Такий гіпноз, що я не могла відвести погляду. Ні на мить.

Моя рука мимоволі сягнула до живота. Плоский. Ні натяку. Дитя?.. Але… як же материнське закляття? Воно ж мало б захистити… Я нічого не розуміла. Мільйон питань одночасно тиснули в голову. Та ще й цей зухвалий вовчище, як пан, наче все тут його.

-Я маленька крихітка не звичайна ,я чую її як пару . В повноліття,я мушу її забрати ,як свою самицю.

Стоп. А кого саме він хоче «забрати»? Що він несе? Він що, справді гіпнотизує мене?..

— Може, тобі ще й землі в придане віддати? — зірвалось. — Ти чого такий впевнений? Запам’ятай, вовче! Боятись треба не тебе, а Червону Шапочку, яку всі недооцінюють.

Гарчання. Низьке, зле, майже тваринне. Неначе сама темрява заговорила. Неначе всередині нього — буря ненависті.

— Тобі доведеться битися зі мною. Жодна мати не віддасть своє дитя. Тим паче — вовку.

Наче блискавка вдарила в голову. Мене різко похитнуло, земля попливла під ногами. Я намагалася знайти точку опори… рука схопилася за вовчу шерсть. Як би дивно це не звучало — саме ворог підставив спину, щоб я не впала.

Я сперлася на нього, важко дихаючи. Він мовчав. Не гарчав. Просто стояв. Теплий, потужний, дихаючий. І на диво — спокійний.

-Що відбувається? — промайнуло в голові

Раптом усе навколо почало розпливатися. Печера зникла — звуки стали далекими, приглушеними. Немов хтось увімкнув іншу реальність.

Перед очима постало видіння. Туман, золоте світло… а посеред двору — поранений Золотий Дракон. Великий, величний… і вмираючий. Його тіло було пробите чорною зброєю, магія стікала з ранами, як кров.

Поруч стояла жінка  в яких жила тривога й рішучість. Міра. Моя мати? Молода, ще не зламана, ще повна надії. Її руки тремтіли 

Вона опустилася на коліна, торкнулась чола Ровальда, й тихо, ледь чутно, проказала слова… Стародавні. Заборонені.  Чари, що були закриті з епохи Першої Крові. Але в тіло жінки слабшає ,в її крові занадто багато отрути ,якою труїли і яка мов черв'як проникала в вени .

Сфера золота і синього полум’я спалахнула навколо них. Зв’язок. Життя за життя. Душа за душу.

Закричала очі  одночасно з гучним гарчанням звіра.

— На мене дивися, смілива жінко!

Низ живота пронизав різкий біль.

— Мені страшно боляче. 

— Я сказав — на мене!

Звір гаркнув так, що я мимоволі підкорилася. Підвела погляд — і його очі з карих перетворились на цілковито чорні. Його шерсть стала дибки, а голова… Вона була повернута до мене під таким кутом, як у фільмах жахів. Мені було страшно. Дуже. Завжди боялася чого завгодно — болю, зради, втрати, але тільки не цього. І саме страх змусив мене послухати.

— Підкорись мені!

— Ні!

— Дурна! Ви обидві загинете!

Я впала на землю, стиснула повіки. Спазм знову згорнув мене клубком. Уже не кричала — тільки стогнала, стискаючи зуби, борючись з чимось невідомим, але неминучим.

— Дурепо! Я не можу порушити закон. Не врятую тебе, поки не визнаєш мене господарем!

Я більше не проситиму. Не благатиму. Не підкорюся.

Дивлюсь на ворога з люттю:

— У мене є лише один володар. Один повелитель. Йому я вірна. Йому служу. Якщо судилося померти за нього — я прийму це.

Стисла кулаки до болю. У думках — тільки Ровальд.

— Ні… Я не зраджу.

— Лолі! — долинув крик Тензі. — Він не підпускає мене до тебе. Я безсила допомогти. 

Після гучного рику луною прокотився протяжний, важкий вой. Почулося тріщання кісток, метушня. Я мимоволі розплющила очі.

Гаряча рука обережно підвела моє тіло, саджаючи у сидяче положення.

— Святі небеса… Це що ще таке?

Переді мною — чоловік. Великий, як гора. І… голий. Чорне волосся з сріблястими пасмами, розділене навпіл, спадало до плечей. На вигляд — близько сорока. Широкі, рівні брови, правильний, мужній ніс, середні акуратні губи, квадратні скули. Широкі, м’язисті плечі. Груди й руки вкриті помірним волоссям.

Він стояв на одному коліні, прикриваючи найінтимнішу частину. Мої очі, зрадники, встигли все розгледіти. Від ключиць — до стегон. І назад.

"Пробач, Ровальде… я не винна. Це не зрада — це просто культурний шок! Тут або всі гарні, або взагалі ніхто. Ні тобі худих, ні товстих. Тільки ці от… плейбої-оборотні!
Що взагалі в мене в голові?
Переді мною — голий мужик.
А мій чоловік, певно, вже збивається з ніг за цією печерою, шукаючи мене.
І посеред цього всього я… згадую про свого коханого.
Це добре. Це дуже добре.
Але як усе це встигає промайнути за пів хвилини?

— Слухай мене. Тільки мене. Якщо хочеш вижити — і подарувати життя.

Я відірвала погляд від «архітектури» чоловічого тіла та нарешті подивилась йому в очі.
Темні, глибокі. Наче прірва.

— Я заспіваю. А ти — зосередься на голосі. Просто слухай… — лагідно додав. — Коли стане боляче — тримайся за мелодію. Вір мені.

— Вірити ворогу? Тому, хто хоче захопити й знищити землі мого чоловіка?

