Жінка ніби читала кожного, як розгорнуту книгу. Вона гордо сиділа на дерев’яному бруску, спостерігаючи за своїм народом — та найбільше за мною. Здавалося, вона намагалася мене «просканувати», та щось заважало. Від цього її й без того зморшкувате обличчя ставало ще похмурішим.

— Яке ж то чаклунство на тобі, дитино, що ні зчитати тебе, ні побачити потоку енергії? — прошипіла вона з ноткою невдоволення. — Відчуваю лише слабкість... бо ти — людина.

Суха колода тут заміняла і стілець, і стіл, а часом навіть і ліжко. Саме така коряга зараз правила їй за стіл. На ній стояли два глеки з чорного металу — один вузький і довгий, другий широкий та приземкуватий. Горлечка виблискували до сріблястого блиску — слід частого використання. Було видно, що шаманка надавала цим посудинам великої ваги, сили й особливого значення.

Я ступила на килим з сухого листя та кори. Жінка кивнула й легким рухом руки вказала сісти ближче. Я присіла, відчуваючи, як волога деревина пробирає одяг.

І тоді — ледь відчутно, але виразно — відчула на собі погляд. Не її. Інший. Теплий, уважний. Анатір. Його погляд обпалював. Як спокійне тепло в спину. Я не озирнулася, але знала: він стежить.

Шаманка тим часом нахилилась уперед. Її очі звузилися:

— Хтось прикрив тебе. Потужно. Але хто?-після роздумів ,звернулася до мене знову.- Називай мене Шайна, дитино, — промовила вона, дивлячись на мене з очікуванням. У її погляді змішалися задумливість і цікавість.

Я ж тим часом відчувала тваринний страх. Кожна клітинка тіла кричала — тримай дистанцію. Будь-який близький контакт із людьми викликав у мені паніку. А ці — ще й вороги. Два метри — ось межа, яку я не хотіла переступати. Та водночас боялася образити когось своєю непривітністю чи, не дай Боже, виявити неповагу.

Я розгублено поглянула на ватажка — шукала в його очах схвалення або підтримку. І цей жест не залишився непоміченим серед його народу. Мимоволі, сама того не бажаючи, я підняла авторитет Вовка в очах його зграї.

Він дивився на мене з м’якою ніжністю, в куточках його вуст з'явилася заспокійлива, майже невловима посмішка. Вовк спершись плечем об сухий стовбур, схрестивив ноги й руки під грудьми. Але попри розслабленість, в його позі відчувалася готовність — ніби хижак, що ловитиме перелякану мишку. Напруга в передпліччях говорила сама за себе. Він усе бачив. Відчував кожен мій порив, кожен натяк на втечу.

Я була настільки просякнута страхом, що, мабуть, у моїх очах уже танцювали іскри плану втечі.

Та він лишився спокійним. Його тіло випромінювало силу без загрози. Він був гарний. Міцний. Вроджено граційний, як ті, що вродилися з вовчою кров’ю.Альфа, через якого, мабуть, і заміжні пускали слину, дивився лише на мене. І це напружувало. Занадто.

Він не тиснув, не змушував — просто створював простір, у якому я могла сама подолати страх перед його зграєю. Могла, якби захотіла. Бо інакше — ні вовки, ні вовчиці не сприймуть мене всерйоз. Не буде поваги. Але мені… це не потрібно. Я не прагну здобути їхній статус чи місце у зграї. Я просто хочу додому.

І було помітно: шаманці зовсім не до вподоби така м’якість у ватажкові. О так, зовсім. Її губи стискалися. Невже той, хто досі вселяв страх навіть мовчанням, раптом став м’яким перед слабкою людською дівчиною?

-Він — альфа, що підкорився тій, яка могла б бути його донькою. Анатір забирає твої страхи й живить тебе своєю силою, — прошепотіла Шайна, хоч її слова були надто гучні, щоби лишитись між нами. — Щоб ніхто не торкнувся тебе, не завдав болю. Він мав помітити тебе одразу, як тільки побачив — так вимагає закон і поклик вовка. А замість цього… він береже тебе. Леліє.

Вона гірко скривила губи:
— Шанує твоє слово. Захищає твій розум і крихку людську психіку. А це — не личить ватажкові.

 

-Я не просила його захищати мене.
Я не його здобич, не трофей, не поклик зграї. Я — не ваша . І ніколи не буду.Мені не потрібен покровитель. Не потрібна чиясь сила, щоб тримати мене на плаву, -  ця вовча зграя кидає на мене свої косі погляди — мені байдуже. -Я не маю наміру зливатися з вами. У мене є своя сім'я. І вона — не тут.

Я відвела погляд, відчуваючи, як Анатір все ще спостерігає. Його тепло — як ніжний дотик, але я не хотіла ніжності. 

— Він оберігає тебе не тільки від ворога, — голос Шайни став жорстким, — але й від друзів, від себе , від зграї. А це означає — під загрозою кожен. Бо ніхто тут не зможе і не посміє протистояти вожакові. І така поведінка — неприйнятна. Вони — дикі вовки. Тут з покоління в покоління незмінний устрій: чоловік завжди правий і головний. Усі мають знати своє місце. Він — найсильніший.

Я помітила, як кілька присутніх вовків напружено перевели погляд на Анатіра. Повітря навколо застигло, як перед бурею.

Та він вже рухався. Спокійно, без різкості, але з силою, яку не треба було демонструвати — її відчували всі.

Анатір мовчки підійшов ближче, зупинився біля Шайни, і, перш ніж вона встигла знову відкрити рота,прошепотів:

— Досить, Шайно, — тихо, проте так, що кожен  почув.

Він глянув на неї з повагою, та поглядом, у якому вже не було дозволу на продовження.

— Моя половина не потребує покори. Вона не нижча. Вона — моя рівна, — сказав коротко. — І будь-хто, хто вважає це слабкістю, краще б остерігався справжньої сили.

Його голос не підвищувався, але резонував десь глибоко в грудях. Мовчання, що настало після цього, було гучніше за крик.

А я... я сиділа нерухомо.

Мовчки, подумки, Вовк заборонив своїй зграї наближатися до дівчини з питаннями, випробуваннями чи погрозами. Усі слухняно мовчали, тільки зрідка перешіптувались і кидали косі погляди на мою донечку. Спостерігали за кожним її рухом, ловили навіть подих.

Минуло лише пів дня з моменту появи Атіррі, а здавалося — вічність. Її кордони були прості: я — не ваша, і мого світу вам не відчинити.

Для неї вони всі були ворогами. Бо інших вона поки не знала.

Я відчувала це. Кожну тріщину в її серці, кожну втому в очах. Переживала за неї — за своє дитя. Та не могла допомогти. Не тут. Не серед них.

…І поки в одному краю між світом людей і звірів вчилася стояти на ногах наша  дівчинка, в іншому —  моє материнське серце стискалося з кожним подихом.

Моя душа, як розбите скло, не могло зібратися в ціле. Серце билося нерівно — то в провалля, то вгору.  Я не могла нічого змінити. І від цього найбільше боліло.

Я тримала руки на животі, згинаючись від слабкої нудоти, що раптово накотила — зовсім не схожа на ту, що була зранку. Токсикоз не хотів зі мною розлучатись. Тошнота — глибша, наче тіло саме відмовлялось приймати ще одну бурю.

 

Я сиділа біля вогню, закутавшись у м’яке покривало. Пальці мимоволі стискали амулет на грудях — той самий, що  носила біля серця. 

Я поклала руку на живіт. Тепло. Рух. Один… і ще один.

— Їх двоє, — прошепотіла я сама собі. Голос ледь вловлюваний, ніби я боялася озвучити це вголос.

— Я знаю, — відповів Ровальд. Його голос був тихим, низьким. Він вже стояв позаду, майже торкаючись моєї спини.

Я не озиралася. Просто відчувала, як він підходить, стає навпроти, опускається навколішки й нахиляється до мого живота. Його долоня легенько ковзнула під край покривала, торкнулась шкіри. Його дихання обпікало  спокоєм.

— Я чую ще одне серцебиття, — сказав він, притулившись до мого живота щокою. — Тихе, уперте. Таке ж, як твоє.

Я ковтнула повітря.Його губи торкнулися моєї ключиці, м’яко. Потім ще раз — трохи нижче. Я здригнулася від бажання. Від того, як він торкався мене, наче боявся . І водночас — ніби знав кожен мій порух, кожну межу.

— Тобі потрібна сила, — прошепотів він мені на вухо. — Ми підемо в печери. Там ти зможеш дихати. Я потурбуюсь про тебе. І про них.

Його руки обійняли мене за талію. Теплі. Рішучі. Захисні. Мої пальці самі потягнулись до нього, вплелись у волосся. Я потяглася ближче, вдихнула його запах. Дим, шкіра, жар. Я хотіла його.

Його губи зустріли мої. Поцілунок був глибоким, повільним, із присмаком полегшення. Я розтанула в ньому. 

