Нова ніч, нова безсоння. Ніхто мене не віддасть, але багато кланів відмовилися брати участь у сімейних розбірках і боротьбі з темними, через людину. Дракони знають, яка слабка пара дісталась найсильнішому дракону. А це означає, що він уже не так впливовий. Він втратив свій статус, хоч страх перед золотим не зменшився.

— Я хочу від тебе дитину, Ровальде. Дуже хочу.

Мій дракон розвернув мене до себе і подарував найпрекраснішу у світі усмішку.

— Зараз? — усміхнувся задоволений.

— Так. Я знаю, що тепер наш грізний дракон, — кокетливо гладжу сильні плечі, — буде зі мною обережним і не завдасть болю. І я  хочу подарувати тобі спадкоємця.

— Ти прекрасна, МОЯ Лолі. Але давай почекаємо з нащадком, у нас ще вічність для цього.

— Якщо так, то ми не будемо питати в тебе дозволу.

Сміюсь. Чоловік потемнів і змінився в обличчі. Різкий біль і мій крик жаху змусили розбити казку і мрію. Зігнувшись навпіл від різкого болю в животі, закричала знову. Такого сильного болю я ще не відчувала. Світ втратив здатність чути. Мене кинуло в холодний піт.

Коханий щось говорить, кричить, а я не чую — оглухла. Його образ швидко зникає, і очі закриває туманна пелена. Кожен його дотик завдає мені ще більше болю, аж до хрускоту в кістках. Знаю, він не розуміє цього і не відчуває, як мене ріже зсередини, ломляться кісточки від його близькості. Напевно, я вмираю? Задихаюсь. Спазми змушують тремтіти тіло, а м’язи скручуються у судомах. Я не можу витримати цього болю і не можу його зупинити. Хтось відриває мене від коханого. Повільно, але все припиняється, ніби й не було. Спазми відступають, слух повертається, проявляється і зір. Ще легкий біль від судом стискає м’язи, але він минає. Чую чужий, сторонній голос і не вірю своїм вухам.

— Що це за прокляття?

— Кожна ваша близькість або дотик, навіть крок назустріч одне одному, буде завдавати їй неймовірного болю. Такого болю і ворогу не побажаєш. Наче тортури.

Піднімаю слабку голову в пошуках на  Ровальда. Знаходжу його дуже далеко від себе.

— Чому ти так далеко?Прошу, дай мені руку, коханий. Будь ласка.

Ще не знаю чому, але сльози течуть рікою, біль всередині душить. Щось я втрачаю — життєво необхідне. Те, що дорожче за життя. Він не підходить, не дається. Стоїть так далеко, наче скеля, і не промовить ні слова. Темний і постарілий за мить. Обличчя опустилось і говорило про втому.

— Чому ти не підходиш до мене?

Надриваюся, розумію, що відбувається щось страшне, незворотнє.

— Прошу, Лолі, не плач, — шепоче.

Здригаюся від сліз, стискаючи простирадло в кулаках. Ровальд стоїть так далеко від мене, в іншому кінці кімнати, і дивиться з болем в очах, не відриваючи погляду.

Сльози котилися по його обличчю. Обличчя людини, якій нема рівних, вже не може більше усміхнутися. Він керує величезними землями, але не має влади наді мною. Він опускається на підлогу, згинає коліна і безвольно кладе руки на них. Кімнату давно покинув незнайомий мені голос, і ми можемо більше не ховати свій біль всередині.

Болить душа і серце, розриваються всі клітинки. А тугий комок у районі грудної клітки тисне, заважаючи рівномірно дихати. У мене немає сил встати і підійти до нього. Змусити взяти за руку — теж немає сил. Я хочу, щоб ВІН, чорт його забирай, торкнувся мене і обняв! Зараз! Приказую внутрішньому дракону . Але він не слухається.

— Що відбувається? Що відбувається, Ровальде?

Бачу тільки улюбленого і відчуваю, як всередині мене душа розкололася на дрібні шматочки. Тисне і давить.

— Ми більше не можемо торкатися одне одного.

— Я не розумію... — продовжую дивитися на нього.

—  Древнє закляття мого батька всеж таки активувалось .

— Це  вирок? Тоді я не хочу ніяких дітей. Хай закляття згине.

— Пари, як ми, — приречені, — почав він. — Але ти зробила неможливе. Ти приручила ЙОГО. Ніхто  цього донині не робив. Тому нам пощастило мати близькість без болю і насильства. Щоб уберегти тебе, твоя мати звернулася до Богині Рейхе. Вона сховала тебе в своєму світі — світі, до якого доступ коштує надто дорого. Та тепер стало ще гірше. Наше бажання мати дітей, неначе по клацанню, активувало закляття мого роду .

— Але ти ж віддав свою ціну — тихо прошепотіла я зі , сльозами на очах. — Ти сам казав, що ще потрібно їм? Я все зіпсувала… Невже у мене не може бути нічого хорошого? Я готова терпіти біль, лише будь поруч. Мені не потрібні їхні розмови, не потрібні родичі — тільки ти. Будь ласка...

— Лолі... заспокойся, будь ласка, — тихо попросив він.

— Ні, — з риданнями відповіла я, — я лише щойно все здобула і не хочу втрачати.

— Я зроблю все, що завгодно! — здався він. — Хочеш, я змушу твоїх батьків стояти на колінах і благати про пощаду? Хочеш, здамся сам? Лише не витримаю твоїх болю і сліз.

— Ні... Не треба більше горя, — прошепотіла я. — Вони просто не знають про наші почуття. Вони нічого не знають.
Почуття слабкості не дозволяло мені швидко піднятися. Ровальд підвівся з підлоги й рушив до виходу.

— Нам потрібно лише поговорити з ними, коханий…

— Мені шкода. Це незворотно. Вони не хочуть жодних перемовин, Лолі.

