12
Віка, спостерігаючи за всім цим, не втрималась від коментаря:
— Хм, цікаво, чи він вміє готувати лимончики? — пожартувала вона, і ми всі розсміялись, вперше відчувши легкість.
Ведмідь повільно підняв голову й подивився на нас. Його погляд був глибоким, спокійним, ніби він дякував за те, що ми дали йому та його клану шанс на новий шлях. Атіррі кивнула, простягаючи руку, і ведмідь обережно доторкнувся до неї своєю рукою.
— Дякую, друже, — прошепотіла Атіррі. — Тепер твоїм землям нічого не загрожує.
Ведмідь видав тихий звук, схожий на вдячний рик, і повільно повернувся до валуна, звідки прийшов. Ми стояли спокійно, спостерігаючи, як він зникає за обрієм, відчуваючи, що цей союз зміцнив нас усіх.
Я відчула, як у мені осідає втома. Серце трохи сповільнило ритм, думки стали важчими, а повіки самі почали опускатися. Хоч щойно ми пережили купу всього, теплі хвилі безпеки оточили мене. Я відчула, як крило тата і матусі , золотого дракона, присутность донечки поруч з реальності,ніжно огортає мене, немов тепле ліжко з м’якого світла. Їх присутність заспокоювала, давала сили відпочити і просто бути. Я прислухалася до ритму їх дихання й відчувала, як разом із ним мої діти теж затихають, вкриваючись теплом і спокоєм.
Їх очі були як заспокійливий вітер, що м’яко торкався моєї душі, і я дозволила собі трохи розслабитися, віддатися відчуттю безпеки, яку вони давали.
Тепло золоторового дракона, спокій дітей у моєму нутрі все це вкриває мене ковдрою Морфея.Я могла нарешті дихати спокійно, знаючи, що навіть після всіх бурь у цьому світі є місце, де можна просто відпочити.
Я ледве тримала повіки:
— Я… хочу спати...
Ровальд нахилився ближче, тихо, але з ніжністю в голосі:
— Ти можеш. Відпочивай. Я буду поруч.
Я кивнула, не піднімаючи очей, відчуваючи, як його тепло огортає мене. Атіррі все ще дивилася в сторону, ігноруючи погляд Вовка, але я відчула всю безпеку, що створював цей момент.
— Добре… — прошепотіла я ще раз, — тільки трохи…
І, нарешті, дозволила собі віддатися сну.
Звуки навколо поступово тонули в тиші — потріскування вогнища ставало далеким, шепіт вітру ледве чутним. Десь поруч Віка щось жартувала , вовки обговорювали плани , але я вже не розрізняла слів.
Та десь на самому краю сну, немов крізь туман, я відчула легкий поштовх. Спочатку — один. Потім — ще один. І в ту ж мить щось змінилося в повітрі — ледь помітна вібрація магії пройшла крізь землю, ніби хтось або щось велике й древнє прокинулося десь далеко… Але я вже не могла про це думати. Сон узяв мене повністю, забравши із собою в теплу темряву спокою.
Я чула, як хтось поруч кличе моє ім’я, як до мого чола торкаються теплі руки, як серце Ровальда б’ється поруч… але все це було ніби з іншого боку прозорої стіни. Я не могла прокинутися.
І тоді темрява знову прийшла. Вона не мала форми чи обличчя — лише відчуття: гаряче, гірке тягуче. Вона огортала мене, вела все глибше в себе. “Здавайся…” — шепотіла. — “Ми одне ціле. Ти не зможеш опиратися .”
Я зробила крок — не ногами, а думкою — і відчула, як вона втягує. І саме в цей момент у голові пролунало щось потужне:
— Зупинись!
Це був не мій голос. І не голос матері. Він лунав із глибини самої крові.
— Хто ти?.. — прошепотіла я подумки, не розплющуючи очей.
— Я той, хто був до всього. Той, чию силу ти носиш у собі.
Мені перехопило подих.
— Зараз ти стоїш на межі, доню. — його голос був водночас твердий і ніжний. — Те, що ти відчуваєш, — не ворог і не друг. Це частина творіння- мій син , якого я колись замкнув у тобі при переході в твій світ ,немовлям . І тільки ти вирішуєш, чи вона стане ключем, чи катом.
— Але вона така сильна… — я ледве стримувалась, щоб не впасти в її обійми. — Вона манить. Вона обіцяє спокій…
— Це пастка. — Голос став суворішим. — Сила завжди обіцяє легкий шлях. Але якщо ти випустиш її зараз — пролом не зупинити. І все, за що ви боролися, зникне.
Я здригнулася. Перед моїм внутрішнім зором небо розірвалося на вогняні кола ,їх так багато -пролом.
Тіні. Безліч тіней. У сто разів більше, ніж ми бачили колись зараз прорвуться .
— Якщо я не стримаю її… вони вирвуться? — запитала я, і голос тремтів.
— Так. І не лише вони. Цей світ стане поживою для темряви.
— Що мені робити?..
— Тримай силу всередині. Замкни її в собі, як я зробив колись. Не як в’язень — як сторож. Пам’ятай: двері — це не слабкість. Це вибір.
Я відчула, як моє серце б’ється швидше. Темрява тиснула сильніше, наче хтось намагався розірвати мене зсередини. Та я трималася.
З далекої реальності долинув голос Атіррі:
— Треба закрити пролом, інакше мама не витримає!
Я не відкривала очей, але бачила все: як у Анатіра під тканиною сорочки спалахнуло татуювання, як він стиснув зуби, перетворюючись на Вовка. Як один за одним підіймалися в небо інші — величезні, сильні, готові стати стіною між світом і жахом.
Вся родина з’єднала сили, творячи бар’єр. Він засвітився над нами — спершу, а потім — просто зник. Намагання повторити -марні ,бар'єр зникав так само раптово, як з’явився, він розчинявся в повітрі.
— Ні… — подумки крикнула я. — Я ще не готова!
— Ти ніколи не будеш “готова”, доню, — тихо відповів Бог. — Але саме тому ти й можеш це зробити.
Я простягла руки в темряву...
Я не могла підвестися, не могла навіть розплющити очей — але бачила.
Небо раптом розірвалося. Хмари, що хвилину тому спокійно пливли над світом, розповзлися у різні боки, розширюючись і темніючи, мов гнилі крила старого чудовиська. З розломів неба потекла чорна тінь — не дим, не хмара, а жива мерзота. Вона скручувалася, клубилася, й раптом почала падати вниз.
З неї вилазили істоти. Потворні, безликі, схожі на павуків і змій водночас — вони рухалися на десятках лап, випускаючи з рота гострі, як серпи, язики. І тоді все вибухнуло боєм.
Я бачила, як Атіррі кинулася вперед до мене — її тіло блищало в сонячному промінні. Поруч із нею бився вовк — він зупиняв тварюк, кидав їх геть, роздирав кігтями на шмаття… але їх ставало дедалі більше. Темні хвилі накочувались і накочувались, і кожна була густішою, страшнішою за попередню.
