11
Атіррі.
— Усе добре? — запитав чоловік.
— Так, — відповіла вона коротко.
— Добре.
Він зухвало, але водночас ніжно провів рукою по її спині, ніби заспокоюючи дитину. Вони йшли вже цілий день у неквапливому темпі, та Атіррі відчувала, що сил більше не лишилося. Ноги підкошувалися, і її хитнуло.
— Усе нормально? — вожак вчасно підхопив її за лікоть.
— Ні! — роздратовано вигукнула дівчина. — Я ж казала: я слабка, я для вас тягар. Мені не місце тут. Відпусти мене, прошу! — майже зі сльозами заглянула йому в очі.
— Я понесу тебе, — не відступав вовк.
Він легко підняв дівчину на руки й продовжив шлях у мовчанні. Атіррі здавалася йому легкою, мов пушинка. Нести її, відчуваючи тепло її тіла, було для нього дивним задоволенням. Усередині його вовк радів і тріумфував.
Знеможена, вона заснула просто в його обіймах. А коли розплющила очі, вечір уже поступився новому дню.
— Зупиняємося на годину, — віддав команду вожак.
Атіррі прокинулася від легкого коливання кроків і теплоти, яка огортала її з усіх боків. Спершу вона не зрозуміла, де знаходиться, та швидко відчула — її несуть. Чужі сильні руки тримали її так надійно, що серце зробило зрадливий ривок.
Вона підняла погляд — над собою побачила обличчя вожака. Його очі були спрямовані вперед, але в них не було ні краплі втоми, лише непохитна впертість і дивна м’якість.
Атіррі відчула, як щоки спалахнули.
— Опусти мене… — буркнула, більше для того, щоб приховати збентеження.
— Ти ледве стояла на ногах, — спокійно відповів він, навіть не глянувши на неї. — А я дав слово,що ти будеш в безпеці.
Вона стиснула губи. Їй хотілося сперечатися, та всередині боролися одразу два відчуття: образа на власну слабкість і дивний, небезпечний спокій, який давала його присутність.
Вона відвернулася вбік, щоб він не побачив її розгубленості. І тільки тоді усвідомила, що її пальці самі собою вчепилися в його сорочку, ніби боялися відпустити.
Вожак ледь посміхнувся, відчувши цей жест, але промовчав.
Коли він зупинився й поставив її на землю, Атіррі ще деякий час стояла, не зводячи очей з його рук — тих самих, що тримали її всю дорогу.
— Твоя зграя звикла кочувати в такому ритмі? — запитала Атіррі.
— Для них це вже звично, — відповів Анатір, розуміючи, що його дружині потрібен бодай трохи відпочинку, щоб прийти до тями.
— Мені б помитися… — прошепотіла вона.
— Я знаю, умови тут не найкращі. Але нам потрібно дістатися до живих земель. Там будуть водойми і їжа. Щоправда, ненадовго.
— Хочеш сказати, ви все життя так — з місця на місце?
— У більшості випадків, так.
— І як давно?
— Давно, моя Луно. Дуже давно, — він не хотів зізнаватися у всьому, аби не лякати її ще більше.
— То, може, ви несете із собою розруху? Ви самі, як темрява, знищуєте все, до чого торкаєтеся?
Анатір насупився, і вся його ніжність кудись зникла.
— Можливо, — коротко відповів він.
Чоловік залишив дружину на самоті й пішов перевіряти свій народ. Він злився на себе, на кляту темряву. Дівчина була права, навіть не усвідомлюючи цього. Від прокляття їм не втекти. Він сам був породженням тьми. Ділився нею зі своєю зграєю, щоб підтримувати їхню життєву силу, і водночас змушував їх боротися з нею, коли вона проривалася крізь бар’єри.
Анатір не міг допустити, щоб зло заволоділо планетою. Достатньо й того, що його власна руйнівна сила вже нищила довкола. Але що сказати дружині?
Атіррі залишилася там, де її поставили. Вона почувалася, наче маленька дитина, що заблукала в полі. Боялася навіть поворухнутися. Відчувала, що на неї дивляться, та сама не наважувалася підняти очі від землі. Ніхто до неї не підійшов — навіть настирлива шаманка. Дівчина не знала, що їй робити далі.
****
Після прогулянки берегом і кількох хвилин спокою на холодному піску, я повільно поверталася до замку. Вітер грайливо розвіював моє волосся, а серце билося рівно й впевнено — тепер воно знало, що вибір, який роблю, зробила, правильний.
Я почула знайомий тихий шепіт — кроки, які ніколи не губилися серед тиші. Серце здригнулося від радості й тривоги водночас.
— Мамо… — тихо промовила.
Міра з’явилася у дверях — втомлена, але з обіймами, які завжди були відкриті для доньки. Її очі спалахнули теплом і сумом одночасно.
— Лолі… — Міра кинулася до мене і ми обнялися. — Я так чекала на тебе… з днем народження донечко.
Обійми матері були довгими, наповненими всім, що не було сказано раніше: вибаченням, гордістю, любов’ю, болем і надією. Я відчула, що тут, поруч із матір’ю, можна знову набратися сил перед тим, що чекало попереду.
— Ти знаєш, Лолі, я теж колись була чужою в цьому світі, — її голос був лагідним, але сповненим глибокої втоми. — Я народилася на Землі. І думала, що моє життя буде звичайним. Але одного дня мене вирвало з того світу й кинуло сюди, у володіння драконів.
Очі Міри потемніли, коли вона пригадала.
— Тут я зустріла Його… Чорного Дракона. І покохала так, як не кохала ніколи. Це було не схоже на людське почуття: палке, руйнівне, але й рятівне. Саме він навчив мене відчувати справжню силу у серці.А вогники й голоси… — вона усміхнулась крізь сльози, — вони ніколи не залишали мене саму. Вони провели мене до Олени й Вікторії. Я бачила їхню історію, їхній біль, їхні перемоги. І тепер вони щасливі — тримають рівновагу поруч зі своїми чоловіками.
Вона на мить замовкла, вдивляючись у мої риси. Сльози заблищали на її щоках.
— Та згодом прийшла вона — богиня. І маги, і голоси… всі вони вмовили мене сховати тебе. Вони шепотіли, що Золотий Дракон — загроза, що його сила знищить тебе. І я… я злякалася. Я не послухала серце, а послухала їх. І віддала тебе рокам болю на Землі. Це була моя найбільша помилка, доню. Найгірша зрада серця. Та сьогодні я бачу: ти зробила те, на що в мене не вистачило сміливості. Ти послухала серце. І я пишаюся тобою, Лолі. Бо тепер ти борешся не проти кохання, а проти справжньої темряви — тієї, що боги плекали віками. Не від Анатіра, який береже кожну волосинку нашої дівчинки , а від того мороку, який загрожує всім нам.
-Я відчуваю небезпеку ,це мене хвилює.
-Ми всі її відчуваємо люба .
Атіррі.
На тремтячих ногах вона зробила невпевнений крок уперед — і два назад.
Усі, хто щось робив, завмерли. Погляди зграї вп’ялися в Атіррі. Перевертні дивилися з підозрою й очікуванням. У горлі став клубок від морального тиску. Хотілося втекти, сховатися десь в укритті й дочекатися того часу, коли можна буде повернутися додому. Ці люди й ця місцевість лякали її. У душу закралися сумніви у власних силах .
Зробивши крок назад, майже тікаючи, вона відчула позаду надійну опору — сильні груди, які не дозволили їй здійснити ганебний відступ. Атіррі різко обернулася й злякано зустрілася поглядом з Анатіром. Чоловік дивився на неї з теплом, немов відгороджуючи від усіх страхів.
— Усе добре? Як ти себе почуваєш? — тихо запитав він.
Вона обхопила себе руками, ніби змерзла, підняла погляд на вожака. Одна його чорна широка брова злетіла вгору.
— Ти мене налякав.
— Все добре, — заспокійливо відповів Анатір.
— Холодно… — втомлено прошепотіла дівчина.
— Я розумію. Але тебе трясе не від холоду. Ходімо, я хочу показати тобі дещо, — простягнув їй руку.
Атіррі озирнулася навколо: здавалося, що всі розбрелися по своїх справах, та вона відчувала — зграя продовжувала стежити за ними, прислухатися до кожного слова. Втягнувши голову в плечі, вона нерішуче простягнула руку назустріч. Вовк усміхнувся своїй дружині — і вони рушили до вершини гори.
— Куди ти мене тягнеш? — буркнула вона.
— Зараз дізнаєшся, — відповів він.
Підйом дався їй нелегко. Якби не підтримка Анатіра, вона давно б зірвалася й не здолала й третини шляху. Він увесь час підтримував її, підштовхував, допомагав знову піднятися, зупинявся, аби вона перевела подих.
— Я не можу… важко дихати, — задихаючись, сказала Атіррі. — Щоб бути серед вас, треба народитися витривалим вовком. Я ж тут зайва, я просто людина.
— Дурниці, — спокійно відказав вожак. — Подивися, ти чудово впоралася.
Вона озирнулася й здивувалася: скільки ж шляху вони вже подолали, а вона й не помітила.
— Спускатися, мабуть, легше? — невдоволено пробурчала.
— Тобі потрібно лише трохи часу, щоб звикнути, — спокійно промовив він. — Дивись, наш шлях сьогодні пролягає туди. Звідти розвідники принесли добрі новини. Прояви терпіння: скоро зможеш нормально скупатися й поїсти.
— А що там? — Атіррі вказала пальцем у протилежний бік.
— Там?.. Колись то були наші землі. Але тепер там немає життя — і не буде. Там у мене тьма забрала дім.
— Можливо, є спосіб відродити ? — несміливо запитала вона.
Анатір замовк.
— Ні… — тихо промовив він. — Тьма забирає назавжди. Там, де вона торкнулася, вже не виросте нічого живого.
Атіррі зніяковіла, але не відвернулася. Її очі, сповнені страху й водночас дивної впертості, шукали його обличчя.
— Невже не ма протидії ? — прошепотіла вона.
Він здригнувся. Такого питання йому ще не ставив ніхто. Здавалося, що в її голосі пролунало не тільки наївне бажання людини, яка не знає справжньої сили темряви, а й щось глибше — віра, якої йому самому давно бракувало.
І хоча він не відповів, куточки його вуст ледь помітно здригнулися в посмішці надії.
— Ходімо, — нарешті мовив він, — час рушати далі.
Але всередині Анатір знав: уперше за довгий час він засумнівався у власному приреченні. І сумнів цей подарувала йому вона. Та як би не тягнуло вожака назад, у власну обитель, шляху туди вже не існувало.
Він тримав свого вовка за сімома замками — аби не налякати обраницю і водночас не схопити її у міцні обійми, захищаючи від усього світу.
— Я думаю, нам потрібно перевірити, — не відступала Атіррі. — Я так відчуваю.
— Уперте оленятко… — ледь чутно пробурмотів він. — Тремтиш від страху й невпевненості, а все одно намагаєшся наполягати на своєму. То ти вже не мрієш про втечу , мрієш врятувати світ ?
Він знав: потрібно ще трохи часу, і вона звикне до всього. Навіть до цього життя. Людям не дано відчувати істинність пари, тому Атіррі не могла зрозуміти його емоцій. Її серце зараз сповнене лише страхом і стресом.
Та вовк був певен: він зможе впоратися з цим. Він збереже свою дівчинку, переконає її й доведе, що поруч із ним їй буде добре.
— Моя родина зібралася й має намір порушити закон, перетинаючи кордон. Вони йдуть до мене, — тихо, але впевнено сказала Атіррі.
Його плечі напружилися, в очах спалахнула тривога. Він чудово розумів: наслідки такого кроку будуть недобрими.
— Вони відчувають прийдешню небезпеку… мабуть, так само, як і ти, — продовжила вона, не відводячи погляду. — Ти намагаєшся приховати від мене правду. Але я не хочу ще рік кочувати, ховаючись від тіні.
Її голос затремтів, та вона змусила себе сказати головне:
— І ще одне. Я дала обіцянку зіграти для ведмедя…
— Я не дозволю тобі цього, — грізно перебив її вожак. Його слова прозвучали так, ніби сам вовк прорвався назовні.
Та Атіррі підняла підборіддя.
— Я змушена, — твердо сказала вона.
Анатір мовчав. Він відчував, як у ньому піднімається буря: страх за неї, гнів на обставини й водночас захоплення її силою. Він бачив, що ця крихка людина має серце, яке не скорилося навіть його тіні.
— Ти навіть не уявляєш, що говориш, — прошепотів він. — Порушити закон кордону — це не просто виклик. Це вирок.
Атіррі зціпила пальці.