— Золотий дракон, — прошепотіла я, поглянувши йому в очі.

— Так кохана ?— торкнувся мого чола своїм. — Лише твій.


Щойно ми з Ровальдом увійшли до печер, мене накрила хвиля  теплого спокою.Повітря тут було вологим, просоченим запахами землі, каменю і невловимого спогаду. Коли мої пальці торкнулися прохолодного каменю  на стіні, я відчула, як напруга зникає з мого тіла, сама печера приймала мене в обійми.

Ровальд ішов позаду — мовчки, близько, настільки близько, що я відчувала його тепло навіть крізь шар тканини. Коли я зупинилася, він не обійшов, а притулився до моєї спини . 

— Ти в безпеці, — прошепотів він, а його долоня обережно накрила мою на животі.

Я мовчки кивнула, притискаючись до нього, відчуваючи, як його подих змінився — став глибшим, важчим. Його губи торкнулися моєї шиї. Тіло відгукнулося — жадібно.

— Ти моя стихія, — промовив він низько.

Я обернулась, зустрілась із його очима, такими золотими, що здавалося — зараз він знову перетвориться на дракона. Але він залишився людиною. Чоловіком. Моїм.

Ніч у печерах обіцяла бути довгою. І теплою...

На ранок  прокинулась раптово. Немов хтось вклав у мене сонце — кожна клітинка світилася, тіло легке, а думки — ясні. Уперше за довгий час я не відчувала тягаря в тілі. Навпаки — мені хотілося бігти, сміятися, дихати на повні груди. Діти — двоє, я це вже знала напевне . Але разом із цією енергією прийшов голод. Гострий, ненаситний. Я могла б з’їсти ведмедя — сирого.

Ровальд дивився на мене пильно. Його золоті очі не втрачали ні однієї зміни в мені.
— Ти знову не їла, — сказав тихо, більше до себе. — Лолі, ти слабка.
— Я не слабка, я вагітна, — буркнула я, намагаючись встати, але в грудях защеміло.
— Я викличу Міру. І Олену. І... Вікторію.

— Що?! — я ледь не вдавилась. — Вікторію?

Він кивнув серйозно.
— Вона вже в дорозі. З двома іншими. Я не хочу більше гадати, чим ти живеш і чим тебе можна врятувати. Якщо треба — хоч усіх жінок твоєї родини сюди приведу.

Я не встигла нічого заперечити, як у печеру вже влетіла мама. Її погляд — спочатку на мене, потім на мій живіт, і тільки потім на Ровальда — був одночасно грозовий і ніжний. 

— Дурна дівчинко, чому ти мовчала? — бурмотіла вона, обіймаючи мене.
— Бо боялася.

Уже за нею — тітка Олена. Струнка, тиха, з очима, що світилися, як гірське джерело. Вона одразу приклала руки до мого живота й прошепотіла щось старовинне, щось, чого я не знала, але тіло розслабилося — спокійно, тепло, мов ковдрою накрили.

— І нарешті я! — пролунав дзвінкий, вільний голос. У печері одразу стало тісніше — Вікторія завжди заходила, немов буря.
— Сюди, щоб витягати тебе з голоду, я летіла через проклятий перевал, втратила одну туфлю і нерви! — вона кинула сумку і скрутила волосся в пучок. — Я без сили, без магії, але з яйцями! Але й яйця б не завадили тут, чесно!

Я засміялась. Вперше за останні дні — щиро.
— А як твій маг?
— Як завжди — упертий, живий, вбитий двічі і знову воскрес. Якби ми завели дітей — я б їх кинула, щоб рятувати того дурня. А так — легше. Люблю без прив’язок.

— Я не слабка, — повторила я, глянувши на Ровальда.
— Я знаю. Саме тому я викликав їх.

Я притулилася до його грудей, відчула жар драконячої крові під шкірою. І врешті — дозволила собі бути слабкою. Хоч на кілька днів. Поки ті, хто мене любить, поруч.

Рік. Саме це він пообіцяв. Саме на це погодилась Атіррі. Саме цього, можливо, їй і вистачить у тих далеких, суворих землях. Якщо вистачить…
Вона лічить дні — мовчки, потайки, відзначаючи кожен вузликом на мотузці, яку обережно повісила собі на шию.
Ніхто, навіть Вовк, не здогадується про її маленький секрет.
Ця мотузка згодом стане спогадом. Символом болю, страху, холодної самотності… І тих людей — напівтіней, напівзвірів, що звуть себе перевертнями.

Вовк дивився на неї згори вниз, усміхаючись.
Він понад усе бажав притиснути це тремтливе створіння до себе, заховати в обіймах, поцілувати до забуття, вдихнути її запах — найживіший аромат у світі.
Він хотів любити її ніжно, обережно. Показати, яким може бути з нею — не страшним, як у байках, якими лякають дітей, а дбайливим, мов захисне тепло перед сном.
Він ніколи не дозволить собі заподіяти їй біль. Усе, що йому дістається — це крихти. Її злякані погляди… І ще трохи — уночі.
Коли Атіррі тремтить під трьома шкурами в холодному наметі, Вовк таємно дарує їй своє тепло.
Він охороняє її спокій, доки вона не засне, й лише тоді вкладається поряд, не торкаючись, але зігріваючи навіть через ці ненависні шкури.

Він ненавидів ті шкури.
Йому хотілося зігрівати її тілом — палким, як вугілля.
Але… він дав клятву.
Рік. Без права дотику. Без примусу.
Бо боявся — як тільки налякає її, вона втече.
Йому треба було переконати її залишитися. Забрати із собою. Так, щоб вона сама цього захотіла.
І все зруйнувала правда: його кохана не знала історії їхнього зв’язку. Не знала, ким вона для нього є. Не відчувала.
Він не міг у це повірити. Чекав на цю зустріч роками, сподіваючись, що все станеться з першого погляду. Але натомість — крики, сльози, страх, спротив.

Тепер він вдовольнявся тільки ранками. Коли міг хоч таємно обійняти, передати тепло, послухати її дихання — як найсолодшу музику.
А з настанням дня залишав своє скарб у самоті, скриплячи щелепами від безсилля.
Для нього і його зграї ці місця були прохолодними. Для неї — нестерпно холодними.

Йому щодня доводилось стримувати себе. Не торкнутись, не зламати клятву. Заборонити Вовку в собі вити.
Він знав, чим усе обернеться, якщо поспішить.
Він витримає. Він пообіцяв — собі і їй.

Йому було байдуже на прохання її батьків не торкатись доньки.
Але він не міг бути байдужим до її страху. До того, що вона боїться його, свого чоловіка.
Боїться дотику.
Це різало душу, наче ножем. Повільно, нещадно.
Він чекав.
І дочекається.

Витримка Вожака — це те, чому заздрили навіть вороги.
Але стримати звіра в собі… от де справжнє випробування. Бо ця витримка не стосувалася його істинної природи — інстинкту клеймити дружину.

З першого дня вона боялася його. Боялася навіть торкнутись руки під час переходу.
Її страх може коштувати йому життя. Але він готовий чекати.
Ніколи. Ніколи не доторкнеться, знаючи, що вона боїться.
Він хоче відчувати взаємність. Не володіти — кохати.

Коли ж вона нарешті переставала тремтіти під горами шкур — з'являлась надія.
Він торкався її крізь перешкоди.
І це означало — зв’язок існує.
Він справжній. Просто ще слабкий.

Він знову почав мріяти:
залишити її поруч довше…
назавжди…
але лише, якщо вона сама цього захоче.

Він не примусить її.
А після… він стане ще сильнішим, ще страшнішим для ворогів.
Бо поряд буде найдорожче. Те, заради чого варто жити.


---

Наступного ранку, коли вона прокинулась, він нахилився ближче й сказав:

— Сядь поруч. Тебе кличе сама Шайна. Для неї — це честь.

Він досі сердився на шаманку.
Але перед зграєю не показував цього.

Атіррі підійшла до Вовка майже впритул — так стрімко, що альфа мимоволі напружився і на мить забув, як дихати. Її присутність, така тиха, але рішуча, порушила рівновагу навколо, наче вітер з іншого світу увірвався в замкнений простір вовчого табору.

Він завмер, мов скеля, в очікуванні різкого жесту чи слова. Але не очікував, що вона заговорить швидко, майже тараторячи, з ноткою роздратування, за якою проглядався страх.

— Навіщо вона мене кличе? — в очах Атіррі металися тривога й сумнів. — Я не розумію, чим можу бути корисна. Швидше за все — безпорадна. Можна мені піти в шатро? Відсидітись там… ну, рік?

Її погляд не зводився з Вовка, мовби весь світ розчинився, залишивши лише його — постать сили, невідомості, нової землі, яка відштовхує й вабить водночас. Очі ковзали по його обличчю, мов намагаючись вхопитися за щось тверде, зрозуміле, захищене.

