— Я не голодна, — збрехала вона й відвела погляд убік.

Він зробив крок ближче, його тінь накрила її плечі.
— Не намагайся мене обдурити. Твоє тіло слабне, я відчуваю.

— І що з того? — її голос тремтів, але вона намагалася виглядати спокійною. — Я все одно не зможу... не зможу проковтнути вашу їжу.

Анатір видихнув, і в тому подиху було більше втоми, ніж гніву.
— Уперта. Завжди вперта. Але твоя впертість уб’є тебе швидше, ніж будь-яке прокляття.— Хочеш чи ні, але сьогодні ти поїси.

Її серце забилося швидше — то від страху, то від чогось іншого, незрозумілого.

— Я не дитина, щоб мене годувати! — прошепотіла вона.

— А я не дозволю тобі помирати з голоду, — його голос став низьким і непохитним, як камінь.

На мить їхні очі зустрілися. У його погляді було щось більше, ніж наказ. Турбота, замаскована під владу.

Вона не зрушила з місця.

Анатір, трохи подумавши, відсунув убік скриню, з якої одразу повіяло запахом дерева й сушених трав. Звідти він витяг невелику полотняну торбинку. Розв’язавши її, мов щось надзвичайно цінне, він виклав на лаву кільце в’яленої ковбаски, загорнутий у полотно шмат сала, кілька ліпешок і глиняний глек із ще теплим узваром.

Дівчина  витріщила очі.
— Звідки це? — здивувалась .— Ти що, приховував харчі?

Чоловік лише усміхнувся краєм вуст, відрізаючи ножем акуратні скибки.
— У таких будинках завжди є невеликий запас для путніх чи варти. Традиція. От і зараз виручила.

Він неквапом поклав шмат ковбаси до рота й навіть примружився від задоволення, вдаючи, що смакує кожен подих. Вона спостерігала за цим, намагаючись триматися гордо, але живіт зрадницьки забурчав так голосно, що заглушив порив вітру за вікном.

— Добре, — буркнула вона, пересівши ближче . — Я спробую... лиш один кусочок.

Її «один кусочок» перетворився на другий, третій, четвертий. Дівчина  оговталася лише тоді, коли перед нею залишилася порожня дошка.

Вона зніяковіло глянула на Анатіра. Той сидів, притулившись плечем до стіни, і з таким задоволеним виглядом спостерігав за нею, наче сам скуштував подвійно.

— Ти… нічого собі не лишив, — несміливо промовила .

— А мені й не треба, — хитро відповів він, — наївся дивлячись на тебе.


Раптом Анатір різко напружився, немов щось вловив у повітрі — те, що людське вухо не здатне було почути. Його погляд потемнів, слух насторожено вловлював далекі знаки.

— Зграя кличе, — прошепотів він низьким голосом. — Пора вирушати далі. Наш слід вирахували, і незабаром тіні нападуть. Я не можу дозволити, щоб ти опинилася в небезпеці.


— Як нам тепер так швидко опинитися в зграї? — нерішуче озвалася дівчина. — Не думаю, що хочу туди повертатися. І не дивись на мене так.

— Все буде добре. Ти в безпеці. Ходімо, — спокійно відповів Анатір, підводячись і вказуючи поглядом на вихід.

Пара залишила сховище й невдовзі вийшла до краю водойми. Довкола — густі сухі кущі, обійти які було неможливо.

— Що скажеш? — повернула голову .—Підвал був моїм першим і найкращим другом усі ці роки! Туди я хочу повернутися найбільше... Ці землі не для мене, — атмосфера загусла.

— Не зрозумів, — звів брови Анатір.

— Моя хвороба... — тихо почала вона. — Я страждала від болю кілька разів на місяць, роками. Це розривало голову й нутрощі, доводило до божевілля. А тепер єдиний спосіб трохи вгамувати муки — бути поруч з твоєю зграєю.  Мої батьки виснажилися в пошуках ліків. Лікарі навіть радили не тримати поряд тварин... Бо ставало гірше . Уявляєш великий двір і ні однієї тваринки .

Вона замовкла, а потім додала:

— Одного разу в мою печеру забрів ведмежа. Маленький голодний клубочок, наляканий... Він став мені другом, братом і порятунком. Я віднесла його в ліс . І ходила до нього щодня, носила їжу  . Він допомагав переборювати біль своєю присутністю. Потім Рон зник... Я не хотіла згадувати все це , але того дня його мати... тоді все склалося найгірше. Я намагалася врятувати ведмежа... а ти, не знаючи правди, убив її.

— Пробач... — глухо мовив Анатір. — Я діяв інстинктивно. Моє єство завжди прагне оберігати тебе, не розбираючи, хто стоїть переді мною, якщо є загроза.