— Так, ворогу. Але я не хотів порушувати закон. І не прагнув війни.
Я зрадив свою сторону — допомагаючи зараз тобі.

Він заспівав. І це був найпрекрасніший голос, який я коли-небудь чула.
Незнайома мова, але кожен звук — наче торкався душі.

Він сміливо поклав руку мені на живіт.
І я… не відштовхнула.
Я дозволила. Довірилась.

Біль знову прокотився низом живота — повільний, тягучий, як отрута.
Чоловік тримав одну руку на моєму животі, другою підтримував голову, не даючи відвести погляд.

Тінь у мені затряслась. Заворушилась. Завила.
Збожеволіла — їй не подобалося те, що відбувається.

Чоловік зойкнув крізь зуби. Випустив довгий кіготь і розсік собі долоню.
Кров пішла. Густа, темна.

Він різко розірвав мої речі, оголивши живіт. Я не встигла навіть протестувати.
Пальцем, змоченим у власній крові, намалював символ на шкірі — і він ввібрався в мене.

Нижче живота — раптовий поштовх. Тінь завила ще голосніше.

Оборотень узяв мою руку — і розсік.
Заговорив незнайомою, древньою мовою.

З рани потекла не лише кров.
З неї вийшла сама Тінь.

Він напружився. Лоб зросився потом. Було видно — це давалося йому важко. Дуже.
Але він тримався. Як і я.

Тінь, згортаючись у клубок, повільно перепливала з моєї рани в його.
Вона росла. Товстіла. Зміїлася.

Поки повністю не залишила моє тіло.
Я це відчула.

І я відчула, як тепер боляче йому.
Як він бореться за життя. За нас обох.

Справжнє протистояння двох тіней.

Мені стало тривожно.
Я не хотіла, щоб він помер. Навіть якщо він — ворог.

У цей момент підбігла Тензі. Рішуче розсікла собі руку й окропила його — своєю кров’ю.

"Що це взагалі за пекельне садо-мазо?!"
Тут, щоб допомогти, всі тільки й роблять, що себе ріжуть і кров пускають.
А потім ще хтось питає, звідки в людей ці дивні ритуали пішли?!

У печері спалахнуло світло.

Ні звідки з’явилася напрочуд вродлива, витончена дівчина.
Вона була в легкій накидці, що лиш злегка прикривала її ідеальне тіло.
Рухалась так, ніби не йшла — а пливла в повітрі.

Повільно наблизилась, надрізала собі руку і зробила те саме, що й Тензі.
Їхні погляди зустрілися — і між ними спалахнуло щось давнє, невимовне.

Тінь завила, коли чоловік хитнувся — але з останніх сил втримався.

Богиня ж без страху накрила Тінь скляною колбою, мовби прозорою пасткою, що відрізала її від усього світу.

— Що ж… непогано, братику, — мовила вона, роздивляючись колбу, обертаючи її в руках.
— Час знову спати. Вічним сном.

— Що тепер буде? — запитала Тензі.

— Не я вирішую, що буде. Але допомогла, чим могла.Ти даремно мене звинувачуєш.Що? — вона звела брови. — Не дивись так.Тебе ще чекають випробування — та вже без моєї участі й милості.Я зробила все, що могла. Тепер я вільна. І, нарешті, можу по праву зайняти трон.

— Зніми з мене прокляття, — прошепотіла Тензі.

— Хм... — Богиня поглянула на неї задумливо.
— Чому одразу — прокляття? Це ж дар.

Вона підійшла ближче і ніжно провела пальцями по обличчю Тензі.

— Мила моя Тензі. Така наївна, така довірлива…Тобі ніколи не повернутися.На жаль. Навіть ця дитина не допоможе.Пробач. Але трон — не для слабких.

І з цими словами вона… зникла.


 

І все?
Я подивилась на чоловіка іншими очима.

Так, він грубий. Але в ньому є щось м’яке. Щось справжнє.
З таким можна домовитися. І навіть жити.

Було видно — сил у нього майже не залишилось.
Його обличчя, колись строге й різке, нині було розписане мережею чорних вен.
Тонкі й товсті, наче коріння дерев.

Він підвівся, хитаючись.
Побрів до стіни в кутку печери — й незграбно осів, майже впавши.

Біль зковував кожен його рух. Але гордість не дозволяла йому це показати.

Зараз — саме той момент, коли можна позбутися ворога раз і назавжди.
Тоді моєму коханому не доведеться воювати за землі.
Моїй доньці, про яку я ще не встигла як слід подумати, не доведеться йти в лапи звіра.

Хоча… чи правда це?

Цей перевертень — не дракон. Ні. Він дикий.
Грубіший. Власніший. Упертіший. Гордий до болю.

Тензі, мов загіпнотизована, подалася в інший кут печери.
Забула, що ми тут не самі.
Нехай. Поки не творить дурниць — чіпати не варто. Може, трохи подумає.

Я залишилась на місці. І мала тільки одне заняття — дивитись на голого плейбоя.

Його тіло перекосило, видно — йому зле.
Я подумала: як би на це відреагував Ровальд, якби побачив у своїх володіннях такого ворога?
Може, справді... покінчити з ним? Раз і назавжди.

Підповзла до холодної зброї, міцно стисла її в долоні.Підвелася не з першого разу — ноги ватяні.
Підійшла ближче до того, чия нога в цих землях — не бажана.

Усе очевидно: вбий його зараз — і перемога буде лише за нами.

Зупинилась. Дивлюсь на його обличчя.
Він повільно розплющив очі й поглянув мені просто у вічі.
Не промовив ані слова.
Просто чекав вироку. Не благав прощення.
Сміливець.