З боку могло здатися, що для неї він — цілий всесвіт. Але насправді, він був лиш ниткою, яка ще тримала її думки біля дому, біля мами, біля звичного запаху дракону — гарячого, вогняного, знайомого. А тут — пахло землею, димом, шкурами та зграєю.

— Просто присядь поряд, — нарешті мовив Вовк, голос його був глухим, але м’яким. — Зараз почнеться головна частина церемонії. Тобі буде видно й чутно краще.

Його слова не мали примусу. Атіррі мовчки опустилася поруч, усе ще не впевнена, чи зробила крок у темряву, чи на світанок.

— Навіщо? Я не хочу дивитися на дикунство цього народу, — роздратовано прошипіла вона.
— Для історії. На згадку. Для новобрачних — це честь, що дружина ватажка розділила їхнє свято.

— Але я тут чужа і… — прошепотіла, трохи нахилившись, — і не твоя дружина! Це вигадки моїх батьків і твої — не більше. Я тебе не люблю, ти мені навіть не подобаєшся. Я не впевнена, що взагалі щось тут маю робити. Я — ні для твого, ні для свого світу не корисна , зрозумій. Моє покликання — квіти збирати, так, ще шкарпетки в’язати. Оце вся моя робота. А решту часу — я хвора людина. Поки моя хвороба спить. Потім ви всі захочете, щоб я, як тягар, зникла.
— Ти цінніша, ніж можеш уявити. Не кажи дурниць. Я ніколи не захочу тебе віддати.

На ці слова дівчина не зреагувала, бо була під впливом емоцій.

— Ти розумієш? У мені немає ні магії, ні сутності. Я слабка, налякана, часто хворію. Я тягар — для тебе і для них, — вказала рукою навколо. — Я хочу додому. І якнайшвидше...

Я сиділа на краю ложа, стискаючи амулет на грудях, ніби той міг передати тепло доньки. Пальці тремтіли. Відчуття були дивні — легкий внутрішній дотик, мов хтось ковзав по  душі. Атіррі не мовчала — навіть коли не говорила вголос. Її думки, тривоги, пробігалися по мені.

— Вона росте… — прошепотіла , сама не помічаючи, як голос зривається. — Я відчуваю її, розумієте? Вона більше не дитина.

Олена склала руки на грудях і зітхнула, як це завжди робила, коли намагалася стримати емоції: 

— Вовку пощастило, — кинула Вікторія з ледь вловимим захопленням. — Вона вже зараз показує характер, силу. Це багато значить.

Мама  підійшла ближче, сіла поруч і торкнулась мого плеча.
— Ти зробила правильно. Цей амулет — не просто оберіг. Через цю  силу залишилась пов’язаною з нею. Вона не одна — і ти теж.

В  ковтнула сльози, які вже пекли очі: 

— Вона підійшла до нього сама. Вона  злякалась.   Серцем відчуваю—  недовіру.

— Вона твоя дочка, — сказала мама тихо, з усмішкою. — І десь у ній живе вся твоя сміливість, іще змінена магією вовка. Вони інші. Їхній світ інший. Але вона вже стоїть на межі між ними.

Олена задумливо додала:

 — Може, саме вона стане мостом між двома кланами. Драконом і вовком. 

— Мені страшно, — зізналась , — але я пишаюся нею.

Я  нервово крутила в пальцях травинку. 

— Вона сказала, що не любить його… Що не хоче бути ні для кого тягарем. Що в ній немає магії… — прошепотіла, ніби не могла повірити. — І що їй лиш би носки в'язати та квіти збирати...

Мама  обійняла мене  за плечі, погладжуючи по волоссю. В її погляді не було паніки — лише тиха, тужлива мудрість.

— Вона заплуталась. Її тіло пам’ятає інше життя, інший світ. Вона бореться з собою. Як колись боролась я,навіть ти і твої тітки .

—Вона не чужа йому. Просто не вірить, що може бути кимось цінним,— додала Вікторія. 

— Вона ж моя донька… А я стою поруч і не можу допомогти. Це найболючіше… — мій  голос  зірвався. — Хочеться забрати її геть, загорнути в плед, дати чай з м’ятою — і хай весь цей світ  провалиться!

Олена присіла поруч, взяла мене за руки.

— Але ти не забиреш її. Ти стоїш і тримаєшся. Бо знаєш — вона мусить пройти через це сама. І, Лолі, ти робиш усе правильно. Бо іноді любов — це не захищати, а дозволити зростати.

 Сльоза котилась по щоці. Я розуміла: донька зараз у бою — не з ворогом, а з власним внутрішнім голосом, із тінню сумніву. І єдине, що я  можу — бути поруч. Мовчки. Непохитно.


— Навіщо? Я не хочу дивитися на дикунські звичаї цього народу, — прошипіла вона з роздратуванням.

— Для історії. Для пам’яті. Для новонароджених це честь — що дружина ватажка поділила з ними свято.

— Але я тут чужа, — шепоче тихо, нахилившись ближче, — і я не твоя дружина! Це вигадки моїх батьків і твої — не більше. Я тебе не люблю, ти мені навіть не подобаєшся. Я не впевнена, що взагалі щось тут маю робити. Для твого і для свого світу я — ніщо. Зрозумій, я створена, щоб квіти збирати і шкарпетки в’язати. Ось моя "сила". Решту часу я хвора людина. Поки моя недуга спить. Але як прокинеться — ви всі побажаєте мене позбутися як тягаря.

— Ти цінніша, ніж можеш собі уявити. Не говори дурниць. Я ніколи не захочу тебе повернути.

На ці слова дівчина не відреагувала. Її переповнювали емоції.

— Ти розумієш? У мені немає ні магії, ні сили, ні духу. Я слабка, полохлива, часто хворію. Я тягар — для тебе, для них, — вона вказала навколо. — Я хочу додому. І якнайшвидше забути все це. Навіщо мені щось запам’ятовувати?

— Подарунок. Подаруй свою присутність, — мовив спокійно.

Йому було боляче чути такі слова від своєї пари. Ще важче було стримувати себе, не відреагувати на її колючі фрази. Хотілося змусити її замовкнути поцілунком, притиснути до себе і закутати у своє тепло. Слова про те, що вона йому не дружина, мало не зірвали останній клапан його терпіння. Але буде ще час — і він пояснить, де вигадка, а де правда. І точно не при сторонніх.

— Дурниці. Добре. Все одно буде по-вашому, так? — зітхнула вона. — Тільки не йди далеко. Це маячня сивої кобили. Я трохи потерплю і піду спати, добре? Вона б точно з мене зараз посміялася.

— Хто?

— Кобила. А хто ж іще?

— Ти в безпеці. Вір мені, — усміхнувся він.

Усі погляди були прикуті до її обличчя та тремтячого голосу. Напруга між Атіррі та Вовком передавалась кожному присутньому — наче електричний розряд. Кожен мовчки спостерігав і чекав, що буде далі.

— Окей.

— Що це означає? — перепитав Анатір.

— О, це улюблене слово моєї матусі.

Ця перелякана дівчинка навіть не підозрює, скільки радості принесла Анатіру цими словами. За хвилину вона виговорила цілий світ. І саме зараз, саме тут — виглядала прекрасно. Наче квітка серед бур’янів.

Ці два дні вона намагалася мовчати більше і  не дивитись на  нього. Але татуювання на руці ,шиї і пів лиця  чоловіка заспокоювали . Коли він говорив чи усміхався, візерунки під легкою щетиною немов оживали, випромінюючи мелодію, що зачаровувала. Їй хотілося торкнутися їх. Вони часто снилися їй ще вдома — хоча обличчя власника залишалося розмитим. Але ці знаки переслідували її у снах, доводячи до божевілля, про що вона ніколи нікому не зізнавалася.

Вперше такий сон з’явився у шістнадцять — і відтоді вона майже не знала спокійного сну. Часто прокидалася в холодному поті. З часом  татуювання у снах набували кривавого кольору, а дівчині ставало фізично зле. Ніхто не міг пояснити, чому її лихоманить. Бувало, у сні вона кричала: «Треба закрити вогняне коло, закрити…», а коли прокидалась — нічого не пам’ятала.

Зазвичай хрещена Тензі вміла вгамувати біль своїми зіллями, але завжди . Атіррі боялася засинати, знаючи, що сни повернуться. Іноді її знемога тривала день, а то й три. Потім — коротке полегшення. Два місяці тиші здавались десертом.

І дивно навіть думати, що всі ці муки припинились, щойно перевертень ступив на її землю. Але чи варто пов’язувати це саме з ним? Його прихід передбачили ще давно. Все її життя її готували до зустрічі з Вовком. Говорили про пару, розповідали про обручення. Але дівчина з дитинства тікала від таких розмов. Вона не хотіла приймати долю, яку їй обрали. Її змушували — без вибору, без згоди. І це боліло більше за будь-яку хворобу.