— Шкода?.. — розгублено прошепотіла я.

Він пішов, залишивши мене в повному нерозумінні. Шкода — і все? Що він зібрався робити?

Я впала на подушки й розридалась. Від утоми й запухлих після сліз очей незчулася, як заснула. Уві сні я була щаслива. Ясний день, теплий вітерець… Навколо море польових квітів, найбільше — моїх улюблених ромашок. Увесь луг був устелений ними. Я бігла босоніж, у довгій білій сукні по  росі  на траві. На голові — віночок із квітів, а за руку мене тримав він.

Мій коханий.

Він простягнув до мене свою велику руку, а я тягла його за собою, змушуючи бігти швидше. Я крутилась, сміялася від щастя й дарувала йому найщирішу усмішку.

— Відчуваєш? Нашому синові подобається, коли я бігаю, а ти нам забороняєш. Нам це подобається, — шепочу й кладу його долоню собі на кругленький животик.

Я відчуваю його радість і... впертість. Але ж він такий коханий.

Я прокинулася з думкою:

- Чому цей сон — не реальність? Що за знущання !?

 

Чарівний спів пташок сповіщав про ранній ранок. Насолоджуючись їхнім голосом, я зібрала себе докупи. Потрібно знову стати сильною.

— Я втілю цей сон у життя. Заради нас. Не хочу, щоб він знову страждав. Біль зник… а це означає, що досить валятися.

Я знайду спосіб бути з ним — всім богам на зло.

Одягла новий наряд, зшитий за моїм бажанням: проста футболка і штани. Відчуваючи рішучість у кожному кроці, вийшла на подвір’я. Але подвір’я й дім були такими порожніми, що стало моторошно. З цим теж треба щось робити. Друзі, мабуть, уже знають — і тримаються осторонь.

Моя пробіжка накрилася разом зі здоровим глуздом, щойно я побачила біля водоспаду величезне драконяче тіло. Склавши крила, він ніби втратив надію. Дракон мовчки спостерігав за виром води й не одразу почув мої кроки. Як тінь, я наближалася все ближче. Нас розділяли лише кілька метрів.

Монстр не повернувся до мене. Він лише напружився, тіло затремтіло. Шкірою побігли мурахи — мене відчули ще до того, як я щось сказала.

Не відчуваючи жодного дискомфорту чи навіть відлуння болю, я підійшла впритул. Бачу, як він напружився. Не наважувався навіть подивитись на мене. Я вглядаюся у воду — та нічого не бачу, бо всередині тільки тривога й сум’яття. Серце стискається від болю — не тілесного, і це вже тішить.

— Побігай зі мною… — прошепотіла. Тиша. — Ти не винен. Ми не винні. Але ми впораємось. Разом. Ми знайдемо вихід. І ми будемо щасливі, я обіцяю. Я не дозволю нікому зруйнувати той світ, що подарував нам друге життя.

Дракон повільно повернув до мене голову й подивився .Я не думаю про наслідки — просто міцно обіймаю його за шию. Тепла луска під руками, і... нічого не сталося. Фух. Можна видихнути. Все добре. А це означає…

— Ти — частина ЙОГО. І я люблю тебе не менше, ніж твого господаря. Якщо нам судилося жити так — я щаслива навіть цими днями поруч. Але це не триватиме вічно. Я доведу, що ми маємо право бути щасливими. Повір мені. Сьогодні бачила прекрасний сон, — дивлюся в небо й тягну до нього руки. — Він обов’язково здійсниться.

Розповіла все, що бачила, більше нічого не пояснюючи, рвонула вперед.

— Не чую, щоб мене доганяли!?

Дракон наздогнав мене за дві секунди, і ми побігли разом.

— О, то ти весь час мене обманював і піддавався? Ну ні, ще побачимо, хто кого!

Ми бігали й жартували. Це хоч на мить змусило забути про проблеми й насолодитися улюбленою справою. Виснажена, але усміхнена, впала на траву у формі зірочки. Поруч розвалився мій монстр. Небо було чисто-синє, ні хмаринки. Добре. Янтарні очі уважно спостерігали за мною. Його голова лежала на траві, повернена так, що була на рівні моєї. Я відчувала його гаряче дихання і чула биття серця, що билося в унісон із моїм.

Не дозволяю собі слабкості, не буду плакати, хоч і хочеться. Не буду жалітися, як мені погано і болить душа. Я маю показати, що сильна, і ми все переживемо.

— І ти будеш спати зі мною щоночі! — несподівано й ні з того ні з сього випалила я, не очікуючи відповіді.

Дракон здригнувся й невдоволено фыркнув.

— Нам сьогодні знадобиться ще одне ліжко, — натякнула я на велетня.

— А що? Кімната для мене все одно велика, — не відступала.

— Сподіваюся, ти не хропеш? Бо у цьому світі бірюш немає! — засміялася на його фыркання.

Заходила в дім з усмішкою і навіть легкістю, згадуючи, як ласкався дракон, коли я гладила його, лежачи на траві. Ми насолоджувалися прохолодою в мовчанні, торкаючись один одного.

— Лолі! — раптом пролунало ззаду.


До мене підбігли схвильовані Вітанія та Тіба. Дівчата осмілилися говорити зі мною на «ти», без страху покарання.

— Що сталося, дівчата? — запитала я.

— Дракони… вони повстали, — тихо відповіла Вітанія.

Я подивилася на друзів спантеличеним поглядом.

— Усі дізналися, що на нас ідуть з двох боків — твоя родина і Тіні. Твій чоловік тримає всіх у страху і мовчанні… поки що. Але ми боїмося…

— Та це ненадовго, і всі знають, — продовжила я. — Вони захочуть його скинути.

Мене пройняв тремтячий холод.

