-Я розповім тобі історію Лолі.Ми з сестрою завжди любили допомагати людям. Особливо — у найважчі моменти. Втілювати їхні бажання, коли здавалося, що надії вже не лишилось. Це дратувало нашого брата. Його все більше поглинала спрага влади. Він хотів, щоб усе було так, як накаже він. Тільки так, як хоче саме він.

Він забороняв нам втручатися в життя земних.

А одного дня він… напоїв Тензі …еліксиром кохання. І закохав її в наймогутнішого й найстрашнішого — Золотого Дракона. Той збожеволів від пристрасті. Але коли дія еліксиру скінчилася… вона  отямилася, — її голос звучав без жалю. — Так, він зірвав її браслет богині  і знищив його. Вона  втратила свою сутність. Стала звичайною смертною. Тензі отямилась і з ненавиділа Золотого ,він замкнув їїу своєму замку. Довго тримав як іграшку. Як забавку, що набридала, але ніколи не відпускалась.

— Чому ви не врятували її? Хіба ж боги не бачать усе?
— Бачать. Якщо тільки інші боги не заважають. Адже я теж була полонена .

— Це був ваш брат?..
— Так. Він наклав морок невидимості. Закував нас  сестру в кайдани й сміявся з болю. Звільнити  мене міг лише той, хто зрозуміє справжню причину  страждань. І щоб зробити порятунок ще складнішим, пройти до мене можна лише крізь численні перешкоди — і тільки раз на рік. Я не могла підказати, як допомогти.Ні,не мала права навіть натякнути. Але твоїй матері це вдалося. Вона відчула. Зрозуміла серцем.
Я вірю, колись твої діти зможуть допомогти , якщо настане та мить. А можливо -ні.

-Тензі пощастило, що Ровальд — твій Ровальд — вигнав свого предка в інший світ. Але...Браслет уже не повернути…
— А як твій брат опинився у не менш страшному заточенні?
— Батько дізнався. Але надто пізно. Він покарав його. Тепер, як бачиш, мій родич знайшов спосіб майже вирватися на волю. Ця тінь… мій брат… він добре наситився — і драконом, і людиною. Він зміцнів. І чекав . Ще трохи — й він звільнився б. Та не встиг.

— Мені потрібно трохи часу… щоб усе це… хоч якось осмислити.

У глибині печери почувся моторошний рик. Щось зашаруділо по каменю.
З тіні вийшов велетенський вовк. Його очі палахкотіли — прямували просто на нас, переповнені дикою силою.

Я застигла. Здавалося, сама примерзла до холодного каменю.
Грізний. Загрозливий. Неймовірний звір.

Наче уві сні, я зробила крок уперед — спробувала собою закрити Тензі. Якщо вже йому потрібна жертва… хай це буду я. Можливо, він пощадить її.

Величезна туша рушила в мій бік. Повільно. Ритмічно. Кожен його крок — наче удари серця.
Може, це лише марево?.. Але лапи торкались землі, камінь здригався. І дихання його — справжнє. Гаряче. Звірине.


— Мій брат… тепер лише оболонка. Його істинна сутність — у сосуді, де він спить вічним сном.
Так, він ще спробує вирватися. Але цього разу — ми сильніші.
Цього разу його стримаю я. Лише я можу це зробити.

Рейхе поклала долоню мені на живіт. Її очі звузилися, на обличчі з’явилася тінь сумніву.

— Дуже слабенька… Хм…
Навіть не знаю, як вона зможе здійснити пророцтво.
Може… я помилилася?..


Здавалося, богиня розмовляє сама з собою.
Я з гіркотою відкинула її руку — так, ніби вона була прокаженою.

— Я не серджуся на тебе, — мовила вона задумливо. — Хм… Ти ще народиш спадкоємця для дракона. Так.
Я знімаю всі обітниці. І розриваю печать прив’язки.
Ах, ледь не забула…
Нехай твої шрами зникнуть.
Ти ж красива. І не маєш соромитись перед своїм чоловіком.

Вона підморгнула — і зникла.

Навколо всі немов нічого не помітили — продовжували говорити, сміятися, жестикулювати, не підозрюючи ні про що.
Тільки він… мій чоловік…
Його тривожний погляд уп’явся в мене. Він щось відчув. Щось не те.
Я всміхнулася, заспокоїла очима.
Потім прошепотіла:

— Розповім пізніше.

І пішла вручати подарунки.


---

Сім місяців потому…

— Тужся, люба! Давай! Ще трохи!

— Аааа! Я не можу більше…!

Я з криком опустилася на ліжко — мокра, змучена, знесилена…
Чоловік міцно тримав мене за руку, гладив по голові.
А Тензі тиснула на живіт і благала не здаватись:

— Тужся, Лоло, ще трохи! Вона вже поруч!

Почалася вже друга доба. Доба болю.
Я не могла розродитися. Сили вичерпалися. Терпіти вже не було сил.
У мене зірвалося:

— Де він, чорт забирай?! Де цей Артім?!

Пологи почалися трохи раніше, ніж мали б.
Брат поїхав на кордон ще місяць тому.

Артім… Він виявився прекрасним чоловіком і блискучим стратегом — і в нападі, і в обороні.
Миттєво знайшов спільну мову з Ровальдом, разом вони розробляли план боротьби з темрявою.

Він мав відлучитися лише на два тижні. Але затримався на цілих чотири.

І щойно він залишив замок — дочка в моєму животі влаштувала справжнє побоїще.
Била ногами, крутитись не переставала — ніби футболістка на фіналі.
Вимагала свого дядька поруч.

Чоловік почав ревнувати: варто було брату   торкнутися мого живота, як малеча одразу затихала.
Усіх, крім Артіма, вона ігнорувала. Тільки він міг її заспокоїти.

Він затримався — і наша маленька вирішила: раз уже не може його покликати, то влаштує всім справжній хаос.
Вона не могла говорити, але чудово вміла давати всім… перцю.


Це не дитина, а справжнісінький маніпулятор.
Але мене це анітрохи не бентежило. Навпаки — тішило.
Цей зв’язок між нами… хоч і завдавав нестерпного болю, був чимось більшим, ніж просто  ниткою.
Я відчувала її страх.
Вона боялася з’явитися. Боялася, що ранить мене. Що завдає болю мамі.

— Біжать! — вигукнула Тензі, виглядаючи у вікно.

— Нарешті… — видихнула я крізь стиснуті зуби. — Я його вб’ю власноруч.Принцесо, дядько вже поруч. Хто ще до нас приєднається?..

Вимовила це вголос — і в ту ж мить тіло затрусила нова хвиля. Схватка.
Гостра, як лезо.
Стискалась. Тужилась.
І вже була за мить до того, щоб здатися — коли раптом двері з гуркотом вилетіли з петель, і до мого живота кинувся брат.

Артім.

Він лише кивнув — привітально, винувато — і торкнувся мого живота лобом.
Вдихнув.
Серцем.

Потім його погляд зустрівся з Тензі. Вони обмінялися короткими, мовчазними поглядами.
Вона показала жестом, як саме треба натискати, аби допомогти мені.

Їхня мовчазна розмова… щось у ній було не те. Щось більше.
Я щось пропустила?

Так дивляться одне на одного… тільки закохані.

А в отворі дверей застиг інший.

Виснажений. Помітно схудлий. Високий.
Але такий самий прекрасний, як і тоді, в печері.