Вона хотіла кохати когось схожого на себе. Хотіла щастя на своїй землі. А замість того — її віддають чужинцеві. Хижому. Незрозумілому. Ворогові.

А може, їй і справді не судилося пізнати це почуття?

Ще з десяти років хлопці різного віку намагались познайомитися з донькою вождя драконів. Але варто було комусь торкнутися Атіррі — її відразу нудило, наче при сильному токсикозі.

Одного разу вона осоромилася перед усіма, забризкавши сніданком чоботи одного з залицяльників. Юнак потягнув її за руку, намагаючись поцілувати. Але її організм спрацював швидше за розум: хлопець ще не встиг торкнутися дівочих губ, як рвотний спазм зробив свою справу.

Губи юнака замість поцілунку спробували залишки каші. Чутки про це приниження розлетілися блискавично по всьому краю. З того часу деякі почали грати з нею в злі ігри: підбігали, хапали за руки, кепкували з її реакції. Навіть влаштовували парі — кого саме "нагородить" дівчина сьогодні.

Скільки ж принижень Атіррі пережила в дитинстві — і все в самотності. Вночі тихо плакала в подушку, а вдень усміхалася рідним, ніколи не скаржачись. Сім’я довго не могла зрозуміти, чому дівчина відмовлялася від свят, уникала гостей і уникала спілкування.

Коли через роки батько дізнався про все, був у люті — хотів вигнати всіх кривдників із земель драконів. Та лише прохання дочки не відповідати злом на зло зупинило гнів вождя. Після цього багато хто змінив до неї ставлення — навіть ті, хто раніше знущався.

Але ця історія закрила ворота до її довіри. Атіррі зрозуміла: самотність — її найкращий друг і єдиний наречений.

Накопичивши цілий букет розчарувань, вона прийняла рішення: ніколи не виходити заміж, навіть якщо існують якісь дурні закони чи обряди. Вона поклялася перед усіма святими: якщо колись зрадить цю обітницю — ніколи не пробачить себе. За зраду має бути покарання, аби не забути про свої помилки.

І вона зробила дещо, що щодня нагадувало їй про клятву: вирізала магічний візерунок на щиколотці. Якщо порушить його — буде покарана . Так принаймні писалося в одній старій магічній книзі драконів.

Але ось минуло вже два дні, і сни, що мучили її з дитинства, не повертались. Сон став глибоким і спокійним. На початку сну іноді з’являлося занепокоєння, але потім усе наповнювалося теплом, спокоєм — і, головне, відчуттям безпеки.

Стан тіла теж змінився — ніби якась сила почала оживляти її зсередини. Атіррі  не хотіла навіть припускати, що на неї впливають ці землі... чи цей чоловік. Вона твердо переконувала себе — це просто реакція на стрес. Організм сам увімкнув захисні механізми.

Та дівчина усе частіше крадькома поглядала на обличчя вожака. Її манив візерунок, що піднімався з шиї . Бажання побачити продовження малюнка мучило її, але страх перед велетнем був сильнішим.

Вовк, відчуваючи ці погляди, дозволяв їй вивчати себе — не соромив її, не відвертався. Намагався завжди бути в полі її зору, давати можливість звикнути до себе. Йому було досить краєм ока стежити за дружиною — і тішитися цим.

Та варто було їм зустрітись поглядом — і Атіррі одразу губилася, замикалася в собі.

Дівчина відмовлялась зрушити з місця — п’ята точка давно вже заніміла від страху.
Атіррі нервувала, тремтіла, здригалася від кожного шурхоту. Анатір це відчував гостро. Він чув її шалений пульс, зірване дихання. Ці дні він намагався бути поруч.

Щастя на його обличчі передавалося всій зграї, тому ніхто не смів робити дівчині зауваження чи повчати, як їй слід поводитись.

— Погана ідея… дуже погана, — прошепотіла собі під ніс.

Ледь ступивши крок уперед, усі розступилися, звільняючи їй шлях.
Невпевненими кроками дівчина рушила вперед, опустивши очі до землі. Посеред дороги вона зупинилася, повільно озираючись у пошуках підтримки.

Вітер розтріпав пасма білого, наче сніг, волосся, що вибилося з товстої коси, і створив навколо неї справжню магію. Здавалося, на мить усе завмерло — навіть повітря. Чутно було лише шалене калатання її маленького серця.

Несміливо, ніби соромлячись самої себе, вона підняла очі на  чоловіка . Їхні погляди зійшлися — як у битві.

Його дівчинка була надто слабкою. Розгубленою. Наляканою.
Вожак ледь стримував бажання кинутися до неї, притиснути до грудей, забрати у свою барлогу — подалі від світу, від зграї, від шаманки.

Та зібравши всю волю в кулак, залишився стояти. Лише коротко кивнув — мовляв, усе правильно, я тут.

Його татуювання знову ожили, заворушилися — ніби намагаючись заспокоїти дівчину. Впевнена постава — широко розставлені ноги, широкі плечі під чорною футболкою з довгими рукавами, які приховували могутні руки, опущені вздовж тіла. Його фігура водночас захоплювала й лякала.

Якби могла — вона б намалювала його. Це в неї добре виходило.

— Скоро піде дощ. Треба встигнути заграти пісні, — перервала тишу шаманка.

Цей  контакт поглядів, що тривав усього хвилину, було зруйновано. 

Шайна — цінна шаманка й провидиця. Її довголіття залежало від нового покоління. Бути наставницею, знайти собі заміну — її мрія, яка щоразу розбивалась об скелі реальності. Уже сімнадцять років зграя не може народити нового провидця. Та навіть простого немовляти.

Сім’ї втрачали надію, занурювались у відчай, у депресію. Єдиною віддушиною стала війна — вона давала відчуття цілі, втамовувала біль. Жорстокі й озлоблені, вони слухали Шайну без вагань.

Земля помирала разом зі своїми носіями. Темні тіні рвалися з глибин і винищували все навколо.

Ніхто, крім Шайни та нещодавно посвяченого Анатіра , не знав, що частка сили темряви, яка тече в жилах кожного зі зграї, не може залишити ці землі.

Ця сила і знищує, і водночас живить.
Усі зусилля знайти новий дім — марні. Навіть весільний подарунок-чисті землі,  виявилися марним. Ці землі і життя тут — їхній кінець.

Покоління  не поповнювалось новими членами з того самого дня, як він порушив Закон Крові між драконами й вовками.

Старійшини покарали молодого Вовка вигнанням. Та ніхто не очікував, що майже вся зграя піде за ним. Навіть Шайна — одна зі старійшин — послідувала за сильним .

Тоді ще ніхто не здогадувався, яке горе впаде на їхні плечі.

З часом багато хто взагалі відмовився паруватись. Ще гірше — вовки втратили нюх і здатність відчувати свою половинку.
Слова «Ви підходите одне одному» стали рідкісним дивом і єдиною розрадою від шаманки .Шайна не раз намагалася «позначити» інших самок для Анатіра . Легкі інтрижки для збереження чоловічої гідності нерідко перетворювались на майже сімейні узи, але лише твердий характер Альфи і категоричне небажання- зупиняли шаманку.

Вовк забороняв самовільно діяти без дозволу, чекаючи на свою пару.
А тепер він знав: навіть через обіцяний рік відпустити її не зможе. Поки не розумів, як саме це зробити, але вже знав — важливішого й дорожчого, ніж його пара, у нього відтепер немає. І які б слова не говорила шаманка — головне, що ЙОГО людина поруч. Вона — понад усі правила й пророцтва. І стара це відчула — що їй зовсім не сподобалось.

Дівчина підійшла до Шайне, і стара вказала на поліно навпроти. Щойно Атіррі сіла, як дивовижний предмет зачарував її грою кольорів.

— Тобі подобається, дитя?

Атіррі кивнула, не відводячи погляду від чаш.

— Вони не звучали сімнадцять років — відколи темрява торкнулась нашого народу. Пари більше не з'єднуються, як годиться, — стара цокнула губами й язиком. — Тепер тільки за згодою, щоб не збожеволіти від самотності. Так. Але ми шануємо традиції й сподіваємось, що все повернеться на круги своя. Бачу, тебе зацікавив цей інструмент?
 


— Хочеш, можеш подивитися ближче, доторкнутися? — запропонували їй.

Донечка затрясла головою, рішуче відмовляючись, але відірвати погляду від чаші не могла. Ще вчора вона здавалася їй чарівною, але страх тоді заглушував будь-яку цікавість. Гра світла на натертій поверхні чаші гіпнотизувала. Було страшно торкатися — і водночас неймовірно кортіло. А потім рука сама потягнулася до посудини, ніби щось невидиме покликало її. Ледь-ледь торкнулася кінчиками пальців краю — і чаша видала тихий-тихий дзвін.

Мить — і затихло все. Навіть природа мовчала. Затихли голоси, перестали тріщати вогнища. Напруга згустила повітря. Уся увага була прикута до дівчини. Навіть вовк, що стояв осторонь, напружено відірвався від своєї опори й розчепив руки.