— Назад! — кричав хтось. — Їх занадто багато!
Я не могла навіть поворухнути губами. Лише дивилася.
І в ту ж мить гострий, як лезо, спалах — і Атіррі зупинилася. Її очі широко розкрилися, а на животі повільно розквітла кривава квітка. Глибокий розріз розпоров її шкіру — тінь, схожа на клинок, пройшла крізь неї, перш ніж вовк устиг прикрити. Він заревів від люті, але було пізно.
— НІ-І-І!!! — крикнула Міра, кидаючись уперед, і в ту ж секунду щось темне, довге, як спис, пробило її груди наскрізь. Вона застигла, наче вкопана, а потім повільно впала на коліна, тримаючись за місце, де колись билося серце.
Вікторія й Олена намагалися прорватися до неї, але земля під ногами раптом ожила. Чорні ліани, слизькі й холодні, обвили їхні тіла, стягуючи, здавлюючи, аж поки не пролунали сухі тріски — звук, від якого всередині мене все згорнулося.
— Тримайся! — кричали чоловіки, відчайдушно кидаючись на ворогів. Хтось з них плакав, хтось благав, а хтось просто рубав тінь на шматки, знаючи, що це марно.
Я бачила, як тіні зімкнулися стіною між мною й Ровальдом. Він рвався до мене, обертався в дракона, обпалював їх вогнем — але чорна маса не розступалася. Вона ковтала його полум’я, гасила його силу, і відчай у його золотих очах зламав мені душу.
І тоді, з ревом, що сколихнув землю, в бій кинувся ведмідь. Великий, як гора, з білими від люті очима, він зірвав кількох тварюк на шмаття. За ним — його воїни. Вони впали на ворогів, як буря, але темрява поглинула й їх. Кігті розривали плоть, рев стояв такий, що каміння тремтіло під ногами — та марно. Один за одним вони падали, і навіть ведмідь — останній, хто стояв — звалився на землю, коли щупальця пробили йому шию.
Все стихло. Лише шелест тіней, що повзли все ближче.
Я лежала, не в силах ані кричати, ані підвестися. Світ гинув у мене на очах, і я нічого не могла зробити.
Відчувала, як щось холодне торкнулося щоки. Ні, не шкіри — самої душі. Наче невидимі пальці проникали крізь мене, намацуючи щось глибоко всередині.
— Вона тут… — прошипів голос. - Її сила… Її серце… Її народження ще не завершене…
Я хотіла закричати, втекти, вирватися — але тіло залишалося нерухомим. Усе, що мені залишалося — дивитися, як тіні, мов голодні змії, тягнуться до мене, здіймаючи свої слизькі, блискучі щупальця.
Раптом один із них торкнувся мого чола. І світ навколо змінився.
Усе стало ніби скляним, крихким. Час зупинився. Я бачила, як нерухомо завмерли крила Ровальда в небі, як крапля крові Атіррі застигла в повітрі, як навіть темрява перестала рухатись.
А потім — голос.
— Не віддавай їм себе, доню. Настав час зрозуміти , хто ти є насправді.
— Я… я не можу рухатись… вони забирають мене…
— Вони не можуть забрати те, чого ти не віддаси. Сила всередині тебе — не їхня. Вона — твоя. Замкни її. Замкни цей пролом. Ти маєш це зробити.
— Але… їх занадто багато…
— Тому ти не повинна боротися з ними силою. Ти повинна закрити двері. Лише ти маєш ключ. Твоя кров. Твоя воля. Твоя любов.
Темрява знову рушила. Вона сунула до мене, вже торкаючись грудей, вже тягнучи з глибин моє світло.
— Закрий пролом, доню… — голос Бога став глухим, але владним. — Згадай своє ім’я. Згадай, заради кого ти живеш.
І тоді я побачила їх. Очі дітей. Очі тих, кого вже не було поруч. Очі тих, кого я кохала. Вони дивилися на мене — з надією, з благанням, з вірою.
«Я не віддам вам їх…» — подумала я. І темрява, ніби розгніваний звір, завила.
«Покорися. Ти — наша. Ми — твоє призначення».
— Закрий пролом… — знову пролунав голос . — Поки ще не пізно…
— Я… не можу… — шепочу подумки, відчуваючи, як темрява затягує мене в себе. — Вона сильніша за мене…
— Ні. Ти — сильніша. Бо ти не лише плоть і кров. Ти — воля, любов, гнів і милість водночас. Ти — вогонь, що не гасне. Ти — ворота. І лише ти можеш їх зачинити.
Сльози текли, хоч очі були заплющені.
— Доню… — Бог став поруч, невидимий, але я відчувала його присутність. — Це лише видіння. Це — те, що станеться, якщо ти здасишся. Хочеш таку долю для них?
— Ні… — хрипко вирвалося з мене. — Ні!
— Тоді зроби вибір. Або ти зливаєшся з темрявою — і вона стане тобою. Або ти поглинаєш її — і стаєш чимось більшим. Але пам’ятай: це не буде легко. Ціна — ти сама.
Я стояла посеред цієї прірви, між двома безоднями: темрява кликала з одного боку, з іншого — світло моїх дітей, Ровальда, усіх, кого я кохала.
І я зрозуміла: дороги назад більше немає.
— Я… приймаю це. — Мій голос звучав тремтливо, але впевнено. — Якщо ціною буду я — хай буде так.
Темрява збурилась, завила, мов поранений звір. Вона ринула в мене всією своєю сутністю — крижаним болем, жахом, ненавистю. Але я розкрила руки й дозволила їй увійти.
Вогонь і лід зустрілися всередині мене. Сила виривалася з грудей, немов серце вибухало. Я кричала — і цей крик був гучніший за грім.
— Закрий двері, доню! — голос лунав над самим вухом. — Зачини їх навіки!
Я відчула, як усередині мене щось замикається. Десь глибоко — клац. Пролом затремтів. Тіні завили. Небо розкололося.
Світло, якого я не бачила ніколи раніше, вирвалось із мене. Воно палало золотом і білим, наче сама сутність життя, й охопило темряву, стискаючи її в кульку. Вона пручалася, дряпалася, шипіла, але двері зачинилися.
Бум.
І все стихло.
Я різко вдихнула й розплющила очі. Повітря навколо було теплим і живим. Там, де ще мить тому вирувала безодня, тепер у небі повільно згорталися вогняні дири — ніби хтось закривав величезні ворота, крізь які намагалися пролізти чудовиська. Світло спалахнуло востаннє і згасло, залишивши після себе ясну, мирну блакить.
Я лежала на м’якій траві, важко дихаючи. Повіки ще тремтіли, тіло боліло, але — я була тут. І все було інакше.
Біля мене схилився Ровальд — живий, неушкоджений, його очі повні тривоги й тепла. Поруч стояв Анатір, тримаючи Атіррі за руку — жодних ран на її тілі, тільки стурбованість у погляді.