Ще трохи — і я це зроблю…

Вдихнула на повні груди й видихнула крізь стиснуті зуби. А потім.Відірвала шмат тканини, яка колись була моєю майкою.
Присіла навпочіпки й почала туго перемотувати поріз на його долоні.

Чорні вени поповзли далі — по грудях, плечах, руках. Малюнок ставав густішим, глибшим. Наче йому боліло ще більше.

— Як тобі допомогти?

— Не хвилюйся, — прошепотів він.— Я зараз для вас не становлю загрози.

-Я б і не виключала такого варіанту, чесно кажучи.
Знаєш, я ж не для такої долі народжена — щоб стояти й дивитися, як життя йде на зворотний відлік.Ну, кажи?

А він тільки дивиться знизу вгору . 
— Якщо вб’єш мене зараз — врятуєш свою родину від проблем, — промовив спокійно.

— А як щодо того, що я тебе врятую — і ми укладемо мир?

Хмикнув. Мовляв, блондинка самовпевнена.
Очевидно ж — ні того, ні іншого він не хоче.

— Окей, чим могла — допомогла.

Чорні вени продовжували малювати по його тілу дивні візерунки, пришвидшуючись.
Минуло невідомо скільки часу, поки цей герой — йолки-палки— просто завалився на бік.
Очі вже закриті.

— Справи кепські…

Тензі по ходу в трансі. Цей — без тями. Сфера не пускає вийти, хоч як я не намагалася.
Перевертень дихав важко.
Зривчасто. Швидко.

Я стою над ним, кусаю пальці…
І, чорт забирай, що ж робити?

— Ей! Прокинься! Ей!
Що ти там задумав? Мені тут трупи ні до чого!

Ляп. Іще один.

— Ай!..

Легенькі удари, слабкі, але чіткі — стукали в животі, ніби хтось лупив у бубен.
— Цього не може бути...
Вони всі помилилися! Тут же навіть живота ще нема.  І сроки занадто малі, якщо що. По чому там стукати?!

Мені стало зле.
Спершу жар, потім мороз, потім знову жар.
Дихати нічим. Кисню катастрофічно бракує.

— Це вже не смішно… Усі ці історії про тебе, — я запнулася, — хіба це не просто вигадки?

А чим гірше дихав він, тим дужче щось усередині мене стукало.
Я не знала, що робити. Перелякана — та й спитати нема в кого.

Щоб хоч на щось відволіктись, доторкнулась до його лоба — перевірити температуру.
Навіщо? Сама не знаю.
Гарячка. Справжня. І це налякало мене ще більше.

Мене потягло до нього. Не розумом — якимось інстинктом.
Сіла на землю поруч.
Притягнула його важку, мов камінь, голову до себе й поклала на коліна.
І сиділа, як баран, боячись поворухнутися.

Удари в животі припинилися.

Перевертень згорнувся клубком і… пригорнувся до мене.
Його трусило від спазмів.
Він сам, ніби несвідомо, ще ближче притулився до мого живота.
Носом — просто в нього.

Ситуація, скажу чесно, дуже… дивна.
Мій дракон це все сприйняв би інакше. Дуже інакше.

Але, слава всім богам — його тут нема, і він цього безладу не бачить.

Не знаючи, куди подіти руки, я поклала їх на перевертня — обійняла за голову й плечі.
Не зрозуміла як, але почала гойдати цього здорованя, мов дитину, і наспівувати йому якусь колискову…

Його гаряче дихання вирівнювалося, жар поступово відступав.
Я й не помітила, як почала гладити його чорне волосся.
Стало спокійно й тепло. Закрила очі, не зупиняючись.

Коли знову їх відкрила — за сферою вже сутеніло.
Чорні візерунки зникли, а перевертень тихо сопів уві сні.
Його руки обіймали мене за талію. Міцно.
Наче притримував, не відпускав?

П’ята точка жахливо затекла, тіло оніміло.
Я спробувала ворухнутися — і в ту ж мить чорні очі розплющилися.
Він глянув просто на мене — і мене ледь не паралізувало від страху.
Очі хижака. Темні. Бездонні. Небезпечні.

— Нікому ні слова про те, що сталося! — гаркнув він.

— Вовче, ти мені ще вказувати зібрався? — не стрималась я.

— Смілива жінка… Ти взагалі розумієш, ЩО відбулося? — пробурчав він.

Я лише мовчки дивилась у відповідь. Ставиш питання — то й відповідь дай.

Він загарчав. Потім… стук. Різкий рух.
І вже за мить — він притулився носом до мого живота, вдихаючи запах.

— Ей! Ти, часом, не офігів?! Забери свої лапи! Відійди, маніяк!

Я почала вириватися. З останнім ривком — диво, але висковзнула з його обіймів.

— Ти зовсім з глузду з’їхав?! Знаєш узагалі, чию дружину лапаєш, нюхаєш?!

— Ти мені не потрібна, — буркнув він, підводячись.

— О, боги! Невже не можна хоча б прикритись перед чужою жінкою й не… красуватися?

У відповідь — хруст.
Я озирнулася — замість чоловіка вже стояв вовк. Справжній.
Могутній. Спокійний.

— Ну… от і все? Спокійно?
— Тепер — так. Дякую.

— Жінко… дозволь… стати поруч із твоєю дитиною.
Мені не ти цікава — в тобі зародилося життя. І віднині… воно моє друге життя.
Воно саме мене знайшло. І хоч зовсім не вчасно —
Зов тепер сильніший.
Моя доля вже пов’язана з цим малюком. Я залежу від нього.