Пальці обпекло — і моя Атіррі відсмикнула руку, приклала її до вуст.

— Прошу, не зупиняйся, дитя! — напружено й владно вигукнула Шайна. Їй було вже байдуже на присутніх. Її очі палали — як і в кожного, хто був готовий впасти на коліна перед дружиною альфи.

— Ні! Я більше не хочу! — злякано крикнула дівчина.

Вона підхопилася, відступила, озираючись, ніби збиралася тікати. Напружені погляди присутніх тільки лякали більше. Їй здалося, що люди почали перетворюватися на тварин. Вона похитала головою, намагаючись позбутися видіння. «Здалося», — подумала. Від перенапруження все почало здаватися нереальним.

Анатір ментально стримав перевтілення. Він знав — дружина ще не готова бачити зграю гігантських вовків.

І тоді всі впали на коліна перед наляканою людською дівчиною в мольбі, слів якої вона не розібрала.

— Прошу, дружино вожака, заграй ще! Благослови нас на дитинку. Дай нам надію. Скажи, де істинні?..

— Але ти… Ти мусиш! Це вже звершилось. Візьми її в руки. Бери! Грай! Чаша тебе слухає. Ти мусиш!


Шаманка намагалася провести пальцями по чашах, але ті мовчали. А потім одна з них нахабно впала просто в руки дівчини.
Серед натовпу розгублена Атіррі знайшла очима Анатіра, обличчя якого вперше за ці дні було похмурим і серйозним. Він теж на щось чекав. І не поспішав рятувати її від свого народу. Можливо, розумів: якщо інструмент заграє в руках його дружини, її місія змінить хід історії. Тоді зграя більше не матиме причин кочувати...
Вони зможуть знайти спокій і оселитися справжніми родинами, про які так давно мріють. І він — у тому числі. Його зграя, що лишилася з двох сотень, зможе зрости до чотирьох і більше. Частину забрала війна, частину — безумство. Він боявся і надіявся найзаповітнішого і найнеобхіднішого для свого народу.

— Прошу, люба, просто доторкнись ще раз. Я хочу переконатися, що мені не здалося, — тихо благала Шайна.
— За моїми пальцями не видно, що вам здалося? — запитала Атіррі, показуючи почервонілі пальці.

Та на шаманку це не діяло.
— Я знаю, це швидко минає, повір. У мене було так само, — збрехала стара.
Вона нахабно вклала чашу в руки дівчини й чекала.

Дивний інструмент знову почав її тягнути. Руки Атіррі тремтіли, ніби від лютої криги.
Бліда й виснажена гостя провела пальцем по чаші знову — цього разу проти волі. Тихий звук з’явився разом зі скрипом.
Дівчина тримала чашу в руках і спробувала провести по обідку, попри гострий біль у пальцях, а потім — по всій руці. Звук ставав дедалі гучнішим, мов скрипуча мелодія невмілого скрипаля.

Посмішка старої сяяла, немов вона побачила порятунок. Уся увага була зосереджена на тендітному створінні.
Відчуття нудоти накотило з силою, аж до запаморочення, і чаша вже не здавалася такою принадною чи бажаною. Навпаки — небезпечною й огидною.

Похитнувшись, дівчина впустила чашу, і та впала на землю.
 

Моя крихітка теж упала, втрачаючи рівновагу й зв’язок із реальністю цього світу. В очах потемніло. Анатір підбіг до дружини й підхопив її на руки, наче вона була кришталом. Усі навколо ахнули — дорогоцінний артефакт осквернено, кинуто на брудну землю.

Рука пекла вогнем. Атіррі притисла обпалені долоні до щік.

— Ви це відчуваєте? Це не марення? Я тебе відчуваю. ВІДЧУВАЮ! — кричали голоси в натовпі.

— Хто ще відчуває це покликання? — запитала стара, звертаючись до громади. Декілька голосно закричали, ще двоє щасливців обіймалися з радістю. Молодята почули свою мелодію — і пробудився їхній поклик. Друзі дитинства, які вже давно були в інших парах, раптом потягнулися одне до одного. Три пари знайшлися. І це було справжнє диво після стількох років! Адже мелодія лунала тільки для істинних — пробуджувала сплячий поклик.

Люди рвалися до дівчини крізь натовп, але він протягнув руку в забороненому жесті — руку, вкриту древніми візерунками, аби захистити її від надміру збуджених перевертнів.

Він захищав її, розуміючи, що, хоч і сильний, але стая велика, й якщо вони втратять розум — можуть учинити непоправне. Атіррі навіть не зрозуміла, що сталося. Було боляче, що він порушив свою обіцянку й тепер нахабно торкається до неї, утримуючи в обіймах.

Вона навіть не наважилася підняти погляд. Її здивувало, що її не знудило від такого довгого дотику. Він міцно притискав її до себе, тихо гарчачи на натовп. Шалений стукіт серця, який завжди передував нудоті, цього разу перетворився на інше почуття. Незрозуміле для Атіррі. Навіть коли вона вже почала усвідомлювати, що її можуть розірвати на шматки розлючені люди, і захистити її здатен тільки ВІН, — вона вперто відмовлялася слухати свою інтуїцію…
— Анатір! Вона не може бути твоєю парою! Вона — майбутня Шайна. А отже, ніякого шлюбу чи дітей між вами бути не може. Вона — моя помічниця! — гучно вигукнула шаманка так, щоб кожна собака в зграї почула. — Чоловікові заборонено торкатися священного тіла, аби зберегти її дар.

Вона навмисно сказала це прилюдно, щоб Вовк не мав жодного права на дівчину.

Похмурий погляд чоловіка і ментальна заборона не зупинили стару.

— Нехай Атіррі доведе і заграє для тебе, якщо ти сумніваєшся. Твій наказ мовчати не зупинить мене тепер, коли це сталося! Грай ще! Дивись — вони чекають і вірять у тебе! Давай! Принеси нове життя в цю зграю, навіть якщо ціною стане біль. Це — твоє призначення!

— наказала вона дівчині, силоміць змушуючи виконати те, чому та противилась.

Анатір неохоче поставив дружину на ноги, але не відступив ані на крок.
— Якщо я це зроблю… ви знайдете свої пари і відпустите мене додому? — з надією спитала Атіррі.
— Так, дитинко, — збрехала шаманка.

Вона схопила дівочу руку й силоміць почала водити нею по чаші. Атіррі скривилася — пальці пекло нестерпно. Мелодія не зазвучала. Лише ще один опік — на шкірі з’явилася  кровавий пухир, луснув, і кров зашипіла в чаші, ніби варилася в ній.

— Вона не твоя жінка, Альфа! Музика не звучить для тебе! Ще гірше ,її кров шипить ...

— Досить! — рикнув Анатір, схопивши шаманку за горло — напіврукою, напівлапою з гострими кігтями. — Як ти посміла торкнутися моєї дружини попри заборону ?!

Шаманка зависла в повітрі, хриплячи від нестачі повітря. Вперше він так гаркнув на свій народ, що навіть земля затрусилася. Коли старечі очі почали закочуватись, він опустив  її на землю.

Та жадібно хапала повітря, з образою дивлячись на вожака. Його лють була настільки відчутною, що всі навколо почали розступатися, присідаючи у покорі.

— ЗНА-ЙТЕ СВО-Є МІС-ЦЕ!

Цього разу злякалася не лише вперта шаманка. Усе навколо стиснулося від страху.

Їх ніби вдавило до землі страхом. Лють і гнів провокували випустити вовка на волю, покарати кожного, хто посмів хоч на мить засумніватися в його виборі. Такої ярості у бік своїх він ще ніколи не випромінював.

Його дружина стояла в пилюці — змучена, налякана. Рука кривавила і пекла. Дівчина дивилася лише в землю, згорнувшись, як кошеня. Їй було байдуже, що відбувається навколо — їй боліло. Вовкові довелось зусиллям волі стримати себе, щоб остаточно не перетворитися на звіра. Він повернув собі людську подобу — інакше була б біда.

Анатір опустився навпочіпки перед своєю обраницею. Не чекаючи згоди, схопив її тонку руку у свою лапу, всупереч її волі, і облизав.

— Це допоможе швидше загоїти рану. У моїй слині є регенеруюча речовина, — пояснив тихо.

На очах у всіх рана затяглася, мовби нічого й не було. Він допоміг їй втриматися на ногах, підтримуючи за руки. Не давши оговтатись, потягнув далі — подалі від свого народу. Наче вихор, тягнув за собою крихітну тростинку в бік кам’янистої місцини, між дикими й розгубленими поглядами.

Ментально він наказав усім залишатись на місцях до світанку. І не ворухнутись. Хто ослухається — смерть. І ніхто не зміг би протистояти. Він був єдиним серед свого роду, хто зберіг неймовірну силу. В його жилах текла кров не просто вовка — а самого Бога темряви. Тієї темряви, з якою він бореться давно — і зовні, і всередині. Тієї, яку міг передавати своїй зграї, щоб підтримувати життя.