Міра сиділа на камені, зітхаючи з полегшенням, а Віка жартувала, хоч голос у неї тремтів.
Я піднялася на лікті, ще не до кінця вірячи в те, що бачу. Усі… живі. Цілі. Поруч.
— Що… сталося?.. — прошепотіла я.
І тоді, як блискавка, мене пройняло усвідомлення. Це не був сон. Не марення. Я бачила майбутнє — те, що мало б статися, якби я здалась. Темрява показала мені свій тріумф… але я його переписала.
Сльоза скотилась по щоці .
— Я… змінила його, — прошепотіла сама до себе, і ці слова відгукнулися десь глибоко всередині, як обітниця. — Ми всі… живі.
— Лоло, ти як? — першою озвалася Міра, торкаючись мого чола. — Що з тобою трапилось?
— Ти кричала уві сні, — додав Ровальд, стискаючи мою руку. — Ми не могли тебе розбудити. Що ти бачила?
Я відкрила рота… і закрила його знову. Не могла. Не хотіла. Цей кошмар мав залишитися в мені. Слова не здатні були передати жах того, що я пережила. І якщо це справді було майбутнє, я не мала права лякати їх тінню того, чого вже не станеться.
— Усе добре… — лише прошепотіла я. — Просто… снилося.
Та коли я перевела погляд на Атіррі — серце стиснулося. В її очах був страх. Вона знала. Їй не треба було нічого пояснювати — кристали між нами передали не лише образи, а й емоції, відчай і рішення, що змінило все.
Наші погляди зустрілися — і в ту ж мить між нами щось клацнуло. Пролунав тихий тріск, немов хтось розбив тонке скло. Кристали на наших грудях засвітилися яскраво, а потім розсипалися в пил, зникаючи в повітрі.
— Що це було? — здивовано вигукнула Віка.
— Вони… зникли, — прошепотіла Міра.
Ніхто не розумів, що сталося. Лише ми з Атіррі.
Таємниця, якою ми поділилися, тепер назавжди залишиться між нами. Дві душі, з’єднані болем, вибором і тим, що могло стати кінцем… і стало початком.
Атіррі підійшла ближче, її рухи були тривожні.Вона опустилась навпроти мене й ледь торкнулася мого плеча.
— Ти це зробила. — Її голос тремтів, проте в ньому звучала гордість.
Я похитала головою.
На коротку мить між нами запала тиша. У цій тиші— віра, що навіть найглибша темрява не всесильна.
Анатір перевів погляд на схід. Над горами повільно з'явилось сонце — свіже, чисте, як після великої грози. Його промені ковзали по землі.
— Не може бути...Його не було тут багато років...
Я вдихнула повітря на повні груди. Воно було таким чистим, що аж паморочилось.
— Сьогодні… давайте просто поживемо, — прошепотіла я. — Без битв. Без страху.
Ровальд усміхнувся — уперше за довгий час щиро. Він піднявся, допоміг мені встати, і ми обережно рушили до вогнища, де ще диміли залишки гілля. Віка вже щось бурмотіла, намагаючись розпалити його знову, а Міра, втомлена, але щаслива, витирала сльози.
— Гей, — усміхнулась Віка крізь попіл, — здається, нам точно потрібен сніданок героїв.
— Тільки не лимончики, — озвалася Атіррі, і ми всі розсміялись.
Сміх лунав чисто, відлунюючи в горах, наче відповідь світу на те, що життя триває.
Я вдивлялась у полум’я, іскри якого злітали вгору, і думала: може, це і є справжнє диво — не перемогти, а вижити, не втратити себе й навчитися знову сміятись.
Десь у глибині, під серцем, легенько ворухнулися діти — як знак, що все добре. І коли Ровальд поклав руку мені на спину, я знала: цей день стане першим після кінця.
Початком нового світу.
Вовки загомоніли ще голосніше, їхні голоси зливалися з шелестом молодої трави, що пробивалася крізь чорну, спалену землю. Повітря тремтіло від дивної сили — ніби сам світ пробуджувався від довгого сну.
Атіррі стояла бліда, її губи тремтіли. Вовк повернувся до доньки ,його очі насторожені були повні вогню та тривоги. Татуювання на шкірі мов вогняний відблиск блукав по її долоні.
— Це… ти зробив? — шепнула вона, ніби боялася почути відповідь.
— Ні, — відповів він низьким голосом, — але без тебе я б не зміг.
Вони стояли так близько, що їхні подихи змішувались. Я відчула, як між ними народжується щось більше, ніж просто союз. Це була печать єднання, яке не можна було розірвати.
А земля… земля вже не просто оживала. З темних тріщин у ґрунті почали підніматися тонкі зелені пагони, а в небі з’явився золотавий відблиск — немов сонце світило тепліше саме для них.
І тоді я зрозуміла: цей союз змінить усе. Не тільки для Атіррі й Вовка — а й для всього нашого світу.
— Мамо… я не готова! — голос Атіррі зірвався, у ньому звучав страх.
— Ніхто ніколи не буває готовим, — відповіла я тихо, але твердо. — Шлях не чекає, доню. Він сам знаходить тебе.
Атіррі здригнулася, бо татуювання знову спалахнуло жаром, проте цього разу біль був іншим — не нищівним, а нагадуванням. Вона дивилася на свою руку й відчувала, як крізь шкіру проходить струм — від неї до нього...
— Це зв’язок… , — додала я, наче читаючи її думки. — Це також сила. Але лише від тебе залежить, чи стане він твоїм тягарем… чи крилами.
Альфа зробив крок уперед, не зводячи з Атіррі очей. У його погляді було стільки надії, що серце дівчини защеміло. Вперше вона побачила в ньому вразливість.
— Я… боюся, — прошепотіла Атіррі.
Атіррі різко обернулася до мене, її очі злякано розширилися, татуювання на руці знову спалахнуло, ніби відчуваючи мою біль. Вовки загомоніли, на мить забувши про все — навіть про диво ожилої землі.
— Це не може бути зараз… — прошепотіла я, не в силах стримати стогін.
— Лоло?, — голос Ровальда був хриплий.
Міра вже підбігла до мене .
— Треба покласти її! Треба розуміти, що відбувається! Це може бути не пологи, а щось інше, — її руки тремтіли, але вона намагалася зберігати ясність.
Мій дракон підняв мене на руки так, ніби я була найціннішим скарбом.
А біль усе наростав, гострий і гарячий, наче вогонь розтікався внизу живота. Світ почав тремтіти перед очима, і я ледве стримувала крик.
— Що це?,— глухо сказала Атіррі, обхопивши своє плече, бо її татуювання світилося, відгукуючись на мої муки. — Я відчуваю це… Їй болить ... Вона...зникає...
— Я не дам тобі зникнути… не тобі не дітям ,чуєш?
Та я не знала ,чула чи ні...
Ровальд зустрівся з донечкою поглядом, і в його очах спалахнув страх .