— Тепер кожен буде намагатися віддати тебе їм.

Це здавалося фантастикою. І він мовчав, приховав від мене правду. Несправедливо. Взяв все на себе. Вирішив боротися один, хоч поруч є я.

— Чому ви це говорите? — шукала в їхніх очах — друзів чи ворогів, надію?

— Доля іноді несправедлива. І саме у найнеочікуваніші моменти… Ми з тобою, Лолі.

Дівчата міцно обняли мене. Рон, Дев і Ґован підійшли ближче. Виявилося, вони були неподалік.

— Ми віддамо життя за вас, господине. Можеш розраховувати на нас.

— Хм… — всхлипнула я. — Я віддам своє життя за кожного з вас.

Ми з дівчатами не просто просльозилися — розриваючись на сльози, обіймалися. Заспокоївшись, я зайшла провідати хвору. Вона тихо спала, дівчина поступово йшла на поправку. Не варто її зараз турбувати — ще є час, щоб вона одужала.
День завершився важко.

Увечері я вийшла на подвір’я чекати на повернення коханого. Настала глибока ніч, а його все не було. Ґован приніс мені плед, але мене морозило більше від хвилювання, ніж від холоду. Моєї вдячності не було меж — усе, що могла, це щиро йому усміхнутись.

— Не кажіть йому, господине.
— Дякую, Ґоване. Не скажу.

Друзі, хоч і не мали права таке казати, попередили мене про складність ситуації. Їхня доброта та чесність зворушили мене до глибини душі. Вони готові захищати мене до останнього, ціною власного життя.

-Що він скаже? Як відреагує на мій вибір? Може, не казати нічого до завтра?— звернулась я до Ґована. Та він не встиг відповісти.

Ровальд ступив через браму саме тоді, коли я вже майже втратила надію його побачити. Ґован миттєво зник. А він... Він ішов, немов гора — могутній, незламний. Справжній вікінг. Несамовито гарний і водночас небезпечно хижий.

Я зірвалася з порогу, який встигла обігріти, й побігла йому назустріч. Але жестом руки коханий зупинив мене.

— Ти сьогодні молодець.
— Сподіваюсь, не розчарувала тебе?
— Ніколи , Лолі.
— Дуже втомився?
— Пусте.

Ми стояли, як двоє ідіотів, на відстані сотні метрів одне від одного. Жахливий спосіб для розмови.

— На тобі чужий запах.

Чоловік похилив голову, опустив погляд. Виглядав виснаженим, занадто, щоби мислити тверезо. А потім — подивився мені прямо у вічі, чекаючи пояснень.

— Допомагала хлопцям. Рон порізався — кров лилась, як із кабана. Довелося віддерти шматок сорочки, щоби перемотати рану. Пішли в дім. Ми обоє втомлені.

Він зайшов до замку, як справжній дракон. І заснув у нашій кімнаті, склавши голову просто біля моєї подушки.
Наступного дня ми з драконом весь день провели на лузі. Я наполегливо тренувалась, використовуючи все, що знала й вміла. Потім бігали, плавали у ставку. Я не стала роздягатися — не хотіла дратувати ні себе, ні того, хто ховався всередині дракона. Його жадібний погляд говорив сам за себе. Доводилось включати дурочку й робити вигляд, що нічого такого не помічаю.

Повернулися на заході сонця. Мій зрадницький живіт голосно бурчав, і дракон просто змусив мене піти додому — штовхав мордою в спину. Як тільки переступила поріг, настрій одразу зіпсувався: він знову зник на кілька годин.

Спершу я навідала хвору Тезі. Сьогодні вона виглядала значно краще, але була сумна й мовчазна. Я не тиснула на неї, не змушувала говорити. Годувала, мила, ділилася з нею своїм болем. Вона завжди уважно слухала. Іноді кивала. Від того ставало трохи легше.

Дівчина вже набула здорового рум’янцю, одужувала. І виявилася напрочуд вродливою жінкою.

Потім я піднялась у свою кімнату, кожного разу зупиняючись на сходах. Рухалась, мов робот. Спогади про близькість із ним... і усвідомлення, що більше цього не буде, що не зможу навіть торкнутись — були справжньою каторгою.

У кімнаті було чисто й пахло свіжими квітами. Щойно Вітанія зайшла з тарілками гарячої їжі — мій шлунок влаштував справжній переворот.

Раптом на порозі зявився він. 
— Мені час... Лолі. Твої проривають кордон, — сказав коротко, уривчасто. — Довго я їх не стримаю, якщо залишусь тут. З іншого боку, якимось чином до нас проник вовк. Один. Це… неможливо відстежити. Такого не було століттями. Вони  не ходять поодинці. Завжди — зграєю. Поки нападів немає, але розслаблятись рано.

Я миттю підхопилася з місця. Скільки ще можна стояти в дверях, впираючись у косяк плечем? Дивимось одне одному в очі. У кімнаті було не холодно, але тремтіння не полишало мене — хвилювання змушувало весь час терти руки та плечі. Здавалося, ось-ось зійду з розуму.

— Спробуй поговорити з ним, перш ніж вступати в бій, — прошепотіла. — Дізнайся справжні причини його вторгнення. 

Його бурштиново-зелені очі глянули на мене з подивом і захопленням.

— Я скучив…

— До божевілля… — продовжила я його думку.

Від його погляду по тілу прокотилася хвиля — від горла до живота. Холодна, пекуча. Мов лезо — бо не можемо по-справжньому доторкнутися одне до одного. Це ріже всередині.

— Я зроблю, як ти просиш. Пообіцяй… що чекатимеш на мене.

— Ти сумніваєшся в мені?

— Звісно, ні. Але дратує, коли біля тебе постійно в’ються… — зупинилась. — Хлопці, слуги...

Він пам’ятає, як мені не подобається, коли він називає їх "слугами".