— Яке рішення? — запитала я.
— Все змінилося. Тепер я не можу воювати проти клану своєї майбутньої пари.
Тепер, як очільник, я сам наражаю свій народ на небезпеку.

— А чому взагалі потрібно з нами воювати? — запитала я.

— Є закони. І є Кровні Правила. Ми їх уклали... кров’ю.

— Кров’ю?.. Що це означає?

— Колись до нас з’явився Чорний Бог.Він покохав мою матір Аттері  до нестями . Хвора любов .  Кохання ,яке не мало взаємної   відповіді.
У неї вже була справжня пара ,але Бог,був надто сильний ,щоб коханий протистояв .Він люто злився ,коли та відмовляла ,тому взяв її силою  І злість породила прокляття — морок.
Він наклав його на весь наш рід. 
Та все це не знищило в неї  силу, душу і гордість . Вона завагітніла мною і сестрою . Але нажаль жіночий рід приречений на безпліддя . Скоріше дитина внутробі не доживала ,до народження .
Потім він зник залишивши після себе чорному . Завдяки якій живе мій клан . Я її супутник і насичую свій народ силою . Без мене вони загинуть . Тому я не можу воювати проти сили свого батька і являють ворогом твого чоловіка .

— Ми з сестрою  народилися з темною магією.
Шреді — моя сестра — майже не жива. Її життя я тримаю власною силою.

— Що ти тоді сказав, коли витягував тінь з мене?
І навіщо ти це зробив?

— Я можу тимчасово поглинати цю силу, щоб зміцнити волка.А ця гидота… вона сиділа в тобі, і могла прокинутись ,щоб зруйнувати . Головне ,що  не могла торкнутись дитини.

— Ти хочеш сказати… я справді вагітна?
Але ж на мені лежало прокляття. Це мало бути неможливо.

— Ти носиш у собі не дракона. Людину.
Я відчуваю лише твою кров. 

— Тоді навіщо вам війна? Стільки втрат… Чому не просто... попросити?

— Для мого народу це приниження, жінко.
Ми не просимо. Ми беремо.
Ми — мисливці. Ми — завойовники.

— Тоді ні! — твердо сказала я. — Я не віддам свою дитину на вірну смерть!

— Не хвилюйся, жінко.
Вона не буде знати ні в чому нужди. Вона — моя пара.
Я й мій клан віддамо їй усе. Навіть останнє.

— Має бути інше рішення.Я не ховатиму її від тебе, як зробили мої батьки. Але й просто так не готова нею жертвувати.Тут достатньо земель. Ми можемо поділити їх.
І якщо моя дитина колись зробить вибір на твою користь —я  не стану забороняти .Але якщо ні…

Я зробила крок уперед і глянула йому прямо в очі:

— Я не віддам її. Навіть ціною власного життя.
Зрозумів?
-У тебе є талант. Особливий талант — змінювати цей світ на краще.Ти здатна зігріти холодних і безжальних власною добротою.Твоя світла іскра — не в тому, щоб літати чи читати думки.
Ти здобула дар, хоч і крізь тяжке випробування.Сила — зцілювати одним лише поглядом.Сила — веліти драконам.Сила — в  щедрості.Ти сильніша за всіх дракониць разом узятих.Не кожна пройде через те, що довелося пройти тобі.Тобі лишилось одне: навчитись добре ховати свій сплячий дар.Це навіть трохи смішно. І водночас — зовсім не смішно.
Скільки ще цих випробувань має бути, щоби просто… жити щасливо?
 Після цих слів відчуваю: вовк не зачепить, не скривдить мою дитину, коли настане її час.
Цей ментально мовчазний вовк більше не ворог.

— Даремно все це. У мені  немає сил. Звідки стільки несправедливості і тайн?

Нашу тиху, майже довірливу розмову перервав крик мого дракона.
Я підвела голову — і завмерла від жаху.У небі точився запеклий бій: чорні дракони проти золотого.
Удар, укус, і жахливе, неминуче падіння молодого дракона.
Звук удару об землю розірвав не лише повітря — він розірвав мою душу.

Іскра світла. Кровний поклик врятувати.
Він вибухнув у мені, мов блискавка, розлившись по жилах.

Не вагаючись, я прорвалася крізь сферу — на допомогу.
Вперше — покинула печеру. А так можна було?

Біль налила  голову свинцем.Я розуміла: когось я не встигну врятувати.Дракони в небі зчепилися один одному в горлянку,їхній круговий політ… це був танець смерті.
Невже кінець?

Я кинулася вперед, не звертаючи уваги на Тезі та вовка,що намагалися мене зупинити.

Я бігла, не відчуваючи ніг. Звір біг позаду , не відстаючи.Та я не встигала.

І тут — знову поштовх. Земля здригнулась.
Я відчула, що мене несе. Але куди? Вперед чи назад — не зрозуміло.Я спробувала глянути під ноги —і завмерла.Мить — і мій розум зреагував швидше за тіло.Злий рик — і я вже сиділа на спині вовка.Він відчув тривогу. Він… допомагав мені.Я жадібно хапала повітря, але ми мчали швидше за вітер.Гострі чорні клуби тіні підхопили нас і віднесли до вмираючого брата.Світло — потужне, болюче, сліпуче —
виливалося в дракона з такою силою, що мені здавалося,ніби моє серце от-от розірветься.

Дракон здригнувся, вигнувся дугою —
і почав змінюватись.

Переді мною лежав молодий юнак.
Його брови… ніс… пухкі губи…
все було дуже схоже з моїми рисами ,але більш чоловічі..Удар усвідомлення пронизав мене, як дзвін.Захистити брата.
Будь за що.