— Це моя родина. Вони йдуть до мене, і я повинна їх зустріти.
— Повинна? А якщо їхній прихід потягне за собою війну?
Атіррі стисла губи, але не відвела погляду.
— Я не маю вибору. Ти думаєш, я не розумію небезпеку?
Він зробив крок ближче, нахилившись так, щоб вона відчула його гаряче дихання.
Атіррі проковтнула клубок у горлі, але зібрала рештки сили:
— Я вимушена.
Її голос тремтів, але слова звучали твердими. І вперше Анатір побачив у її очах не слабкість, а залізну впертість, що загартовується в полум’ї.
— Я не можу їх зупинити, — Атіррі стисла амулет міцніше. В її голові майнула тінь видіння: матір по той бік кордону теж тримає такий самий камінь, і їхні долоні ніби торкаються крізь відстань. Одне життя на двох. — Вони відчувають небезпеку... А ти намагаєшся приховати від мене, що бачиш більше, ніж кажеш,-він мовчав .— І ще… обіцянка зіграти для ведмедя…
— Я не дозволю тобі цього! — Анатір майже рикнув. — Краще вже я сам вийду назустріч йому, своєю темною стороною. Я зможу відвернути його, відвести від тебе.
— Ні, — Атіррі рвучко підняла очі. — Якщо ти підеш таким шляхом — ризикуватимеш усім. І я не хочу, щоб моя мати опинилася в небезпеці.
Дівчина проковтнула клубок у горлі, але не відступила.
Анатір відступив на крок, стискаючи кулаки.
— Ти навіть не уявляєш, що наражаєш себе на небезпеку, — гаряче промовив він. — Я можу захистити тебе від нього. Моєю силою, я відведу загрозу.
Атіррі похитала головою, не відводячи погляду.
— Я не можу ризикувати ні мамою, ні… ні твоєю силою. Це не про тебе. Моя родина для мене зараз важливіша за все.
Вожак похитав головою, але не сказав нічого одразу.
— Ти готова ризикнути життям, щоб дотримати обіцянки? — запитав він тихо.
— Так, — відповіла Атіррі, пальці зчепилися з амулетом сильніше. — Бо якщо не зараз, то ніколи. Моя сім’я потребує мене. І ведмідь… я не можу відмовитися.
Анатір затулив обличчя рукою, видихнув. Йому хотілося відштовхнути її від усіх ризиків, але він знав: намагатися силою — означало лише ще більше її налякати.
— Добре, — нарешті промовив він, повільно опускаючи руку. — Тоді я йду разом з тобою. Не для того, щоб відбирати вибір , а щоб ти не стояла наодинці з небезпекою.
Атіррі не повірила почутому . Її серце трохи стислося: вона не відчувала до нього довіри, але розуміла — поруч із ним шанс вижити більший, ніж одна.
Вона обережно кивнула, зчепивши обидві руки на амулеті.
— Добре. Але ти не втручаєшся, якщо не буде загрози.
Анатір мовчки кивнув, і в його очах промайнула темна обіцянка: він збереже її будь-якою ціною, навіть якщо це означатиме битися з власною природою.
— Можеш відкрити портал для моїх рідних? — тихо попросила Атіррі, пальці тремтячи стискаючи амулет.
Анатір глибоко вдихнув і повільно кивнув:
— Добре, але не тут ,— спокійно відповів він.
Атіррі глянула вліво:
— Ми можемо піти туди… — її рука тремтіла, вона ледь могла вказати напрямок.
— Атіррі, туди не можна, — різко перебив він. — Нам потрібно йти сюди, — вказав інший бік, бо там де вона показала, тінь залишила слід на його домі.
— Атіррі, зараз не час для примх, — сказав він суворо, але всередині відчував, як серце стискається.
Вона стояла перед ним, ніби ангел, і він не міг допустити помилки. Боги… як він хотів зараз схилитися до її губ і забути про всі проблеми. Її обличчя, налякане, але прекрасне, здавалось йому неймовірно вразливим і водночас сильним.
Вовк хотів утішити цю крихітну істоту, обійняти і допомогти здолати страх. Він хотів, щоб вони обоє відчули свободу, звільнення від тривоги. Але він ніколи не наважиться налякати її.
Він довгі роки чекав на цей момент і готовий був терпіти ще трохи, стримуючи власне бажання, щоб убезпечити її.
— Ми не змінюємо напрямку. Повернення додому небезпечне. У мого народу немає на це ні часу, ні сил, — твердо сказав він.
— Ти справді знаєш, що потрібно йти саме туди? — запитала Атіррі, голос тремтів від невпевненості.
— Знаю, — спокійно відповів чоловік.
Він повільно підійшов ближче. На його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка, і Атіррі неначе на мить побачила в ньому щось людське.
— Добре… Тобі краще знати.
Проте її погляд ще раз затримався на пустелі вдалині. Можливо, голоси, які лунали у голові, — лише маревна уява, гра розуму?
Поки вони спускалися вниз, у Атіррі зовсім зник настрій. Якесь передчуття, неприємне й тривожне, не давало спокою. У голові постійно звучали слова: «Не туди… не туди…». Та хто вона така, щоб сперечатися з вожаком? Він знає, що робить, і куди веде свій народ.
— Добре, — тихо промовив він, простягаючи руку вперед, — йдемо разом. Але слухай мене, Атіррі. Я не дозволю тобі йти на небезпеку одній.
Дівчина кивнула, стискаючи амулет, відмовившись від запропонованої руки і вони рушили вперед. Кожен крок наповнений напругою, страхом і тихою надією, що зможуть пройти через це.
Він спостерігав за дівчиною, як вона невпевнено йшла, постійно обертаючись.
Безглуздо було йти туди, звідки колись тікали.
Весь день вони впевнено прямували за Вовком, крокуючи назустріч новому життю, ризикуючи вижити. І ніхто не сумнівався в його рішучості.
Минуло більше ніж півдня походу. Атіррі втрачала сили. Тіло стиснулося від болю під час проклятого приступу — нагадування, що її прокляття ще живе в ній.
— Анатір… — крикнула вона, падаючи.
Цього разу він не встиг підхопити її, і вона вдарилася. Він негайно кинувся до неї завдяки своєму унікальному слуху він почув свою Луну стоячи на початку строю. Перетворившись на вовка, він миттєво подолав відстань.
Дівчину вже трясло від виснаження. Чим далі вони віддалялися від його дому, тим гірше їй ставало. Анатір відчував страх за її безпеку і прагнення захистити її навіть ціною власної сили.
Він підбіг до неї, обережно підхопивши на руки, відчуваючи кожен її вдих і кожен поштовх її серця. Вона була крихітною, але сильнішою, ніж могла собі зізнатися.
— Можна мені трохи води і пару хвилин відпочити? — ледве вимовила Атіррі, намагаючись зібрати сили після падіння.
Анатір оглянув її , спокійно звернувся до всіх:
— Зупиняємося. Потрібно дати Атіррі відпочити.
Стая підкорилася його наказу. Атіррі ледве дихала. Він обережно підняв її голову торкаючись плечей, спини та рук, перевіряючи, чи немає серйозних поранень.
— Ти сильно вдарилася? — спитав він.
— Ні… — ледве шепотіла дівчина, стискаючи амулет у долонях. — Мені просто… боляче від виснаження.
Він уважно подивився на неї, потім кивнув:
— Добре. Ніяких серйозних травм немає. Але ти більше не падай.
Саме тоді Атіррі почула тихий поклик чаш Шайни. Він лунав прямо в серці, і вона відчула, що не можна відкладати. Чаша немов вимагала її руки.
— Шайно… — ледве шепотіла дівчина.
Шайна весело підбігла, простягнувши чашу. Атіррі витягла руки і взяла її. Вона залишалася сидячи, глибоко вдихнула і потягнулася до чаші з широким горлом. Долонею провела по боковій стороні.
Вона заплющила очі й провела пальцями по боковині, а не по горловині, і мелодія заграла сама собою — ніжна, шурхотлива, немов осіннє листя на вітрі.
Стая радісно загомоніла: було чутно їхні голоси, сповнені захоплення. На цей раз Атіррі не відчувала болю — навпаки, тепло розлилося всередині.
Вона відчула тонкі, невидимі ниточки, що тяглися до Анатіра, створюючи міцний зв’язок. Серце не билося від любові, а розум розпізнавав прив’язаність — певність у тому, що він поруч і може захистити.
— Все добре? — обережно запитав він, нахилившись ближче.
— Так… — тихо відповіла вона.
Він лише кивнув, залишаючись пильним. Атіррі ще на мить затримала погляд на чаші, відчуваючи цей короткий, але необхідний перепочинок, перш ніж рушити далі, до місця відкриття порталу.
Він підхопив свою крихітку, обіймаючи й міцно тримаючи. Атіррі заплющила очі та стискала кулачки.
— Тише, моя Луна… Все добре, — лагідно промовив Анатір, проводячи рукою по її голові.
Вона була настільки виснажена, що не могла ні встати, ні поворухнутися.
— Нам… потрібно додому… на північ, — ледве вимовила дівчина останні слова, витискаючи з себе рештки сил.
Анатір не відпускаючи жодної миті, рушив далі. Через годину на Атіррі знову накотив напад. Цього разу вона не приходила до тями й нічого не промовляла. Лише стогнала під час спазмів і зовсім розслабилася в його обіймах.
Вовк не витримав і на третій раз наказав зупинитися. Чим далі вони рухалися, тим гірше ставало дівчині. Більшість його людей відчули це: навіть стійкі оборотні завмирали від хвилювання за свою вожачку.
Анатір опустився на коліна, відчуваючи, як життєва енергія Атіррі покидає її. Миттєва слабкість збила його з ніг. Стая завила одночасно, страждаючи разом із ним.
Він стояв перед вибором: повернутися й ризикувати народом чи продовжувати й намагатися врятувати дружину.
— Повертаємося на північ… — прошепотів він, поклавши руку на землю, щоб утримати себе й крихітку.
Вовк шукав у собі сили, аби не зійти з розуму від сумнівів і вагань, що тиснули на нього з усіх боків.
Всі впали перед оборотнем на коліна. Закривши очі, Вовк глибоко вдихнув запах своєї коханої і промовив:
— Повертаємося.
— Не можу повірити, що ми повернулися на вірну смерть ,— втрутилася Шайна.
Анатір сердито глянув на шаманку.
— Ти можеш очолити стаю і довести її до мети — ви це заслужили. Але я не можу погубити ні вас, — подивився на стаю людей, — ні її.
Хтось голосно крикнув у стаї:
— Ти наш вожак, куди йдеш ти — туди й ми!
Вовк зло гаркнув на своїх людей:
— Ідіть за Шайною! Ми наздоженемо… трохи пізніше.
Йому потрібна була лише хвилинка, щоби впорядкувати думки і емоції.
Свіже повітря розвівало довге волосся Авелії. Він не відривав погляду від неї.
— Це неправильно, — хтось обурився. — Звідки тут вітер?
— Час наближається до ночі, потрібно бути готовими.
— До чого? — запитали люди.
— До атаки, — відповів Анатір. Його залишила остання надія знайти новий дім.
— Ідіть, зараз же! — наказав він.
Стая не зрушила з місця. Анатір розвернувся на північ і поніс кохану туди, куди вона просила. За перші кроки помітив, як рум’янець повертається на її обличчя. Він був приємно здивований.
Найбільше ж його вражало те, що весь народ йшов за ним. Жодна душа — ні старий, ні виснажений вовк — не зробили кроку назад. Навіть Шайна, сердита й дихаючи важко від обурення, пішла слідом за Вовком. Він розумів, що ризикує сотнями невинних людей. Але вони самі зробили свій вибір.
Минули лічені хвилини, і ніч накрила землю, ховаючи світ у темряві. Атіррі заспокоїлася і спробувала дихати рівніше.
— Що відбувається? — запитав у гробовій тиші.
Він намагався оберігати її від небезпеки, бо саме там, де небезпечно, вона почувалася менш уразливою. Вовк прислухався до звуків навколо — тьма ще не наступала, отже, поки її стан покращиться, вони ще встигнуть розвернутися.
Всю ніч Анатір ніс дівчину на руках, розмірковуючи, чи не буде їй легше відразу скористатися телепортом, що зв’язував їх із домом.
— Дуже хочеться в дамську кімнату припудрити носик, — нарешті вимовила зовсім ще слабка Атіррі.
— Нарешті! Я вже зачекався твого повернення. — Анатір зупинився. — Що значить «припудрити носик»?
— Так мама казала Земними словами, коли хотіла справити нужду, — відповіла вона, ледве усміхаючись.
— Ого! Звучить мило, — тихо промовив він.