 

— Дозволиш мені навчитись володіти мечем? Від них.

Вічна пауза. А потім — ледь помітний кивок. Він дозволив.

Я нарешті сказала те, про що мовчала. У його присутності мені доводилось докладати зусиль, щоб не видати себе. Не розсипатись. Це було схоже на судому, яка поступово відпускає. Але не повністю.

Ровальд зник у тіні ночі, не обертаючись. Його кроки не чутно, а серце залишилось тут, поряд зі мною.

Я ще довго стояла біля дверей, вдивляючись у темряву, аж доки не зник навіть слід від його тепла. Потім — глибокий вдих, розпрямлені плечі, і я рушила вглиб замку.

Цієї ж ночі я потайки зустрілася з Роном і Гованом.

— Починаймо, — просто сказала я. — Мені треба знати, як захистити себе. І його.

Вони мовчали. Лише дивилися з повагою. Без запитань.

— Удосвіта. На північному полігоні, де старі стайні, — коротко відповів Рон.


 

Тренування були важкими. М’язи палали, руки тремтіли, долоні були в мозолях. Але біль — мій союзник. Він не давав думкам розсипатись. Рон учив швидко і жорстко, не даючи поблажок. Гован — мовчки прикривав, коли я падала або зривалася в сльози. А ночами я поверталась у кімнату, притискалась спиною до холодних подушок, і знову вчилась — витримці.

 

Але думки не відпускали. Зрада… Змова… Вовк, що ходить один. Це не просто розвідник. Це виклик. І я його прийму.

Одного вечора Тіба пошепки принесла новину:

— Той вовк знову з’явився. Поблизу башти. Але він не нападає — ні на кого. Просто спостерігає.

— Ти його бачила? — в серці стислося.

— Так. Його очі… такі ж, як у твого. Бурштинові. Тільки… ніби старші. Глибші. І сумні.

Я завмерла. Вовк, якому дозволено йти наодинці, — або вигнанець, або посланець. А можливо, хтось… дуже важливий.


Минуло дві неділі. 

Одного  ранку я стояла посеред поля, з мечем у руках. Уперше не як жінка, яка чекає захисту, а як та, що здатна дати відсіч.

— Я зроблю все, щоб зберегти наш світ, — прошепотіла я у вітрі.

Навіть якщо доведеться битися з усіма.

Завдяки наполегливим тренуванням, у мене вже доволі добре виходило. Рон спеціально для мене викував тонкий, легкий і гострий меч, який я носила завжди. Навіть спала з ним. Не хотіла підводити своїх друзів, не наражала їх на небезпеку й чемно не виходила за межі замку,як просив Ровальд.

Та й ту красу, яку створили хлопці у дворі, хотілося бачити постійно. Акуратно підстрижені кущі, багато різноманітних квітів, висаджених з любов’ю, і вимощені на моє прохання кам’яні доріжки. Нова альтанка й спеціально для мене — гойдалка.

Ці дні, друзі не  давали мені занудьгувати. За винятком — зовсім самотніх ночей.

І цей ранок був схожий на попередні. Перед пробіжкою я тричі ледь не провалилась під землю. А потім — побачила його.

Він стояв посеред двору з оголеним, вологим торсом. В один змах сокира вгрузла в поліно, розколовши його на друзки. По купі трісок було видно, що працював він із самого ранку.

Я не наважилася зіпсувати цей чудовий момент. Просто сперлася на дверний косяк, тереблячи пальцями руки, і з любов’ю дивилась на чоловіка, якого так чекала. Якого ще більше покохала. За яким безмежно скучила.

По його тілу скочувалися краплі поту, утворюючи струмки, що зникали в тканині штанів. Кожна крапля запускала в моїй уяві нову хвилю заборонених фантазій. Але знаючи, що поки втілити це в реальність неможливо, я тихо схлипнула. Швидко витерла зрадницькі сльози й натягла усмішку. Я знала — мрія стане реальністю. Бо ці тижні я жила саме нею. І зроблю для цього все.

Набравши повні груди повітря, я крикнула:

— Гей, здоровило! У нас сьогодні вечеря на дровах? М-м… Завжди любила посиденьки біля вогнища!

Чоловік обернувся до мене. Боги… Який же він красивий і незрівнянний. Міцний — ні, кам’яний — божественний торс. Жодної подряпини. Ці кубики преса, широкі плечі — мрія будь-якої жінки. Сильні, накачані руки, м’язисті ноги… і все це я маю честь бачити на власні очі.

 


Збиваюча з ніг, легка усмішка. Все це — моє. Навіть сумне обличчя й поганий настрій — усе моє. І як тільки ми стримуємо себе, не кидаємося в обійми? 

Він мовчав, милувався мною, дивився, усміхався.

— Складеш мені компанію? — чоловік опустив сокиру.

— Я була слухняною дівчинкою. То чому ні?

— Не сумніваюся.

— Ніякого дракона сьогодні. Тільки ти. У людському вигляді. Дожени мене, силаче.

Не вагаючись, побігла. Пробігла впритул повз нього — аби хоч на мить відчути його запах — і, немов навмисне, спіткнулась. Підморгнула й усміхнулась, ловлячи у відповідь більше, ніж секунду, ледь помітної усмішки.

— Чорт, як багато дров.

Насправді спіткнулась не об поліно, а через судому, що пронизала ногу. Але зробила вигляд, ніби просто незграбність. Інакше не можна. Щойно відірвалась від Ровальда на кілька метрів уперед, усмішка змінилась на стиснуті губи й гримасу терпіння. Витримаю. Болі немає. Немає. Біжу — що є сили — аби болем бігу заглушити інший біль. Біль прокляття. Я витримаю. Я сильна.

Чоловік наздогнав мене й увесь час пильно стежив за моїм станом. Але йому не вдасться мене розколоти.