Вони знову переглянулись. Не так, як друзі. Не як випадкові союзники у битві з темрявою.
Це був… погляд, повний знайомого тепла, якого не збудуєш штучно.

Тензі криво всміхнулась, ніби хотіла щось сказати, але проковтнула. А Артім, замість виконати її вказівку — зробив по-своєму. Обережно, ніжно, однією рукою натиснув на живіт, другою торкнувся мого чола.

— Я тебе вб’ю після цього, — пробурмотіла я, задихаючись.

— За що? — навіть не відволікся.

— За те, що з нею заграваєш. Ти взагалі бачив, що вона творить очима?

Тензі пирснула сміхом.

— Хто приїхав на чотири тижні пізніше, бо "на кордоні були складнощі", а сам дивом уцілів? Хто залишив сестру народжувати, а тепер ще й геройствує?

— Ти слідкувала за мною? — Артім нарешті підняв голову, і в його голосі з’явився той особливий хрип, який видає геть не байдужу людину.

— Ага. І зберегла твою дупу — вдруге, між іншим.

— А ти ще скажи, що сумувала.

— Та тільки щоночі, коли не спала через цю божевільну дитину, яка штурхалась, ніби в неї вселилися блискавки, — і я  вказала на свій живіт.

— Це дядькова дівчинка, — гордо заявив Артім і нахилився до мого живота. — Гей, я тут. Досить знущатись із мами. Час знайомитись.

— Ви обоє нестерпні, — простогнала я. — І знаєте що? Мені навіть не боляче. Бо я спостерігаю за двома впертими дурнями, які по вуха одне в одного закохані, але не визнають цього.

Вони обоє завмерли.
Навіть схватка, здається, затрималася, ніби слухала.

Тиша розчинилась у повітрі, щільна, як оксамит.
І лише Артім обережно, без жарту, прошепотів:

— Не час. Але якщо виживемо… я не дозволю їй знову піти.

Тензі ковтнула щось гостре в горлі, відвернулась.

І тут...
Моя донька вирішила: досить вже з них, досить ніжностей, час повертати шоу.

— Аааааа! — закричала я, і схватка вдарила, як хвиля у берег.

— Народжуємо, — серйозно сказав Артім.
— Нарешті, — зітхнула Тензі і, не дивлячись на нього, стиснула мою руку.
 


Навколо зібралося чимало народу, коли мої ноги вже розходилися в розтяжці.

Мій вигляд набув ще більшої ясності.
Я потягнула руку до вовка ,що стояв в дверях.

Як тільки перевертень доторкнувся до мене — сили наповнили моє тіло з голови до п’ят.

Раз… два… три — і…

— Уа-уа, — пролунав слабкий голосок.

Мій чоловік прийняв на руки найбільший і найдорожчий скарб від Тензі.

Маленька ручка потягнулася до обличчя чоловіка і вп’ялася в його ніс.

Світ ніби завмер.
На обличчі Ровальда  засяяла найширша усмішка.

Коли мені передали крихітку, я розплакалася.

— Віддай мені, жадібна сестро! — жартівливо вигукнув брат. —Вона така маленька, вагою з два кілограми не більше. Беззахисна, наче пташеня.
А її оченята… вони змушують усіх закохатися в неї назавжди.

Коли дівчинку повернули мені, я передала її вовкові.
Він взяв її трепетно, з неймовірною обережністю, і прошепотів слова незнайомою мовою.

На її ручці з’явився ніжний, витончений узор із тростини.

Обручення було завершено.
 

— Дай їй ім’я.

Вовк - людина ,глянув на нас... немов щось всередині нього зупинилось. У цьому погляді була й розгубленість, і здивування, і глибоке враження. Наче стріла в саме серце — не смертельна, а така, що пробуджує.

— Для мене... це честь, — прошепотів він.

Ми з Ровальдом давно вже все обдумали. І знали: так правильно. Так велить закон Вовка, закон крові, що обирає не силою — а довірою.

— Аттірі, — мовив він, торкнувшись пальцями крихітного личка. Той дотик був несміливим, благоговійним. Як молитва.

— Дякую за таку честь, — додав він уже впевнено. — Її ніхто не посміє образити. Навіть поглядом.

Ці слова прозвучали як обітниця. Як нерушима клятва. Вони зігріли мене — не гірше ковдри чи теплих обіймів.

Усе буде добре.

Ровальд м’яко поцілував мене в скроню, мовби підтверджуючи наше рішення. Потім дружньо поплескав перевертня по плечу — і вийшов, залишивши в кімнаті тишу, просякнуту ніжністю.

Батьки з’явилися майже одразу — з усмішками, сльозами радості та щирими привітаннями. За кілька годин навідались друзі. Принесли подарунки, світлі слова, тепло.

А він... Пара моєї донечки... Не відходив від неї ні на мить. Сидів поруч, стеріг, мов би його душа відтепер жила в цьому маленькому створінні.

Щедрий дар прийнятий із честю. Але це лише початок. Попереду — час. Випробування. І вибір.

 

…Але потрібно не тільки дочекатися віку.

Потрібно, щоб вона обрала -сама. 

І поки що — вона просто дитина. Її очі ще не пам’ятають війни, а серце — не пізнало страху. І все ж… те, як перевертень носив її на руках — обережно, як кришталь, із заздалегідь прорізаною любов’ю в погляді — змушувало мене стискати губи, щоб не розплакатись.

І, дивлячись на нього, я вперше подумала: це не прокляття. Це захист. Дар.

 

Пізніше, коли маля заснуло в колисці, а всі трохи розійшлися, у кімнаті лишилися лише ми — я, Ровальд, Артім і, звісно, Тензі. Вона присіла біля вогнища, щось лагодячи в дитячій пелюшці — і з підозрілою затримкою поглядала на мого брата .

А він стояв осторонь, складений, як статуя. Трохи нервовий. Трохи загублений.

— Ну, кажи вже, — буркнула вона нарешті, не витримавши, — ти щось хотів?

— Я… я просто… перевіряв, чи їй зручно, — буркнув Артім, на диво ніяковий. — У колисці. І все.

— Угу. Тобі не здається, що ти перевіряєш це щоп’ятнадцять хвилин?

— Просто… там могла збитись подушечка.

— Подушечка… — Тензі витерла руки об фартух і підійшла впритул. Її ніс ледь не торкався його грудей. — Чуєш, великий драконе .Якщо хочеш потримати дитину — кажи чесно. А якщо хочеш ще щось — теж не мугай. Бо я жінка проста, але очі маю.

— Я… Я нічого такого… — він знітився і ступив назад, вгадуючи її інтонацію вже з безпомилковим хвилюванням.

— Ага, — буркнула Тензі.

Він стиснув щелепу, очі його стали темними й глибокими.

— Гарний початок для казки, — гмикнула я з ліжка, прикрившись ковдрою й спостерігаючи за ними із прихованим захопленням. Ровальд, що сидів поруч, тільки усміхнувся і прошепотів:

— Вони ще не знають, що закохані один в одного.

— Я забула, що щойно народила, — зітхнула я, — так цікаво за ними дивитись. Як серіал, тільки живий. І зі справжніми почуттями.

А в кутку Аттірі ворухнула пальчиком і видихнула уві сні. Знак на її ручці м’яко засвітився, коли Артім на мить подивився на неї — і цього було достатньо, щоб Тензі вже мовчки поклала свою руку йому на плече.