— Тоді допоможи! — видихнув він. — Бо якщо ми втратимо її…
Я відчула, як його долоня тепла і сильна притискає мене до грудей. Він шепотів щось мені на вухо, і хоча слова губилися у шумі крові в скронях, сам його голос тримав мене на краю свідомості.
Мене трусило, і я думала тільки про одне: це занадто рано…
Відкрився портал — темний, як ніч без місяця, і з нього вийшов чоловік. Маг Вікторії. Виснажений, худий, поранений, він ледве тримався на ногах, але в його очах горів вогонь.
— Любий, що сталось? — Вікторія кинулася до нього.
— Не зараз, кохана, — відмахнувся він, кульгаючи йдучи вперед. Його погляд одразу знайшов Атіррі. — Атіррі… візьми чаши і грай. Інакше Лола загине.
Всі обернулися до нього, не вірячи своїм вухам. Здавалося, він збожеволів. Але голос його не тремтів.
Шайна принесла чаши, і Атіррі, вся бліда й розгублена, простягнула руки. Вони тремтіли. Метал був холодним, та вже за мить почав пекти так, що на її долонях з’явилися пухирі. Вона закусила губу, але не відпустила.
Чаши лишалися мовчазними, глузливо-мертвими. Лише кров, що стікала з її потрісканих долонь, розтікалася по металу.
— Швидше! — маг опустився на коліна, захлинаючись власним подихом. — Вона між світами! Лола й діти вже йдуть туди… Якщо ти спинишся, ми втратимо їх назавжди!
— Я… не можу… — задихаючись, прошепотіла Атіррі. Вона вся тремтіла, в очах стояли сльози, тіло горіло від болю.
Раптом Анатір збентежено поклав свої руки на закривавлені долоні Атіррі. Їхні погляди зустрілися. Дівчина плакала безпорадна, але він лише ледь усміхнувся і хитнув головою в знак: «Все вийде. Спробуймо разом».
У ту ж мить чаши здригнулися. Пролунав тонкий, ледь чутний звук, схожий на перший подих флейти. Атіррі стиснула зуби й повела далі. Руки горіли, шкіра рвалася, кров капала, але тепер чаши відповідали їм співом. Вони робили це разом.
Я відчула, як біль у животі різко змінився. Це більше не було відчаєм розриву. Інший ...Це стало двома ритмами. Два серця. Одне сильне й гаряче, інше світле й ніжне.
Чаши засяяли сріблом і червоним, світло обвило мене, немов захист. Атіррі застогнала, цього разу не від болю, а від сили, що проходила крізь неї, розриваючи її серце навпіл.
Маг підняв голову, і в його очах блищали сльози.
— Ще трохи… тримайся. Бо твої руки зараз тримають не лише життя Лоли й дітей. Вони тримають долю світу.
Мій крик розрізав повітря, але вже не від болю — від напруги, яка наростала, немов грім перед бурею. Світло від чаш розширювалося колом, відтісняючи темряву. Атіррі й Анатір тримали їх разом, і їхні руки світилися кров’ю й вогнем, але музика, що народилася в металі, росла, ставала все гучнішою.
— Віку! Олено! — різко покликала Міра, обличчя її було блідим, але голос різав повітря. — Народжує…
Віка підбігла першою, бліда, без жодної тіні жарту в очах. Олена тримала в руках тканини, її пальці тремтіли, та вона мовчала.
Міра схилилася наді мною, і я бачила, як вона тремтить, хоча намагається зберігати холодний спокій.
— Дихай, доню… все буде добре. Я з тобою, — прошепотіла вона, беручи на себе приймання пологів.
Біль розривав мене зсередини, час перетворився на нескінченні хвилини, і ніщо не допомагало. Відчаю було стільки, що навіть молитви здавалися порожніми. Міра кликала богиню Рейхе, але та мовчала.
І тоді сталося.
Перший подих. Маленький, різкий, мов іскра. Хлопчик. Його крик був подібний до гуркоту грози — такий сильний, що вовки навколо впали на коліна, підкоряючись невидимій силі. У його крихітних долонях спалахнуло червоне сяйво — вогонь, що не обпалював, а зігрівав.
А за мить — другий подих. Дівчинка. Її голос був тихий, проте пронизливий, як подзвін срібного дзвону. Вона розплющила очі, і з них вихлюпнулося світло — холодне, ясне, немов чиста вода, що омиває рани. Земля під нами вкрилася молодою травою, ніби відповідаючи на її народження.
Я лежала, виснажена й вся у сльозах, але дивилася на них — дві маленькі істоти, що вже світилися, наче зорі, кожна по-своєму. Серце калатало від щастя й страху водночас.
— Близнюки… — хрипко промовив маг, обхоплюючи руками своє серце. — Вогонь і Вода. Сила й Зцілення. Рівновага світу.
Атіррі обм’якла, але чаши ще звучали, тихо, наче колискова. Анатір обійняв її за плечі, не відпускаючи.
Навколо всі стояли в мовчанні. Люди не зводили погляду з немовлят, а Міра, вся в сльозах, простягнула руки з немовлятами до мене.
Я прошепотіла, ледве чутно:
— Мої діти…
І в ту мить я зрозуміла: вони принесли із собою не лише життя.
Маг, ще виснажений і поранений, підійшов ближче до близнюків. Його погляд ковзнув по дітях, і спершу була лише тиша, потім — його голос прорізав повітря, глибокий і впевнений:
— Це… це те, про що говорило древнє пророцтво. Сила і Зцілення, Вогонь і Вода. Народжені одночасно, щоб тримати рівновагу світу. Він обернувся до мене, і його очі блищали надією, але в голосі відчувалася твердість:
— Я бачив багато поколінь, — продовжував він, обертаючись до всіх присутніх, — але такого ще не було. Вони… ви :Міра,кохана... Олена ,Лоло,Атіррі— ключ до всього, що ми захищаємо . Ви — ті, хто приніс із своєї планети нове життя. Ваші руки, ваша любов, ваша відвага і ваша віра допомогли всьому цьому народитися. Тепер цей світ може жити по-новому.
Атіррі дивилася на нього, вражена, а потім на Анатіра, який тримав її руку. Він тихо нахилився до неї і та зомліла ,але потім відповіла ,схиляючись до нього в обійми .
Міра, стоячи поруч, схилилася над дітьми і тихо промовила:
— Вони — початок нового. І ми будемо берегти їх…
Я відчула, як серце переповнює гордість і страх водночас. Маленькі істоти в моїх руках — і вже майбутнє всього нашого світу.
Світло, що оточувало нас, розширювалося і зливалося з небом. Всі бурі, усі темні дні, усі страхи залишилися позаду. Життя здобуло новий шанс. І цього разу ми були готові берегти його разом.
Віднині починалася нова епоха — епоха відваги, любові та сили, яку ми могли передати наступним поколінням. І навіть у тихому шелесті вітру лунав голос надії: тепер все було можливо.