— Ти став спритнішим. Де надолужив?

Стараюсь виглядати веселою, повною сил. Відстань між нами — велика, і це дратує. Я ризикнула її скоротити. Коханий насторожився, напружився.

— Все добре, коханий. Як тільки відчую біль — одразу віддалюсь. Просто побудь трохи поруч. Я більше нічого не прошу.

Зазвичай я, мов гончак — швидка, невтомна. Але не сьогодні. Цього разу сили йшли на інше. Ледве добігла до криниці. Колись ми її завжди обходили. Уперлась руками в край і зробила вигляд, що просто цікаво,що в середні,щоб відпочити.

Чоловік зупинився з іншого боку.

— Цікавий колодязь. На вигляд — звичайна вода. В чому секрет?

Уникаю його погляду. Бо знаю — очі мене видадуть.

— Цьому джерелу тисяча років. Воно служить богині Рейхе. Ніхто не знає, як саме — чи для чого. Одних лікує, інших калічить. А деяких — ніяк. Тому всі його оминають. Хоча вже давно воно неактивне.

— Схоже на обман, як думаєш?

Вода у джерелі раптом збурилася.

Я підняла погляд на чоловіка — йому зовсім не до сміху.

— Тобі буде краще… якщо ти повернешся до своїх… до рідних.

— Пробач, що? — не зрозуміла я.

Про що взагалі йде мова? Ми ж не про це говорили. І це після двох тижнів розлуки?

— Я не можу власноруч тебе вбивати. З ними тобі буде краще. Вони... — Як же важко йому давались ці слова. — Вони… до-по-мо-жуть… забути мене. Ти зможеш почати все з початку… — Він навіть не дивиться на мене. І кожне слово — мов ніж по серцю. — У тебе ще стільки всього попереду. А я… я лише завдаю болю. Ти — людина. А люди швидко забувають. Нам уже не допомогти. Далі — тільки гірше. Скоро твій стан зведе тебе з розуму. Ти не витримаєш… і сама почнеш просити смерті. А я цього не переживу.

— Та що ж за чортівню ти несеш? Надивився на Землі фільмів, поки мене шукав?

— Твоя мати і рідні вже в дорозі. Вони йдуть по тебе. Я відкрив їм доступ до земель.

— А запитати мене забув? Моя родина — це ти! Чи ти вже забув свої слова тієї ночі? Нага́дати?

— Лолі! — вигукує він.

— Ні! Ти не можеш так! Ти ж сам казав, що загинеш без мене!

— А ти будеш жити.

— Як? Повільно вмираючи без тебе? Це життя? Без тебе? Ти хоч запитав, як мені буде без тебе? Ні! Просто вирішив усе за мене!

— Це краще, ніж вмирати поруч зі мною.

— Нісенітниця! Це жарт, правда? 

— Ні, Лолі. Пробач. Ти мусиш піти.

— Навіщо мені йти, якщо мене просто… покинули?

Сльози рікою заливають обличчя, створюючи каламутну пелену, крізь яку я більше не бачу його обличчя.

— Від тебе мене рятували… І тільки тепер я розумію — це було правильно. Це чесно. Так буде краще.

— Краще? Для кого?

— Я дозволив твоїй родині ступити на мої землі. Вони довго намагались прорватися сюди, попри втрати. Їх не лякає ризик. Вони готові на все, аби врятувати тебе. Я зробив, як ти просила — поговорив.

— Я просила тебе говорити не з ними! — Вдихаю глибше, але в грудях пече. — То ти ось так просто від мене відмовляєшся? Викидаєш мене зі свого життя?

Він мовчить.

— Навіщо було рятувати мене з одних тиранів, якщо тепер ти сам, як тиран, виганяєш мене?

Чоловік не відповів. Лише стиснув щелепу так, що аж скрипнуло. І за мить… залишив мене. Перетворився на дракона й злетів у небо. Втік.

— Боягуз! — кричу йому вслід.

Ось так просто.

Тільки за кілька хвилин зрозуміла, що стискала кам’яний бортик колодязя так, що кістки хруснули. І не тямлячи себе від злості, почала розхитувати кам’яне обрамлення, яке стримувало джерело.

Не контролюючи себе, я трощила, хитала, ламала — допоки камінь не піддався. Перший уламок відвалився — і це породило у мені істеричний сміх, змішаний із плачем. А ще — більше завзяття все знищити. Огорожа піддалася. Спершу з колодязя потекла прозора вода, а згодом і густа зелена рідина.

Я не зупинилася.

Допоки остаточно не переконалась — усе розбито, зруйновано. Колодязь знищено. Лише тоді впала на землю. Сльози солоним потоком лилися по щоках. Я тонула у власному болі.

— Ненавиджу все! За що?! Нехай усе завалиться, згорить! Чому я не померла тоді, при переході? Чому відчуваю такий біль? Як він міг покинути мене?! Віддати? Зникнути на дві неділі , а потім просто… викинути з життя? Віддати чужим?!Де ці кляті дракони? Нехай розірвуть мене на шматки — бо зсередини вже рве на частини! Як мені викликати Тінь, щоб усе виправити? Де її шукати?

Руки були розбиті до м’яса, кровоточили — я прикривала ними обличчя, і здавалося, ніби плачу кровавими слізьми. Не могла вгамувати той біль, який роздирав зсередини і рвався назовні. Боже, як же важко. Я хотіла ще щось знищити — і це бажання накривало мене все сильніше й сильніше.

Усі діти, які виростали в дитячих будинках, готові на все, аби лише знайти своїх батьків. А за мною… за мною йдуть мої. А я… Я не хочу їх знати. Бо вони забирають в мене його.

Я хочу тільки одного — того, кого люблю. Того, хто був мені потрібен. І кому була потрібна я.