І якось так легко стало. Спокійно.

Все тільки починається. Але тепер — уже не страшно.
 

 

Минув рік.
— Аттірі, не поспішай.
Дівчинка, мов кульбабка, летіла ромашковим полем, наздоганяючи метелика. Дитина була, наче тростинка — тонка й крихка. Вона часто хворіла, і Тензі доводилося чаклувати з травами, рятуючи малу. У минулому Тензі була богинею зцілення, та зараз від її сили залишилися лише крихти. Але знання трав не зникли — і стали у пригоді.

Священника чи церкви тут не було, щоб охрестити малечу. Та Тензі стала їй хрещеною — на моє прохання. Від цієї честі дівчина проплакала три дні.

А ще... мій брат досить активно залицявся до неї. Хоч ця боягузка вперто опиралася, хоча всі бачили — почуття були взаємні.

 Щоранку приносив чай, нібито просто “по дорозі”, хоча шлях до джерела пролягав зовсім в інший бік. Збирав квіти — і не абиякі, а ті, що любила Тензі: синюваті, пахучі, з пелюстками, схожими на зорі. Одного разу навіть зробив їй дерев’яну скриньку для сушених трав — власноруч, хоча до того не визнавав жодної “небойової” роботи.

Тензі ж...
Вона червоніла, щойно його бачила, говорила з ним лише пошепки, та завжди відводила погляд першою. А коли він торкався її руки — ніби випадково — трималася, ніби нічого не сталося… але потім годину не могла зосередитися на зіллях.

І все ж — тримала дистанцію.
Коли я її запитала, чому — зітхнула й відповіла:
— Я боюся. Я вже колись була коханою. І вмерла.
— Але ти живеш знову, — сказала я.
— Саме тому й боюсь. Занадто люблю життя, щоб віддати серце… а раптом знову втратити?

Втім, брат не здавався. І що цікаво — що більше вона опиралася, то ніжнішим ставав він. Ніякої сили, жодного тиску. Тільки турбота. І погляди — довгі, глибокі, такі, що навіть я червоніла, ловлячи їх краєм ока.
— Лаванда!
— Мелісу не пробував?! — кидала Тензі.
— Ти просто не вмієш її заварювати.
— А ти не вмієш мовчати.

І мені стало ясно: якщо навіть Тензі свариться — то вже майже любить.

Рабство було назавжди викорінене на цих землях. Люди почали працювати за плату, не боячись батога. Страх поступився гідності.

Ми очистили місто не лише від бруду, а й від важкого повітря старого болю. Повсюди з’явилися квіти, дерева, навіть невеличкий садок біля вежі драконів. Місто ніби зітхнуло вперше за довгі роки.

Наші друзі відкрили свої справи: Тензі з Артімом — чайну з веселим драконом на вивісці. Там завжди шумно, смачно пахне і хтось щось співає. Один з рабів, якого ми врятували, став ковалем і одружився з дівчиною з міста. Коли їхній малюк народився, вони назвали його на честь Ровальда — хоч він і бурчав, що не хоче, аби діти росли з таким суворим ім’ям.

У нас народилася донечка — волохата, голосна і вперта, як її тато. А ще з очима, що світились бурштином, коли щось її захоплювало. Ровальд сказав, що вона точно успадкувала вогонь.

— Мені варто ревнувати? — усміхнувся він, коли вона вперше засміялася, побачивши дядька Ральфа. — Вона з ним носиться так, ніби він самий веселий дракон у світі.

— А ти хіба ні? — підморгнула я.

— Я — грізний. А веселим у нас буде дядько, — відповів він, але на руках носив її годинами, доки вона не засинала в нього на грудях.

Люди-дракони прийняли мене. Дехто досі з повагою кланяється, дехто просить поради. Іноді мені здається, що я стала не лише дружиною дракона, а й серцем цього місця. Хоч щойно мій чоловік заходить у кімнату — я забуваю, що маю будь-які справи, окрім нього.

Ми з Ровальдом часто гуляли вздовж річки. Він любив носити мене на спині в образі дракона, а я прикидалася, що боюся, щоб донька сміялась. Вона росла в свободі, серед друзів і тепла — зовсім інша, ніж я колись. І, можливо, саме заради цього ми й пройшли весь той шлях.
 

Моя донька, Аттірі, росла стрімко й непокірно, мов вогонь у вітрі. У неї було велике серце , запальний розум і чиста  душа. І щоразу, коли вона йшла назустріч пригоді — нехай це навіть був спуск на щиті з драконячого пагорба — я відчувала, що все було не даремно.

Ровальд...
Його волосся трохи посивіло на скронях, але він і досі міг одним поглядом змусити мене забути, як говорити. Коли він брав доньку на руки, я бачила в його очах ніжність, про яку раніше лише мріяла. Він став батьком усім серцем, усією лускою — жартував, що перетворився з грізного дракона на домашнього кота, хоча ми знали: досі варто лише загрожувати нам — і він знову стане блискавкою у небі.

З роками ми відкрили школу — для дітей колишніх рабів, для дівчат, яких раніше вчили мовчати. Учили читати, рахувати, чаклувати, будувати і, головне, — вірити в себе. Поруч з нею виріс дім для жінок, які шукали захисту й початку. Там пахло хлібом, травами і дитячим сміхом. 

Іноді ми з Ровальдом вибиралися в мандрівку — вдвох, як колись. Він — дракон, я — його наїздниця .

Минали роки.
Змінювались дерева, зникали зморшки і з'являлись нові. Щоразу, коли Ровальд дивився на мене — так, як тоді, вперше, — я розуміла: попри всі прокляття, страхи й втрати, я живу не дарма.

Бо зцілення — це не лише трави й закляття. Це — час. Любов. І здатність бути поруч.

 

 

— Обирати собі пару треба по коханню, а не через якесь прокляття!
— Це не прокляття. Це — дар.

Уже кілька годин ми з Ровальдом намагаємося переконати нашу вперту доньку. Вона вже роками категорично забороняє нам кликати її пару.

На свої десяті — ювілейні — іменини Аттірі потай втекла  до лісу. Вона вирішила назбирати квітів для свята — у тиші, без зайвих  очей. Та з необережності натрапила на ведмежа, яке потрапило в людську пастку, виставлену на зайця.

Їй стало жаль малого — лапка була затиснута в залізо. Аттірі розтиснула пастку, і в цю ж мить з-за дерев з’явилася мати ведмежати. Поранена й люта, ведмедиця сприйняла дії дівчинки за загрозу й кинулася захищати дитинча.

Аттірі закричала на весь ліс, але було вже пізно. Велика лапа з гострими кігтями розсікла їй спину. Смертельна рана — від плеча до стегна. Другий удар мав би стати останнім…

Та з туману вирвався велетенський вовк. Він кинувся на ведмедицю, і з неймовірною люттю розірвав її тушу на шматки.

Він відривав шматки плоті й відкидав убік. Заспокоївся лише тоді, коли всі нутрощі дикого звіра намотав собі на морду. Весь у крові, з роззявленою пащею, з якої стікала ведмежа кров і вовчі слині. Вовк, чия шерсть стояла дибки, ще більше збільшуючи його в розмірах, повільно підійшов до дівчинки.

Маленька так злякалася, що кричала, доки не охрипла. Її оченята, як ґудзички, боялися навіть моргнути. Вона думала — це кінець. Але вовк перетворився на величезного  дядька, і від побаченого Аттірі втратила свідомість.