— Хм, цікаво, чи він вміє готувати лимончики? — пожартувала вона, і ми всі розсміялись, вперше відчувши легкість.
Ведмідь повільно підняв голову й подивився на нас. Його погляд був глибоким, спокійним, ніби він дякував за те, що ми дали йому та його клану шанс на новий шлях. Атіррі кивнула, простягаючи руку, і ведмідь обережно доторкнувся до неї своєю рукою.
— Дякую, друже, — прошепотіла Атіррі. — Тепер твоїм землям нічого не загрожує.
Ведмідь видав тихий звук, схожий на вдячний рик, і повільно повернувся до валуна, звідки прийшов. Ми стояли спокійно, спостерігаючи, як він зникає за обрієм, відчуваючи, що цей союз зміцнив нас усіх.
Я відчула, як у мені осідає втома. Серце трохи сповільнило ритм, думки стали важчими, а повіки самі почали опускатися. Хоч щойно ми пережили купу всього, теплі хвилі безпеки оточили мене. Я відчула, як крило тата і матусі , золотого дракона, присутность донечки поруч з реальності,ніжно огортає мене, немов тепле ліжко з м’якого світла. Їх присутність заспокоювала, давала сили відпочити і просто бути. Я прислухалася до ритму їх дихання й відчувала, як разом із ним мої діти теж затихають, вкриваючись теплом і спокоєм.
Їх очі були як заспокійливий вітер, що м’яко торкався моєї душі, і я дозволила собі трохи розслабитися, віддатися відчуттю безпеки, яку вони давали.
Тепло золоторового дракона, спокій дітей у моєму нутрі все це вкриває мене ковдрою Морфея.Я могла нарешті дихати спокійно, знаючи, що навіть після всіх бурь у цьому світі є місце, де можна просто відпочити.
Я ледве тримала повіки:
— Я… хочу спати...
Ровальд нахилився ближче, тихо, але з ніжністю в голосі:
— Ти можеш. Відпочивай. Я буду поруч.
Я кивнула, не піднімаючи очей, відчуваючи, як його тепло огортає мене. Атіррі все ще дивилася в сторону, ігноруючи погляд Вовка, але я відчула всю безпеку, що створював цей момент.
— Добре… — прошепотіла я ще раз, — тільки трохи…
І, нарешті, дозволила собі віддатися сну.
Звуки навколо поступово тонули в тиші — потріскування вогнища ставало далеким, шепіт вітру ледве чутним. Десь поруч Віка щось жартувала , вовки обговорювали плани , але я вже не розрізняла слів.
Та десь на самому краю сну, немов крізь туман, я відчула легкий поштовх. Спочатку — один. Потім — ще один. І в ту ж мить щось змінилося в повітрі — ледь помітна вібрація магії пройшла крізь землю, ніби хтось або щось велике й древнє прокинулося десь далеко… Але я вже не могла про це думати. Сон узяв мене повністю, забравши із собою в теплу темряву спокою.
Я чула, як хтось поруч кличе моє ім’я, як до мого чола торкаються теплі руки, як серце Ровальда б’ється поруч… але все це було ніби з іншого боку прозорої стіни. Я не могла прокинутися.
І тоді темрява знову прийшла. Вона не мала форми чи обличчя — лише відчуття: гаряче, гірке тягуче. Вона огортала мене, вела все глибше в себе. “Здавайся…” — шепотіла. — “Ми одне ціле. Ти не зможеш опиратися .”
Я зробила крок — не ногами, а думкою — і відчула, як вона втягує. І саме в цей момент у голові пролунало щось потужне:
— Зупинись!
Це був не мій голос. І не голос матері. Він лунав із глибини самої крові.
— Хто ти?.. — прошепотіла я подумки, не розплющуючи очей.
— Я той, хто був до всього. Той, чию силу ти носиш у собі.
Мені перехопило подих.
— Зараз ти стоїш на межі, доню. — його голос був водночас твердий і ніжний. — Те, що ти відчуваєш, — не ворог і не друг. Це частина творіння- мій син , якого я колись замкнув у тобі при переході в твій світ ,немовлям . І тільки ти вирішуєш, чи вона стане ключем, чи катом.
— Але вона така сильна… — я ледве стримувалась, щоб не впасти в її обійми. — Вона манить. Вона обіцяє спокій…
— Це пастка. — Голос став суворішим. — Сила завжди обіцяє легкий шлях. Але якщо ти випустиш її зараз — пролом не зупинити. І все, за що ви боролися, зникне.
Я здригнулася. Перед моїм внутрішнім зором небо розірвалося на вогняні кола ,їх так багато -пролом.
Тіні. Безліч тіней. У сто разів більше, ніж ми бачили колись зараз прорвуться .
— Якщо я не стримаю її… вони вирвуться? — запитала я, і голос тремтів.
— Так. І не лише вони. Цей світ стане поживою для темряви.
— Що мені робити?..
— Тримай силу всередині. Замкни її в собі, як я зробив колись. Не як в’язень — як сторож. Пам’ятай: двері — це не слабкість. Це вибір.
Я відчула, як моє серце б’ється швидше. Темрява тиснула сильніше, наче хтось намагався розірвати мене зсередини. Та я трималася.
З далекої реальності долинув голос Атіррі:
— Треба закрити пролом, інакше мама не витримає!
Я не відкривала очей, але бачила все: як у Анатіра під тканиною сорочки спалахнуло татуювання, як він стиснув зуби, перетворюючись на Вовка. Як один за одним підіймалися в небо інші — величезні, сильні, готові стати стіною між світом і жахом.
Вся родина з’єднала сили, творячи бар’єр. Він засвітився над нами — спершу, а потім — просто зник. Намагання повторити -марні ,бар'єр зникав так само раптово, як з’явився, він розчинявся в повітрі.
— Ні… — подумки крикнула я. — Я ще не готова!
— Ти ніколи не будеш “готова”, доню, — тихо відповів Бог. — Але саме тому ти й можеш це зробити.
Я простягла руки в темряву...
Я не могла підвестися, не могла навіть розплющити очей — але бачила.
Небо раптом розірвалося. Хмари, що хвилину тому спокійно пливли над світом, розповзлися у різні боки, розширюючись і темніючи, мов гнилі крила старого чудовиська. З розломів неба потекла чорна тінь — не дим, не хмара, а жива мерзота. Вона скручувалася, клубилася, й раптом почала падати вниз.
З неї вилазили істоти. Потворні, безликі, схожі на павуків і змій водночас — вони рухалися на десятках лап, випускаючи з рота гострі, як серпи, язики. І тоді все вибухнуло боєм.
Я бачила, як Атіррі кинулася вперед до мене — її тіло блищало в сонячному промінні. Поруч із нею бився вовк — він зупиняв тварюк, кидав їх геть, роздирав кігтями на шмаття… але їх ставало дедалі більше. Темні хвилі накочувались і накочувались, і кожна була густішою, страшнішою за попередню.