Я припала на коліна поруч із тілом юнака. Його обличчя — таке знайоме й водночас чуже — було блідим, мов сніг. Волосся, мов сніг розсипалося на камені. Його груди не ворушилися. Не було жодного звуку. Лише тиша й нестерпний біль у моїх грудях.

— Ні… — прошепотіла . — Ти не маєш... Не смій… залишати мене. Ти ж мій брат…

Вона не знала, як це зрозуміла. Просто — знала. Як серце б’ється без дозволу.

Вона обійняла його голову, поклала на свої коліна, торкаючись пальцями його щоки.

— Я щойно знайшла тебе… — сльози лилися безупинно. — І не дозволю тобі померти. Чуєш? Не дозволю!

І тоді… щось змінилося.

Мої руки — теплі, тремтячі — почали світитися м’яким, золотим сяйвом. Спершу ледь-ледь ,потім сильніше. Світло проривалося крізь  шкіру.Воно огортало хлопця — кожну подряпину, кожен поріз, синці, сліди кривавих ран. Його тіло наче вдихнуло це світло.

Сяйво текло по ньому, спліталося з його сутністю. Звуки повернулися: спершу легкий подих… потім — здригання грудної клітки.

Я затаїла подих.

— Будь ласка… — прошепотіла знову. — Повернись. Я тут. 

І в ту мить юнак різко вдихнув. Його очі розплющилися — золоті, з відблиском вогню. Він поглянув на мене.

— Ти… — прохрипів він. — Міра?

Моє серце затремтіло.

— Так, — усміхнулася крізь сльози. — Я тут.

Його рука тремтливо торкнулася мого зап’ястя.
— Ми знайшли тебе ,нарешті.І цього разу я ніколи  не віддам тебе тирану .
Я відчувала, як його сили відновлюються. Радість наповнювала мої жили — щастя з’єднання з рідною душею стиснуло грудну клітку.
Так щасливою я ще ніколи не була.Моє життя.Моя душа. Моя кров.Мій брат-близнюк, з яким ми колись ділили одну пуповину.
Молодший братик, якого я повинна захищати завжди.

Він страждав ці роки без мене, можливо, навіть більше, ніж я.
Ми розділяли ту саму порожнечу й тінь,
 сподіваючись зустрітись.

Я відчувала його емоції, як він мої.
Ми ділились енергією, мовби це було дихання.
Родинний зв’язок живий, сильний, пульсуючий між нами.

Раптом величезна псина ткнулась мене в бік.

— Пізніше з’єднаєшся, — пробурмотів вовк. — Ти витрачаєш забагато сили. Не можна… поки в тобі життя.

— Доню… Твій батько… — вигукнула жінка, підбігаючи до нас.

Не хотілося відриватися.  Зараз ми з братом були єдиним цілим.Та вовк легенько вкусив мене за руку. Моє виснажене тіло зреагувало інстинктивно — як на загрозу.
Світло вдарило зсередини. Потужна хвиля магії швирнула вовка далеко назад.

Звір скрикнув, його щелепа відкрилася в судомному скигленні, що переросло в глухий рик. Потім він припав до землі, і заскиглив уже тихо, беззахисно.

Туман розвіявся. Мій погляд зустрів його морду — понівечену, із глибоким шрамом, що залишила моя магія.
Я підхопилася, але відразу впала на коліна. Біль і провина здавили горло.Де я? Що відбувається?Золотаві очі вовка дивилися на мене. Його голос був хрипким, майже зламаним:

— Йди за мною… Твоя донька наказує… врятувати батька…

Ми підвелися одночасно. Я вчепилася в його шерсть.
Він повів мене вперед.

Я ступала, майже нічого не бачила. Спотикалася,
але морда вовка штовхала вперед,а потім він упав від безсилля.Відчуття, ніби я пірнула в нескінченність.Кожна секунда тягнулася вічністю,
і я не могла їх порахувати.Я ледь волочила ноги, намагаючись зробити вибір:дракон, вовк… чи я сама?

Тоді маленька іскра з моєї долоні вирвалась сама
і полетіла до мого коханого,загоюючи його тіло.

З чоловіком усе відбулося швидше, ніж з братом.
Мій золотий упертий… Але не такий, як мій батько.
О, тепер зрозуміло, звідки в мені ця впертість —
усміхнулась я крізь біль.

Адже над Чорним Драконом має владу тільки одна —його дружина. В потім підійшла до Чорного Дракона.

— Я… не можу, — прошепотіла майже без голосу,
сльози котилися з очей.І тоді…Хтось узяв мене за руки. Їх  усмішка освітила весь світ —
найпрекрасніша, яку я коли-небудь бачила.

— Давай зробимо це разом.
Відпусти свою силу. Пропусти її через мене.

— Це самовигорання.  Сила поглине тебе,— я знала це з абсолютною впевненістю.

— Але це варте того, щоб урятувати твого батька. Я справлюсь .

Наміри матері були непохитні.Її не хвилювала власна доля — головне, врятувати впертого чоловіка.
Вона міцніше стиснула мої руки, і світло полилося саме.
Я не кликала його. То як?..

Жінці, так схожій на мене, було боляче — я це відчувала кожною клітинкою.
Та вона не змигнула навіть. Терпіла. Як і я.

Я передала все, що мала…
Навіть більше, ніж могла.

З носа матері струменем пішла кров.
Я здригнулась, ми обоє похитнулися від сліпучого спалаху.
Щось не так.

Це була плата за зусилля?
Ні. Ні. Ні!

Це були залишки тієї сили,яку раніше вовк передав дитині,нанісши руни на моєму животі.
Він тоді вклав у малечу частину себе, щоб захистити її.

А тепер…Моя донька…Віддала все — без сліду, без залишку —на порятунок інших.