Три довгі дні вона марила в лихоманці. Отримані рани виявилися смертельно небезпечними для її кволого тіла. Усі можливі трави й ліки лише трохи полегшували біль та запалення. Вночі вона стогнала від мук. Усі по черзі доглядали за дитячим тільцем, змінюючи пов’язки, прикладаючи мокрі ганчірки.

Та тільки перевертень не відходив від ложа нареченої. Жодні вмовляння не змусили його залишити кімнату хоча б на кілька хвилин. Він не їв, не пив. Сам допомагав змінювати вологі пов’язки, щоби зняти жар. Його очі не знали сну, лише уважно вдивлялися в кожен рух її тіла, в кожен подих.

Здавалося, світ зник. Залишилася лише вона — і він, що боровся з її смертю, мов звір із пасткою.

 

Коли Аттірі розплющила очі й побачила над собою рятівника, вона тихо замичала від паніки — голос її був зірваний. Вона намагалася встати й втекти від страшного дядька. Та я   допомогла втримати малечу, заспокоюючи її.

Він зрозумів, що перетворився для дитини на страшилку, але заспокоїти її так і не зміг. З неохотою покинув кімнату.

Через кілька днів Ровальд намагалися познайомити справжню пару. Та ніхто не очікував — Аттірі категорично відмовилася навіть контактувати з чоловіком. Він так її налякав, що навіть наші  вмовляння  про безпеку не змогли переконати дівчинку.

Вона не дивилася на вовка, сиділа, як натягнута струна, боячись навіть підняти голову . Ми всі були шоковані такою реакцією дитини.

— Аттірі, не бійся, — говорили їй. — Твоя пара, відчувши смертельну небезпеку над тобою, матеріалізувався і врятував тебе. Він не хотів тебе налякати чи зашкодити. Це наша вина, що ти втікла без нагляду.

— Мені не потрібна пара, — твердо відповіла дівчинка. — Це монстр. Я не хочу, не буду і не піду за нього!

— Донечко , тобі судилося. Це незмінно…

— Тихо! Мамо! Більше жодного слова. Цю нісенітницю я не хочу чути!

— Коханий, скажи їй щось. Я не знаю, як достукатися, — звернулася до чоловіка.

— Даремно, — видихнув дракон. — Вона автоматично блокує слух, щойно ми починаємо говорити про це.

— Але ми жодного разу не змогли нормально розповісти їй усе.

— Ти сама бачиш — вона не чує.

 

— І якщо ця велетенська статуя з’явиться знову, я втечу.

— Аттірі! — не витримав батько.

— Вона не відчуває  нашого зв’язку, — мов вирок, проказав перевертень. Він дивився на дівчинку потайки , не вірячи своїм очам і вухам. Ніхто не вірив у те, що відбувається.

— Вона мала б відчувати. Вона відчувала тоді, коли ви  поєдналися. Що відбувається?

Я глянула на перевертня  — сама не розуміла.

— Якщо це через шрами — вони для мене невидимі.

— Шрами її  не турбують, — мовила я .

Донечка  говорила не як десятирічна дитина, а як доросла дівчина.
 

 

— Він мені огидний. Я його боюсь. Не хочу бути дружиною монстра, — додала вона, піднявши голову. — Я маю право на вибір. І ніхто не змусить мене вийти за нього . Вам доведеться знайти когось кращого за мене.

Перевертень зірвався на ноги від почутого . Його груди здіймалися, кулаки були стиснуті. Він стримано вклонився нам.

— Вісім років. Цього вистачить, аби забути побачене. Я поки, що піду. Але через вісім років повернуся за нею. І хай не  намагається  сховатися… або нашкодити собі. Я відчую небезпеку — і з’явлюся. Поки вона росте — може навіть закохуватися. Але  хай пам’ятає, з ким піде. І чия є.

Атіррі почула сказане ,вискочила на зустріч долі ,розлючена і збуджена гнівом .

— Я — не ваша власність,- у  її позі — супротив, у голосі — сталь. Вона гордо глянула в його янтарні очі. Та щойно побачила бурю, що спалахнула в них, як знову злякалась. Заплакала. Різко розвернулась — і втекла до кімнати , немов від самого майбутнього.

Відтоді вона більше не жартувала про женихів. Не сміялась. Часто сиділа одна у своїй кімнаті.

Ми не дали їй замкнутись у собі.

В дні, коли її навідували улюблені дядьки — Ральф та мій брат — її усмішка трохи поверталась. Тензі з братом — тепер уже її законним чоловіком — щоранку приходили до замку. Інколи з кошиками, повними цілющих трав.А частіше — з маленьким бешкетником, що бігав босоніж навіть узимку, а в очах мав сонце.

Вони стали для Аттірі ковтком повітря. Особливо Тензі — терпляча, життєрадісна. Вона навчала дівчинку лікувати — не тільки зіллям, а й  присутністю.

— Біль — як терен. Якщо не вмієш обережно, — поранишся, — пояснювала вона, розтираючи на камені лаванду й мелісу. — Але з часом навчишся не боятися. І тоді біль відступає сам.

Аттірі мовчки слухала, вбираючи знання з уважністю, якої не було в ній раніше.

Маленький син Тензі, якому богам знадобилося пять років, щоб спустити його на землю, був мов промінчик. Він тягнувся до Аттірі, хапав її за рукав, підсовував жаб і камінці. 

— У тебе очі, як у мого тата, — якось сказав хлопчик, обіймаючи її ногу. — Але ти — гарніша.

— Твій тато буде в захваті, коли почує, — зітхнула вона.

— Він і так тебе любить, — невимушено додав малюк. 

 

З часом вона почала виходити в сад — спершу на кілька хвилин, потім надовше. Саджала нові рослини, поливала старі. Тензі показувала, як правильно зібрати м’яту, щоб зберегти її аромат, і як відрізнити справжній корінь вовчого зілля від оманливих двійників.І хоча довго  ніхто не згадував вовка — його тінь залишалася. І все ж — вже не така страшна.

Тензі казала:

— Ти не мусиш одразу приймати все. Але мусиш навчитись жити, не тікаючи від себе.

І Аттірі, хоч і не відповідала, з кожним днем трішки більше ставала собою. Тим собою, що колись мріяла про майбутнє — вільне, сильне, своє.

 

— Коли прийде час, як мені її віддати?

— Вона — його пара. Я впевнений, що навіть волосинка з її голови не впаде. Все буде добре.


— А якщо вона його зненавидить знову? — я  стишила голос до шепоту. — Якщо її серце обернеться проти нього? Проти нас?..
— Серце не завжди слухає розум. Але глибоко в ній — щось більше, ніж воля. Її душа вже знає.
— Вона надто сильна, щоб просто скоритися.
— І саме тому він її витримає, — чоловік посміхнувся. — Інші б згоріли. А він — пройде крізь вогонь і вийде ще сильнішим.
— А якщо ні? Якщо знову прокинеться прокляття?
— Тоді ми втратимо не лише її, — похмуро мовив дракон. 

У кімнаті запанувала тиша. Лише сторінки книги тихенько шелестіли, перевертаючись у руках дівчинки.

— Вона має вибрати сама, — нарешті сказала я. — Без примусу. Інакше…
— Ми втратимо її назавжди, — завершив він за мене.