— Назад! — кричав хтось. — Їх занадто багато!
Я не могла навіть поворухнути губами. Лише дивилася.
І в ту ж мить гострий, як лезо, спалах — і Атіррі зупинилася. Її очі широко розкрилися, а на животі повільно розквітла кривава квітка. Глибокий розріз розпоров її шкіру — тінь, схожа на клинок, пройшла крізь неї, перш ніж вовк устиг прикрити. Він заревів від люті, але було пізно.
— НІ-І-І!!! — крикнула Міра, кидаючись уперед, і в ту ж секунду щось темне, довге, як спис, пробило її груди наскрізь. Вона застигла, наче вкопана, а потім повільно впала на коліна, тримаючись за місце, де колись билося серце.
Вікторія й Олена намагалися прорватися до неї, але земля під ногами раптом ожила. Чорні ліани, слизькі й холодні, обвили їхні тіла, стягуючи, здавлюючи, аж поки не пролунали сухі тріски — звук, від якого всередині мене все згорнулося.
— Тримайся! — кричали чоловіки, відчайдушно кидаючись на ворогів. Хтось з них плакав, хтось благав, а хтось просто рубав тінь на шматки, знаючи, що це марно.
Я бачила, як тіні зімкнулися стіною між мною й Ровальдом. Він рвався до мене, обертався в дракона, обпалював їх вогнем — але чорна маса не розступалася. Вона ковтала його полум’я, гасила його силу, і відчай у його золотих очах зламав мені душу.
І тоді, з ревом, що сколихнув землю, в бій кинувся ведмідь. Великий, як гора, з білими від люті очима, він зірвав кількох тварюк на шмаття. За ним — його воїни. Вони впали на ворогів, як буря, але темрява поглинула й їх. Кігті розривали плоть, рев стояв такий, що каміння тремтіло під ногами — та марно. Один за одним вони падали, і навіть ведмідь — останній, хто стояв — звалився на землю, коли щупальця пробили йому шию.
Все стихло. Лише шелест тіней, що повзли все ближче.
Я лежала, не в силах ані кричати, ані підвестися. Світ гинув у мене на очах, і я нічого не могла зробити.
Відчувала, як щось холодне торкнулося щоки. Ні, не шкіри — самої душі. Наче невидимі пальці проникали крізь мене, намацуючи щось глибоко всередині.
— Вона тут… — прошипів голос. - Її сила… Її серце… Її народження ще не завершене…
Я хотіла закричати, втекти, вирватися — але тіло залишалося нерухомим. Усе, що мені залишалося — дивитися, як тіні, мов голодні змії, тягнуться до мене, здіймаючи свої слизькі, блискучі щупальця.
Раптом один із них торкнувся мого чола. І світ навколо змінився.
Усе стало ніби скляним, крихким. Час зупинився. Я бачила, як нерухомо завмерли крила Ровальда в небі, як крапля крові Атіррі застигла в повітрі, як навіть темрява перестала рухатись.
А потім — голос.
— Не віддавай їм себе, доню. Настав час зрозуміти , хто ти є насправді.
— Я… я не можу рухатись… вони забирають мене…
— Вони не можуть забрати те, чого ти не віддаси. Сила всередині тебе — не їхня. Вона — твоя. Замкни її. Замкни цей пролом. Ти маєш це зробити.
— Але… їх занадто багато…
— Тому ти не повинна боротися з ними силою. Ти повинна закрити двері. Лише ти маєш ключ. Твоя кров. Твоя воля. Твоя любов.
Темрява знову рушила. Вона сунула до мене, вже торкаючись грудей, вже тягнучи з глибин моє світло.
— Закрий пролом, доню… — голос Бога став глухим, але владним. — Згадай своє ім’я. Згадай, заради кого ти живеш.
І тоді я побачила їх. Очі дітей. Очі тих, кого вже не було поруч. Очі тих, кого я кохала. Вони дивилися на мене — з надією, з благанням, з вірою.
«Я не віддам вам їх…» — подумала я. І темрява, ніби розгніваний звір, завила.
«Покорися. Ти — наша. Ми — твоє призначення».
— Закрий пролом… — знову пролунав голос . — Поки ще не пізно…
— Я… не можу… — шепочу подумки, відчуваючи, як темрява затягує мене в себе. — Вона сильніша за мене…
— Ні. Ти — сильніша. Бо ти не лише плоть і кров. Ти — воля, любов, гнів і милість водночас. Ти — вогонь, що не гасне. Ти — ворота. І лише ти можеш їх зачинити.
Сльози текли, хоч очі були заплющені.
— Доню… — Бог став поруч, невидимий, але я відчувала його присутність. — Це лише видіння. Це — те, що станеться, якщо ти здасишся. Хочеш таку долю для них?
— Ні… — хрипко вирвалося з мене. — Ні!
— Тоді зроби вибір. Або ти зливаєшся з темрявою — і вона стане тобою. Або ти поглинаєш її — і стаєш чимось більшим. Але пам’ятай: це не буде легко. Ціна — ти сама.
Я стояла посеред цієї прірви, між двома безоднями: темрява кликала з одного боку, з іншого — світло моїх дітей, Ровальда, усіх, кого я кохала.
І я зрозуміла: дороги назад більше немає.
— Я… приймаю це. — Мій голос звучав тремтливо, але впевнено. — Якщо ціною буду я — хай буде так.
Темрява збурилась, завила, мов поранений звір. Вона ринула в мене всією своєю сутністю — крижаним болем, жахом, ненавистю. Але я розкрила руки й дозволила їй увійти.
Вогонь і лід зустрілися всередині мене. Сила виривалася з грудей, немов серце вибухало. Я кричала — і цей крик був гучніший за грім.
— Закрий двері, доню! — голос лунав над самим вухом. — Зачини їх навіки!
Я відчула, як усередині мене щось замикається. Десь глибоко — клац. Пролом затремтів. Тіні завили. Небо розкололося.
Світло, якого я не бачила ніколи раніше, вирвалось із мене. Воно палало золотом і білим, наче сама сутність життя, й охопило темряву, стискаючи її в кульку. Вона пручалася, дряпалася, шипіла, але двері зачинилися.
Бум.
І все стихло.
Я різко вдихнула й розплющила очі. Повітря навколо було теплим і живим. Там, де ще мить тому вирувала безодня, тепер у небі повільно згорталися вогняні дири — ніби хтось закривав величезні ворота, крізь які намагалися пролізти чудовиська. Світло спалахнуло востаннє і згасло, залишивши після себе ясну, мирну блакить.
Я лежала на м’якій траві, важко дихаючи. Повіки ще тремтіли, тіло боліло, але — я була тут. І все було інакше.
Біля мене схилився Ровальд — живий, неушкоджений, його очі повні тривоги й тепла. Поруч стояв Анатір, тримаючи Атіррі за руку — жодних ран на її тілі, тільки стурбованість у погляді.