— Ні! — закричала я з розпачем.

Щось немов підірвалося всередині мене.
Мене підкинуло в повітря 
немов удар хвилі,що змітає все живе. В потім кудись несуть… Далеко...Швидко, величезними кроками.Ні рук, ні ніг не відчуваю.Усе заніміло.Між ніг пекуче й гаряче.
Низ живота тягне так, що хочеться вити.

Немає сил прошепотіти: «несіть ніжніше».
Я покірно здаюся на волю власної долі.

Чиїсь руки вмощують мене на коліна.
Притискають до себе, заколисуючи, наче дитину.
Очі то розплющуються, то знову злипаються.

В душі наростає тривога.
Слабке сяйво заповнює кімнату.
Наче виходить із мене.

Сіпаюсь, здригаюся —я завдала шкоди…
Моє падіння на живіт стало фатальним для малечі.Поганий знак.Усі метушаться, щось тривожно вигукують.Лише вовк притулився в кутку. Не підходить.Скавучить.

Біль з новою силою пронизує тіло.

Я бачу, як звір кидається до мене,
але щит мого коханого
відкидає його в протилежний бік.

Вовк не здався. Він знову намагається. Він не несе загрози —усі це відчувають. Але Ровальд не міг відпустити ворога до мене.

— З’єднай нас! Лише так ти врятуєш її!

Вовк перекинувся в  чоловіка.
Його м’язи перекочувалися, промовляючи про силу.Я вже бачила його раніше…і не могла надивитися.

— Я не можу пройти крізь захист.Вона віддала всі сили.Наш зв’язок втрачений, розірвався щоб зцілити рідних .

Мій коханий кипів від люті —присутність ворога виводила його з себе.
Хотів атакувати, але стримався.

А обернений стояв,і дивився тільки на мене. Очікував .

— Підійди, —
прошепотіла я,і в кімнаті запанувала тиша.

Мої родичі намагались відтягти його —
та це було марно.
Він не слухав нікого, крім мене.

Він чекав мого дозволу.
Його золотисті очі спалахнули похвалою.

Я поглянула на свого коханого —
у його очах надія, тривога й внутрішня боротьба.
Він заплющив очі…Відкрив…І кивнув.

Я знову зустрілася поглядом з вовком -втопилася в ньому.Моя воля зникла. Розчинилась. Миті вистачило.Я відчула легке поколювання в животі. Тоді красень розрізав собі долоню і знову написав кров'ю руни ,які просочились крізь шкіру . 
Моя дівчинка…вона відповіла на його поклик.
Ми з вовком відчули ,вона буде чекати народження, щоб воз'єднатись .Це було примусове з’єднання.Та іншого вибору не було.

А тепер — хто з них приречений?Усе завершилось.
Контакт обірвався.

Чоловік опустився на одне коліно.
Віддав шану.
По його руці поповзло татуювання —
тростина, вплетена в абстракцію,до самого шраму.

Тепер замість потворної мітки —
витончений візерунок.
Він не спотворював, а підкреслював його дику красу.
Половина тіла перетворилася на чудове панно.Він підвівся…і мовчки пішов з кімнати .

— Не може бути…
Цього не може бути, —
пролунав чийсь голос. 

— Дракони ніколи не з’єднуються з вовками, —
додав брат.

Рідні трималися за руки й дивилися на мене —
криваву, знесилену.

Ровальд не міг навіть поворухнутись.
Я заглянула в його очі.
І там — подив…і любов.

— Я не народжу тобі сильного спадкоємця…
Пробач… —сльози зрадливо потекли по щоках.-Наша дівчинка — тепер точно звичайна людина.
Саме тому вовк відчув у ній свою пару.
Він подарував їй найцінніше, що мав — частку своєї душі й магію.
А вона… пожертвувала своєю силою, щоб урятувати вас.
У її крові більше немає сили дракона. Тож тепер не може бути ніякої війни між нами . Не ма за що воювати .

Ровальд просто міцніше обійняв мене.
І довго цілував у тім’я, жадібно вдихаючи мій запах.

За хвилину кімната спорожніла.
Я прислухаюся до серцебиття Ровальда —
і розумію: моє б’ється в унісон.

Я люблю цього чоловіка. Цього дракона.
Більше за життя.
Він — моя родина. Мій дім. Мій кисень.

— Я не віддам вас нікому.
Наша дівчинка виросте в стінах свого дому.
І ми виховаємо її.

Я не знаю, як висловити словами свою любов до нього…
Його рука лежить на моєму животі,
а губи застигли на волоссі, у поцілунку.

— Давай переодягнемо тебе, —
м’яко сказав він і підняв на руки.

Ровальд поніс мене у ванну,
не відпускаючи ні на мить.
Він так і увійшов у воду разом зі мною.

Чоловічі руки ніжно ковзали по шкірі,
змиваючи втому, страхи,
усе погане, що лишилось від пережитого.

— Моя прекрасна Лолі…
— Я почуваюся чудово поруч із тобою… Як же я скучила…
— Тшшш…

Ніч я провела в його обіймах.
Нарешті. Після стількох подій.
Він не дозволив мені думати про все, що сталося.
Ми перенесли всі розмови на завтра.


-

Прокидання було гучним.Ровальд ніби знав,
м’яко випустив мене зі своїх теплих обіймів
і дозволив підійти до вікна.

На подвір’ї стояв чоловік.
Уже одягнений.

Довге смолянисте волосся було зібране в хвіст.
Широкі плечі, вузька талія,
чорна футболка й шкіряні штани —
витвір моєї подруги,
який перетворив дикого звіра на витонченого красеня.