Анатір йшов великими кроками, Атіррі доводилося бігти, аби не відставати. Він намагався вгамувати звіра в собі. Сильно стискав її руку, тягнув швидко. Спочатку навіть не почув, як вона кілька разів попросила зупинитися.

Вовк усе ще відчував на язиці смак її крові — чистої, без домішок. Слабка… але до божевілля смачна. Це затуманювало його розум. У голові відлунювала мелодія чаші — те, що щойно сталося, змінить багато доль.

Він знав: жодна шаманка ніколи не належала чоловікові. Їх берегли недоторканими, аби не втратити дар. Ті ж, хто піддався спокусі — втрачали провидницький зв'язок назавжди. Як тепер жити з цією думкою?

На кону — доля його зграї. І його власна. Все було б нічого, якби не поклик пари… якби не прив’язка. Тепер він приречений повільно вмирати, сходити з розуму, не маючи змоги з’єднатися з коханою.

Невже всі справді вірять, що отруйні слова Шайни змусять його ігнорувати власне чуття? Він більше не дозволить їм заплутати його кохану. Він краще знає, що їй потрібно. Сьогодні вона подарувала йому першу радість за ці два мовчазні дні — вона заговорила з ним довше. І він чекав цього моменту… ще до її народження. І після. Чекав, поки вона виросте.
— Стій! ЗУПИНИСЯ! — закричала вона з останніх сил.

Дівчину трясло, вона втрачала рівновагу, і Вовк схвильовано зупинився, підхопивши свою дружину. Підтримуючи за талію, він гарячково шукав поглядом травми, аж поки не схаменувся й не усвідомив свою помилку. Його пара була виснажена. Він забув, що людина не має такої сили й витривалості, як вони.

— Чому мені не зле від твоїх дотиків? — попри біль і сльози, що блищали в очах, її цікавило тільки одне. — Навіть сьогодні, коли ти торкнувся мене... Раніше мене нудило, а тепер — ні?

Два блакитні озера її очей металися по обличчю Анатіра в пошуках відповіді. Вона дивилася на нього знизу вгору — дуже близько. Йому подобалося, коли вона дивиться так. Коли є можливість доторкнутись — і не боятись, що вона відштовхне.

— Ти тремтиш. Ти боїшся мене? Тобі боляче через мене?

Анатір почав уважно оглядати її в пошуках ран і подряпин, обережно торкаючись тонкого тіла. Дозволив собі більше, ніж сподівався, скориставшись моментом.

— Мене лякає цей світ. Я хочу додому. Відпусти! Більше ніколи не торкайся до мене! Я сказала досить!

Мить — і він відпустив її, відійшов, повернувшись спиною. Від страху й болю не зміг дивитись на неї. Стиснув повіки, щелепи зціпив до болю, щоби втриматись. Такого болю він ще не знав. Ці слова різали зсередини: «Відпусти! Не торкайся більше ніколи!» Як не торкатися? Як послухатись, коли все в ньому кричить і рветься до неї?

Все всередині стискалося й палало, кістки ламало, а грудку в горлі було не проштовхнути.

— Іди спати, моя Атіррі, — хрипко прорік Вовк. — Ніхто більше не посміє тебе торкнутися чи завдати болю. Навіть я. Як ти й просиш. Завтра поговоримо.

— Я не твоя! — вигукнула вона.

Ноги дівчини затремтіли, вона зробила крок назад. Найбільше зараз їй хотілося — піти. Втекти.

— Я не хочу тебе лякати. Ти вже натерпілася, — його голос був повен муки. — Іди. Інакше Він — і я — захочемо тебе захистити. Покарати кожного, хто наважився тебе змусити, торкнутись або скривдити. Навіть мене. Довести тобі, що ти — наша. Кожною клітинкою. І ніхто не має права ослухатись чи образити. Йди. Я не хочу, щоб ти бачила це...

Його спина ніби стала ширшою, а одяг, що закривав узори, почав тріщати. Перетворення — болісне. Це було схоже на перше перевтілення, коли ще не знаєш, що робити, а звір рветься назовні. Та ні, це не він стримував звіра — це звір ламав його кістки зсередини, змушуючи піддатись. Здавалося, що тіло рвуть на частини, розтягуючи в різні боки.

Втримати в собі цю силу — нестерпна мука. Але він не хотів лякати її. Не зараз. Вона ще не готова до цього. Біль — давно звичний, він стерпить. Заслужив.

Анатір впав на коліна, не витримавши агонії.

Дівчині було боляче бачити, як він страждає. Вона майже зробила ще один крок назад… але внутрішній поклик зупинив. Її рука тремтіла, але вона простягнула її й торкнулась його спини. Її пальці закружляли по його узорах.

— Атіррі… Що ти робиш? Я наказав тобі піти. Не жалій мене… — прошепотів звір крізь загострені ікла.

— Узори з моїх снів… Це був ти. Той розмитий силует, що кликав мене — щоразу, як узори ставали червоні. Ти кликав мене, коли тобі було боляче, немов ти вмирав. Як зараз. Це не жалість, — її пальці ковзнули по лопатках. — Я хворіла смертельно, поки твої рани не зникали… Я бачила це уві снах. Ти кликав мене весь цей чортів час? І зараз — тобі боляче, тебе ламає, а я хочу тебе втішити. Ти караєш себе... Я відчуваю твій біль, мов власний.

Вона знову повела рукою по його спині. Узори світилися… Вони знову стали криваво-червоними.

Мовчання перетворило хвилини на вічність.
Її рука спокійно лежала на чоловічому тілі, безупинно досліджуючи візерунки. Там, де торкалася її долоня, малюнок набував звичайного чорного кольору.
— Я не хочу бути чиєюсь за примусом. Але ти і твій звір кличе мене врятувати вас. Я не відчуваю нічого, окрім бажання допомогти,  вгамувати біль. Це все, на що можу погодитися протягом цього року.

Рука дівчини перемістилася на плече Вовка. Вона немов гралася з ним, повільно і не поспішаючи торкаючись шкіри. Одяг пішов по швам ,оголяючи повністю  спину. На малюнку були образи дракона, жінки і дитини. Навколо ніби насувалася темрява, що хотіла поглинути їх. Але величезний вовк гострою лапою розсікав цю темряву, знищуючи чорне.

Інша частина малюнка була абстрактною. Атіррі знала, що він закодований і поки що не час побачити решту, бо під рукавом вона ховала схожий знак… Але інші лінії дівчина теж не залишила без уваги.

— Я не подарую тобі кохання у вигляді тілесних утіх чи пристрасних поцілунків. Не можу служити тобі і не можу бути твоєю дружиною. Можу лише бути поруч — цей рік. Це все, що можу дати. Я хочу, щоб твій звір заспокоївся зараз.

Голова Вожака була опущена.
Він тихо загарчав.
— Він хоче показатися тобі. Дозволиш мені? — запитав Вовк.

Дівчина рвучко забрала руку з-під долоні чоловіка.
— Не зараз. Ні! Торкнуся твого малюнка ще раз лише тоді, коли він перестане тебе мучити.

Вона підняла рукав і поглянула на свій малюнок. Половина вже набула природного кольору, інша лишалася червоною, гарячою. Вона швидко опустила рукав, щоби ніхто не побачив. Навіть Анатір.
— Що це за магія? Який це обряд? Усього цього могло б не бути, якби не ти…
— Ти його заспокоєш чи ні? -перебила.

Дихання чоловіка вирівнялося, й перетворення припинилося. Вовк остаточно набув людської подоби. Ще жодна жінка не викликала в ньому такого трепету одним лише дотиком пальців.  Одним проханням. Це більше не сон — це реальність, у якій він хоче прожити все своє життя. Його накрила ейфорія. А ніжний голос доводив до божевілля. Дрижачі, холодні пальці знову торкнулися його шкіри. Вона продовжила досліджувати решту малюнка. Повільно провела рукою далі — до його плеча, а потім, не усвідомлюючи цього, обійшла кам’яного чоловіка, опинившись перед ним обличчям до обличчя.

Цей велетень — гарний, подумала Атіррі й сама з цим погодилась.

Чоловік підвів голову, зустрічаючи погляд коханої. Він боявся навіть зітхнути, щоби не сполохати її — і вона це помітила. Дозволила собі провести пальцями по кожній лінії на його грудях.
— Встань, — сказала вона.
Він послухався.

Її рука залишилася притиснутою до його тіла. Вовк видихнув повітря крізь стиснуті зуби, піднімаючи голову до неба. Атіррі забрала руку. Тепер її погляд вперся не в татуювання, а в землю. Ейфорія минула, вся магія зникла. На її місце прийшов сором. Вони стояли мовчки, боячись порушити тишу.

— Я можу торкатися лише тебе?