Міра сиділа на камені, зітхаючи з полегшенням, а Віка жартувала, хоч голос у неї тремтів.
Я піднялася на лікті, ще не до кінця вірячи в те, що бачу. Усі… живі. Цілі. Поруч.
— Що… сталося?.. — прошепотіла я.
І тоді, як блискавка, мене пройняло усвідомлення. Це не був сон. Не марення. Я бачила майбутнє — те, що мало б статися, якби я здалась. Темрява показала мені свій тріумф… але я його переписала.
Сльоза скотилась по щоці .
— Я… змінила його, — прошепотіла сама до себе, і ці слова відгукнулися десь глибоко всередині, як обітниця. — Ми всі… живі.
— Лоло, ти як? — першою озвалася Міра, торкаючись мого чола. — Що з тобою трапилось?
— Ти кричала уві сні, — додав Ровальд, стискаючи мою руку. — Ми не могли тебе розбудити. Що ти бачила?
Я відкрила рота… і закрила його знову. Не могла. Не хотіла. Цей кошмар мав залишитися в мені. Слова не здатні були передати жах того, що я пережила. І якщо це справді було майбутнє, я не мала права лякати їх тінню того, чого вже не станеться.
— Усе добре… — лише прошепотіла я. — Просто… снилося.
Та коли я перевела погляд на Атіррі — серце стиснулося. В її очах був страх. Вона знала. Їй не треба було нічого пояснювати — кристали між нами передали не лише образи, а й емоції, відчай і рішення, що змінило все.
Наші погляди зустрілися — і в ту ж мить між нами щось клацнуло. Пролунав тихий тріск, немов хтось розбив тонке скло. Кристали на наших грудях засвітилися яскраво, а потім розсипалися в пил, зникаючи в повітрі.
— Що це було? — здивовано вигукнула Віка.
— Вони… зникли, — прошепотіла Міра.
Ніхто не розумів, що сталося. Лише ми з Атіррі.
Таємниця, якою ми поділилися, тепер назавжди залишиться між нами. Дві душі, з’єднані болем, вибором і тим, що могло стати кінцем… і стало початком.
Атіррі підійшла ближче, її рухи були тривожні.Вона опустилась навпроти мене й ледь торкнулася мого плеча.
— Ти це зробила. — Її голос тремтів, проте в ньому звучала гордість.
Я похитала головою.
На коротку мить між нами запала тиша. У цій тиші— віра, що навіть найглибша темрява не всесильна.
Анатір перевів погляд на схід. Над горами повільно з'явилось сонце — свіже, чисте, як після великої грози. Його промені ковзали по землі.
— Не може бути...Його не було тут багато років...
Я вдихнула повітря на повні груди. Воно було таким чистим, що аж паморочилось.
— Сьогодні… давайте просто поживемо, — прошепотіла я. — Без битв. Без страху.
Ровальд усміхнувся — уперше за довгий час щиро. Він піднявся, допоміг мені встати, і ми обережно рушили до вогнища, де ще диміли залишки гілля. Віка вже щось бурмотіла, намагаючись розпалити його знову, а Міра, втомлена, але щаслива, витирала сльози.
— Гей, — усміхнулась Віка крізь попіл, — здається, нам точно потрібен сніданок героїв.
— Тільки не лимончики, — озвалася Атіррі, і ми всі розсміялись.
Сміх лунав чисто, відлунюючи в горах, наче відповідь світу на те, що життя триває.
Я вдивлялась у полум’я, іскри якого злітали вгору, і думала: може, це і є справжнє диво — не перемогти, а вижити, не втратити себе й навчитися знову сміятись.
Десь у глибині, під серцем, легенько ворухнулися діти — як знак, що все добре. І коли Ровальд поклав руку мені на спину, я знала: цей день стане першим після кінця.
Початком нового світу.
Вовки загомоніли ще голосніше, їхні голоси зливалися з шелестом молодої трави, що пробивалася крізь чорну, спалену землю. Повітря тремтіло від дивної сили — ніби сам світ пробуджувався від довгого сну.
Атіррі стояла бліда, її губи тремтіли. Вовк повернувся до доньки ,його очі насторожені були повні вогню та тривоги. Татуювання на шкірі мов вогняний відблиск блукав по її долоні.
— Це… ти зробив? — шепнула вона, ніби боялася почути відповідь.
— Ні, — відповів він низьким голосом, — але без тебе я б не зміг.
Вони стояли так близько, що їхні подихи змішувались. Я відчула, як між ними народжується щось більше, ніж просто союз. Це була печать єднання, яке не можна було розірвати.
А земля… земля вже не просто оживала. З темних тріщин у ґрунті почали підніматися тонкі зелені пагони, а в небі з’явився золотавий відблиск — немов сонце світило тепліше саме для них.
І тоді я зрозуміла: цей союз змінить усе. Не тільки для Атіррі й Вовка — а й для всього нашого світу.
— Мамо… я не готова! — голос Атіррі зірвався, у ньому звучав страх.
— Ніхто ніколи не буває готовим, — відповіла я тихо, але твердо. — Шлях не чекає, доню. Він сам знаходить тебе.
Атіррі здригнулася, бо татуювання знову спалахнуло жаром, проте цього разу біль був іншим — не нищівним, а нагадуванням. Вона дивилася на свою руку й відчувала, як крізь шкіру проходить струм — від неї до нього...
— Це зв’язок… , — додала я, наче читаючи її думки. — Це також сила. Але лише від тебе залежить, чи стане він твоїм тягарем… чи крилами.
Альфа зробив крок уперед, не зводячи з Атіррі очей. У його погляді було стільки надії, що серце дівчини защеміло. Вперше вона побачила в ньому вразливість.
— Я… боюся, — прошепотіла Атіррі.
Атіррі різко обернулася до мене, її очі злякано розширилися, татуювання на руці знову спалахнуло, ніби відчуваючи мою біль. Вовки загомоніли, на мить забувши про все — навіть про диво ожилої землі.
— Це не може бути зараз… — прошепотіла я, не в силах стримати стогін.
— Лоло?, — голос Ровальда був хриплий.
Міра вже підбігла до мене .
— Треба покласти її! Треба розуміти, що відбувається! Це може бути не пологи, а щось інше, — її руки тремтіли, але вона намагалася зберігати ясність.
Мій дракон підняв мене на руки так, ніби я була найціннішим скарбом.
А біль усе наростав, гострий і гарячий, наче вогонь розтікався внизу живота. Світ почав тремтіти перед очима, і я ледве стримувала крик.
— Що це?,— глухо сказала Атіррі, обхопивши своє плече, бо її татуювання світилося, відгукуючись на мої муки. — Я відчуваю це… Їй болить ... Вона...зникає...
— Я не дам тобі зникнути… не тобі не дітям ,чуєш?
Та я не знала ,чула чи ні...
Ровальд зустрівся з донечкою поглядом, і в його очах спалахнув страх .