Він виявився не простим вовком.
І все, що він зробив заради ще ненародженої дитини —
ще матиме наслідки. І для нього, і для всієї зграї.

Але він готовий зустріти ці труднощі.
Заради неї.
І це заслуговує на повагу.

Чоловік пильно дивився на мене. На мою усмішку. Вовк, у людській подобі, відреагував легким поклоном, а потім голосно завив.
Теплі  руки обійняли мене за талію, і ніжний  поцілунок торкнувся маківки.

— Нашу дівчинку ми не будемо ховати, як мене. Вона сама обере свій шлях.
— Вона надто слабка для його світу. Дуже слабка...

Я повернулася до коханого з тривогою в душі. Очі металися по його вродливому обличчю. Він кілька секунд мовчки вдивлявся у двір, а потім подарував мені заспокійливу усмішку.

— Я дарую йому землі на околицях. Вони давно пустують і потребують сильної руки. Та й навіщо мені цілий всесвіт, якщо мій справжній — ось переді мною? Я буду твоєю силою і опорою до кінця. І все віддам, якщо доведеться.

На радощах я обернулася — хотіла знайти перевертня, щоб повідомити добру новину. Але двір уже був порожній.

— Коли наша донька досягне повноліття, тільки тоді його зграя зможе переступити кордон.

— Ти знав?..
— Наш зв'язок, кохана, — він обійняв мене ще міцніше, — коли ти зцілювала мене, я побачив усе, що з тобою сталося. Тому й не забороняв йому супроводжувати нас.

Я не знаю, як описати силу своєї любові до цього чоловіка-дракона. Але жити без нього — неможливо.

 

Ранок почався зі сліз моїх вірних друзів.
З довгої розмови з родиною:

 

— Розкажи мені все. Правду,— мій голос  ледь тремтів. — Як ти тут опинилась? І хто я… насправді?

— Це була звичайна відпустка. Ми з дівчатами зібралися полетіти до Єгипту. Сонце, пісок, коктейлі — ми хотіли втекти від  сірих буднів. Але… літак зазнав аварії. Нас кидало між двома стихіями — спекою та кригою.  Досі пам’ятаю той синій  спалах... А потім… в домі, де мене назвали донькою, дали чуже ім’я та почали повільно труїти.

— Труїти? — я  здригнулася.

— Чорною темрявою ,древньою отрутою ,щоб була слабкою, мовчазною і не пам'ятала...Вони хотіли видати мене за двоюрідного брата . Щоб заробити грошиків  з мого всевдо  батька . Але це був лише зачарований бідолага — багатий. А я… нічого не пам’ятала. Думала, що так і має бути. Поки не почала діяти. Намагалась не ковтати чорну ,гірку жижу і розум повертався як мрії.

— Але щось пішло не так?

— Так. Мене відправили на перевірку до Чорного Дракона. Він мав виявити, чи я не шахрайка без документів ?Я думала, що загину… Але  згодом Дракон — він побачив у мені щось більше. Не зовні. А в крові. Відлуння іншого світу. І я потрапила під його владу.

— І як ти звільнилася?

— Я не звільнилася… Я зробила вибір. — Міра зітхнула. —  В один роковий день ,коли лікувала поранених , Золотий Дракон в тяжкому стані , майже  впав з неба просто переді мною. Кров змішалась з багном, небо — з землею. І поруч був темний маг. Він намагався використати мене в своїх цілях в назло твоєму  батькові . Ця помста переросла в те що маємо .Я б не  промовила  ті слова… але щось в мені розгорілося. І я вимовила древнє закляття з’єднання,щоб врятувати від смерті .

— Ти зв’язала нас?

— Я думала, що рятую життя. А натомість… назавжди зв’язала твою долю з долею Золотого Дракона. Після цього я зрозуміла: я не просто людина. У мені жила частина нового життя . І тоді почалось справжнє випробування. Щоб вберегти тебе, ще ненароджену, я мала звернутись до Богині Рейхе. Її храм знаходився за дев’ятьма гірськими піками  і впадинами . Але чорногривий кінь ,який  повинен був бути ворогом ,став другом - не раз рятував моє життя .Вона… погодилась. Перенесла тебе в наш світ — щоб ти жила серед людей. Далеко від Золотого  Дракона і не страждала від родового року . Він обіцяв тебе вбити ,щоб зруйнувати прив'язку . В нас не було іншого вибору ,адже він сильніший.  Ти опинилась далеко… від нас.

— Ти… віддала мене.

— Я сховала тебе, Лоло. Від зла, від прокляття. А потім — світ розділив нас. Я залишилась тут. А ти росла там.

— Без вас…

— Але ти ніколи не була зовсім сама. — Міра обернулась. З-за спини вийшов юнак  схожий на мене  . Його очі блищали. — Твій брат… Близнюк.

Я дивилась на нього, ніби в дзеркало.

— Я знав, що ти існуєш, — тихо сказав він. — Відчував тебе . Мені снились сни. Ти — маленька, в ліжечку, потім — на лавці в школі, потім — під дощем, коли тобі розбили серце… Я чув тебе. Я плакав, коли ти плакала. Але ти не знала мене,не відчувала. 

— Я… іноді відчувала, ніби… ніби комусь потрібна. Але не могла зрозуміти — кому. І чому.

— Це і є зв’язок близнюків, — сказала Міра. — Невидимий, але справжній. І тепер ви — разом. І тепер твій вибір — вирішальний.

Я мовчала.  Мої очі повнилися сльозами. Нарешті я  знала, хто я . І заради чого жива.