-— Я б не витримав, якби ти торкалася інших.
— Але й інші не можуть торкнутися мене. Чому? Це зі всіма так? Чи це твоє чаклунство? У книжках про вас такого не пишуть.
— Ми — той клан, про який у книжках майже немає згадок. Таке вперше. Я не можу знайти пояснення твоєму питанню. Все, що пов’язане з тобою — вперше в історії.
— То чи можу я бути вільною, якщо вся зграя чекає від мене неможливого?

Тиша.

— Я б хотів, аби ти залишилася зі мною. Але мої люди страждають… і через мене ж.

Ця фраза мала багато значень.

Відповідати не було сенсу. Та й не хотілося. Вони не торкалися одне одного, але тепло, що виходило від чоловіка, приємно зігрівало. Хотілося піти — і водночас залишитися.

— Ти відмовлялася від мене всі ці роки… бо почувалася ніби не на волі через думки про мене? Чи тобі просто огидно бути поруч? Дивитись на мене, коли я дивлюся на тебе? — Тиша. — Це мука для мене, коли ти відвертаєшся.

Дівчина підвела до нього наляканий погляд.

— Порушити обіцянку легко, але не мені. У кожного з нас — свої правила життя. Не все так просто, Анатір.

Вона вперше назвала його на ім’я так ніжно, і чоловік розгубився. Атіррі підняла поділ сукні, оголюючи ногу. Вовк побачив ледь сяючу руну. Це була родова печатка обітниці. Наслідки бувають різні — залежно від роду та правильності її накладання.

— Ти ж не збирався мене повертати, правда? Мовчиш… Так і є. Не збирався. А як же обіцянка моїм рідним? Ах так, дати слово ворогу — значить не виконувати його. Зрозуміло. Тому я це передбачила і наклала закляття на себе. Хто знає, якою магією ви володієте? Про вас майже нічого не відомо. Моя мати була така впевнена, що ти — моя доля, що віддала мене на поживу. Але я подбала про себе сама.

Чоловік мовчки спостерігав за коханою.

— У мене теж є обіцянка. І я її дотримаюся,-гордо підняла голову. 

— Яка саме?

Дівчина зробила кілька невпевнених кроків, віддаляючись від нього.

— Я пообіцяла собі ніколи не виходити заміж. І те, що сьогодні торкнулася тебе — нічого не значить. Це поклик допомогти тобі, не більше, ніж жаль.

— Ти думаєш, я дозволю тобі заподіяти собі шкоду?

— Ти думаєш, у мене немає способів? За мене все зробить ця руна. Не думай, що я хочу пов’язати своє життя з таким лютим ворогом, як ти.

— Пробач… Я не кликав тебе… У снах... Я не знав, що це якось впливає на тебе. Я лише думав про тебе, коли було зовсім зле… коли боліло. Ми пов’язані ще з утроби твоєї матері. Їй було видіння, і вона знала — цьому не можна чинити опір. Нас обручили самі боги. Я не хочу, щоб тобі через мене було погано. Думки про тебе зцілювали мене швидше, ніж будь-що інше. Лише думки про тебе...Я бачив твої очі щоразу, коли занурювався у пітьму. Коли отрута палала в моєму розумі й тілі. Коли світ згасав — твоє світло рятував мене. Завжди...Я не знав, що ти страждала. Пробач.

— Я хочу, щоб ти відпустив мене додому.

— Я не можу цього зробити. Твій дім — тепер тут. Щонайменше на рік.

— Хм. Я приречена. Як і твоя зграя, що зараз стоїть на колінах?

Вовк примружив очі.

— Ослухатись — значить порушити закон. Але тебе я не скривджу. Обіцяю.

— Я прошу за них. Не чіпай їх. Хай хоч вони будуть щасливі… Хай радіють тому, що сьогодні здобули.

— Чому? Хіба вони не були твоїми ворогами? Хіба не завдали болю?

— Тут багато пітьми. І ворогів… Але я не хочу ставати причиною ще одного болю. Мені байдуже — і на них, і на тебе. Я просто не хочу стати джерелом ворожнечі. Не хочу нажити собі особистих ворогів, поки не повернуся.

— Я виконаю прохання своєї .... Бо ти просиш...

Він не хотів прощати її кривдників. Але вона попросила. Вона — пощадила. А пощада дружини  — це нагорода для зграї.

— Дякую. Я… я тепер заручниця? — невпевнено спитала, обертаючись до нього.

— Ти — господиня моєї зграї.

— Проклятої зграї. І з проклятим альфою.

Тиша.

— Ти права… Ми прокляті, — погодився він.

Її біль від розлуки з домом здавалася такою глибокою, що її вже неможливо було стерти.

 

 

Сьогодні він обіймав свою дівчинку й відчував запах засохлих сліз. Його серце стискалося від болю при самій думці, що його пара плакала. Сльози — це лише вода… Коли прийде любов, вона забуде всі образи. Її доброта розтопить лід у серцях багатьох — він це відчуває.

Щойно вона зникла з поля зору, Вовк ментально дозволив своєму народові піднятися з колін. Вони боялися поворухнутися, очікуючи кари.

 — Дякуйте Атіррі. Вона випросила для вас милість. Але наступного разу вона вас не врятує. Той, хто посміє косо подивитись на мою дружину або засумнівається, що вона — моя пара, помре.
Той, хто образить чи торкнеться її — смерть.
Хто наважиться загрожувати її життю — СМЕРТЬ!
І особливо це стосується тебе, Шайно.
А тепер — усі в ліс, на вигулку. І жодного звуку, поки ваша королева спить.

 

Вожак повів зграю до лісу, аби випустити пару та провести ритуальний біг, що завершував союз істинних пар. Цієї ночі лише троє пар раділи, слухаючи музику, що лунала лише для обраних. Інші — сподівались на завтрашній день і наступний. Їм залишалась лиш надія — хоч би й на скрипучу, але свою мелодію долі.

Поки більшість зграї з насолодою ловила своїх самок, Вовк майже одразу помчав до своєї дівчинки. Чистої. Наївної. Непорочної.

Він стояв над нею, вдихаючи її запах. Не витримавши агонії бажання відчути її близько, перетворився на людину й обережно ліг поряд, на шкури. Маленький, згорнутий клубочк, тільце дрижало від холоду, але міцно спало. Він обійняв її, притискаючись, щоб зігріти своїм теплом. Отак обіймати й вдихати кохану — дар богів.

Вовк прокинувся ще до світанку, щоб не розбудити кохану, й вирушив на полювання. Йому дуже хотілося нагодувати свою дружину чимось гарячим. І хоч здобич нині — це розкіш, він зумів зловити загубленого зайця. Темрява виснажувала землю, знищуючи життя. Їжі ставало все менше.

У таборі всі напружено очікували пробудження "людської" самки. Вони не знали, кому вірити — шанованій Шайні чи могутньому вожаку? Через втрату нюху багато хто схилявся до Шайни. Адже в історії ще не було, щоб хтось привів звичайну людину, і вона стала Шайною — парою вожака.

А тут — задовго до ритуалу — її вже оголосили головною самкою клану. До того ж усі були впевнені: на цих сухих землях, що роз'їдає темрява, звичайна людська дівчина довго не витримає.

Вовк відчував напруження в кожному погляді. Він бачив недовіру. Але не зважав. Він знав: його незвичайній парі судилося стати Шайною. І доводити нікому нічого не збирався. Його слово — закон.



Усі чекали на сильну, впевнену, загартовану вовчицю — і він теж. Але привів дівчину — слабку, розгублену, і Волк був готовий оберігати її від будь-якого зла.

Задоволене обличчя шаманки дратувало. Вона, як і всі, з нетерпінням чекала пробудження дівчини. У кожного на неї були свої плани. Стая жадала почути нову мелодію. Старуня — розпочати навчання. А Волк — загорнути в тепло й турботу.

Щойно Атіррі розплющила очі, як усі вишикувались, мов солдати. Це виглядало кумедно.

Такої кількості людей поблизу вона не очікувала побачити. Розгубленість змусила її тікати від морального тиску.

— Що вам від мене потрібно? Залиште мене в спокої! — вигукнула вона, не знаючи, що робити, куди йти. Зробила кілька кроків назад — подалі від шатра, де ночувала. Усі відчули майбутню втечу.

— Дитино моя, тільки не тікай. Лише не це. Тихо. Дихай. Залишайся на місці, — зашипіла шаманка.

Та Атіррі вже не чула і ,не слухала.

 


Зірвавшись із місця, Атіррі пробудила в перевертнях хижу сутність. У них заграв азарт полювання.

Уловивши запах її страху й шаленство зграї, Анатір випустив зайця з пащі й кинувся перетинати шлях ідіотам. Потужне виття пронеслося над лісом — попередження, наказ зупинитися.

Він прислухався до тріску гілок під ногами й скаженого ритму її серця. Інстинкт — наздогнати й зробити своєю — зіграв проти неї. І проти нього самого.