— Боже… як же боляче… — хрипло прошепотіла я, задихаючись у власному відчаї.

— Я довго цього чекав… Нарешті я звільнюся.

Голос виник нізвідки, глибокий, шепочучий, мовби вібрація самої землі.

— Заспокойся, дівчинко… Усе буде добре. Я допоможу тобі. Я почув твій поклик. Я можу зняти прокляття. Дозволь мені.

Навколо мене закрутилася зелена густа рідина, що витекла з колодязя. Вона обволікала моє тіло, утворюючи кокон.

— Що… що це? Хто ти? — витираючи сльози, я спробувала розгледіти силует у мряці.

— Я — той, хто допоможе тобі бути з тим, кого ти кохаєш. Той, кого ти покликала. Тінь.

— Але як…?

— Я поверну його тобі. Твоє кохання. Ваш зв’язок. Я зніму з тебе страждання. Єдине, що мені потрібно — твоє тіло. Тимчасово.
Просто дозволь.

Я стисла кулаки. Боліло все: тіло, душа, саме серце. Здавалося, що цей голос — єдине, що чуло моє зранене єство. Він був м’який, приємний… мов порятунок. Лише просте «так», і біль зникне. Лише…

— Лолі! Не слухай його! — розітнув простір владний голос. В повітрі блиснуло срібло. Прямо крізь кокон пробилася постать — легка, мов вітер, сильна, мов буря.
Тензі.

Магічний спалах розірвав слизисту оболонку, а тінь здригнулася, відступаючи назад із сичанням, ніби щось обпечене. Навколо запахло озоном і димом. Я ледве дихала, але відчула — тепло. Її тепло.

— Вона моя! — гаркнула Тінь, заглушаючи шум. — Вона сама мене покликала. Її крик — моя печатка.

— Вона була в розпачі. Але це не означає, що вона обирає тебе, — холодно відповіла Тензі, ставши між нами. Її очі світилися білим вогнем. — Забирайся звідси, поки я не запечатала тебе назавжди.

— Вона прийде до мене знову… Ти не зможеш завжди стояти на варті… — прошипіла Тінь,-я є в її крові з утроби , треба лише пробудження,-розчиняючись у темряві, лишаючи по собі липкий туман і гнилуватий сморід.

Я завалилася на коліна, знесилена, задихана. Тензі вмить опинилася поруч і обійняла мене міцно, як дитину. Я захлипала, вчепившись у неї з останніх сил.

— Я… я майже… погодилась…

— Але не погодилась, — прошепотіла вона. — І це головне. Я тебе не залишу. Чуєш? 

І в цю мить я вперше за довгий час дозволила собі просто поплакати — не від болю, не від гніву, а від того, що ще є хтось, хто бореться за мене. Не тягне мене кудись — а тримає на землі.

— Це була вона… справжня Тінь? — прошепотіла я, втираючи сльози.

Тензі кивнула, не відпускаючи моїх рук.

— Тінь Порожнечі. Давнє створіння, що живе в тріщинах між світами. Вона не з'являється просто так. Її кличе біль. Такий, що вириває серце і стирає розум. Вона не бере силою. Вона чекає, коли ти сама відкриєш двері.

— Я… я це зробила… Я її покликала…

— Ні. Ти покликала допомогу, — м’яко заперечила вона. — А вона скористалась цим. Але ти не зрадила себе. І не дозволила увійти. Це значить, що твоя душа ще жива. Ти сильніша, ніж думаєш.

Я мовчала. Здавалося, кістки все ще тріщать від напруги. Але душа вже не кричала — тільки шепотіла.

— Вона казала, що мені треба було лише погодитись. Що це тимчасово…

— Вона завжди так каже. Але жодна душа не повернулась такою, як була. Тінь не дає нічого просто так. І ніколи — тимчасово.

— Чому вона прийшла саме до мене?

Тензі погладила мої поранені руки, зцілюючи магією, яка світилась м’яким біло-золотим світлом.

— Тому що в тобі — її частина з народження.  Її не вичерпати. І якщо ти колись навчишся керувати нею — навіть дракони схилять голови. Але саме тому тебе так легко зламати, якщо ти одна. Саме таких вона і шукає.

Я стиснула її пальці.

— А якщо я не впораюсь?

— То впораємось разом. І ніяка Тінь тебе не забере. Бо я знаю, ким ти є. Навіть якщо ти забудеш — я нагадаю. Знов і знов.

Тензі глянула на мене серйозно, її очі світлися теплим, але невблаганним світлом.

— Лолі, зараз тобі потрібно сховатись. Повернення до замку — це шлях до небезпеки. Твої батьки вже на порозі твоїх земель. Вони прийшли не заради миру.

Я здивовано зірвалася з місця.

— Але ж я маю їх зустріти! Я не можу ховатися!

Тензі стиснула мої руки, наче хотіла передати всю свою силу й переконання.

— Якщо ти зараз підеш до них, прокляття тільки посилиться. Тінь повернеться — тепер сильніша, бо поклик став потужнішим. Тобі не вистачить сил протистояти.

—  Хто ти? — витираючи сльози, запитала, намагаючись розгледіти силует жінки.

Тензі глибоко вдихнула, її очі сяяли дивним світлом, що нагадувало спалахи зорі в темряві.

-Потім все позкажу . Добре?

— Що мені робити?

— Спершу треба сховатися. Тінь тільки починає тебе кликати, і якщо ти піддасися — вона стане занадто сильною. Є печера далеко від замку — там ми зможемо набратися сил і навчитися керувати темрявою, не ставши її рабами.Я проведу обряд і витягну з тебе це чудовисько. Це буде непросто, він потребує багато сил. І… Я зроблю все, аби твій сон став реальністю. Сили в мені — крихти, але, сподіваюсь, їх вистачить.

