від смаку і моменту. Ніхто не заважав їхній тиші, їхній легкості, їхньому спокою.

— Тобі смакує? — запитав Авен, кидаючи погляд на її тарілку.

— Дуже, — відповіла вона, трохи похитуючи голову від задоволення, — я навіть не пам’ятаю, коли востаннє так насолоджувалася їжею.

— Тоді добре, — тихо промовив він, спостерігаючи за нею, — головне, що ти щаслива.

Анея відчула, як серце наповнюється теплом. Тут, поруч із Авеном, все здавалося простим і правильним. Ні страху, ні тривоги — лише момент, який вона хотіла затримати назавжди.


Вийшовши з ресторану, вони ступили на сонячну вулицю, де теплий вітер грайливо колихав листя. Місто повільно оживало після обіду: люди поспішали, сміялися, десь грала музика. Анея відчула легкість, простий день і її присутність поруч з Авеном.

Він зупинився біля яскравого вуличного кіоску й, посміхаючись, купив для неї пухку солодку вату.

— Ось, для тебе, — сказав він, простягаючи паличку.

Анея обережно взяла її і відкусила шматочок.

— Смакує казково, — прошепотіла вона, дивлячись на нього.

Він лише посміхнувся, тихо, з тією легкою ніжністю, яка робила все просте особливим.

Вони продовжили гуляти містом, крокуючи поруч, тримаючись за руки, іноді сміючись над дрібницями, іноді просто мовчки насолоджуючись моментом. 
День повільно схилявся до вечора. Сонце почало опускатися за дахами, кидаючи довгі тіні на бруковані вулиці, а небо наповнювалося м’якими рожево-помаранчевими відтінками. Анея відчувала, як кожен крок поруч із Авеном додає спокою її думкам.

Вони прогулювалися тихими вулицями, іноді зупиняючись, щоб подивитися на вітрини або посміятися над випадковим жартом. Поступово місто здавалося зовсім іншим — теплим, домашнім, місцем, де можна просто бути собою.

Коли місто почало занурюватися в сутінки, вони дійшли до парку. Ліхтарі засвітилися один за одним, розливавши м’яке світло, і Анея відчула, що цей день хочеться запам’ятати .

Місто вже повільно занурювалося у сутінки, коли вони почали повертатися. Вулички ставали тихими, а ліхтарі освітлювали тротуари теплим золотистим світлом. 

— Тобі не хочеться ще чогось? — запитала вона, глянувши на нього з легкою усмішкою.

— Ммм… я з задоволенням, — відповів Авен, стискаючи її руку. — А ти?

— Теж, — вона відвела погляд на вулицю, але потім швидко повернула очі на нього. — Хоча… є одна дрібниця. Якщо ти не проти… — зробила паузу, трохи сором’язливо. 

Вони під’їхали до її будинку, і Анея одразу відчула приємне полегшення — навколо не було нікого, хто б міг завадити їй або поставити зайві запитання. Вулиця була порожня, ліхтарі лагідно освітлювали тротуари, а легкий вітер приносив запахи вечірнього міста.

Анея вдихнула глибоко, відчуваючи, як серце трохи пришвидшилося від хвилювання. Вона кинула погляд на Авена, який обережно відкрив двері автомобіля і простягнув їй руку.

— Хочеш зайти? — запитала вона, намагаючись звучати спокійно, хоча всередині все горіло.

— Залюбки, — відповів він, і його усмішка здалася їй ще теплішою.

 Її маленьке запрошення на чай могло залишитися лише між ними двома.

— Тоді… на чай? — промовила вона, з легким хвилюванням, але впевнено.

— З великим задоволенням, — відповів Авен, і вони рушили до дверей, тримаючись за руки.

Анея провела Авена до кухні, де тихо поставила на стіл дві чашки з ароматним чаєм. Вони сіли навпроти одне одного, переплетені руки ще відчували тепло попередніх дотиків.

— Ти добре провів день? — тихо запитала Анея, піднімаючи чашку до губ.