Анатір поставив ще слабку дружину на ноги.
— Як ти себе почуваєш?
— Краще… — пошатнулася вона.
— Я допоможу.
— Що? Ні-ні, я не переживу такого сорому, я сама.
— Нона, — попросив Вовк, звертаючись до вовчиці зі стаї, — допоможи…
— Я сама! — рішуче сказала дівчина. — Я не поранена. Просто відверніться, і все буде гаразд.
Вона усміхнулася, і атмосфера трохи розрядилась. Анатір все одно стежив за нею, поки Луна не зникла за каменем. Для нього здавалося, що її не було цілу вічність.
— Атіррі? — покликав він.
— Все ок. Уже йду, — тихо відповіла вона.
Дівчина повільно вийшла з укриття.
— Ти довго, — стурбовано сказав Анатір, оглядаючи її.
— Я відпочивала, — усміхнулася вона. — Де ми?
— Ми повертаємося.
— Чому?
-Це ти мені скажи. Чому ти ведеш нас туди? — тихо промовив перевертень.
Вона замовкла на мить, напружуючи пам'ять. Серце стискалося від страху: а що, як саме вона стане причиною загибелі цих людей? Так, вони вороги… але хіба вона бажає їм смерті?
— Нам потрібно повернутися на твої землі, — нарешті зізналася вона.
— І це все? — недовірливо перепитав Анатір.
— І це все, — підтвердила Луна.
Вовк вдивлявся в кохану, ніби намагаючись вловити хоч тінь сумніву. Але її погляд був твердим. Полегшення, яке вона відчула, стало першим доказом: це рішення правильне.
Вже самостійно, на власних ногах, Атіррі рушила далі. І з кожним кроком, з кожним вдихом вона ставала сильнішою. Припадки більше не поверталися, слабкість відступала. Здавалося, втома зникла зовсім — наче сама земля під ногами наповнювала її життям.
Вона не могла без зупинок підніматися на гору ще вчора — й кілька сотень метрів здавалися смертельним випробуванням. А тепер, ніби хтось невидимий ніс її вперед, Атіррі долала шлях за шляхом: дерлася по кам’яних валунах, ковзала по сипких схилах, спускалася в глибокі каньйони. Збиті сапоги, роздерта на ліктях сукня, скуйовджене волосся — усе це більше не мало значення. Її ніщо не зупиняло.
Стая йшла слідом, але в кожному русі вовчих тіл відчувалася тривога. Вони вловили запах — важкий. За наступною горою чатувало щось інше, щось народжене темрявою.
Анатір різко зупинився, його голос прорізав нічну тишу:
— Ти нічого не хочеш мені пояснити? — його погляд спалахнув недовірою. — Попереду тьма.
Атіррі обернулася. В її очах не було ані страху, ані подиву. Лише коротке, майже байдужо-невинне зниження плечима.
Вовк стиснув зуби, відчуваючи, як по хребту пробіг холод. Він вдивлявся в неї, намагаючись збагнути, що змінюється з цією дівчиною.
— І що ти прикажеш нам робити? — його голос звучав майже як рик.
Стая завмерла, насторожено дивлячись то на свого вожака, то на дівчину, яка йшла попереду з такою силою, ніби тьма сама відкривала перед нею дорогу.
Шайна, що йшла неподалік, перехопила погляд вожака. Обійшла кількох вовків і різко заговорила:
— Ти ведеш нас туди, де смерть!
Анатір рикнув.
— Скажи мені правду. Хто ти і чому темрява відчувається поруч ,але не нападає?
Атіррі відчула, як слова завмерли в горлі. Вона мовчала у відповідь, міцно стискаючи кулон, ніби той був останнім ковтком повітря серед задушливих сумнівів.
— Анатір… портал. Зараз, будь ласка, — її голос зривався, але погляд залишався твердим.
Вовк закрив очі. Він відчував: який би шлях не обрав, жоден не дасть спокою. Один — її сім’я переступить кордон і забере Атіррі від нього назавжди. Другий — старійшини дізнаються про порушення законів і покарають усіх: його, стаю, дружину, навіть драконів. Третій — бій із темрявою, що вже чатувала за горами, а його люди виснажені й голодні.
Але він також розумів: лише разом вони можуть вистояти.
Вожак глянув на дружину. Та стояла бліда і він раптом усвідомив — відмовити їй він не зможе за жодних обставин.
Повільно зняв верхній одяг. Чорні татуювання на його тілі, наче живі, ворухнулися у світлі вечірнього вогню, змусивши багатьох у зграї опустити очі. Атіррі завмерла, заворожено дивлячись, як кожна лінія ніби тремтіла від древньої сили.
Анатір розрізав долоню, і тепла кров потекла по пальцях. Він змастив нею обличчя, шию, груди, перетворюючись на частину ритуалу, уособлення закону свого роду. Потім опустився на коліно й приклав криваву руку до землі.
Земля задрижала. Глухий гул пройшов крізь каміння та кістки, а в повітрі пролунали давні слова, яких ніхто зі стаї вже давно не чув. Простір перед ними розверзнувся темно-синім сяйвом, розтягнувшись у світлову арку.
Із неї одна за одною почали виходити постаті — рідні Атіррі. Їхні обличчя світилися полегшенням.
Вона зробила крок уперед, майже кинулася назустріч, та раптом відчула, як теплі нитки зв’язку потягнули її назад — до Анатіра, який ще стояв із кривавою долонею, важко дихаючи після закляття.
Її потягнуло до нього не через почуття любові — вона ще їх не має, і навіть сама собі боїться зізнатися, що не розуміє, чому її тягне назад. Це магія.
У момент, коли він відкривав портал, Анатір використав власну кров і давнє вовче закляття. Його татуювання ожили, а земля відгукнулась. Він ніби вплів її у власний ритуал, бо робив це для неї, . І ця сила створила невидимі нитки зв’язку між ними — не такі, як у людей, а глибші.
Тому, навіть коли Атіррі хотіла кинутися в обійми до рідних, ті ж нитки м’яко, але наполегливо тягнули її назад. Він — вожак і її чоловік, а магія визнає цей союз раніше, ніж вона сама.
«Молодець. За цією горою буде породження темряви, кожна стая її вже відчула. Не здавайся — веди свій народ уперед», — пролунав чіткий голос у голові.
Але цього разу він пролунав не для когось одного — я, Міра , Олена, Вікторія й Атіррі водночас почули його, наче сам простір звернувся до нас. Ми різко озирнулися, наші погляди зустрілися, і в очах кожної відбилася одна й та сама думка: ось він, день.
— Він не мій народ, — відрізала Атіррі, приходячи до тями.
— Ти мені нічого не хочеш пояснити? — підозріло запитав Анатір.
— Попереду темрява.
— Я це знаю. Але звідки знаєш ти? — він заглянув їй у вічі занадто гаряче, наче хотів прочитати душу.
Атіррі лише невинно знизала плечима.
— Що накажеш нам робити? — схвильовано втрутилася Шайна.
— Не зупинятися.
Руки Анатіра вже трансформувалися, готуючись до бою з невидимим ворогом. Тепер вона в небезпеці через його глупість. Звір у ньому рвався на волю, ставав усе менш контрольованим.
Напруга передавалася хвилями: усі відчували, як наближаються тварюки темряви. Гидкий шурхіт підповзав ближче.
— Що це? — вперше схопила його за руку донечка.
— Шайна! ЗАРАЗ!
Прозорий купол накрив усю стаю і нас . Тисячі тіней вдарили по бар’єру, й він спалахнув сліпучим світлом. Ми помітили, як Шайна підняла руки догори, з пальців струменіло блакитне сяйво. Воно не лише утримувало щит, а й спопеляло темних тварюк.
— Мамо?.. — прошепотіла Атіррі, я схопилась за живіт. Ніхто не очікував такого повороту. Мій Золотий Дракон став в бойову готовність з мечем , я відчула його тривогу, його прагнення вирватися з тіла і як дракон захищати своє.
«Не бійся, я з тобою», — пролунав у свідомості його голос, теплий і владний.Мама стояла, міцно стискаючи руку Чорного Дракона. Його темні очі палали вогнем — він готувався до битви так, ніби це буде остання.
Олена махала руками ,готуючи сферу .
— А я думала, буде вечірка з танцями, — буркнула Вікторія, намагаючись відволікти себе й мага.
— Це і є вечірка, тільки без музики, — пробурмотів той, спираючись об власний посох. Він був важко поранений ,але поруч .
Усі піднялися в бойову стійку. Атіррі глянула на Анатіра — він повернув голову, і їхні очі зустрілися. Вовк виглядав зосередженим, але в його зіниці закралася тінь страху за неї.
— Що я наробила?.. — прошепотіла вона.
— Ти не винна, — відповів він різко, але м’яко.
«Тобі нічого боятися», — знову пролунав знайомий голос, і цього разу ми ,п'ятеро жінок відчули його в собі. — «Відкрийте свою справжню силу й пробудіть силу ».
— Анатір, тут щось не те! — крикнула Шайна. — Їх занадто багато, не так, як завжди. Я не можу тримати оборону!
Нова хвиля вдарила по куполу так, що земля здригнулася. Жінки в стаї закричали, чоловіки присіли, відчуваючи тиск.
— Готовність до бою! — прогримів вожак, і його голос відбився луною в серцях усіх.
Шаманка панікувала — щит слабшав, тьмянів, зменшувався все швидше й швидше. Купол стискав нас , як клітка.
— Ми не вистоїмо в цьому бою! — кричала Шайна. — У мене закінчується сила, я не можу більше!
Її крик пробив мене наскрізь. Повітря навколо було настільки наелектризованим, що кожна клітинка тіла тремтіла від напруги. Ми відчували небезпеку не менше за інших. Стає тісніше й тісніше, усі прижимаються одне до одного, спини майже торкаються.
Я побачила, як наші чоловіки ніби виросли вдвічі — їхні плечі розширилися, спини стали непробивними стінами. Вони були готові прикрити нас собою. А ми… ми ховалися за ними, стискаючи кулаки, намагаючись не піддатися паніці.
Але вона накочувала. Паніка. Злість. І гостра нудота підступила до горла.
Нова хвиля темряви врізалася в купол. Чоловіки загарчали, і цей гул рику підхопила вся стая. Звук був такий потужний, що земля під ногами завібрувала.
Ще один удар — і купол затремтів, навколо заклубочилася суцільна темрява. Ні світла, ні простору, лише чорнота й задушливе відчуття, наче нас замикають у чорному коконі.
Стало так тихо, що я чула тільки важке дихання й нервові рики. Купол падав.
Я підняла голову… і побачила те, чого страшилася найбільше. На нас летіла сама тьма. Не окремі тварюки, не хвилі — ціле чорне хмаро, клубочуче й жадібне.
Облако темряви.
Від кожної секунди волосся ставало дибки — все тіло наповнювалося електрикою. І тоді вони з’явилися: чорні демони без облич, розмиті силуети скелетів із довгими щупальцями. Вони видавали такий жахливий звук, що в мене від нього затремтіли барабанні перетинки — у багатьох із людей з вух потекла кров, хтось закрив їх руками, ніби хотів не чути.
— Стояти до кінця! — гарчав Анатір. Але його ніхто не чув; усі вже прикривалися руками, в останню мить намагаючись захиститися від смерті. Наші чоловіки виставили свої тіла щитом — вони взяли перший удар на себе, груди їхні під ударами прогиналися й поверталися, як стволи дерев у вітрі. Сили були нерівні.
Енергетичний потік від страху й відчаю зійшовся в одну величезну хвилю й ударив так, що забрало подих. Час ніби зупинився: секунди тягнулися, крики стихли, залишилось тільки стукотіння сердець, як барабани в пустелі. Я вирівняла дихання, відштовхнулася від своєї захистної позиції, і побачила, що від моїх рук клубочаться чорні щупальця — вони виринали з тіні, звивалися і утворювали навколо мене купол. Він піднімався і ріс, як жива броня.
Купол був величезним. Від нього простяглися щупальця — довгі, холодні й гострі — і начепили на себе темних тварюк, мов гачки. Ті перетворювалися в клубки пилу і розліталися в повітрі. Усі стояли в подиві: хтось із жахом, хтось із полегшенням. Я дивилася на свої руки і не могла повірити — з них виходила тінь.
— Тише. Тише. Не панікуй, — спробував заспокоїти мене Ровальд . Я підняла голову й зустріла його погляд: у нього в очах було тепло дракона.
— Я намагаюся. Я стараюся, — шепотіла я, бо слова голосно говорити було страшно.