— Він виріс. Я впізнала його, як і він мене. І ти ледь не вчинив з ним те саме... — дівчина подивилася вперед, на ріку, лишаючи за плечима печеру й минуле. — Я повернусь у твою зграю. Але наступного разу — контролюй себе. Не нападай більше на ведмедів. 

— Добре, — серйозно відповів він.

 Важко зітхнула й, озирнувшись на чоловіка, додала вже зовсім іншим тоном:

— У тебе зовсім не доглянута шерсть. І взагалі, вигляд... Навіть у людській подобі — дикий та скуйовджений. Ви тут усі такі... дикі та неохайні.

Вона примружила очі, вдивляючись у могутнього звіра — страшного й водночас вродливого.

— Я готова. Відкривай портал. Ти ж часто ним користуєшся, так?

Анатір кивнув і прошепотів закляття. Перед ними виросла чорна димка. Він простягнув руку, і дівчина  сміливо поклала свою долоню в темряву. Для вовка це було честю й задоволенням — знаком довіри.

Коли вони ступили в поселення, люди одразу насторожено принюхалися. Потім один за одним схилили голови в поклон перед дружиною вожака. Гордо й упевнено вів її Анатір серединою стежки, аби кожен відчув його запах поряд. Щоб усі знали — вона належить йому.


— Збирайтесь! Ми продовжуємо шлях, — голосно кинув Анатір.

Він глянув на дружину з ніжністю, навіть махнув їй головою з одобренням.

— Куди ми прямуємо? — несміливо запитала Атіррі, коли всі почали метушливо збиратись. Він височів над нею, немов гора, і щоразу, зустрівши її погляд, нестримно всміхався. Його слух вловлював кожен її вдих і видих.

Дівчину ж охоплював страх: раптом місце переходу зникне, і вона більше ніколи не зможе телепортуватися додому, втекти? Поле переходу було неподалік — тоненька ниточка, яка гріла надією. А що тепер?..

— Завтра це місце буде отруєним. Тут небезпечно залишатися. Ходімо зберемо шкури, — спокійно мовив Волк.

— Може… може… ще трохи почекаємо? — несподівано для себе прошепотіла Атіррі.

— Я розумію, — відповів Анатір. — Ти хочеш утекти, сподіваєшся на ту тонку ниточку телепорта. Але це неможливо. Шлях у твої краї закритий.

— Звідки ти знаєш, що я збираюсь утекти? — з тривогою глянула йому в очі.

— Це очевидно, — усміхнувся він, прибираючи пасмо волосся з її обличчя. — Ти постійно шукаєш зачіпки за свій світ.

— І чому ти мовчав, якщо все це знав?

— Бо немає часу. Ідемо.

Вони, наче справжня пара, синхронно склали речі для ночівлі, скручуючи й міцно перев’язуючи їх. Люди метушилися, збираючи своє ложе. Чоловіки навантажували на плечі тюки, а жінки несли в вузлах посуд та рештки харчів. Атіррі згадала мамині розповіді про кочових циган і подумала, що саме так воно й виглядає насправді.

— Де ваші коні? Ви завжди так усе носите? — запитала вона в дівчини зі зграї.

— Ми їх з’їли, — поспішила випередити інших Шайна.

Атіррі злякано здригнулася, та та сама Шайна лукаво всміхнулася:

— О, не бійся так. Я не заподію тобі зла.

Хоч шаманці й заборонили підходити близько до дівчини, правила існували тільки для того, щоб їх порушувати.

Незабаром Атіррі відчула, як голову почала стискати пульсуюча біль. Колона рушила вперед: спершу старі, за ними молодші, а Анатір з Атіррі замикали похід. Типова тактика вовків — берегти свою зграю, аби не втратити жодного.

Минув деякий час. Поки Анатір пішов перевірити свою зграю, Шайна не упустила шансу — підійшла до людської дівчини.

— Ти могла б детально розповісти мені про свою хворобу?

— Що? — насторожено глянула Атіррі.

— У мене очі й вуха скрізь, дитя.

— Ви шпигували за мною?

— Мені це й не потрібно. Часом я бачу уривки, невиразні фрагменти. Потрібно довго розмірковувати, щоб скласти пазл і зрозуміти суть видіння.

І саме в ту мить Атіррі різко відчула присутність матері — та небезпека, що насувалася на неї, пронизала все тіло. Дівчина закричала так, що зупинила всю зграю.


---

А тим часом…

Я сиділа на березі моря, лагідно погладжуючи животик. Діти  всередині останнім часом вимагали від мене годинами слухати шум хвиль і вдивлятись у далечінь.
Та раптом мені закрили рота долонею й силою потягли в портал.