— Дуже, — відповів Авен, спостерігаючи за її очима, що світліли від тепла чаю. — А ти?

— Я… теж чудово, — посміхнулася вона. — Такий день рідко буває: і в кіно, і на вулиці, і без зайвих поглядів, що заважають.

Вони трохи посміхалися, потім мовчали, насолоджуючись простою присутністю одне одного. Чай обпікаючи губи, але ніби зігрівав серце сильніше, ніж будь-який напій.

— Знаєш, я давно не сиділа так, — Анея зробила ковток і подивилася на Авена, — ні поспішно, ні з турботою, ні з очікуванням… 

— Мені здається, — тихо сказав він, — що такі моменти цінніші за будь-які слова.
-Так.
Анея забрала чашки, щоб поставити їх у раковину. Раптом Авен тихо підійшов ззаду і ніжно обійняв її за талію. Її серце стиснулося від несподіванки й тепла, вона розвернулася і, не вагаючись, потягнулась поцілувати його.

Дотик губ лише розпалив момент, коли настирливий дзвінок у двері різко перервав їхню близькість. Анея підстрибнула і сором’язливо відскочила від Авена. Він теж зам’явся, не знаючи, куди себе подіти.

— Ти чекаєш гостей? — тихо запитав він.

— Ні… — відповіла вона, трохи збентежено.

Знову дзвінок.

— Мабуть, треба відкрити? — запропонував Авен, трохи з усмішкою.

— Мабуть… Почекай мене. Я швидко.

— Звичайно.

Анея посміхнулась у відповідь і щасливо побігла до дверей. Відчинила — і на порозі стояла Лана з малою на руках.

— О, люба… Дещо сталось, Даріан… — голос подруги був напруженим.

— Що трапилось? — схвильовано запитала Анея, помітивши збентеження Лани.

— Вони… Акур з Авеном поїхали зранку приготувати мені сюрприз в честь річниці… — Лана всхлипнула, на очах з’явились сльози.

Анея миттєво відчула хвилю здивуваня і тривоги . Авен тихо підійшов за нею, взявши  за руку, і вона відчула тепло його присутності поруч — спокійне, підтримуюче. 

Лана незадоволено подивилась на Авена, оцінюючи ситуацію.

— Анея, ти потрібна мені. Даріан з Акуром у лікарні… — сказала вона суворо, водночас передаючи терміновість.

Анея різко забрала руку від Авена, серце калатало від несподіванки.

— Що трапилось? — запитала, намагаючись зібратися.

Лана кинула погляд на їхні руки, що ще тільки щойно переплелися, і холодно оцінювала ситуацію.

— Поїхали зі мною, — рішуче сказала вона, не даючи Анеї часу на сумніви.

— Так, звичайно, — швидко погодилася Анея.

— Я відвезу вас, — запропонував Авен, крокуючи ближче.

— Не треба, ми самі, — різко відповіла Лана з явною неприязню.

В одну мить Лана схопила Анею за руку, не давши навіть схаменутися, всунула її разом з  малою на заднє сидіння, сіла за кермо сама і, нахмурено подивившись на Авена — майже вороже, — рушила з місця.

Анея ще раз кинула погляд на хлопця, хотіла щось пояснити, але Лана вже зникла за поворотом, і вона знову залишилась без можливості сказати Авену, чому раптово зникає. Серце стислося від суму й тривоги.

Вони швидко рушили містом. Лана за кермом була зосереджена, Анея сиділа , тримаючи Ліссу на колінах. Тиша у машині була важкою. 

— Трохи хвилююсь, — тихо пробурмотіла Лана, не відводячи погляду від дороги.

— Все буде добре, — відповіла Анея спокійно.

 — Ми вже майже на місці.

Коли машина під’їхала до лікарні, Лана швидко припаркувалася, а Анея зняла Ліссу з колін і обережно несла до входу. Разом вони рушили в напрямку рецепції.

— В якій палаті Даріан? — запитала Лана, ледве стримуючи хвилювання.

— Слідуйте за мною, — відповів співробітник і провів їх коридором.