— Я поруч. Заспокойся. Ти врятувала нас. Дивись — усі живі завдяки тобі. Але треба заспокоїтися, інакше тінь заволодіє тобою. Дозволь мені наблизитися.
Після цих слів я вперше помітила прірву, що виросла навколо мене: ніхто не міг підійти. Люди стояли в кроці від купола, але не наважувалися перетнути невидиму межу.
— Я допоможу тобі, — продовжував Ровальд, і його голос наче торкався стін куполу. — Тобі лише треба впустити мене.
Я торкнулася тіні, що витікала з моїх рук; вона була холодна .Серце в грудях билося шалено, і я не знала, чи це від страху, чи від якоїсь дивної радості — відчуття влади.
— Я не знаю як… Що зі мною відбувається? Що це за хрінь виходить зі мною?
У його очах — терпіння і глибока віра.
— Тінь — частина тебе і частина того, що всередині тебе, — промовив він тихо. — Вона прийшла, бо ти пробудила те, що спало. Якщо віддати їй паніку, вона проковтне тебе. Якщо навчишся тримати її — вона захистить усіх. Дозволь мені допомогти . Дозволь мені бути мостом.
В голові пролунав голос золoтого дракона, теплий і рішучий: «Не відштовхуй мене. Дай мені місце. Довірся. Ми разом врівноважимо тінь».
Я відчула, як щось у нутрі стискається: страх стікав у долоні, а поруч з ним — такий же блискучий, гарячий жар. Я поглянула на купол, на щупальця, які ще недавно лякали мене. Вони тепер були не лише руйнівними — вони могли плести захист.
Ровальд підніс долоню в мою сторону , але не торкнувся . Я вдихнула глибше, відчула, як повітря проникає в живіт, в місце, де живуть золоті дракончики .
…Але руки тремтіли, і я не могла їх опустити. Чорні щупальця, мов живі, тягнулися до ворогів, роздираючи їх на шмаття, не питаючи мого дозволу. Я чула, як вони пищать, як просять пощади, і кожне їхнє «мама» різало мене по серцю, ніби ніж.
— Це неправда… — прошепотіла. — Це не мої діти. Це не мої голоси.
— Лола, не вірь! — загарчав Ровальд, рветься до мене, але його ніби відкидає невидима хвиля.
— Доню, моя принцесо… пусти нас ближче. Не вбивай нас ,доню.Ми допоможемо вгамувати твою силу, пам'ятаєш ,як в казках про тебе . Лише впусти нас .
Голоси прийомних батьків зазвучали так тепло .Серце затремтіло. Я завмерла, боячись навіть вдихнути.
— Тату?..
Мить — і в мені щось похололо. «Мама» і «тато» звучали занадто правильно, занадто бажано, щоб бути правдою. Мої прийомні батьки давно мертві. Це не вони. Це пастка.
Я закусила губу, відчуваючи, як металевий присмак крові розтікається в роті. Хоча все тіло тремтіло, я підняла голову й закричала в темряву:
— Вийдіть з моєї голови!
Темні істоти на мить завили в унісон. І замість криків жалібних дітей та батьків почулося справжнє — хрипке, огидне шипіння.
— Голод… ми так голодні…
Я зрозуміла: я марю,вони не мої. Це їхні обличчя — порожні, лише тіні. Це вони намагаються використати мене заплутають.
Щупальця вирвалися сильніше. Кожна тварюка розсипалася в пил просто на моїх очах. Але в цей момент мене накрив жах: я відчувала, що разом із ними гине частинка мене.
— Я не знаю, як зупинити це… -прошепотіла я хрипло.
— Не слухай тіней, слухай мене,-почула голос рідної матусі .
Я дивилася, як між нами виросла прірва, темна й бездонна. Усі стояли осторонь, бо боялися підійти. Тільки її очі — теплі, живі, справжні — були містком.
Я вдихнула.
Простягла руку в порожнечу, куди кликала мене матуся. І в ту ж мить теплі пальці Міри торкнулися моїх. Справжні, живі. Її сила врізалася в мене, як спогад — пекучий і правдивий. Я побачила її очима: гірка отрута, яку влила пихтиха; падіння в темряву; старий маг, якого роздер тато ,що віддав їй ковбу . Отрута жила в її крові, але тепер я зрозуміла — то була не просто отрута. То була тінь, яка спала і чекала, коли хтось прийме її.
До моєї долоні приєдналася інша — Атіррі. Її дотик був наче жар, наче полум’я темного сонця. Вона несла в собі частину сили Анатіра — ту, що він віддав, аби врятувати її. Я відчула, як її внутрішня темрява пульсує, а в цій пульсації є щось ніжне й вразливе. Її народження було з болю, і зараз цей біль зливався з моїм.
З іншого боку долучилися Олена й Віка. Вони тримали наші руки міцно, ніби не дали б відпустити навіть під загрозою смерті. Вони несли іншу роль — не джерело, а утримувачів. Як обручі, що не дають силі розірватися. Як берегині, які збирають, щоб ми не розсипалися на шматки.
Сила розливалася між нами, ділилася, множилася. У кожної вона звучала по-своєму.
Міра — замість того, щоб лише згадати отруту, відчула, що тінь, яка сиділа в ній роками, чекала не на те, щоб її знищити, а щоб стати ключем. Ключем до сили, яка мала перейти через доньку.
Я— зрозуміла, що життя було не випадковим набором страждань. Кожен біль, кожна втрата, навіть Богиня Рейхе — усе це було сходинками до того, щоб я стала «посудиною, але не рабинею» для темряви.
Атіррі,моя донечка — бачить, що її пара з Анатіром не була звичайною . Їх зв’язок створював баланс: світло й тінь у тілі однієї людини. І саме через це вона може ділитися силою з іншими, з'єднати справжні пари ,які втратили надію . Можливо чаши ,це її сила в цьому світі?
Олена і Вікторія — вони раптом відчули, що теж мають місце в цій мозаїці. Їхня роль — утримати й обрамити цю силу, як береги тримають річку, щоб вона не розлилася й не змила все живе.
У цю мить купол не просто змінюється. Він стає пульсуючим, живим організмом, що дихає разом з ними. Демони бачать це й починають відступати, бо впізнають у ньому те, чого самі позбавлені: єдність і любов.
Я підняла голову. І вперше відчула — це не моя сила одна. Це наша.
Я відчула, як щось давнє оживає в мені — не голоси тіней і не моїх батьків, а щось інше, більше. Наче хтось відкрив у мені пам'ять богів. І тоді- ім’я — Рейхе.
Перед очима спливло видіння: ніч, коли мене переносили в цей світ землян . Я була немовлям і не могла пам'ятати ,тепер побачила правду. Богиня Рейхе тоді зробила те, чого не мала права робити. Таємно наклала на мене печатку темної сили свого брата.
Вона хотіла втримати його темряву, закрити її, мов замком. Але замок вийшов не простим — він став, як скриня Пандори. Усе зло накопичувалося в мені й чекало свого часу. Рейхе думала, що я просто посудина, але насправді зробила мене ключем.
Тепер мені стало ясно, чому я чула ті голоси «мама», «тато». Це була не правда і не пам'ять. Це темрява з печатки хитрила, намагалась зламати мене через найслабше місце — через мою тугу за близькими. Як тоді, біла колодця .
Але саме в цей момент Міра стиснула мою руку. Її сила влилась у мене разом із її спогадами: отрута, яку вона носила в крові, виявилася тією ж тінню. І зв'язок договір з Рейхе. Вона жила в ній роками, чекаючи на мене.
До нас приєдналась Атіррі. Її дотик був гарячий, і я відчула, що вона теж носить у собі темряву, яку передав їй Анатір. Але ця темрява не руйнувала її, бо в ній було щось світле — любов.
Олена й Віка міцно тримали наші руки. Вони несли іншу силу — вони ніби тримали нас усіх разом, не дозволяючи розсипатися. Вони стали оберегами.
І тоді сила не просто виривалася з мене — вона розділилася між нами. Ми всі стали частиною печатки, і вона перестала бути чужою. Це вже не була страшна прірва всередині мене. Це стало чимось живим і спільним.
Тіні завили, бо зрозуміли: більше не можуть грати на моїх слабкостях. Їхні обличчя розсипалися, а разом із ними зникли й ті облудні «мама» й «тато».
Я підняла голову й побачила, як купол над нами дихає, ніби живий. І зрозуміла: тепер це не моя сила одна. Це наша сила.
Рейхе дала мені печатку, думаючи, що тримає все під контролем. Але справжній контроль прийшов тільки тепер — коли ми стали єдиними. І я знала, що більше не дам нікому — ні богам, ні темряві — вирішувати мою долю.
— Ми дамо світові відповідь, — прошепотіла я.
І вперше не відчула страху. Лише тепло в руках і впевненість: попереду починається новий шлях.
Віка сміялася, хоч і втомлена:
— Уявляєте, якби нам зараз подали водочки земної та лимончика… І ще хоч би шматочок шоколаду! Хоч щось солодке, бо після всього цього навіть сміх важкий.
Вона глибоко зітхнула й додала жартівливо:
— І знаєте що? Всі ці роки я думала, що зовсім безнадійна… А виявляється, що ще тут, ще тримаюся.
Маг тихо промовив:
— Віка, ти ніколи не була безнадійною. Навіть без магії, навіть без видимих здібностей — ти завжди важлива. Твоя справжня сила — у твоїй душі. Вона сповнена любові, рішучості і здатності захищати інших. Саме вона тримає нас усіх разом.
Віка хитро посміхнулася і запропонувала:
— А давайте розкладемо палатки-шалаші й переведемо дух. Трохи відпочинемо, попереду ще багато роботи.
Ми всі погодилися, і це рішення трохи зняло напруження. Шалаші над нами давали відчуття маленького прихистку — місця, де можна було трохи заспокоїтися і перевести подих.
Раптом із того самого валуна, звідки вискакували тіні, несподівано вийшов ведмідь. Брудний, втомлений, але живий. Його очі одразу знайшли чашу, і він повільно підійшов, немов шукаючи своє.
— Він прийшов за своєю мелодією… — пожартувала Віка, хоч і тремтячи від напруги. — Бачите? Це його ритуал, його спосіб знайти спокій.
Анатір миттєво став перед донечкою напружено стискаючи кулаки:
— Не наближайся!
Атіррі кинула мені рішучий погляд:
— Я стримаю обіцянку!
Я здивовано підняла брови. Вона боялася чаші — знала, що та може обпекти руку.
— Шайна, дай мені її, будь ласка, — прохально сказала Атіррі.
Шайна вагаючись простягнула чашу. Атіррі спочатку обережно доторкнулася, і долоня її злегка обпеклася. Ми всі здригнулися, побачивши це.
— Обережно… — прошепотіла я, трохи тремтячи.
Атіррі закрила очі, глибоко вдихнула і напружила волю. Вона тримала чашу, від якої тільки що обпеклася, але її дотик уже почав випромінювати ніжну, мелодійну силу.
— Все гаразд… — промовила Атіррі тихо, стискаючи руки. — оіна не поранить мене.
І тоді ведмідь видихнув з полегшенням, ніби зняв з себе весь тягар. Його великий, теплий подих розлігся навколо нас. Ми всі трохи заспокоїлися, моє серце ще калаталося від напруги.
Згодом Віка, посміхаючись, запропонувала:
-Может вогонь розпалимо ,для початку . Так романтичніше .
-Так,так буде краще,-погодилась донечка.
Ми сіли біля вогню. Атіррі провела рукою над чашою — пролунав тихий, мелодійний звук. Ведмідь підійшов ближче, наче впізнав мелодію.
— Ми не безнадійні. І, знаєте, він чудово слухає музику.
Анатір схопився:
— Атіррі, будь обережна! Чаша може обпекти тебе.
Але вона рішуче кивнула:
— Я стримаю обіцянку. Шайно, дай мені ще одну !
Шайна вагаючись простягнула її. Атіррі приклала долоню — обпекло, але вона не відступила. Ведмідь видихнув з полегшенням і, нарешті, спокійно ліг біля нас.
У цей момент амулети у мене та доньки лопнули і розсипалися. Ментальний зв’язок втрачено. Але тепер я відчула спокій: сила більше не була тиском.
Ведмідь видихнув і на мить затих, ніби насолоджуючись мелодією, яку тільки-но почув . Вона посміхнулася і нахилилася до нього, відчуваючи вдячність за те, що змогла стримати обіцянку і допомогти істоті, яка прийшла за своєю мелодією.
— Я бачу, ти ще не відчув свою пару, — прошепотіла Атіррі, глибоко вдихаючи. — Але ти вже насолоджуєшся передчуттям. І я тепер розумію.
Ведмідь тихо ричав у відповідь, прислухаючись.