Світло пробивалося крізь вітражі, кидаючи кольорові плями на підлогу. Дівчинка зосереджено вдивлялася в сторінки. Але між рядками вона чула. Все. Душа вловлювала те, чого вуха не хотіли сприймати.

— Вона вже починає відчувати.

Чоловік кивнув.
— Тоді нам залишилося лише чекати. І молитися, що коли з’явиться Вовк… вона не відверннться  в друге .

Холод пройшовся крізь стіни. Десь далеко завив вітер. І в тому завиванні вже відчувалась чиясь хода. Час набирав швидкість.

— Мамо, будь ласка… — її голос тремтів. — Ти ж можеш перенести мене у свій світ? Я не хочу заміж. І не хочу в ці холодні землі. Чому ніхто не зважає на мою думку?! -раптово впала на коліна наша дівчинка .

 Я зітхнула. Моє обличчя було спокійне, майже незворушне, та в очах ховалося щось гірке, тривожне.

— Так буде правильно, — сказала я м’яко. — Він усе одно тебе знайде. Але тоді ми втратимо час. А коли ви зустрінетесь — усе зміниться всередині тебе. Так було зі мною… так було з твоєю бабусею. Від істинної пари не втекти. Вони такі сильні, що знаходять нас крізь час і світи.

— Я боюся. — Вона зціпила зуби, опустила голову, мов стримуючи сльози. — Мені добре без чоловіків. Вони... вони мене не варті. Я ніколи не вийду заміж! Чуєте? Ніколи! Я втомилася повторювати вам одне й те саме!

— Гадаю, нам варто викликати її пару раніше. Тоді все стане на свої місця.

Вона різко підняла голову, очі налилися вогнем.

— Ви вже його викликали! — вигукнула. — І мені не подобається той монстр! Я краще помру, ніж знову його побачу!

— Доню! — мій голос став крижаним.

— Що — доню, мамо?! — дівчина вдарила кулаком по підлозі . — Мені вже сімнадцять! Я маю право вирішувати сама!

У кімнаті повисла напружена тиша. Лише потріскування вогню в каміні свідчило, що час іще рухається.
Вона не послухалася Вовка  і не закохувалась, як наказав він. Категорично відмовлялася відвідувати бали, не ходила в гості й тікала від усіх запрошених. Ми щиро переймалися за Аттірі — за її душевний стан. Але жодні слова не могли її переконати. Здавалося, що дитину підмінили.

Усі сім років вона дружила лише з книжками.  Тендітна, як очеретинка, бліда, як мухомор, із довгими віями та пухкими губами. Її густе біле волосся спадало до сідниць мов сніг.

— Мамо, тату, подивіться на мене. Я тут ледь виживаю, а там і дня не протягну! Якщо не його люди — то він сам мене з’їсть. А якщо ні — повітря задушить, щойно я ступлю за межу.

— Я втомилася з нею боротися… Хай ВІН сам приходить і вирішує. Вибір за Аттірі… і Вовком, — зітхнула я.

— О, Боги, батьки… За що? Невже в мене залишився лише рік свободи?


— Невже ти в полоні?

Глухий бас налетів, наче грім. Дівчина зойкнула й підскочила на місці.

— Він… він за моєю спиною?.. — затинаючись, прошепотіла вона, не відводячи погляду від нас.

Я лише кивнула й важко зітхнула.

Аттірі заклякла. Наче статуя — не могла навіть обернутись. Стояла, мов приречена.

— Чому ви так рано?.. — прошепотіла.

— Бо дехто вирішив порушити закон і прочитати заборонене закляття давнього переносу, — спокійно відповів перевертень, поволі нахиляючись до неї. — Тобі ж потрібно було лише материнське схвалення… так?

Він стояв просто за її спиною, і хоч голос був рівний, неагресивний — Аттірі тремтіла. Він не збирався лякати її. Не збирався залякувати чи нападати. Але його присутність була відчутна .

Ми з Ровальдом підскочили до доньки. Я схопила її за плечі й трохи струсонула.

— Ти розумієш, що могла наробити? Ти ж навіть не знаєш, куди зібралась переміститись! Ти уявляєш, яке випробування чекало б тебе без підтримки? Без нас?..

Дівчина не витримала. Заплакала. Як мала. Як тоді, коли злякалась першого разу вовка.

 


— Ти справді обмірковувала цей план і жодного разу не задумалась про наслідки?

— Я… я просто боялась майбутнього.

— Гадаю, настав мій час. Я достатньо довго чекав. Заберу тебе просто зараз,-впевнено повідомив перевертень .

Долонька дівчини загубилася в величезній руці страшного монстра. Тіло Аттірі затряслося. Сльози покотилися щоками самі собою.

— Я скоріше віддам себе Богу Рону, ніж зроблю хоч крок на твої землі. Я… я прийняла отруту. Вона активується, щойно я промовлю вдруге древні слова. А я їх промовлю .

Усі миттєво завмерли. Чоловік різко відсмикнув руку, ніби обпікся. Його брови зійшлися, скули напружилися. Перевертню залишалося тільки спостерігати — нерухомо й мовчки.

— Доню… — тихо озвалась я.

Наче немий бій очима — його довгоочікувана пара винесла вирок. У поглядах обох палахкотіло щось власне, глибоко особисте. Але жоден не здався.

— Якщо дозволиш, я покажу тобі, на що ти прирікаєш мій народ, — його голос був рівний.

— Навіщо мені це? — холодно відповіла дівчина. — Ви чудово жили без мене весь цей час. І, схоже, всіх усе влаштовувало… Ви ще проживете без моєї присутності сотні років . 
— Уже ні. Діти  в моїй стаї  не народжуються вже сімнадцять років. А самки божеволіють. Усі, кому дивом вдається завагітніти, народжують мертвих.
— Я не розумію, до чого тут я? Не моя вина, що ви вимираєте.
— Ти можеш це зупинити. Дозволь дати моєму народу шанс. Я вже порушив багато законів заради... і готовий порушити ще більше... Прошу тебе: проживи на наших землях, в моїй сім'ї ,лише один рік. З’явись перед моїм народом як самиця вожака. Дай їм надію. Обіцяю: я не торкнуся твоєї честі. У вісімнадцять ти сама вирішиш, коли піти чи залишитись . Лише рік.
— Але коли я піду, це зламає вас остаточно. Краще скажи їм, що я померла, ніж дати надію, яку потім доведеться розчавити.
— Я клянусь: з тебе не впаде жоден волосок. Просто з’явися перед зграєю. Обнадій їх.Вони пройдуть випробування і повернуться до життя лише в одному випадку — якщо вожак покличе їх разом зі своєю обраницею...

Коли напруга між ними сягнула піку, він несподівано витягнув  невеликий амулет, що складався з двох половинок.

— Цей амулет — священний символ нашого роду, — сказав він спокійним голосом. — Одну половинку даю Лолі , іншу — тобі. Не можна ні дарувати, ні показувати його нікому . Але я роблю це ,щоб доказати тобі свою надійність . 

 

Він простягнув їй половинку амулета . Усередині — крихітна жилка світла, яка пульсувала, мов серце.

— Тримай, — мовив він тихо. — І якщо вже ти думаєш, що я — лише монстр, то знатимеш, яку саме душу ти зараз відкидаєш.

Аттірі не торкнулась. Лише дивилася, розгублена, насторожена.