Коли двері палати відчинилися, Анея одразу помітила Акура. Він сидів поруч із ліжком, на ньому була футболка в червоних плямах крові, виднілися подряпини, а його погляд не відривався від неї. На ліжку лежав Даріан, перемотаний бинтами, під апаратом штучного дихання.

— Любий! — кинулась Лана до чоловіка. — Що сталось, Акур?

Альфа підвів погляд, потім швидко повернувся до Даріана, злегка стиснув кулаки. Його очі світилися турботою і силою одночасно.

Акур глибоко зітхнув, опустивши плечі, але очі його залишалися напруженими.

— Газовий балон вибухнув раптово, — пояснив він тихо, — я встиг прикрити Даріана.

— Ти в порядку, брате? — занепокоєно спитала подруга.

— Не хвилюйся, — коротко відповів Акур, відводячи погляд від Даріана на свою пару.

— Лікарі тебе оглянули? — запитала вона, обережно торкаючись  плеча чоловіка .

— Все гаразд, — спокійно промовив Акур. — Гірше твоєму чоловіку. Він же людина, не може так швидко згенерувати ...

Анея притисла сплячу Ліссу на  грудях, намагаючись приборкати тривогу.

— Як так сталось? — прошепотіла Лана, дивлячись на обох чоловіків, намагаючись зрозуміти весь масштаб того, що трапилось.

— Все було миттєво. Газовий балон не витримав тиску. Я  намагався вберегти Даріана... Трохи не встиг .

Акур ледь встав із крісла, шкутульгаючи від невеликого болю, і на мить зупинився біля Анеї. Його нюх миттєво спіймав чужий запах, що линув від неї, і тіло напружилося. На мить він злегка посміхнувся:

— Гарно виглядаєш. Мабуть, день був набагато краще, ніж коли ти вперше одягла цю сукню? — вимовив із іронією.

Кулаки зімкнулися, і він мовчки зробив крок вперед, потім ще один, виходячи з палати. Двері тихо зачинилися за ним.

— Анеє! — вперше сердито звернулася до подруги Лана, беручи  Ліссу з рук подруги . — Він дуже впертий і не любить лікарів з дитинства, вмиратиме, але до себе не дозволить доторкнутися! Благаю, перевір, чи цілий він.

— Добре, не хвилюйся, я подивлюсь, — спокійно відповіла Анея .

Анея вийшла слідом за Акуром.

— Не варто слухати мою сестру, — байдуже промовив він, не обертаючись, до дівчини, яка стояла за його спиною. — Я в порядку.

— Лана просила…

— Байдуже, — злісно відповів він, стискуючи щелепу.

Але коли він взявся за бік, це не могло залишитися непоміченим для Анеї. Вона глибоко вдихнула, взяла себе в руки, але емоції зашкалювали. Психанувши, схопила його за руку:

— Годі грати в малого хлопчика. Ходімо.

Вона потягнула його в першу палату, та виявилось, що вона порожня. Анея посадила альфу на койку, обережно опустивши поруч. Потім повільно доторкнулась руками до його обличчя, уважно оглядаючи сліди ударів і синці. Пальці пройшли по щоках, лініях щелепи, потім опустились на руки, обережно торкнулися ребер.

— Обережно… — оїкнув Акур, не зводячи погляду з її очей.

— Сиди рівно, — промовила Анея спокійно, проте руки не тремтіли, коли проводила обстеження.

— Здається, у тебе переламані ребра, — схвильовано констатувала вона.

— Хвилюєшся за мене? — його голос був низьким, а подих так близько, що серце Анеї раптом прискорилося.

Вона відчула, як тіло реагує на його присутність, і на мить зупинилася, глибоко вдихаючи.

Анея відчула, як тепло від його тіла огортає її з усіх боків, а серце б’ється шалено, ніби намагалося вирватися з грудей. Вона намагалася сконцентруватися на обстеженні, на ребрах, на руках, але його присутність робила це майже неможливим. Кожен рух, кожен подих здавалися надто близькими.