— Усе добре? — запитав чоловік.
— Так, — відповіла вона коротко.
— Добре.
Він зухвало, але водночас ніжно провів рукою по її спині, ніби заспокоюючи дитину. Вони йшли вже цілий день у неквапливому темпі, та Атіррі відчувала, що сил більше не лишилося. Ноги підкошувалися, і її хитнуло.
— Усе нормально? — вожак вчасно підхопив її за лікоть.
— Ні! — роздратовано вигукнула дівчина. — Я ж казала: я слабка, я для вас тягар. Мені не місце тут. Відпусти мене, прошу! — майже зі сльозами заглянула йому в очі.
— Я понесу тебе, — не відступав вовк.
Він легко підняв дівчину на руки й продовжив шлях у мовчанні. Атіррі здавалася йому легкою, мов пушинка. Нести її, відчуваючи тепло її тіла, було для нього дивним задоволенням. Усередині його вовк радів і тріумфував.
Знеможена, вона заснула просто в його обіймах. А коли розплющила очі, вечір уже поступився новому дню.
— Зупиняємося на годину, — віддав команду вожак.
Атіррі прокинулася від легкого коливання кроків і теплоти, яка огортала її з усіх боків. Спершу вона не зрозуміла, де знаходиться, та швидко відчула — її несуть. Чужі сильні руки тримали її так надійно, що серце зробило зрадливий ривок.
Вона підняла погляд — над собою побачила обличчя вожака. Його очі були спрямовані вперед, але в них не було ні краплі втоми, лише непохитна впертість і дивна м’якість.
Атіррі відчула, як щоки спалахнули.
— Опусти мене… — буркнула, більше для того, щоб приховати збентеження.
— Ти ледве стояла на ногах, — спокійно відповів він, навіть не глянувши на неї. — А я дав слово,що ти будеш в безпеці.
Вона стиснула губи. Їй хотілося сперечатися, та всередині боролися одразу два відчуття: образа на власну слабкість і дивний, небезпечний спокій, який давала його присутність.
Вона відвернулася вбік, щоб він не побачив її розгубленості. І тільки тоді усвідомила, що її пальці самі собою вчепилися в його сорочку, ніби боялися відпустити.
Вожак ледь посміхнувся, відчувши цей жест, але промовчав.
Коли він зупинився й поставив її на землю, Атіррі ще деякий час стояла, не зводячи очей з його рук — тих самих, що тримали її всю дорогу.
— Твоя зграя звикла кочувати в такому ритмі? — запитала Атіррі.
— Для них це вже звично, — відповів Анатір, розуміючи, що його дружині потрібен бодай трохи відпочинку, щоб прийти до тями.
— Мені б помитися… — прошепотіла вона.
— Я знаю, умови тут не найкращі. Але нам потрібно дістатися до живих земель. Там будуть водойми і їжа. Щоправда, ненадовго.
— Хочеш сказати, ви все життя так — з місця на місце?
— У більшості випадків, так.
— І як давно?
— Давно, моя Луно. Дуже давно, — він не хотів зізнаватися у всьому, аби не лякати її ще більше.
— То, може, ви несете із собою розруху? Ви самі, як темрява, знищуєте все, до чого торкаєтеся?
Анатір насупився, і вся його ніжність кудись зникла.
— Можливо, — коротко відповів він.
Чоловік залишив дружину на самоті й пішов перевіряти свій народ. Він злився на себе, на кляту темряву. Дівчина була права, навіть не усвідомлюючи цього. Від прокляття їм не втекти. Він сам був породженням тьми. Ділився нею зі своєю зграєю, щоб підтримувати їхню життєву силу, і водночас змушував їх боротися з нею, коли вона проривалася крізь бар’єри.
Анатір не міг допустити, щоб зло заволоділо планетою. Достатньо й того, що його власна руйнівна сила вже нищила довкола. Але що сказати дружині?
Атіррі залишилася там, де її поставили. Вона почувалася, наче маленька дитина, що заблукала в полі. Боялася навіть поворухнутися. Відчувала, що на неї дивляться, та сама не наважувалася підняти очі від землі. Ніхто до неї не підійшов — навіть настирлива шаманка. Дівчина не знала, що їй робити далі.
****
Після прогулянки берегом і кількох хвилин спокою на холодному піску, я повільно поверталася до замку. Вітер грайливо розвіював моє волосся, а серце билося рівно й впевнено — тепер воно знало, що вибір, який роблю, зробила, правильний.
Я почула знайомий тихий шепіт — кроки, які ніколи не губилися серед тиші. Серце здригнулося від радості й тривоги водночас.
— Мамо… — тихо промовила.
Міра з’явилася у дверях — втомлена, але з обіймами, які завжди були відкриті для доньки. Її очі спалахнули теплом і сумом одночасно.
— Лолі… — Міра кинулася до мене і ми обнялися. — Я так чекала на тебе… з днем народження донечко.
Обійми матері були довгими, наповненими всім, що не було сказано раніше: вибаченням, гордістю, любов’ю, болем і надією. Я відчула, що тут, поруч із матір’ю, можна знову набратися сил перед тим, що чекало попереду.
— Ти знаєш, Лолі, я теж колись була чужою в цьому світі, — її голос був лагідним, але сповненим глибокої втоми. — Я народилася на Землі. І думала, що моє життя буде звичайним. Але одного дня мене вирвало з того світу й кинуло сюди, у володіння драконів.
Очі Міри потемніли, коли вона пригадала.
— Тут я зустріла Його… Чорного Дракона. І покохала так, як не кохала ніколи. Це було не схоже на людське почуття: палке, руйнівне, але й рятівне. Саме він навчив мене відчувати справжню силу у серці.А вогники й голоси… — вона усміхнулась крізь сльози, — вони ніколи не залишали мене саму. Вони провели мене до Олени й Вікторії. Я бачила їхню історію, їхній біль, їхні перемоги. І тепер вони щасливі — тримають рівновагу поруч зі своїми чоловіками.
Вона на мить замовкла, вдивляючись у мої риси. Сльози заблищали на її щоках.
— Та згодом прийшла вона — богиня. І маги, і голоси… всі вони вмовили мене сховати тебе. Вони шепотіли, що Золотий Дракон — загроза, що його сила знищить тебе. І я… я злякалася. Я не послухала серце, а послухала їх. І віддала тебе рокам болю на Землі. Це була моя найбільша помилка, доню. Найгірша зрада серця. Та сьогодні я бачу: ти зробила те, на що в мене не вистачило сміливості. Ти послухала серце. І я пишаюся тобою, Лолі. Бо тепер ти борешся не проти кохання, а проти справжньої темряви — тієї, що боги плекали віками. Не від Анатіра, який береже кожну волосинку нашої дівчинки , а від того мороку, який загрожує всім нам.
-Я відчуваю небезпеку ,це мене хвилює.
-Ми всі її відчуваємо люба .
Атіррі.
На тремтячих ногах вона зробила невпевнений крок уперед — і два назад.
Усі, хто щось робив, завмерли. Погляди зграї вп’ялися в Атіррі. Перевертні дивилися з підозрою й очікуванням. У горлі став клубок від морального тиску. Хотілося втекти, сховатися десь в укритті й дочекатися того часу, коли можна буде повернутися додому. Ці люди й ця місцевість лякали її. У душу закралися сумніви у власних силах .
Зробивши крок назад, майже тікаючи, вона відчула позаду надійну опору — сильні груди, які не дозволили їй здійснити ганебний відступ. Атіррі різко обернулася й злякано зустрілася поглядом з Анатіром. Чоловік дивився на неї з теплом, немов відгороджуючи від усіх страхів.
— Усе добре? Як ти себе почуваєш? — тихо запитав він.
Вона обхопила себе руками, ніби змерзла, підняла погляд на вожака. Одна його чорна широка брова злетіла вгору.
— Ти мене налякав.
— Все добре, — заспокійливо відповів Анатір.
— Холодно… — втомлено прошепотіла дівчина.
— Я розумію. Але тебе трясе не від холоду. Ходімо, я хочу показати тобі дещо, — простягнув їй руку.
Атіррі озирнулася навколо: здавалося, що всі розбрелися по своїх справах, та вона відчувала — зграя продовжувала стежити за ними, прислухатися до кожного слова. Втягнувши голову в плечі, вона нерішуче простягнула руку назустріч. Вовк усміхнувся своїй дружині — і вони рушили до вершини гори.
— Куди ти мене тягнеш? — буркнула вона.
— Зараз дізнаєшся, — відповів він.
Підйом дався їй нелегко. Якби не підтримка Анатіра, вона давно б зірвалася й не здолала й третини шляху. Він увесь час підтримував її, підштовхував, допомагав знову піднятися, зупинявся, аби вона перевела подих.
— Я не можу… важко дихати, — задихаючись, сказала Атіррі. — Щоб бути серед вас, треба народитися витривалим вовком. Я ж тут зайва, я просто людина.
— Дурниці, — спокійно відказав вожак. — Подивися, ти чудово впоралася.
Вона озирнулася й здивувалася: скільки ж шляху вони вже подолали, а вона й не помітила.
— Спускатися, мабуть, легше? — невдоволено пробурчала.
— Тобі потрібно лише трохи часу, щоб звикнути, — спокійно промовив він. — Дивись, наш шлях сьогодні пролягає туди. Звідти розвідники принесли добрі новини. Прояви терпіння: скоро зможеш нормально скупатися й поїсти.
— А що там? — Атіррі вказала пальцем у протилежний бік.
— Там?.. Колись то були наші землі. Але тепер там немає життя — і не буде. Там у мене тьма забрала дім.
— Можливо, є спосіб відродити ? — несміливо запитала вона.
Анатір замовк.
— Ні… — тихо промовив він. — Тьма забирає назавжди. Там, де вона торкнулася, вже не виросте нічого живого.
Атіррі зніяковіла, але не відвернулася. Її очі, сповнені страху й водночас дивної впертості, шукали його обличчя.
— Невже не ма протидії ? — прошепотіла вона.
Він здригнувся. Такого питання йому ще не ставив ніхто. Здавалося, що в її голосі пролунало не тільки наївне бажання людини, яка не знає справжньої сили темряви, а й щось глибше — віра, якої йому самому давно бракувало.
І хоча він не відповів, куточки його вуст ледь помітно здригнулися в посмішці надії.
— Ходімо, — нарешті мовив він, — час рушати далі.
Але всередині Анатір знав: уперше за довгий час він засумнівався у власному приреченні. І сумнів цей подарувала йому вона. Та як би не тягнуло вожака назад, у власну обитель, шляху туди вже не існувало.
Він тримав свого вовка за сімома замками — аби не налякати обраницю і водночас не схопити її у міцні обійми, захищаючи від усього світу.
— Я думаю, нам потрібно перевірити, — не відступала Атіррі. — Я так відчуваю.
— Уперте оленятко… — ледь чутно пробурмотів він. — Тремтиш від страху й невпевненості, а все одно намагаєшся наполягати на своєму. То ти вже не мрієш про втечу , мрієш врятувати світ ?
Він знав: потрібно ще трохи часу, і вона звикне до всього. Навіть до цього життя. Людям не дано відчувати істинність пари, тому Атіррі не могла зрозуміти його емоцій. Її серце зараз сповнене лише страхом і стресом.
Та вовк був певен: він зможе впоратися з цим. Він збереже свою дівчинку, переконає її й доведе, що поруч із ним їй буде добре.
— Моя родина зібралася й має намір порушити закон, перетинаючи кордон. Вони йдуть до мене, — тихо, але впевнено сказала Атіррі.
Його плечі напружилися, в очах спалахнула тривога. Він чудово розумів: наслідки такого кроку будуть недобрими.
— Вони відчувають прийдешню небезпеку… мабуть, так само, як і ти, — продовжила вона, не відводячи погляду. — Ти намагаєшся приховати від мене правду. Але я не хочу ще рік кочувати, ховаючись від тіні.
Її голос затремтів, та вона змусила себе сказати головне:
— І ще одне. Я дала обіцянку зіграти для ведмедя…
— Я не дозволю тобі цього, — грізно перебив її вожак. Його слова прозвучали так, ніби сам вовк прорвався назовні.
Та Атіррі підняла підборіддя.
— Я змушена, — твердо сказала вона.
Анатір мовчав. Він відчував, як у ньому піднімається буря: страх за неї, гнів на обставини й водночас захоплення її силою. Він бачив, що ця крихка людина має серце, яке не скорилося навіть його тіні.
— Ти навіть не уявляєш, що говориш, — прошепотів він. — Порушити закон кордону — це не просто виклик. Це вирок.
Атіррі зціпила пальці.
— Це моя родина. Вони йдуть до мене, і я повинна їх зустріти.