Вона бігла крізь сухі гілки, що безжально дряпали обличчя й руки. Було дивно — тікати від звірів на їхній же території. Але мозок переключився в режим "стоп", і щось незрозуміле взяло керування на себе.

Можливість упіймати її була величезна, та Анатір вирішив трохи… погратись. Її шанси на втечу дорівнювали нулю. Достатньо було одного стрибка — і жертва вже в лапах. Ця тендітна дівчина лише розпалила апетит і бажання.

Вона мчала так відчайдушно, що не помічала перешкод перед собою. Завивання гнало її все ближче до скель. Коли сили зникли й не залишилось вибору, Атіррі зупинилася перед входом до печери, озираючись у пошуках загрози.

Їй і на думку не спало, що ця печера може бути чиїмось домом. Що вона перетинає межу. Відчаєм керована, кинулася всередину.

— Аааа! Холодно! І страшно! Темно… Та щоб тебе, лісова хаще! Збігла я, назавжди! Ще три тижні — і ноги моєї тут не буде, чуєш!?

— Чу-у-у-у-єш… — луною відповіла глибина.

Чергове виття звіра змусило рухатися далі, в глиб тунелю, не озираючись.

І звідки тільки в ній стільки сміливості?

Немов одержима, вона дряпала пальцями темні стіни. Це вже була не печера — шахта. Слизький мул під ногами ускладнював шлях, та вона рухалась вперед, як могла.

Вперед. Тільки вперед. Головне — втекти. Страх, адреналін, азарт — зіграли з нею жорстокий жарт…

Подолавши важкий шлях, Атіррі з останніх сил тягнулася до промінчика світла. Там був вихід. Мав бути. Раптом у темряві пролунав звірячий виття — адреналін підскочив до максимуму. Щось зашурхотіло.

— Хто тут?

Шурхіт повторився. Із тіні, ступаючи на масивних лапах, вийшов величезний ведмідь. Його паща розкрилася, з неї потекла слина, і він заричав водночас із переляканим криком Атіррі.

— Дежавю...

Ведмідь — щонайменше два з половиною метри заввишки — піднявся на задні лапи перед дівчиною. І тут на нього стрімко кинувся величезний вовк. Вони зіштовхнулися в дикій сутичці, випустили пазурі й почали наносити одне одному смертельні удари. Ведмідь розпанахав боки вовка, а вовк — спину ведмедеві. Атіррі не могла на це дивитися.

— Досить! Припиніть! Зупиніться!

Бій тривав. Суцільне дикунство. Озирнувшись, вона побачила довгу палицю. У паніці схопила її й почала гамселити звірів, намагаючись розігнати. Била й кричала, женучи їх у різні боки. Обидва тварюки видали ображені звірині звуки. Їй було байдуже — головне, що подіяло. Вони розбіглися.

— От так краще! Ви що, вирішили один одного вбити? Ти чого на нього напав? Гей! Ану стій! — вона тикнула палицею спочатку в одного, потім у другого. — Ще раз — і поб’ю без жалю! Герої знайшлися… влаштували тут криваву вечірку!

Звірі завмерли, дивлячись на неї круглими очима.

— Перепрошую тебе, ведмедю, що вдерлися у твоє житло. Ми вже підемо. Просто… ми трохи посварилися. Тобто — сильно. І я вирішила його розізлити та втекла. Не знала, що потурбую твою барлогу. Пробач.

Атіррі хитнула головою, намагаючись відкинути спогади.

— Знаєш, ти мені когось нагадуєш… Ні, пробач, просто схожий. Той інший, далеко звідси. Давно це було...Але ж як дві краплі води…

Звірі переглянулися між собою.


— Ходімо! — кинула дівчина до вовка.

Вовк слухняно покульгав за нею, видаючи низьке гарчання — не агресивне, а радше попереджувальне, жест відступу.

— Припини гарчати! Голова розколюється, — зморщилась Атіррі.

Коли вони вийшли з печери, дівчина викинула палицю й однією рукою трималася за голову, а другою масувала скроню. Ніхто за ними не пішов — це був добрий знак.

— Не дивися так на мене. Тепер я зрозуміла, наскільки дурні можуть бути навіть дикі звірі. Він не збирався нападати. Це я порушила його межу — він попереджав, а не загрожував. А ти на нього кинувся! Хоча він і тебе добряче... ох!

Вовк винувато схилив голову.

— І як нам тепер потрапити до твого намету? Більше мене сюди не заженеш. Не скажу, що хочу повертатися до твоєї зграї, але вибору вже немає. І не дивись на мене так — це ти мене загнав сюди своїм воєм. Звісно, я вже здогадалась, хто ти. У тій печері думала, ви один одного вб’єте. Ти гарний вовк, але це нічого не змінює. Нічого не змінилося, ясно?

Вони стояли разом на краю скелі, дивлячись униз. Навколо — сухі кущі, гілки, жодної живої душі.

— І як ти мене сюди притяг? Я люблю тварин, але тебе готова прибити. У мене був один друг — ведмідь. Він виріс у мене на руках, так би мовити. Але щойно ти з’явився у моєму житті — він зник. Той ведмідь дуже схожий на цього... — вона обернулася до печери. — Це ж неможливо, правда?

Вовк знову винувато опустив морду до землі.

— Не думала, що ти мені сподобаєшся у цій формі. Чомусь мені спокійніше... Це все адреналін. Точно. Не знаю, чому я взагалі тобі це говорю.

Вона глянула на нього знизу вгору.

— Ти такий величезний... Хочеш, я почухаю тебе за вухом? Мій ведмедик це обожнював.

Вовк ліг на землю — повільно, з якоюсь сумом у русі. Вона впевнено поклала руку йому на спину й почала м’яко чухати, поступово добираючись до вух.

— Що скажеш? — запитала вона, заглядаючи йому в очі.

— Величезний вовчище... Як мені вижити в цій пустелі? Тут навіть струмка немає. Як тут взагалі живуть?

Атіррі обгризла нігті на правій руці, розглядаючи околиці.

— Якщо чесно, мені не подобається твоя зграя. Вона мене лякає. А ці чаші... Вони роблять мене вразливою. Коли я торкалася до них — відчувала жахливий холод, який аж обпікав. Розумію, що тепер вони мене не відпустять, але я більше не хочу до них торкатися.

Тільки тепер до неї почало доходити все, що сталося.

— Навіть кістки тоді мерзли...

Вовк уважно слухав свою дружину й дивився на неї по-особливому. Дівчина не витримала й розридалась. Відійшла трохи вбік, щоб він не бачив її сліз, сіла на землю, обійнявши коліна.

Серце Анатіра рвалося від болю.

 

З’явилась чорна димка, яка сховала тіло звіра — з неї вийшов чоловік. Анатір присів поруч. Він дав їй час виплакатись і заспокоїтись.

Холодний вітер обдав її тіло — вона здригнулась.

— Змерзла? — лагідно спитав він.

— Угу...

Йому було приємно, що вона відповідає, але залишити її на холоді він не міг. Вечоріло, а з ніччю приходив студений холод. Ще трохи — і вона захворіє.

— Я понесу тебе, добре? Нам треба знайти тепліше місце. Без шкур ти змерзнеш.

— Ти... торкнешся мене?

Вона була виснажена, змерзла, розбита. Ця маленька людина змушувала його усміхатись — за два дні він сміявся більше, ніж за роки. Вона перевернула його світ.

Поруч була печера дозору. Анатір подумки відправив варти геть, і коли вони підійшли — всередині було пусто. Улюблена швидко заснула, притулившись до купи шкур. Вона була така маленька, легка й крихка... Не хотілося її відпускати, але треба було привести себе до ладу.

Він обережно поклав її на імпровізоване ліжко з гілок і тканини, одягнув запасні речі, що завжди зберігались у печерах для мандрівників, розпалив невелике багаття й чекав, коли вона прокинеться.

Він хотів її обійняти, пригорнути... але не тиснув. Йому потрібна була взаємна любов. Ніколи не змусить її бути з ним проти волі.

Він відчув, що вона прокинулася, хоча прикидалася, що спить.

— Можеш не прикидатися. Я знаю, що ти вже прийшла до тями. Голодна?

— Ні! Я не буду їсти з твоїх рук! Тейзі розповідала, що це — ваш обряд, щоб причарувати. Тоді я точно не зможу втекти! — швидко заговорила вона, сівши на тверде ліжко з гілок.

Вовк розсміявся.

— Про наш зв’язок не розповіли, а про це — так? — дівчина опустила голову. — Це знак поваги. Так я хочу дбати про свою дружину.

— Перестань повторювати про той зв’язок! Ну, можливо і так... І що з того? — буркнула дівчина.

Анатір був вражений. Не міг повірити в її слова. Полум’я багаття ледь освітлювало печеру, але його вовче зір дозволив побачити, як по її щоці скотилась одинока сльоза. Вона швидко витерла її тильним боком долоні.

— Ти не їла вже два дні. Скоро почнеш втрачати свідомість. І..