— Тримайся рівно, — повторила вона спокійно, намагаючись заглушити власні думки.

Але коли його погляд впав на її обличчя, а альфа мимоволі нахилився трохи ближче, тіло Анеї здригнулося. Вона відчула легкий струмок метеликів у животі, непомітно для себе притиснула руки сильніше, намагаючись не показати хвилювання.

— Анея… — його голос став тихим, майже шепотом, — ти справді не повинна хвилюватися.

Вона зібрала всю силу волі, щоб не втратити контроль, але усвідомила, що навіть ці спроби зробили її ще більш вразливою перед ним. Серце продовжувало шалено битися, а тіло — мимоволі реагувати на кожен його рух.

Вона відчула, як важливо тримати дистанцію, і одночасно — як важко її утримати. Ця напруга між ними була настільки реальною, що могла майже доторкнутися до повітря в палаті.


— Це прохання подруги, для її спокою. Не малюй собі мультики, — тихо промовила Анея, намагаючись залишатися спокійною.

— Тобі чому твоє серце зараз випригне? — спробував жартувати він, але голос видавав хвилювання.

— Хворію тахікардією, — відповіла вона стримано, але пальці злегка здригалися.

— Вовки не хворіють, Анеє.

— То вовки, я майже людина, — вона зосередилася на його футболці. — Не рухайся.

В шафі вона швидко знайшла ножиці, бинт і перекис. Розрізала закривавлену футболку і ледь не перестала дихати: руки затряслися, коли з’явилися глибші порізи. Серце билося шалено, але вона трималася.

Вона обережно намазала бинт перекисом і приклала до рани. Акур мовчки спостерігав за її обличчям, помічаючи кожен рух, кожну тремтливу міміку.

Анея відчувала, як важко їй залишатися спокійною, але намагалась тримати себе в руках. Кожен її дотик до його шкіри здався надто близьким, а погляд його очей — пронизливим.

— Все гаразд… , — тихо промовила вона, дивлячись на його руки, щоб відвести увагу від власного хвилювання.

Його очі стежили за кожним рухом Анеї, і він відчував, як щось у ньому напружується від того, що її руки тремтять.

Акур підвівся трохи, нахилився ближче, не торкаючись, але так, щоб її відчуття простору змінилося. Його присутність тривожила.

Вона відчула легкий подих його гарячого дихання на своєму обличчі, і серце наче стрибнуло. 

— Лише будь обережною, — додав Акур тихо , — і не забувай дихати.

Анея глибоко вдихнула і продовжила перев’язку. Кожен її дотик тепер був упевненішим, але серце все одно шалено билося від близькості альфи і тієї напруги, що між ними висіла. Дівчина зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїтись . Вона відчула імпульс, ніби всередині її тіла прокинулася буря — хотілося доторкнутися до нього, відчути тепло його шкіри, але водночас страх  стримували цей порив.

Якщо з Авеном вона відчувала себе тихою гаванню, де можна розслабитись і забути про все, то з Акуром її серце перетворювалося на буйний океан: хвилі пристрасті і напруги накочували одну за одною, і навіть простий дотик до нього  розпалював бурю всередині.

Вона ледве торкнулася його плеча, щоб перевірити, як він реагує. Легкий рух, ледь помітний, але достатній, щоб її пальці відчули тепло і силу, яка виходила від нього.

Акур глянув на неї, і в його очах блиснула та сама непідкорена стихія, що завжди викликала у неї страх. Він відводив погляду і цього було достатньо, щоб відчути силу, що притягувала її до нього, як магніт.


Акур неначе відчув її порив і повільно нахилився ще ближче. Тепер його губи були майже поруч із її , і дихання змішувалося з її власним. 

— Анеє… — прошепотів він, і його голос був низьким.

Вона ледве встигла підняти очі, і зустріла його погляд — глибокий, палкий, повний непідкореної пристрасті. В одну мить він провів рукою по її талії, притягнув до себе і поцілував.