— Повинна? А якщо їхній прихід потягне за собою війну?
Атіррі стисла губи, але не відвела погляду.
— Я не маю вибору. Ти думаєш, я не розумію небезпеку?
Він зробив крок ближче, нахилившись так, щоб вона відчула його гаряче дихання.
Атіррі проковтнула клубок у горлі, але зібрала рештки сили:
— Я вимушена.
Її голос тремтів, але слова звучали твердими. І вперше Анатір побачив у її очах не слабкість, а залізну впертість, що загартовується в полум’ї.
— Я не можу їх зупинити, — Атіррі стисла амулет міцніше. В її голові майнула тінь видіння: матір по той бік кордону теж тримає такий самий камінь, і їхні долоні ніби торкаються крізь відстань. Одне життя на двох. — Вони відчувають небезпеку... А ти намагаєшся приховати від мене, що бачиш більше, ніж кажеш,-він мовчав .— І ще… обіцянка зіграти для ведмедя…
— Я не дозволю тобі цього! — Анатір майже рикнув. — Краще вже я сам вийду назустріч йому, своєю темною стороною. Я зможу відвернути його, відвести від тебе.
— Ні, — Атіррі рвучко підняла очі. — Якщо ти підеш таким шляхом — ризикуватимеш усім. І я не хочу, щоб моя мати опинилася в небезпеці.
Дівчина проковтнула клубок у горлі, але не відступила.
Анатір відступив на крок, стискаючи кулаки.
— Ти навіть не уявляєш, що наражаєш себе на небезпеку, — гаряче промовив він. — Я можу захистити тебе від нього. Моєю силою, я відведу загрозу.
Атіррі похитала головою, не відводячи погляду.
— Я не можу ризикувати ні мамою, ні… ні твоєю силою. Це не про тебе. Моя родина для мене зараз важливіша за все.
Вожак похитав головою, але не сказав нічого одразу.
— Ти готова ризикнути життям, щоб дотримати обіцянки? — запитав він тихо.
— Так, — відповіла Атіррі, пальці зчепилися з амулетом сильніше. — Бо якщо не зараз, то ніколи. Моя сім’я потребує мене. І ведмідь… я не можу відмовитися.
Анатір затулив обличчя рукою, видихнув. Йому хотілося відштовхнути її від усіх ризиків, але він знав: намагатися силою — означало лише ще більше її налякати.
— Добре, — нарешті промовив він, повільно опускаючи руку. — Тоді я йду разом з тобою. Не для того, щоб відбирати вибір , а щоб ти не стояла наодинці з небезпекою.
Атіррі не повірила почутому . Її серце трохи стислося: вона не відчувала до нього довіри, але розуміла — поруч із ним шанс вижити більший, ніж одна.
Вона обережно кивнула, зчепивши обидві руки на амулеті.
— Добре. Але ти не втручаєшся, якщо не буде загрози.
Анатір мовчки кивнув, і в його очах промайнула темна обіцянка: він збереже її будь-якою ціною, навіть якщо це означатиме битися з власною природою.
— Можеш відкрити портал для моїх рідних? — тихо попросила Атіррі, пальці тремтячи стискаючи амулет.
Анатір глибоко вдихнув і повільно кивнув:
— Добре, але не тут ,— спокійно відповів він.
Атіррі глянула вліво:
— Ми можемо піти туди… — її рука тремтіла, вона ледь могла вказати напрямок.
— Атіррі, туди не можна, — різко перебив він. — Нам потрібно йти сюди, — вказав інший бік, бо там де вона показала, тінь залишила слід на його домі.
— Атіррі, зараз не час для примх, — сказав він суворо, але всередині відчував, як серце стискається.
Вона стояла перед ним, ніби ангел, і він не міг допустити помилки. Боги… як він хотів зараз схилитися до її губ і забути про всі проблеми. Її обличчя, налякане, але прекрасне, здавалось йому неймовірно вразливим і водночас сильним.
Вовк хотів утішити цю крихітну істоту, обійняти і допомогти здолати страх. Він хотів, щоб вони обоє відчули свободу, звільнення від тривоги. Але він ніколи не наважиться налякати її.
Він довгі роки чекав на цей момент і готовий був терпіти ще трохи, стримуючи власне бажання, щоб убезпечити її.
— Ми не змінюємо напрямку. Повернення додому небезпечне. У мого народу немає на це ні часу, ні сил, — твердо сказав він.
— Ти справді знаєш, що потрібно йти саме туди? — запитала Атіррі, голос тремтів від невпевненості.
— Знаю, — спокійно відповів чоловік.
Він повільно підійшов ближче. На його обличчі з’явилася ледь помітна усмішка, і Атіррі неначе на мить побачила в ньому щось людське.
— Добре… Тобі краще знати.
Проте її погляд ще раз затримався на пустелі вдалині. Можливо, голоси, які лунали у голові, — лише маревна уява, гра розуму?
Поки вони спускалися вниз, у Атіррі зовсім зник настрій. Якесь передчуття, неприємне й тривожне, не давало спокою. У голові постійно звучали слова: «Не туди… не туди…». Та хто вона така, щоб сперечатися з вожаком? Він знає, що робить, і куди веде свій народ.
— Добре, — тихо промовив він, простягаючи руку вперед, — йдемо разом. Але слухай мене, Атіррі. Я не дозволю тобі йти на небезпеку одній.
Дівчина кивнула, стискаючи амулет, відмовившись від запропонованої руки і вони рушили вперед. Кожен крок наповнений напругою, страхом і тихою надією, що зможуть пройти через це.
Він спостерігав за дівчиною, як вона невпевнено йшла, постійно обертаючись.
Безглуздо було йти туди, звідки колись тікали.
Весь день вони впевнено прямували за Вовком, крокуючи назустріч новому життю, ризикуючи вижити. І ніхто не сумнівався в його рішучості.
Минуло більше ніж півдня походу. Атіррі втрачала сили. Тіло стиснулося від болю під час проклятого приступу — нагадування, що її прокляття ще живе в ній.
— Анатір… — крикнула вона, падаючи.
Цього разу він не встиг підхопити її, і вона вдарилася. Він негайно кинувся до неї завдяки своєму унікальному слуху він почув свою Луну стоячи на початку строю. Перетворившись на вовка, він миттєво подолав відстань.
Дівчину вже трясло від виснаження. Чим далі вони віддалялися від його дому, тим гірше їй ставало. Анатір відчував страх за її безпеку і прагнення захистити її навіть ціною власної сили.
Він підбіг до неї, обережно підхопивши на руки, відчуваючи кожен її вдих і кожен поштовх її серця. Вона була крихітною, але сильнішою, ніж могла собі зізнатися.
— Можна мені трохи води і пару хвилин відпочити? — ледве вимовила Атіррі, намагаючись зібрати сили після падіння.
Анатір оглянув її , спокійно звернувся до всіх:
— Зупиняємося. Потрібно дати Атіррі відпочити.
Стая підкорилася його наказу. Атіррі ледве дихала. Він обережно підняв її голову торкаючись плечей, спини та рук, перевіряючи, чи немає серйозних поранень.
— Ти сильно вдарилася? — спитав він.
— Ні… — ледве шепотіла дівчина, стискаючи амулет у долонях. — Мені просто… боляче від виснаження.
Він уважно подивився на неї, потім кивнув:
— Добре. Ніяких серйозних травм немає. Але ти більше не падай.
Саме тоді Атіррі почула тихий поклик чаш Шайни. Він лунав прямо в серці, і вона відчула, що не можна відкладати. Чаша немов вимагала її руки.
— Шайно… — ледве шепотіла дівчина.
Шайна весело підбігла, простягнувши чашу. Атіррі витягла руки і взяла її. Вона залишалася сидячи, глибоко вдихнула і потягнулася до чаші з широким горлом. Долонею провела по боковій стороні.
Вона заплющила очі й провела пальцями по боковині, а не по горловині, і мелодія заграла сама собою — ніжна, шурхотлива, немов осіннє листя на вітрі.
Стая радісно загомоніла: було чутно їхні голоси, сповнені захоплення. На цей раз Атіррі не відчувала болю — навпаки, тепло розлилося всередині.
Вона відчула тонкі, невидимі ниточки, що тяглися до Анатіра, створюючи міцний зв’язок. Серце не билося від любові, а розум розпізнавав прив’язаність — певність у тому, що він поруч і може захистити.
— Все добре? — обережно запитав він, нахилившись ближче.
— Так… — тихо відповіла вона.
Він лише кивнув, залишаючись пильним. Атіррі ще на мить затримала погляд на чаші, відчуваючи цей короткий, але необхідний перепочинок, перш ніж рушити далі, до місця відкриття порталу.
Він підхопив свою крихітку, обіймаючи й міцно тримаючи. Атіррі заплющила очі та стискала кулачки.
— Тише, моя Луна… Все добре, — лагідно промовив Анатір, проводячи рукою по її голові.
Вона була настільки виснажена, що не могла ні встати, ні поворухнутися.
— Нам… потрібно додому… на північ, — ледве вимовила дівчина останні слова, витискаючи з себе рештки сил.
Анатір не відпускаючи жодної миті, рушив далі. Через годину на Атіррі знову накотив напад. Цього разу вона не приходила до тями й нічого не промовляла. Лише стогнала під час спазмів і зовсім розслабилася в його обіймах.
Вовк не витримав і на третій раз наказав зупинитися. Чим далі вони рухалися, тим гірше ставало дівчині. Більшість його людей відчули це: навіть стійкі оборотні завмирали від хвилювання за свою вожачку.
Анатір опустився на коліна, відчуваючи, як життєва енергія Атіррі покидає її. Миттєва слабкість збила його з ніг. Стая завила одночасно, страждаючи разом із ним.
Він стояв перед вибором: повернутися й ризикувати народом чи продовжувати й намагатися врятувати дружину.
— Повертаємося на північ… — прошепотів він, поклавши руку на землю, щоб утримати себе й крихітку.
Вовк шукав у собі сили, аби не зійти з розуму від сумнівів і вагань, що тиснули на нього з усіх боків.
Всі впали перед оборотнем на коліна. Закривши очі, Вовк глибоко вдихнув запах своєї коханої і промовив:
— Повертаємося.
— Не можу повірити, що ми повернулися на вірну смерть ,— втрутилася Шайна.
Анатір сердито глянув на шаманку.
— Ти можеш очолити стаю і довести її до мети — ви це заслужили. Але я не можу погубити ні вас, — подивився на стаю людей, — ні її.
Хтось голосно крикнув у стаї:
— Ти наш вожак, куди йдеш ти — туди й ми!
Вовк зло гаркнув на своїх людей:
— Ідіть за Шайною! Ми наздоженемо… трохи пізніше.
Йому потрібна була лише хвилинка, щоби впорядкувати думки і емоції.
Свіже повітря розвівало довге волосся Авелії. Він не відривав погляду від неї.
— Це неправильно, — хтось обурився. — Звідки тут вітер?
— Час наближається до ночі, потрібно бути готовими.
— До чого? — запитали люди.
— До атаки, — відповів Анатір. Його залишила остання надія знайти новий дім.
— Ідіть, зараз же! — наказав він.
Стая не зрушила з місця. Анатір розвернувся на північ і поніс кохану туди, куди вона просила. За перші кроки помітив, як рум’янець повертається на її обличчя. Він був приємно здивований.
Найбільше ж його вражало те, що весь народ йшов за ним. Жодна душа — ні старий, ні виснажений вовк — не зробили кроку назад. Навіть Шайна, сердита й дихаючи важко від обурення, пішла слідом за Вовком. Він розумів, що ризикує сотнями невинних людей. Але вони самі зробили свій вибір.
Минули лічені хвилини, і ніч накрила землю, ховаючи світ у темряві. Атіррі заспокоїлася і спробувала дихати рівніше.
— Що відбувається? — запитав у гробовій тиші.
Він намагався оберігати її від небезпеки, бо саме там, де небезпечно, вона почувалася менш уразливою. Вовк прислухався до звуків навколо — тьма ще не наступала, отже, поки її стан покращиться, вони ще встигнуть розвернутися.
Всю ніч Анатір ніс дівчину на руках, розмірковуючи, чи не буде їй легше відразу скористатися телепортом, що зв’язував їх із домом.
— Дуже хочеться в дамську кімнату припудрити носик, — нарешті вимовила зовсім ще слабка Атіррі.
— Нарешті! Я вже зачекався твого повернення. — Анатір зупинився. — Що значить «припудрити носик»?
— Так мама казала Земними словами, коли хотіла справити нужду, — відповіла вона, ледве усміхаючись.
— Ого! Звучить мило, — тихо промовив він.