— Чому ти так на мене дивишся?

— Поки рано про це говорити. Спершу потрібно заморити його… голодом.

— Хто ти? — вже серйозно запитала я. — І як це взагалі можливо?

— Зараз це прозвучить дивно, — Тензі злегка усміхнулась, але в очах застигла глибока втома. — Я сестра тієї самої Рейхе. І Тіні, що причаїлась у тобі. Мене звуть Рейнтейза. Або Тензла. Тензі. Як кому зручно.

— Тоді чому ти серед людей? Чому вмирала? Чому не була поруч із сестрою?

— Мій браслет життя… було знищено. Випадковість, яка потягла за собою чималі наслідки. Я опинилась серед людей, втратила зв’язок з силами. І тільки завдяки тобі змогла відчути себе знову живою. Тепер я хочу віддячити тобі. Хочу допомогти.

Вона зробила паузу, поглянувши кудись у далечінь.

— Щоправда, я не думала, що знову опинюсь у  Золотого Дракона... Але, мабуть, така воля випробувань, що призначені мені згори.

Тензі м’яко посміхнулася і взяла мене за руку.

— Поки ми не будемо готові, краще триматися подалі. І пам’ятай — я поруч.

— Але як ми туди дістанемось?.. — прошепотіла я, втираючи сльози.

Тензі не відповіла. Вона опустилась навколішки, вдарила долонями по землі, й раптом — повітря перед нами почало тремтіти. Трава пожовкла навколо, а каміння під ногами зажевріло м’яким синім світлом. Здавалося, саме повітря згортається у спіраль.

— Зараз. — Її голос змінився, став глибшим, владним. — Тримайся за мене.

Я вже простягла руку, коли раптом — серце завмерло. Я обернулась.

На горизонті, просто між деревами, побачила його. Мого дракона. Його золоті крила вже втратили силу блиску, обличчя сповнене болем і страхом. Він рвав повітря, ніби сам час намагався випередити. Занадто пізно. Він нарешті зрозумів. Повернувся. Але…

Наші погляди зустрілися лише на мить.

Я ступила в портал, споглядаючи, як із його грудей виривається синє полум’я — полум’я драконячого відчаю.

І все зникло.


Раптом під ногами знову відчувся твердий ґрунт. Я спіткнулась, Тензі підхопила мене за лікоть.

— Обережно. Тут можуть бути пастки часу, — попередила вона.

Я озирнулась. Ми стояли всередині величезної печери. Повітря було прохолодним. 

 

— Тут ти вперше відчуєш свою справжню силу, Лолі, — прошепотіла Тензі. 

Пролунав моторошний рев. Десь у глибині печери щось зашурхотіло. З тіні вийшов величезний вовк. Його палаючі очі впилися в наші — перелякані, затиснуті страхом. Я завмерла, ніби приросла до холодного каменю. Загрозливий, лютого вигляду звір.

Мов у маренні, я кинулась закривати собою Тензі. Хоч би він наситився мною — можливо, залишить її в спокої? Могутнє тіло вовка повільно, розмірено рушило до мене. Чи це сон, галюцинація? Я стиснула повіки, не в силах дивитися. Ми здригнулися одночасно, вчепившись одна в одну, коли рев повторився.

— О Боги... — прошепотіла Тензі, голос тремтів, і в ньому вчувалась згадка про  ворога. 

Я схопила свій меч й  стала в бойову стійку. Розмова з Тензі залишилась незавершеною, але зараз я була левицею — захисницею. Закрила її собою остаточно, очікуючи невідворотного кінця.

Коли вовк з’явився у всій своїй страшній красі, мої ноги самі підкосились. Я знала анатомію й поведінку тварин, тому не зводила погляду з його очей. Високий майже два метри, лапи — розміром із людську голову, зуби гострі, наче леза, а очі... моторошні. Його шерсть — чорна з сивиною — свідчила про дорослу, досвідчену особину. Такі розміри я бачила лише в коней.

Страх прийшов і так само швидко зник. Не знаю чому, але смерті я більше не боялась. Можливо, навпаки — сама простягала до неї руки? Єдине, що зараз боліло — думка про подругу. 

Вовк наближався. Ричав, намагався залякати.

— Тензі, ти зможеш вибратись із печери? Я затримаю його. А ти тікай! — сказала я твердо.

— Ні! Я витратила всі сили, потрібне відновлення, хоч день. — вигукнула вона, вхопившись за мою руку. — Я не залишу тебе!

— Тензі! — гаркнула я, скидаючи її руку. — На рахунок три біжиш до виходу. Раз. Два. Три!

Безглуздо кинулася в атаку. Вовк спритно відскочив. Я знову пішла на нього. Він люто клацнув щелепами просто перед моїм обличчям. Зробивши випад, як мене вчили хлопці, я вдарила його по вуху. Звір оскалився, з пащі потекла слина, і він кинувся на мене...
— Ні! — закричала Тензі, кидаючись на вовка. Звір одним потужним рухом вдарив її мордою, і вона відлетіла, вдарившись головою об скелю. Її тіло повисло в повітрі, а потім безвладно впало. Вовк зробив крок у її бік, намірившись добити.

Я в паніці кинулася на чудовисько. Та щоб же бодай камінь схопити!

— Ей! Що, в твоєму клані заведено добивати слабших? Та ще й дівчину? Ну давай, сражайся зі мною!

Вовк заричав так голосно, що аж у вухах задзвеніло. Один крок. Ще один. Він уже готувався стрибнути. 

Наша боротьба перетворилась на дивну гру. Ми кружляли одне навколо одного. Я намагалася завдавати дрібних ударів, а він лише погрожував — справжніх атак не було.