— Цей амулет не прикраса. І не оберег, — сказав перевертень, переводячи погляд на мене, а тоді знову на дівчину. — Це частина мене. Моє серце. Матеріальне втілення вожачої душі, яке ми витягуємо з себе лише раз у житті.

Мовчанка затисла простір. Навіть полум’я в каміні ніби стихло.

— Коли вожак вручає комусь своє серце — він більше не належить собі. І якщо ця людина захоче, — він може припинити його биття одним словом. Однією думкою.

— Це… — Аттірі ковтнула повітря. — Це пастка?

— Це — довіра, — тихо відповів він. — Ти можеш тримати його скільки хочеш. Можеш розбити — і я помру.А можеш… повернути, якщо вирішиш, що я гідний жити.

— Ти… ти даєш мені твоє життя? — прошепотіла вона, ніби не вірячи. 

— Це найдавніший обряд нашого роду. Ніхто з вовків не має права дати серце. Воно не відновлюється. Якщо ти викинеш його — я залишуся порожнім. Не вожаком. Не чоловіком. Ніким.

Він зробив крок ближче. Амулет у його долоні ледь світився, мов жаринка. Потім обережно, без натиску, поклав його на стіл між нами.

— Я не можу примусити тебе піти зі мною, Аттірі. Але я можу показати, що готовий ризикувати всім, навіть своїм життям, щоб ти сама вирішила, чи можу я стати твоїм захистом. Твоєю опорою. 

Дівчина стояла нерухомо. В її очах змішались розпач, страх, недовіра...

— І якщо хочеш, я присягаюся перед твоїми батьками і небесами: я проживу з тобою рік як брат, як тінь, як охоронець. Жодного дотику, жодного натяку — лише оберіг,якщо ти того забажаєш. Але коли рік завершиться, ти або залишишся, або підеш. Свобода буде за тобою.

Він нахилив голову. Його постать, така сильна, така звіряча, мужня.

— Прошу, дай моєму народу шанс. І дай мені — шанс спокутати, що злякав тебе колись.

Аттірі підійшла ближче. Її пальці торкнулися амулета. І в ту ж мить він затремтів, немов у відповідь на її дотик. Її губи розтремтілись.

— Якщо ти брешеш… — прошепотіла вона.

— То дозволь собі зламати мене, — відповів він. — І світ тебе підтримає.

Вона взяла амулет — і мовчки кивнула.

 

 

Я теж  взяла амулет до рук, відчуваючи, як його легке тепло проймає шкіру.

— Це не просто прикраса, — пояснив Вовк, — він дає нам змогу відчувати одне одного, бачити, що відбувається з другою  половиною . І якщо їй загрожуватиме небезпека від моєї стаї чи мене — ти зможеш у будь-який момент перенести її сюди, додому,- вже звернувся до мене .

Донечка подивилася на нього .

- Цей амулет — як безпека й тюрма одночасно,-шепотіла донька … якщо я не зможу витримати навіть одного дня там? — її голос став тихішим, майже дитячим. — Якщо це все — вище за мої сили?

— Тоді я сам поверну тебе, — твердо сказав перевертень. — Без звинувачень. 

Аттірі опустила погляд. Її душа коливалася між втечею і кроком уперед.

— Я чекав на тебе сімнадцять років...

Вона подивилася на нього з сумнівом. Її пальці стиснули амулет міцніше.

— Один рік. Не більше. — Її голос був рівний, хоч трохи надтріснутий. — Якщо я скажу “ні” — ти відпустиш мене. І більше ніколи не з’явишся в моєму житті.

— Якщо твоє “ні” буде сказане без страху, без злості — а лише з істинним знанням себе, я піду.

Я з полегшенням видихнула. Ровальд стиснув мою руку. Аттірі все ще тремтіла, але щось у її погляді змінилось .

— Коли ми вирушаємо? — спитала вона, тихо, майже пошепки.

— Коли будеш готова. Але не пізніше світанку.

 Тепер усе залежало від неї.

Аттірі ще мить постояла мовчки, потім повернулась до нас:

— Мамо… тату… 

 

Вовк кивнув, тяжко зітхнув і пішов, залишивши нас наодинці з власними думками.

— Аттірі, невже ти справді нічого до нього не відчуваєш? — спитала я.

— Нічого. Лише порожнеча й страх. Я боюся його, мамо. Я не можу бути з ним. І не буду, — тихо, але твердо промовила вона.

Дівчина проводжала поглядом широку спину перевертня. Вона дійсно боялася його. 

І все ж те, що вона побачила тоді в лісі, залишило в її душі лише тремтливу тінь замість надії. Ще в дитинстві вона пообіцяла : ніколи не дозволить наблизитися до себе…



Світ не завмер після їхнього вибору — навпаки, він почав змінюватися. Після Вогняного ранку, коли небо тріщало від крику драконів, а земля дихала життям і кров’ю -народжені під знаком диму й полум’я, вони вже несли в собі інше — не прокляття, а можливість. Діти тих, хто зробив вибір. 

Моя донька Атіррі.

На відміну від мене, вона народилася у замку, де знову співала вода, а дракон став охоронцем, а не вироком. Я тоді вже носила її в собі з надією . А тепер, коли я нарешті завагітніла вдруге  — і була на п’ятому місяці, Атіррі мовчки спостерігала за мною і, здається, вперше по-справжньому замислилася. Про себе. Про нас. Про те, щоб прийняти пропозицію Вовка й не розчаровувати мене .

Бо її вибір — це вже не наша історія. Це її.

Зграя набуває повної сили лише тоді, коли вожак знаходить свою істинну пару. Історію нашого обручення я пам’ятала в найменших деталях.  

 Тому  відчувала провину за донечку.  Що її спіткала доля важча моєї.Але щойно почала розуміти суть цього зв’язку, в мені не виникло ні жаги, ні цікавості руйнувати цей зв'язок.

Усю ніч я не змикала повік, обмірковуючи слова вовка.
Він пообіцяв повернути її через рік. А потім — ніколи більше не з’являтись у її житті ,якщо та побажає.

Це була б ідеальна нагода залишитись з нами . Жити спокійно, без страху. Без нього. Але в цьому світі все інакше ,не просто взяв і відмовився від пари . Чи я маю право вирішувати долю своєї дитини ,як колись вирішили за мене?

Ця вагітність була інакшою. Постійна нудота, пульсуюча втома, серце, що здавалося, не могло визначитися — битися повільно чи в паніці. Все це виснажувало. З Атіррі  було легко — вона не вимагала багато.

Як сьогодні, донька підійшла до мене зі старою  книжкою в шкіряному плетінні . Книжкою , єдина яка  мене тримала з планетою  Земля . Зі спогадами про прийомних батьків ... Тяжке дитинство .
 — Він… чи вона… не знає, як виглядає світ. А книжка — це як віконце. Може, якщо ми поставимо її біля твого животика, малюк побачить?

Я усміхнулася крізь втому.
— Думаєш, він читає?
— Ну, ти ж мені казала, що все чує, коли всередині. То, може, ще й уявляє, — сказала Атіррі і поклала  книжку  на мій живіт. — Оце, про казковий ліс. Там є дракон. Не той, як наш, а інший —  і принцеса.

Я заплющувала  очі. Мені  хотілося плакати — від болю від того, наскільки це було зворушливо.
— Дякую, серденько. Малюку точно сподобається.

Атіррі сиділа  поруч, поклала долоньку на живіт.
— Я читатиму йому вголос. Щоб він мене одразу впізнав. Бо коли народиться — я вже буду зовсім доросла. І, може, він злякається. А так — знатиме, що я своя.