Анатір поставив ще слабку дружину на ноги.
— Як ти себе почуваєш?
— Краще… — пошатнулася вона.
— Я допоможу.
— Що? Ні-ні, я не переживу такого сорому, я сама.
— Нона, — попросив Вовк, звертаючись до вовчиці зі стаї, — допоможи…
— Я сама! — рішуче сказала дівчина. — Я не поранена. Просто відверніться, і все буде гаразд.
Вона усміхнулася, і атмосфера трохи розрядилась. Анатір все одно стежив за нею, поки Луна не зникла за каменем. Для нього здавалося, що її не було цілу вічність.
— Атіррі? — покликав він.
— Все ок. Уже йду, — тихо відповіла вона.
Дівчина повільно вийшла з укриття.
— Ти довго, — стурбовано сказав Анатір, оглядаючи її.
— Я відпочивала, — усміхнулася вона. — Де ми?
— Ми повертаємося.
— Чому?
-Це ти мені скажи. Чому ти ведеш нас туди? — тихо промовив перевертень.
Вона замовкла на мить, напружуючи пам'ять. Серце стискалося від страху: а що, як саме вона стане причиною загибелі цих людей? Так, вони вороги… але хіба вона бажає їм смерті?
— Нам потрібно повернутися на твої землі, — нарешті зізналася вона.
— І це все? — недовірливо перепитав Анатір.
— І це все, — підтвердила Луна.
Вовк вдивлявся в кохану, ніби намагаючись вловити хоч тінь сумніву. Але її погляд був твердим. Полегшення, яке вона відчула, стало першим доказом: це рішення правильне.
Вже самостійно, на власних ногах, Атіррі рушила далі. І з кожним кроком, з кожним вдихом вона ставала сильнішою. Припадки більше не поверталися, слабкість відступала. Здавалося, втома зникла зовсім — наче сама земля під ногами наповнювала її життям.
Вона не могла без зупинок підніматися на гору ще вчора — й кілька сотень метрів здавалися смертельним випробуванням. А тепер, ніби хтось невидимий ніс її вперед, Атіррі долала шлях за шляхом: дерлася по кам’яних валунах, ковзала по сипких схилах, спускалася в глибокі каньйони. Збиті сапоги, роздерта на ліктях сукня, скуйовджене волосся — усе це більше не мало значення. Її ніщо не зупиняло.
Стая йшла слідом, але в кожному русі вовчих тіл відчувалася тривога. Вони вловили запах — важкий. За наступною горою чатувало щось інше, щось народжене темрявою.
Анатір різко зупинився, його голос прорізав нічну тишу:
— Ти нічого не хочеш мені пояснити? — його погляд спалахнув недовірою. — Попереду тьма.
Атіррі обернулася. В її очах не було ані страху, ані подиву. Лише коротке, майже байдужо-невинне зниження плечима.
Вовк стиснув зуби, відчуваючи, як по хребту пробіг холод. Він вдивлявся в неї, намагаючись збагнути, що змінюється з цією дівчиною.
— І що ти прикажеш нам робити? — його голос звучав майже як рик.
Стая завмерла, насторожено дивлячись то на свого вожака, то на дівчину, яка йшла попереду з такою силою, ніби тьма сама відкривала перед нею дорогу.
Шайна, що йшла неподалік, перехопила погляд вожака. Обійшла кількох вовків і різко заговорила:
— Ти ведеш нас туди, де смерть!
Анатір рикнув.
— Скажи мені правду. Хто ти і чому темрява відчувається поруч ,але не нападає?
Атіррі відчула, як слова завмерли в горлі. Вона мовчала у відповідь, міцно стискаючи кулон, ніби той був останнім ковтком повітря серед задушливих сумнівів.
— Анатір… портал. Зараз, будь ласка, — її голос зривався, але погляд залишався твердим.
Вовк закрив очі. Він відчував: який би шлях не обрав, жоден не дасть спокою. Один — її сім’я переступить кордон і забере Атіррі від нього назавжди. Другий — старійшини дізнаються про порушення законів і покарають усіх: його, стаю, дружину, навіть драконів. Третій — бій із темрявою, що вже чатувала за горами, а його люди виснажені й голодні.
Але він також розумів: лише разом вони можуть вистояти.
Вожак глянув на дружину. Та стояла бліда і він раптом усвідомив — відмовити їй він не зможе за жодних обставин.
Повільно зняв верхній одяг. Чорні татуювання на його тілі, наче живі, ворухнулися у світлі вечірнього вогню, змусивши багатьох у зграї опустити очі. Атіррі завмерла, заворожено дивлячись, як кожна лінія ніби тремтіла від древньої сили.
Анатір розрізав долоню, і тепла кров потекла по пальцях. Він змастив нею обличчя, шию, груди, перетворюючись на частину ритуалу, уособлення закону свого роду. Потім опустився на коліно й приклав криваву руку до землі.
Земля задрижала. Глухий гул пройшов крізь каміння та кістки, а в повітрі пролунали давні слова, яких ніхто зі стаї вже давно не чув. Простір перед ними розверзнувся темно-синім сяйвом, розтягнувшись у світлову арку.
Із неї одна за одною почали виходити постаті — рідні Атіррі. Їхні обличчя світилися полегшенням.
Вона зробила крок уперед, майже кинулася назустріч, та раптом відчула, як теплі нитки зв’язку потягнули її назад — до Анатіра, який ще стояв із кривавою долонею, важко дихаючи після закляття.
Її потягнуло до нього не через почуття любові — вона ще їх не має, і навіть сама собі боїться зізнатися, що не розуміє, чому її тягне назад. Це магія.
У момент, коли він відкривав портал, Анатір використав власну кров і давнє вовче закляття. Його татуювання ожили, а земля відгукнулась. Він ніби вплів її у власний ритуал, бо робив це для неї, . І ця сила створила невидимі нитки зв’язку між ними — не такі, як у людей, а глибші.
Тому, навіть коли Атіррі хотіла кинутися в обійми до рідних, ті ж нитки м’яко, але наполегливо тягнули її назад. Він — вожак і її чоловік, а магія визнає цей союз раніше, ніж вона сама.
«Молодець. За цією горою буде породження темряви, кожна стая її вже відчула. Не здавайся — веди свій народ уперед», — пролунав чіткий голос у голові.
Але цього разу він пролунав не для когось одного — я, Міра , Олена, Вікторія й Атіррі водночас почули його, наче сам простір звернувся до нас. Ми різко озирнулися, наші погляди зустрілися, і в очах кожної відбилася одна й та сама думка: ось він, день.
— Він не мій народ, — відрізала Атіррі, приходячи до тями.
— Ти мені нічого не хочеш пояснити? — підозріло запитав Анатір.
— Попереду темрява.
— Я це знаю. Але звідки знаєш ти? — він заглянув їй у вічі занадто гаряче, наче хотів прочитати душу.
Атіррі лише невинно знизала плечима.
— Що накажеш нам робити? — схвильовано втрутилася Шайна.
— Не зупинятися.
Руки Анатіра вже трансформувалися, готуючись до бою з невидимим ворогом. Тепер вона в небезпеці через його глупість. Звір у ньому рвався на волю, ставав усе менш контрольованим.
Напруга передавалася хвилями: усі відчували, як наближаються тварюки темряви. Гидкий шурхіт підповзав ближче.
— Що це? — вперше схопила його за руку донечка.
— Шайна! ЗАРАЗ!
Прозорий купол накрив усю стаю і нас . Тисячі тіней вдарили по бар’єру, й він спалахнув сліпучим світлом. Ми помітили, як Шайна підняла руки догори, з пальців струменіло блакитне сяйво. Воно не лише утримувало щит, а й спопеляло темних тварюк.
— Мамо?.. — прошепотіла Атіррі, я схопилась за живіт. Ніхто не очікував такого повороту. Мій Золотий Дракон став в бойову готовність з мечем , я відчула його тривогу, його прагнення вирватися з тіла і як дракон захищати своє.
«Не бійся, я з тобою», — пролунав у свідомості його голос, теплий і владний.Мама стояла, міцно стискаючи руку Чорного Дракона. Його темні очі палали вогнем — він готувався до битви так, ніби це буде остання.
Олена махала руками ,готуючи сферу .
— А я думала, буде вечірка з танцями, — буркнула Вікторія, намагаючись відволікти себе й мага.
— Це і є вечірка, тільки без музики, — пробурмотів той, спираючись об власний посох. Він був важко поранений ,але поруч .
Усі піднялися в бойову стійку. Атіррі глянула на Анатіра — він повернув голову, і їхні очі зустрілися. Вовк виглядав зосередженим, але в його зіниці закралася тінь страху за неї.
— Що я наробила?.. — прошепотіла вона.
— Ти не винна, — відповів він різко, але м’яко.
«Тобі нічого боятися», — знову пролунав знайомий голос, і цього разу ми ,п'ятеро жінок відчули його в собі. — «Відкрийте свою справжню силу й пробудіть силу ».
— Анатір, тут щось не те! — крикнула Шайна. — Їх занадто багато, не так, як завжди. Я не можу тримати оборону!
Нова хвиля вдарила по куполу так, що земля здригнулася. Жінки в стаї закричали, чоловіки присіли, відчуваючи тиск.
— Готовність до бою! — прогримів вожак, і його голос відбився луною в серцях усіх.
Шаманка панікувала — щит слабшав, тьмянів, зменшувався все швидше й швидше. Купол стискав нас , як клітка.
— Ми не вистоїмо в цьому бою! — кричала Шайна. — У мене закінчується сила, я не можу більше!
Її крик пробив мене наскрізь. Повітря навколо було настільки наелектризованим, що кожна клітинка тіла тремтіла від напруги. Ми відчували небезпеку не менше за інших. Стає тісніше й тісніше, усі прижимаються одне до одного, спини майже торкаються.
Я побачила, як наші чоловіки ніби виросли вдвічі — їхні плечі розширилися, спини стали непробивними стінами. Вони були готові прикрити нас собою. А ми… ми ховалися за ними, стискаючи кулаки, намагаючись не піддатися паніці.
Але вона накочувала. Паніка. Злість. І гостра нудота підступила до горла.
Нова хвиля темряви врізалася в купол. Чоловіки загарчали, і цей гул рику підхопила вся стая. Звук був такий потужний, що земля під ногами завібрувала.
Ще один удар — і купол затремтів, навколо заклубочилася суцільна темрява. Ні світла, ні простору, лише чорнота й задушливе відчуття, наче нас замикають у чорному коконі.
Стало так тихо, що я чула тільки важке дихання й нервові рики. Купол падав.
Я підняла голову… і побачила те, чого страшилася найбільше. На нас летіла сама тьма. Не окремі тварюки, не хвилі — ціле чорне хмаро, клубочуче й жадібне.
Облако темряви.
Від кожної секунди волосся ставало дибки — все тіло наповнювалося електрикою. І тоді вони з’явилися: чорні демони без облич, розмиті силуети скелетів із довгими щупальцями. Вони видавали такий жахливий звук, що в мене від нього затремтіли барабанні перетинки — у багатьох із людей з вух потекла кров, хтось закрив їх руками, ніби хотів не чути.
— Стояти до кінця! — гарчав Анатір. Але його ніхто не чув; усі вже прикривалися руками, в останню мить намагаючись захиститися від смерті. Наші чоловіки виставили свої тіла щитом — вони взяли перший удар на себе, груди їхні під ударами прогиналися й поверталися, як стволи дерев у вітрі. Сили були нерівні.
Енергетичний потік від страху й відчаю зійшовся в одну величезну хвилю й ударив так, що забрало подих. Час ніби зупинився: секунди тягнулися, крики стихли, залишилось тільки стукотіння сердець, як барабани в пустелі. Я вирівняла дихання, відштовхнулася від своєї захистної позиції, і побачила, що від моїх рук клубочаться чорні щупальця — вони виринали з тіні, звивалися і утворювали навколо мене купол. Він піднімався і ріс, як жива броня.
Купол був величезним. Від нього простяглися щупальця — довгі, холодні й гострі — і начепили на себе темних тварюк, мов гачки. Ті перетворювалися в клубки пилу і розліталися в повітрі. Усі стояли в подиві: хтось із жахом, хтось із полегшенням. Я дивилася на свої руки і не могла повірити — з них виходила тінь.
— Тише. Тише. Не панікуй, — спробував заспокоїти мене Ровальд . Я підняла голову й зустріла його погляд: у нього в очах було тепло дракона.
— Я намагаюся. Я стараюся, — шепотіла я, бо слова голосно говорити було страшно.