Поцілунок був несподіваним, пристрасним, майже нестриманим. Її серце затріпотіло, тіло відгукнулося на його тепло, але розум ще намагався втримати контроль. Дівчина спершу відчула легку паніку — таке сильне бажання було новим, небезпечним, захоплюючим одночасно.

Він не відводив губ, а лише ніжно і наполегливо притискав, вкладаючи в поцілунок всю силу своєї пристрасті. Анея відчувала, як її тіло тремтить, як кров біжить швидше.

Вона намагалася зібратися, але тіло не слухалося: бажання і страх змішалися в дивний клубок емоцій. У голові метушилися думки: «Зупинись… втечи… але чому я не можу?»

Кожен дотик його губ розпалював щось всередині, змушуючи серце битися шалено. Анея хотіла вдарити його — чи хоча б відсунутися — та відчувала, як напруга в тілі розпливається, і замість опору її руки непомітно торкалися його плечей як ніби шукали опору.

Вона стояла окам’яніла, захоплена і водночас налякана, відчуваючи, що кожна клітина її тіла прагне цього контакту. Це було абсолютно нове: у Авена було тепло й безпека, а з Акуром — буря, непередбачувана і сильна, що тягнула її всередину, змушуючи забути про страх і вагання.

Вона хотіла крикнути, втекти, але не змогла; хотіла опиратися — і водночас її тіло само відповідало на його поцілунок, підкоряючись сильній магії його присутності. Цей поцілунок був не ніжністю, а стихією, яка змітала все навколо.

Анея відчула, як останні стіни обережності і страху руйнуються одна за одною. Кожен дотик Акура пробуджував у ній емоції, яких вона раніше не відчувала — шалене бажання бути поруч, довіритися йому, віддатися миті.

Їхні тіла були близько, але це не було просто фізичне тяжіння — це був справжній зв’язок, немов їхні серця зрозуміли одне одного без слів. Анея відчула, як тривога і стриманість розтанули, залишивши лише теплу хвилю пристрасті, що огортала.

Вона повністю віддала себе моменту: відчувала його присутність у кожному дотику, у кожному легкому подиху, і це відчуття було водночас новим і страшно прекрасним. Світ навколо ніби зник, залишилися лише вони двоє, їхні серця, їхнє тепло.

Коли він обережно притягнув її ще ближче, Анея відповіла рухом, який говорив більше, ніж будь-які слова. Вона зрозуміла, що ніколи не відчувала такого потужного зв’язку з кимось раніше — і що тепер їх об’єднувала не лише близькість тіл, а щось набагато глибше.

Після того, як їхня хвиля емоцій трохи стихла, вони стояли притиснуті одне до одного. Анея дивилася на нього і розуміла: те, що сталося, змінило їх назавжди — і вони обоє це відчували. Її  думки плутались у хаосі нових почуттів. Раптом вона різко відійшла від Акура, відчуваючи одночасно сором і страх.

 Прошепотіла вона, відводячи погляд:

 — Я… я не можу…

Акур зупинився, нахилився до неї, спробував взяти її руку:
— Анеє, слухай мене…

— Не наближайся! — різко відмовила вона, відштовхуючи його легкий дотик. — Будь ласка… залиш мене.

Вона відсторонилася ще сильніше, ледь стримуючи сльози. Серце прагло близькості, а розум кричав, що зараз треба втекти. Анея швидко витягла телефон і замовила таксі, не озираючись. Акур стояв мовчки, не знаючи, як її зупинити, його очі відбивали і тривогу, і біль .

Вдома Анея кинулася під гарячий душ, дозволяючи воді змивати з себе залишки хвилі пристрасті і страху. Пар окутував кімнату, оберігаючи її від зовнішнього світу. Вона притислася до стіни, намагаючись заспокоїти дихання і відновити контроль над собою.

Думки  змішувалися — вона відчувала  провину, і страх, і… при цьому тепло, яке залишилося від його дотику. Серце ще довго б’ється, а Анея зрозуміла: вона втратила частину себе, віддавшись емоціям, і тепер повинна знайти, як прийняти те, що сталося.