 Цей момент був тендітним. 
На світанку Вогняного ранку в світі дракона, вона  зібрала невеликий чемодан ,щоб  повідомити про своє рішення. Я  плакала, батько хмурився. Я налаштувала себе  на її  швидке повернення — швидко привітається з зграєю диких і повернеться  назад...

-Мені ж не потрібно з ними спілкуватися чи дружити? Щоб не нудьгувати, набрала з собою книг — буду читати, і час пролетить швидко.

Ми плакали і обіймались . Серце розривалось на шматки .

Усе вже вирішено. Так треба. Так безпечніше. Але хто зможе пояснити це матері, яка пів життя шепотіла колискові своїй крихітці?
Атіррі повинна бути далеко, в безпеці, там, де ніхто не шукатиме її слідів, де жодне прокляття не дістане дитячої душі. Але…
Вона сиділа на ліжку біля мене, я  відчувала як пахне  волосся донечки.  Затулила рот, щоб не видати ридання. Боліло. Беззвучно, глибоко, пекельно.

Вона знала, що мусить зробити щось більше, ніж просто попрощатися.
Я намагалася не показувати, як сильно тремтять пальці, коли заплітала доньці косу. Вона справді вирішила.

— Ти повернешся до нас, правда? — голос зірвався, хоч  намагалася усміхатись.

Атіррі кивнула і витягла з кишені гладкий, темно-срібний амулет .

- Від серця до серця,- якби не хвиля магії, що промайнула пальцями, вона б не повірила, що ці дрібнички справді живі.

Атіррі застібнула ланцюжок у мене  на шиї, тоді одягла свій. І світ раптом змінився.
Атіррі вдихнула — й  я почула.
"Я  скучатиму. Я все одно повернусь. Обіцяю."

Очі наповнились сльозами. 
— Відтепер я чую тебе, — прошепотіла.

— І я тебе, — відповіла Атіррі вголос, бо голосу думок ще не довіряла.

А потім, нічого не сказавши більше, вона розвернулася й рішуче пішла ,на останок міцно  обійняла Ровальда .
У її погляді було щось нове — виклик.
.А тепер, коли зв’язок між нами  живий і сильний — вона не одна.
 

Атіррі.

— Тримай своє слово, вовк, інакше... — я різко увірвалася до кімнати оборотня, зовсім забувши про манери. У нашому  домі завжди стукали, перш ніж зайти, але цього разу пристойність відступила перед характером.

Я застигла в дверях, роздивляючись його широкі плечі, покриті старими шрамами. Вони надавали йому якоїсь суворої мужності. М’язи рухались, коли він нахилився за сорочкою на кріслі. Широко розставлені, підтягнуті ноги у шкіряних обтягуючих штанах і оголений торс трохи збентежили мене — ніби ковтнула слова й забула, про що хотіла сказати. Він стояв спиною, не повертаючись.

— Анатір, — тихо сказав . — Можеш кликати мене по імені. Я не кидаю слів на вітер. Ти можеш мене не боятися.

Повільно й впевнено, майстерним рухом Анатір одягнув сорочку,  повертаючись до мене. Його спритні пальці, що застібали ґудзики, здавалися зачаровуючими. Я почервоніла й розгубилася, опустила погляд собі під ноги.

— Ти робиш зі мене дружину, ще не переступивши свої володіння? — прошепотіла я. — Мені не обов’язково знати твоє ім’я. Але так буде легше звертатися.

— Ти маєш право його знати, — відповів він.

— Лише один рік, Анатір. Я забуду твоє ім’я, як і тебе.

— Дякую, — його голос був тихим.

— Що? — я набралася сміливості і зустрілася з його карими очима. Не янтарними, як зазвичай, а саме карими. Це означало його смирення і людяність. Значить, його сутність далеко загнана, і переді мною просто людина?

Не так легко приборкати свого звіра. Він знав, кого боїться дівчина, і врахував мої страхи, щоб не налякати ще більше?

— МОЇ люди довго чекали на тебе, так само, як і я. Якщо ти готова, нам час.

— Вже?

— Тобі не варто боятися. Я поруч.

— Ось саме.

Оборотень підійшов ближче і простягнув руку. Я кілька хвилин дивилася на величезну простягнуту долоню, не наважуючись покласти туди свою. Тіло тремтіло від страху. Єдині чоловіки, які торкалися мене, — це батько та один з дядьків. 

-А з рідними я навіть не попрощаюся? Вони вже півроку на навчаннях.  Хоча ,час пролетить швидко, і прощатися не варто — як рідні знову зустрінуться.

Сильно зажмуривши очі, я швидко поклала тремтливу руку в чоловічу. Відчуття переходу було схоже на легке сп’яніння після прогулянки.

— Можеш відкривати очі, Атіррі.

Його голос і слова звучали, наче…

Неначе пісня. Спокійна, ніжна. Мені зовсім не хотілося слухатися. Холод і вогкість обвивали моє тіло. Навіть тепла, довга сукня не допомагала сховатися від неприємного морозу. Я відкрила очі і затремтіла від безсилля. Анатір ніжно підхопив мене за талію рукою. Миттєво я відштовхнула його , мов вогняну руку на ніжній квітці. Цим чітко дала зрозуміти, які мають бути межі між нами.

Напівтемрява налякала моє уявлення.

— Тут завжди так?

— Давним-давно.

— Як тут можна жити? Це ж суцільна мертва пустеля.

— Саме так. Ідемо. До зграї нам доведеться йти пішки. Подвійний перехід виснажить твої сили.

— О, Боги...

Моє тіло трусилося, ніби від лютої зими. Я крутилася навколо, роздивляючись місцевість. Дерева здавалися живими, але насправді — ні.
Сухі колючі кущі носив вітер. Земля тріскалась і була висохлою. Неподалік височіла  скеля . Поруч не було жодної тварини чи навіть мухи. Сонце ховали похмурі хмари. Здавалося, світ вмирає з кожним видихом і вдихом. Страшна картина, похмура.

— Тобі не варто боятися, коли я поруч.

— Я це чула. А хто мене від тебе захистить?

Ми рушили в далечінь по твердому ґрунту. Від допомоги я відмовилася.

— Ти щойно мене образила.

— Вибачте, я не спеціально. Просто ви великий і...

— Давай не будемо про це. Краще розкажи мені про себе.

— Розповідати нема про що.

— Чому за ці роки ти не завела собі залицяльника? Я ж дозволяв.

Я зиркнула на перевертня з дивним виразом.

— Мені не потрібні чоловіки.Я не збираюсь виходити заміж чи народжувати. Тим паче — закохуватися. Мені й так добре. Спокійно. Комфортно. Мій наречений — це торба з лікувальними травами,книги. Навіть зараз півсумки зайняті баночками з зіллям.

— Я можу допомогти тобі зцілитися… якщо ти дозволиш поєднати наш зв’язок.

— Послухайте, я не маю наміру слухати історії про те, як ви ворогували з моїм народом, як я народилась звичайною людиною, як ви двічі мене рятували… і як через мене на вашому тілі з’явився цей… красивий малюнок.

— Тобі він подобається?

— Ні, — спіткнулася я. — Я такого не казала.

— Казала. Щойно.

— Не казала.

Він засміявся. Його сміх пролунав, мов музика.
А моє обличчя залишилося незворушним.