— Я поруч. Заспокойся. Ти врятувала нас. Дивись — усі живі завдяки тобі. Але треба заспокоїтися, інакше тінь заволодіє тобою. Дозволь мені наблизитися.
Після цих слів я вперше помітила прірву, що виросла навколо мене: ніхто не міг підійти. Люди стояли в кроці від купола, але не наважувалися перетнути невидиму межу.
— Я допоможу тобі, — продовжував Ровальд, і його голос наче торкався стін куполу. — Тобі лише треба впустити мене.
Я торкнулася тіні, що витікала з моїх рук; вона була холодна .Серце в грудях билося шалено, і я не знала, чи це від страху, чи від якоїсь дивної радості — відчуття влади.
— Я не знаю як… Що зі мною відбувається? Що це за хрінь виходить зі мною?
У його очах — терпіння і глибока віра.
— Тінь — частина тебе і частина того, що всередині тебе, — промовив він тихо. — Вона прийшла, бо ти пробудила те, що спало. Якщо віддати їй паніку, вона проковтне тебе. Якщо навчишся тримати її — вона захистить усіх. Дозволь мені допомогти . Дозволь мені бути мостом.
В голові пролунав голос золoтого дракона, теплий і рішучий: «Не відштовхуй мене. Дай мені місце. Довірся. Ми разом врівноважимо тінь».
Я відчула, як щось у нутрі стискається: страх стікав у долоні, а поруч з ним — такий же блискучий, гарячий жар. Я поглянула на купол, на щупальця, які ще недавно лякали мене. Вони тепер були не лише руйнівними — вони могли плести захист.
Ровальд підніс долоню в мою сторону , але не торкнувся . Я вдихнула глибше, відчула, як повітря проникає в живіт, в місце, де живуть золоті дракончики .
…Але руки тремтіли, і я не могла їх опустити. Чорні щупальця, мов живі, тягнулися до ворогів, роздираючи їх на шмаття, не питаючи мого дозволу. Я чула, як вони пищать, як просять пощади, і кожне їхнє «мама» різало мене по серцю, ніби ніж.
— Це неправда… — прошепотіла. — Це не мої діти. Це не мої голоси.
— Лола, не вірь! — загарчав Ровальд, рветься до мене, але його ніби відкидає невидима хвиля.
— Доню, моя принцесо… пусти нас ближче. Не вбивай нас ,доню.Ми допоможемо вгамувати твою силу, пам'ятаєш ,як в казках про тебе . Лише впусти нас .
Голоси прийомних батьків зазвучали так тепло .Серце затремтіло. Я завмерла, боячись навіть вдихнути.
— Тату?..
Мить — і в мені щось похололо. «Мама» і «тато» звучали занадто правильно, занадто бажано, щоб бути правдою. Мої прийомні батьки давно мертві. Це не вони. Це пастка.
Я закусила губу, відчуваючи, як металевий присмак крові розтікається в роті. Хоча все тіло тремтіло, я підняла голову й закричала в темряву:
— Вийдіть з моєї голови!
Темні істоти на мить завили в унісон. І замість криків жалібних дітей та батьків почулося справжнє — хрипке, огидне шипіння.
— Голод… ми так голодні…
Я зрозуміла: я марю,вони не мої. Це їхні обличчя — порожні, лише тіні. Це вони намагаються використати мене заплутають.
Щупальця вирвалися сильніше. Кожна тварюка розсипалася в пил просто на моїх очах. Але в цей момент мене накрив жах: я відчувала, що разом із ними гине частинка мене.
— Я не знаю, як зупинити це… -прошепотіла я хрипло.
— Не слухай тіней, слухай мене,-почула голос рідної матусі .
Я дивилася, як між нами виросла прірва, темна й бездонна. Усі стояли осторонь, бо боялися підійти. Тільки її очі — теплі, живі, справжні — були містком.
Я вдихнула.
Простягла руку в порожнечу, куди кликала мене матуся. І в ту ж мить теплі пальці Міри торкнулися моїх. Справжні, живі. Її сила врізалася в мене, як спогад — пекучий і правдивий. Я побачила її очима: гірка отрута, яку влила пихтиха; падіння в темряву; старий маг, якого роздер тато ,що віддав їй ковбу . Отрута жила в її крові, але тепер я зрозуміла — то була не просто отрута. То була тінь, яка спала і чекала, коли хтось прийме її.
До моєї долоні приєдналася інша — Атіррі. Її дотик був наче жар, наче полум’я темного сонця. Вона несла в собі частину сили Анатіра — ту, що він віддав, аби врятувати її. Я відчула, як її внутрішня темрява пульсує, а в цій пульсації є щось ніжне й вразливе. Її народження було з болю, і зараз цей біль зливався з моїм.
З іншого боку долучилися Олена й Віка. Вони тримали наші руки міцно, ніби не дали б відпустити навіть під загрозою смерті. Вони несли іншу роль — не джерело, а утримувачів. Як обручі, що не дають силі розірватися. Як берегині, які збирають, щоб ми не розсипалися на шматки.
Сила розливалася між нами, ділилася, множилася. У кожної вона звучала по-своєму.
Міра — замість того, щоб лише згадати отруту, відчула, що тінь, яка сиділа в ній роками, чекала не на те, щоб її знищити, а щоб стати ключем. Ключем до сили, яка мала перейти через доньку.
Я— зрозуміла, що життя було не випадковим набором страждань. Кожен біль, кожна втрата, навіть Богиня Рейхе — усе це було сходинками до того, щоб я стала «посудиною, але не рабинею» для темряви.
Атіррі,моя донечка — бачить, що її пара з Анатіром не була звичайною . Їх зв’язок створював баланс: світло й тінь у тілі однієї людини. І саме через це вона може ділитися силою з іншими, з'єднати справжні пари ,які втратили надію . Можливо чаши ,це її сила в цьому світі?
Олена і Вікторія — вони раптом відчули, що теж мають місце в цій мозаїці. Їхня роль — утримати й обрамити цю силу, як береги тримають річку, щоб вона не розлилася й не змила все живе.
У цю мить купол не просто змінюється. Він стає пульсуючим, живим організмом, що дихає разом з ними. Демони бачать це й починають відступати, бо впізнають у ньому те, чого самі позбавлені: єдність і любов.
Я підняла голову. І вперше відчула — це не моя сила одна. Це наша.
Я відчула, як щось давнє оживає в мені — не голоси тіней і не моїх батьків, а щось інше, більше. Наче хтось відкрив у мені пам'ять богів. І тоді- ім’я — Рейхе.
Перед очима спливло видіння: ніч, коли мене переносили в цей світ землян . Я була немовлям і не могла пам'ятати ,тепер побачила правду. Богиня Рейхе тоді зробила те, чого не мала права робити. Таємно наклала на мене печатку темної сили свого брата.
Вона хотіла втримати його темряву, закрити її, мов замком. Але замок вийшов не простим — він став, як скриня Пандори. Усе зло накопичувалося в мені й чекало свого часу. Рейхе думала, що я просто посудина, але насправді зробила мене ключем.
Тепер мені стало ясно, чому я чула ті голоси «мама», «тато». Це була не правда і не пам'ять. Це темрява з печатки хитрила, намагалась зламати мене через найслабше місце — через мою тугу за близькими. Як тоді, біла колодця .
Але саме в цей момент Міра стиснула мою руку. Її сила влилась у мене разом із її спогадами: отрута, яку вона носила в крові, виявилася тією ж тінню. І зв'язок договір з Рейхе. Вона жила в ній роками, чекаючи на мене.
До нас приєдналась Атіррі. Її дотик був гарячий, і я відчула, що вона теж носить у собі темряву, яку передав їй Анатір. Але ця темрява не руйнувала її, бо в ній було щось світле — любов.
Олена й Віка міцно тримали наші руки. Вони несли іншу силу — вони ніби тримали нас усіх разом, не дозволяючи розсипатися. Вони стали оберегами.
І тоді сила не просто виривалася з мене — вона розділилася між нами. Ми всі стали частиною печатки, і вона перестала бути чужою. Це вже не була страшна прірва всередині мене. Це стало чимось живим і спільним.
Тіні завили, бо зрозуміли: більше не можуть грати на моїх слабкостях. Їхні обличчя розсипалися, а разом із ними зникли й ті облудні «мама» й «тато».
Я підняла голову й побачила, як купол над нами дихає, ніби живий. І зрозуміла: тепер це не моя сила одна. Це наша сила.
Рейхе дала мені печатку, думаючи, що тримає все під контролем. Але справжній контроль прийшов тільки тепер — коли ми стали єдиними. І я знала, що більше не дам нікому — ні богам, ні темряві — вирішувати мою долю.
— Ми дамо світові відповідь, — прошепотіла я.
І вперше не відчула страху. Лише тепло в руках і впевненість: попереду починається новий шлях.
Віка сміялася, хоч і втомлена:
— Уявляєте, якби нам зараз подали водочки земної та лимончика… І ще хоч би шматочок шоколаду! Хоч щось солодке, бо після всього цього навіть сміх важкий.
Вона глибоко зітхнула й додала жартівливо:
— І знаєте що? Всі ці роки я думала, що зовсім безнадійна… А виявляється, що ще тут, ще тримаюся.
Маг тихо промовив:
— Віка, ти ніколи не була безнадійною. Навіть без магії, навіть без видимих здібностей — ти завжди важлива. Твоя справжня сила — у твоїй душі. Вона сповнена любові, рішучості і здатності захищати інших. Саме вона тримає нас усіх разом.
Віка хитро посміхнулася і запропонувала:
— А давайте розкладемо палатки-шалаші й переведемо дух. Трохи відпочинемо, попереду ще багато роботи.
Ми всі погодилися, і це рішення трохи зняло напруження. Шалаші над нами давали відчуття маленького прихистку — місця, де можна було трохи заспокоїтися і перевести подих.
Раптом із того самого валуна, звідки вискакували тіні, несподівано вийшов ведмідь. Брудний, втомлений, але живий. Його очі одразу знайшли чашу, і він повільно підійшов, немов шукаючи своє.
— Він прийшов за своєю мелодією… — пожартувала Віка, хоч і тремтячи від напруги. — Бачите? Це його ритуал, його спосіб знайти спокій.
Анатір миттєво став перед донечкою напружено стискаючи кулаки:
— Не наближайся!
Атіррі кинула мені рішучий погляд:
— Я стримаю обіцянку!
Я здивовано підняла брови. Вона боялася чаші — знала, що та може обпекти руку.
— Шайна, дай мені її, будь ласка, — прохально сказала Атіррі.
Шайна вагаючись простягнула чашу. Атіррі спочатку обережно доторкнулася, і долоня її злегка обпеклася. Ми всі здригнулися, побачивши це.
— Обережно… — прошепотіла я, трохи тремтячи.
Атіррі закрила очі, глибоко вдихнула і напружила волю. Вона тримала чашу, від якої тільки що обпеклася, але її дотик уже почав випромінювати ніжну, мелодійну силу.
— Все гаразд… — промовила Атіррі тихо, стискаючи руки. — оіна не поранить мене.
І тоді ведмідь видихнув з полегшенням, ніби зняв з себе весь тягар. Його великий, теплий подих розлігся навколо нас. Ми всі трохи заспокоїлися, моє серце ще калаталося від напруги.
Згодом Віка, посміхаючись, запропонувала:
-Может вогонь розпалимо ,для початку . Так романтичніше .
-Так,так буде краще,-погодилась донечка.
Ми сіли біля вогню. Атіррі провела рукою над чашою — пролунав тихий, мелодійний звук. Ведмідь підійшов ближче, наче впізнав мелодію.
— Ми не безнадійні. І, знаєте, він чудово слухає музику.
Анатір схопився:
— Атіррі, будь обережна! Чаша може обпекти тебе.
Але вона рішуче кивнула:
— Я стримаю обіцянку. Шайно, дай мені ще одну !
Шайна вагаючись простягнула її. Атіррі приклала долоню — обпекло, але вона не відступила. Ведмідь видихнув з полегшенням і, нарешті, спокійно ліг біля нас.
У цей момент амулети у мене та доньки лопнули і розсипалися. Ментальний зв’язок втрачено. Але тепер я відчула спокій: сила більше не була тиском.
Ведмідь видихнув і на мить затих, ніби насолоджуючись мелодією, яку тільки-но почув . Вона посміхнулася і нахилилася до нього, відчуваючи вдячність за те, що змогла стримати обіцянку і допомогти істоті, яка прийшла за своєю мелодією.
— Я бачу, ти ще не відчув свою пару, — прошепотіла Атіррі, глибоко вдихаючи. — Але ти вже насолоджуєшся передчуттям. І я тепер розумію.
Ведмідь тихо ричав у відповідь, прислухаючись.
Коментарі