І раптом, ніби з нізвідки, голос пролунав у моїй голові:

— Смілива жінка. Ти не боїшся мене. Це викликає повагу. Думаю, нам вистачить місця обом, принаймні поки не відкриються врата... або поки я не зголоднію.

— Як ти говориш у моїй голові? — застигла я.

— Ти мене чуєш?

Шерсть на його загривку настовбурчилась, вуха зосереджено сіпнулися.

— Цікаво… Таке вперше — і в історії людини, і вовка.

— Та мені вже не вперше бути першою в усьому. От тільки наслідки цього — не завжди приємні, — буркнула я.

Я опустила зброю. Вовк теж розслабився і відійшов убік.

— Ти її поранив.

— Вона напала.

— Звірюка.

— Слабенька людська дружина Золотого дракона.

— Ще подивимось, наскільки я слабка!

— Точно не та, на кого сподівались вороги твого чоловіка. Слабка, але відчайдушна.

— Звідки ти про нього знаєш?

— На тобі його запах. Його відчує будь-хто — вовк чи інший.

Я підійшла до Тензі, торкнулась шиї — пульс був. Слава всім Богам.

— Жива. І навіть не сильно постраждала, — буркнув вовк, мов читаючи мої думки.

Переконавшись, я повільно підійшла до сфери — дверей чи порталу.

— Давно ти тут?

— Досить, щоб зголодніти.

Обернулась до нього. Він вмостився зручніше, не зводячи з мене очей.

— Ти нас уб’єш?

— Ні. Тебе й без мене уб’є тінь. Навіщо мені бруднити лапи?

— Але ти ж сюди пробрався заради цього, хіба ні?

— Я не пробирався, жінко. Мене перенесло. Інакше прийшов би з армією, а не сидів би у цій печері, мов ув’язнений.

Вовк різко підскочив, уловивши запах, і загарчав. Потім почав метатися по печері. Раптом кинувся до мене. Я швидко виставила зброю перед собою.

— Пізно, друже, вечеряти надумав! Стій де стоїш!

Звір… зупинився. І просто чекав. Наче мого дозволу. Потім заскавулів.

Чого вже дивуватись? Унюхав щось. Голодний, але вихований! Не кидається на слабших. Хай чекає. Ще трохи. Повіки поволі почали злипатися, але руку з мечем я тримала твердо. До останнього.

І ось — рука опустилася разом із віями. 

-Я поранилась?

Хтось лизнув мою долоню. Хтось знову заскавулів. Хтось вмостився поряд і грів мене, як піч. А пахло… лісом, грибами, дощем і… псом? Чи вовком?

— Я навчу тебе керувати нею, — пролунав голос у голові. — Смілива жінка. Шкода, що не вловив твій запах раніше. Відпочинь. Збирай сили. Я залишу твою рану.
 

Тензі сиділа в позі лотоса, шепочучи закляття. Моє тіло здригалося в спазмах, але було огорнуте… хутром? Шубою? Та ні… Це був вовк!

Що? Хто? Як? Аааа?

І тут до мене дійшло. Коли вві сні мене била судома, хтось грів, хтось лизав… А я думала — то все марення. Спробувала вибратись із його обіймів. Ага, розбіглась! Опинилася затиснута між лаписьками. І, що найгірше — звір невдоволено загарчав.

— Ой-йой-йой… Тензі?

Чомусь під час бою страху не було зовсім. Але зараз — усе тіло затрусилося, немов у лихоманці.

— Я тут, — долинув голос подруги. — Він не підпускає мене до тебе…

— Що йому треба?

— Не знаю.

— От чортівня… І як мені вирватися з цих лаписьк?

Я знову спробувала поворухнутися. У відповідь пролунав низький, попереджувальний гарчок.

— Ей, — показала на нього пальцем, — у мене зараз сечовий міхур лусне. А! Ну, якщо бажаєш — можу й не церемонитися. Просто тут…

Вовчисько ворухнувся, випрямився і… звільнив мені вихід. Я блискавкою вислизнула з-під нього й помчала до темного закутка печери.

На гарчання вже не зважала. Ще бракувало, щоб звір обирав мені місце, куди по нужді ходити.

Було соромно до сліз, але вибору ж не було. Я затрималась трохи довше, ніж вимагала процедура. Та саме з цього закутка відкривався чудовий огляд на все, що коїлося в печері — і поза нею. Звідси було видно замок… поляну, де ми бігали… водоспад…  Ідеальне місце для спостереження.

На тремтячих ногах я вийшла з укриття й попрямувала до вовка.

— Мені варто боятись, що зловісний ворог пробрався сюди на розвідку? Дізнався усе про свого противника? В тепер діятиме ? Я не дозволю тобі нашкодити ні йому ,ні моїм людям .

Він дивився просто в очі. Мовчки.

Потім повільно підвівся. Потягнувся. Стряхнув шерсть так, що вона встала дибки. І рушив до мене, скорочуючи відстань до мінімуму. Впритул зупинився.

— Смілива жінка… Я збережу тобі життя лише з однієї причини. У твоєму лоні — дитя. Воно належатиме мені. Ти не знала, що носиш крихітку . А ти мабуть думаєш зараз ,як так? Не можливо . Прокляття роду ? Ні все просто . Це малеча регенерує всередині . Тіло людини не готове прийняти дракона . Тому вона вирішила тебе врятувати ,обираючи людську подобу . Так було з твоєю матір'ю і тобою . Ти врятувала не тільки її ,а й свого брата.  Була їх щитом.  Тому ти відчуваєш біль ,коли твій коханий поруч. Від його магічної сили ,дитя  наповнюється родом . Хто  ближче ,від того і генерує .

Очі мої, мабуть, розширилися до розмірів повного місяця. По обличчю пробігла тінь. Але не та, що живе в мені… інша.

— Лолі? Що відбувається? — озвалася Тензі, стурбовано. — Він говорить із тобою?..