— Тоді допоможи! — видихнув він. — Бо якщо ми втратимо її…
Я відчула, як його долоня тепла і сильна притискає мене до грудей. Він шепотів щось мені на вухо, і хоча слова губилися у шумі крові в скронях, сам його голос тримав мене на краю свідомості.
Мене трусило, і я думала тільки про одне: це занадто рано…
Відкрився портал — темний, як ніч без місяця, і з нього вийшов чоловік. Маг Вікторії. Виснажений, худий, поранений, він ледве тримався на ногах, але в його очах горів вогонь.
— Любий, що сталось? — Вікторія кинулася до нього.
— Не зараз, кохана, — відмахнувся він, кульгаючи йдучи вперед. Його погляд одразу знайшов Атіррі. — Атіррі… візьми чаши і грай. Інакше Лола загине.
Всі обернулися до нього, не вірячи своїм вухам. Здавалося, він збожеволів. Але голос його не тремтів.
Шайна принесла чаши, і Атіррі, вся бліда й розгублена, простягнула руки. Вони тремтіли. Метал був холодним, та вже за мить почав пекти так, що на її долонях з’явилися пухирі. Вона закусила губу, але не відпустила.
Чаши лишалися мовчазними, глузливо-мертвими. Лише кров, що стікала з її потрісканих долонь, розтікалася по металу.
— Швидше! — маг опустився на коліна, захлинаючись власним подихом. — Вона між світами! Лола й діти вже йдуть туди… Якщо ти спинишся, ми втратимо їх назавжди!
— Я… не можу… — задихаючись, прошепотіла Атіррі. Вона вся тремтіла, в очах стояли сльози, тіло горіло від болю.
Раптом Анатір збентежено поклав свої руки на закривавлені долоні Атіррі. Їхні погляди зустрілися. Дівчина плакала безпорадна, але він лише ледь усміхнувся і хитнув головою в знак: «Все вийде. Спробуймо разом».
У ту ж мить чаши здригнулися. Пролунав тонкий, ледь чутний звук, схожий на перший подих флейти. Атіррі стиснула зуби й повела далі. Руки горіли, шкіра рвалася, кров капала, але тепер чаши відповідали їм співом. Вони робили це разом.
Я відчула, як біль у животі різко змінився. Це більше не було відчаєм розриву. Інший ...Це стало двома ритмами. Два серця. Одне сильне й гаряче, інше світле й ніжне.
Чаши засяяли сріблом і червоним, світло обвило мене, немов захист. Атіррі застогнала, цього разу не від болю, а від сили, що проходила крізь неї, розриваючи її серце навпіл.
Маг підняв голову, і в його очах блищали сльози.
— Ще трохи… тримайся. Бо твої руки зараз тримають не лише життя Лоли й дітей. Вони тримають долю світу.
Мій крик розрізав повітря, але вже не від болю — від напруги, яка наростала, немов грім перед бурею. Світло від чаш розширювалося колом, відтісняючи темряву. Атіррі й Анатір тримали їх разом, і їхні руки світилися кров’ю й вогнем, але музика, що народилася в металі, росла, ставала все гучнішою.
— Віку! Олено! — різко покликала Міра, обличчя її було блідим, але голос різав повітря. — Народжує…
Віка підбігла першою, бліда, без жодної тіні жарту в очах. Олена тримала в руках тканини, її пальці тремтіли, та вона мовчала.
Міра схилилася наді мною, і я бачила, як вона тремтить, хоча намагається зберігати холодний спокій.
— Дихай, доню… все буде добре. Я з тобою, — прошепотіла вона, беручи на себе приймання пологів.
Біль розривав мене зсередини, час перетворився на нескінченні хвилини, і ніщо не допомагало. Відчаю було стільки, що навіть молитви здавалися порожніми. Міра кликала богиню Рейхе, але та мовчала.
І тоді сталося.
Перший подих. Маленький, різкий, мов іскра. Хлопчик. Його крик був подібний до гуркоту грози — такий сильний, що вовки навколо впали на коліна, підкоряючись невидимій силі. У його крихітних долонях спалахнуло червоне сяйво — вогонь, що не обпалював, а зігрівав.
А за мить — другий подих. Дівчинка. Її голос був тихий, проте пронизливий, як подзвін срібного дзвону. Вона розплющила очі, і з них вихлюпнулося світло — холодне, ясне, немов чиста вода, що омиває рани. Земля під нами вкрилася молодою травою, ніби відповідаючи на її народження.
Я лежала, виснажена й вся у сльозах, але дивилася на них — дві маленькі істоти, що вже світилися, наче зорі, кожна по-своєму. Серце калатало від щастя й страху водночас.
— Близнюки… — хрипко промовив маг, обхоплюючи руками своє серце. — Вогонь і Вода. Сила й Зцілення. Рівновага світу.
Атіррі обм’якла, але чаши ще звучали, тихо, наче колискова. Анатір обійняв її за плечі, не відпускаючи.
Навколо всі стояли в мовчанні. Люди не зводили погляду з немовлят, а Міра, вся в сльозах, простягнула руки з немовлятами до мене.
Я прошепотіла, ледве чутно:
— Мої діти…
І в ту мить я зрозуміла: вони принесли із собою не лише життя.
Маг, ще виснажений і поранений, підійшов ближче до близнюків. Його погляд ковзнув по дітях, і спершу була лише тиша, потім — його голос прорізав повітря, глибокий і впевнений:
— Це… це те, про що говорило древнє пророцтво. Сила і Зцілення, Вогонь і Вода. Народжені одночасно, щоб тримати рівновагу світу. Він обернувся до мене, і його очі блищали надією, але в голосі відчувалася твердість:
— Я бачив багато поколінь, — продовжував він, обертаючись до всіх присутніх, — але такого ще не було. Вони… ви :Міра,кохана... Олена ,Лоло,Атіррі— ключ до всього, що ми захищаємо . Ви — ті, хто приніс із своєї планети нове життя. Ваші руки, ваша любов, ваша відвага і ваша віра допомогли всьому цьому народитися. Тепер цей світ може жити по-новому.
Атіррі дивилася на нього, вражена, а потім на Анатіра, який тримав її руку. Він тихо нахилився до неї і та зомліла ,але потім відповіла ,схиляючись до нього в обійми .
Міра, стоячи поруч, схилилася над дітьми і тихо промовила:
— Вони — початок нового. І ми будемо берегти їх…
Я відчула, як серце переповнює гордість і страх водночас. Маленькі істоти в моїх руках — і вже майбутнє всього нашого світу.
Світло, що оточувало нас, розширювалося і зливалося з небом. Всі бурі, усі темні дні, усі страхи залишилися позаду. Життя здобуло новий шанс. І цього разу ми були готові берегти його разом.
Віднині починалася нова епоха — епоха відваги, любові та сили, яку ми могли передати наступним поколінням. І навіть у тихому шелесті вітру лунав голос надії: тепер все було можливо.
Коментарі