…Я глибоко вдихнула. І лише тепер помітила, як з плечей зійшов тягар. Той, що роками гнітив мене — невидимий, липкий, мов туман безпам’ятства. Усередині — щось раптом затепліло, мов світло, що проривається крізь старі вікна.

— Я… не зламане щось, — прошепотіла я. — Не чужа в цьому світі… Я — донька. Сестра. Людина з історією. З кров’ю магії й болю.  Кохана і кохаюча. Сьогодні я.

Мама злегка усміхнулась, в її очах стояла волога — така ж, як і в моїх.

— Тепер ти знаєш правду, Лолонько.

Брат підійшов ближче, і, не кажучи жодного слова, взяв мене за руку. Його дотик був теплим. Знайомим. Ніби серце згадало, чого бракувало все моє життя.

— Тепер усе буде інакше, — тихо сказав він. — Ми разом. 

У мені щось клацнуло. Ніби серце раптом стало частиною єдиного ритму. Я більше не була самотньою дівчиною, що марила зірками. Я була частиною сім'ї.

— Я не тікатиму більше. Не ховатимусь . Я — з вами. І ми будемо боротись. За світ, у якому не буде розлуки. У якому кожна дитина знатиме, хто вона.

Міра підвелася і міцно обійняла мене. Її обійми пахли травами і домом.

І в той момент я знала: справжня магія — це не закляття, не дива. Справжня магія — це коли тебе чекають. Коли тебе люблять. І коли ти нарешті знаходиш шлях додому.
 

-Ти мала мені розповісти, мамо. Все.
— мій голос був спокійний. Її погляд — мудрий, втомлений і водночас наповнений світлом.

— Ти маєш знати, доню. І не тільки тому, що маєш право. А тому, що наближається вибір. Твій — остаточний.

Чорний Дракон -батько стояв неподалік  — мовчазний, спостережливий. 

— Я була звичайною дівчиною, хоч і трохи шукала пригод.Але ні. Прокляття не в магії. І не в крові. Я… я сама обираю. Я не боюсь ,що буде попереду ,але Ровальд і є мій справжній вибір . Вибір мого серця ,а не прив'язки .

 

-Ти впевнена ,доню ?-запитав батько .

-Остаточно. 

Раптом — немов блискавка в голові: А чому б ні?

— Я хочу свято, — сказала я несподівано й голосно, озираючись на Ровальда ,який увійшов вчасно і почув саме дорогоцінні слова.

— Свято? — перепитав. — Яке ще?

— Таке, як у нас на Землі. Святкове, родинне. Без приводу — просто тому, що ми живі. Що ми разом.

— Але ж… —  нахилив  голову, усміхаючись. — Ще немає зими. Немає снігу. Немає ні Санти, ні Різдва.

— І що? — я розвела руками. — Ми самі створюємо магію. Усе, що потрібно — трохи світла, тепла, щирості… і велика ялинка. Точніше, щось схоже на ялинку. Ну, бодай крону дерева. Я покажу!

Мій коханий лише зітхнув і лукаво всміхнувся:

— Якщо ти хочеш свято — ми зробимо його. Скажи, що потрібно.Ти давно не усміхалась так щиро.

Я вдихнула повітря й підняла голову:

— Я просто хочу, щоб ця дитина росла в світі, де є місце не лише для битв і пророцтв, а й для простих див. Як-от вечеря з родиною. Прикрашене дерево...- тримала руки на животі.

— Справжній бунт проти Темряви, — тихо сказав.— Гаразд.  Покажи нам своє земне диво.

І тоді все почалось.

Поки ми прямували до лісу, я розповідала їм у подробицях, як святкують на Землі. 

-Чому б не влаштувати свято для всієї родини — навіть без снігу?

Всі слухали уважно, вбираючи кожне моє слово, кожну емоцію — мов губка. Мій коханий уже не ревнував, бо знав: я належу лише йому.

Я вибрала дерево, схоже на нашу сосну.

Ввечері ми всі разом прикрашали «ялинку» власноруч зробленими іграшками.

На вечері за великим столом сиділа щаслива родина.
Тут не було ворогів. Не було рабів чи слуг. Тільки сім’я.

Усі щось обговорювали, спілкувались, сміялись. Мій коханий міцно тримав мене за руку під столом. І раптом... час зупинився.
Усе  і всі завмерло, немов застигло в кадрі: рух, розмови, подих.

З-за ялинки вийшла жінка. Її сніжно-білі кучері спадали на глибоке декольте, а сукня розвіювалася клаптями на вітрі, відкриваючи стрункі ноги. Вона немов ширяла над землею, повільно пливучи до Тензі.

— Моя мила сестричко. Така ж гарна й витончена…

Схожість між ними була незаперечною — лише колір волосся різнився.

— Чого тобі потрібно? — запитала Тензі холодно.

— Я прийшла з подарунком. Від серця. Просто так. Адже у вас свято?

Жінка різко перевела погляд на мене.
— Невже я, Богиня, не можу бути щедрою? Невже не можу проявити доброту в такий день ?

Вона провела рукою по кожному з присутніх, повільно наближаючись до мене. Наші погляди зустрілись.

— Тобі недостатньо того, що вже маєш? Залиши нас у спокої! — вигукнула подруга .

— Ти помиляєшся, люба, — її голос був тихим, майже шепотом. — Увесь цей час я рятувала ваші життя. Твоє...  Міри ,Лолі і дитини. 

Ми з Тензі мовчали і спостерігали за її  плавними рухами .

-Я чекала, коли народиться душа без магії — чиста, сильна, з ясним розумом і серцем, здатним чинити опір тому, що не під силу ані вам, ані нам.

— І що ж це, по-твоєму?

Богиня зупинилась. Її очі спалахнули білим вогнем.