— Ти занадто серйозна для своїх сімнадцяти, — Анатір поглянув на мене з усмішкою, що лише трохи пом’якшувала його різкі риси. — Хіба не цікаво тобі хоч щось, крім баночок та книжок?

— Ні, — я піджала губи. — У них більше користі, ніж у розмовах із... вовками.

— І все ж ти тут. І все ж твоя рука торкнулася моєї, хоч і зі страхом.

— Це не означає, що я тобі належу.

— Належність — це вибір серця, а не ланцюг. — Він раптом зупинився й розвернувся, змусивши мене теж зупинитися. — І я хочу, щоб ти зрозуміла: я не той монстр, якого ти пам’ятаєш з дитинства.

Мої пальці нервово зім’яли край сукні . Слова хотіли вирватися, але застрягли в горлі.

— Мені... важко вам повірити, — прошепотіла я. 

— І ти маєш право боятися. — Його голос став тихішим, теплішим. — Але той день я пам’ятаю інакше. Коли я вперше побачив тебе без свідомості... я знав, що ніколи не зможу дозволити тобі зникнути.

Я розгублено відвела погляд, ніби вивчаючи потріскану землю. У мені змішалися злість і щось незрозуміле, чого я не хотіла визнавати.

— Чи ти завжди говориш такі дивні речі?

— Тільки коли поруч моя істинна пара, — відповів він майже пошепки.
— Ти не розумієш, — кажу тихо, відводячи погляд.— Я не переношу спеки. Цей жар, ці умови — для мене небезпека. Мені важко дихати, важко буде  жити тут. Я не зможу витримати. І з такою дружиною ти швидко ослабнеш.

Я роблю паузу, а потім, трохи хрипло, додаю:

— Ви ж бачите… я слабка для вашого клану. Я не потягну його як господиня. Я не можу доглядати за іншими — мені б себе саму якось обслугувати, хоч трохи як леді. Та яка з мене леді зараз… яка з мене господиня…

Мовчу. Очі печуть, але я не дозволяю собі сліз.

Анатір довго нічого не каже. Потім ступає ближче — але не торкається. Його голос глибокий.

— А хто сказав, що ти маєш усе це робити одна?

Я здивовано зиркаю на нього. Він спокійний. Зовні — мов камінь. Але очі… 

 

Ми продовжили шлях   повільно. Кам’яна стежка між сухими кущами вела на плато, де прозирали темні фігури. Я спинилась — серце калатало, ніби попереду не рід людський, а ціла стая голодних вовків . Але вони не ворушились. Не кидались. Навіть не наближались.

— Це вони? — спитала я майже беззвучно.

Анатір кивнув.

— Вони чекали тебе. Весь цей час.

Я ковтнула повітря.  Мене хитнуло.

Коли ми вийшли на відкриту частину плато, я спинилась. Уся стая стояла півколом.  Хтось спирався на спис. Хтось тримав руку на плечі молодшого. Всі мовчали.

Але жодного ворожого руху. Жодного осуду. Тільки очі.

Я не могла відірватися. Ці погляди ...У них було щось, чого я не чекала побачити: надія.

— Вона прийшла, — прошепотів хтось  комусь за спиною.

І хтось із глибини відповів так само тихо:

— Побачимо, чи лишиться.

Я знову глянула на Анатіра. Він нічого не казав. Не підштовхував. Просто стояв поруч — як опора.

Я зробила ще крок. І ще один. Серце билося. Ноги підкошувались. Але в кожному кроці я наче відчувала: страх за своє життя .

Раптом одна з жінок, старша, з добрими очима і сивим пасмом у волоссі, зробила крок уперед. Вона несла в руках невеличкий кошик із пахучими травами і сплетеним з них амулетом — символом їхньої стаї.

Жінка зупинилася прямо переді мною і простягнула кошик так, ніби дарувала не просто предмет, а частинку свого серця і довіри.

— Для тебе, — тихо сказала вона, — це знак того, що ти тепер одна з нас.

Я обережно взяла амулет у руки.

Анатір лише тихо посміхнувся, а стая, ніби невидимим порухом, наблизилась.

-Молода дружина, — прошепотіла жінка, так тихо, що ледь було чути, але голос її рознесся  по всій стаї, немов хвиля.

Всі одразу зібралися, напружено стежачи за кожним моїм рухом. Вони ніби вичікували, ловили будь-яке слово, погляд чи емоцію — щось, що допомогло б зрозуміти новеньку. Це було одночасно дивно і лякливо.

Я відчувала себе у пастці, мов маленька пташка, що опинилась у сітці.

— Мамочки… Куди мене занесло? —  промовила я, намагаючись не видати свого страху.

До мене ближе підійшла стара жінка .

— Відпочинь, дитино, — прошепотіла вона. — Після переходу все тіло й душа мають звикнути до нового повітря. Он там твій тимчасовий шалаш.

Я мовчки рушила за її кістлявим вказівним пальцем. У шалаші було темно, але сухо. Там я тремтячими руками дістала баночки з сумки — трави, настої, краплі. Гіркі й солодкі, вони мали бодай трохи заспокоїти мої натягнуті до межі нерви.

Горло обпікала полинова настоянка, за нею — липовий сироп, потім ще кілька ковтків  рідини з запахом кори й сухих ягід.

Наплутавши всі ці маленькі скляні пузирці, я врешті поринула у сон, важкий і глибокий. Проспала я до самої ночі.


Прокинулась різко, ніби від гучного поштовху зсередини. Серце калатало. Спершу не могла зорієнтуватися — де я, що це за місце, чому все так тихо?  Між стінами шалаша пробивалося  світло місяця. Було тихо, але я вловила  потріск дров. І запах...

Свіже м'ясо. Соковите, добре приправлене. Печене над вогнем.

Шлунок скрутився. Хотілося їсти більше за страх.

Я сиділа нерухомо кілька хвилин, споглядаючи на край накриття, за яким десь палахкотіло полум’я. В голові клубочились думки: а якщо всі знову втупляться в мене? 

Зібрала волосся в хвіст, струсила плечима невпевненість — і ступила за поріг.

Вогнище яскраво горіло серед кола каміння. Поряд на рожні шкварчало м’ясо, а навколо, з різних боків, сиділи люди — мовчазні, уважні, чиї погляди одразу притягнули мене. Вони не рушили з місця, не мовили ні слова, але щось у їхніх очах було.  Цікавість?

— Ну ось і ти, — озвалася стара, з посмішкою.Вона сиділа на складеному з хутра килимі, трохи осторонь, але ніби тримала центр усієї сцени. — Сідаєш? Чи ще боїшся, що з'їмо?

Я стиснула губи, вдихнула — і ступила вперед, туди, де пахло димом і м’ясом .

 Її обличчя й руки були настільки глибоко вкриті зморшками, що здавалося — їй щонайменше двісті років. Вогонь відбивався в її очах, у яких палахкотіло щось значно старіше, ніж навіть сама стая.

Вона дивилася у полум’я, ніби чекала, коли я приєднаюсь.
Світ вовків не мав нічого від золотого сяйва, яке пестило мене в дитинстві. Тут не буде казок. Тільки холод, дим від багать, і очі, які ніколи не кліпають. Я маю стати однією з них, аби вижити? 

- Я чую тебе навіть крізь простір, - чула голос матусі.

 -І я повернусь…- відповіла подумки  .