Золотий дракон загримів жахливим, попереджувальним ревом. Він кинувся до мене, та не встиг. Вороги скористалися артефактом перенесення і зникли разом зі мною. Його загрозливий вой лише розрізав повітря.
Безсоромно й нахабно вони вирвали скарб у нього просто з-під носа. Звір озвірів настільки, що готовий був розірвати будь-кого на своєму шляху.

А я тим часом відчула, як запаморочення і слабкість накрили з головою.

— Божевільний… ти впіймав саме Сонце… — я опинилась у центрі гурту чоловіків.

Жоден не був схожий на іншого. У всіх був і людський вигляд, і… щось ще. Я не встигла роздивитися — мені навіть писнути не дали.

Першим мене схопив чоловік із голим торсом і… хвостом. Він підняв мене на руки й стрімко занурився у воду. Його плавник розсікав хвилі, тягнучи нас у глибину. Але раптом поруч з’явився худорлявий, блідий юнак із довгими іклами — й ледве торкнувшись його, змусив тіло носія підкинути мене вгору.

Я лише встигла ковтнути повітря — і вже через мить впала в руки  на гарячому  піску пустелі. Від різких переміщень підкотив клубок до горла, нудота . Та часу навіть на це не було. Чоловік похитнувся, й я знову злетіла в повітря.

На цей раз мене підхопив кентавр. Його могутні ноги вибивали шалений ритм по землі, і я, мов лялька, гойдалася в нього на руках. Хотіла закричати — та рот, наче, був заклеєний.

Ми проскакали бог знає скільки, та раптом у кентавра влучило поліно. Він упав, підкинувши мене вище…

І я приземлилася в лапи орка. Великий, страшний, немов з нічного кошмару, він тримав мене, як іграшку. Та навіть його грубі руки не завдали шкоди ні мені, ні дітям — поки що. Орк помчав далі, мов несамовитий, і здавалося, ніщо не могло його зупинити.

Але й він не втримав мене довго. Гул, гуркіт, удар — і вже нові руки підхопили моє тіло…

 


— Дихай. Ти ще потрібна живою.

Мене перехопив чоловік, від якого виходила любов, чарівність і пристрасть. Від нього пахло спокусою. Його хотілося поцілувати й розчинитися в незнаних ласках.

— Потерпи, кохана моя. Зараз я залюблю тебе до смерті. Ти будеш кричати моє ім’я навіть уві сні. Я стану твоїм першим і останнім насолодженням. Це честь — померти від моїх ласк. Мій трофей...

— Не сьогодні, — грубий бас розірвав простір.

Удар збив нас обох з ніг. Я впала на ноги  , гострі кігті залишили на руці кроваві сліди. Біль обпекла руку, гаряча струмка стікала вниз. Мені здалося, що я втратила руку. Червона липка крапля впала на землю.

Гаряче тіло й різкий незнайомий запах повернули свідомість. Я опинилася в міцних обіймах нового чоловіка. Він був напівоголеним, торс — наче камінь, кожен м’яз живий, тремтів тихим риком, схожим на гул землетрусу.

— Що відбувається?..

— Ти в грі, малятко, — його голос був низький, чужий.

— Це жарт?

— Хотів би. Але ні. Я чую на тобі Її запах… Тепер ти приманка для всіх.

Він виглядав людиною, але руки були ведмежими лапами. Потужні, з кігтями, вони тримали мене так міцно.

— Що це означає?..

— У тебе є один варіант. Тримайся за мене. Інакше...

Насувались нові силуети. Чоловіки різних рас, сильні, хижі. У їхніх поглядах горів голод.

— Тримайся, дівчинко! — прорычав мій захисник.

Я відчула удар, наче по голові обрушили кувалду. Сили чинити опір не залишалося.

— Можеш відкрити очі.

Холодний чужий голос звучав прямо в голові.

Я послухалася — і перед очима відкрилася інша реальність. Чоловіки грали в просторі. Кожен намагався схопити щось невидиме.

— Не рухайся, — ведмідь-чоловік міцніше стиснув мене, звертаючись ментально . — Якщо заговоримо вголос — морок розсіється, і я не зможу тебе приховати. Потерпи.

— Що це?.. Сон? Кошмар?..

— Ти потрапила в пастку. Це гра за владу. У чиїх руках ти помреш — той отримає перевагу на сезон. Гравці не можуть убити жертву напряму. Від нескінченних переходів вона сама піде в інший світ.

— Кого вони ловлять?

— Тебе! — його очі спалахнули.

Я зі страхом уставилася на нього.

— Ти підкорилася мені. Тепер я твій господар. Тимчасово. Поки не прийде Він. Я навів ілюзію — і ці дурні женуться за фантомом, поки ти зі мною.

— Значить, ти чекаєш моєї смерті?..

— Ні, — він відвернувся. — Мені байдуже на твоє життя. Але одного разу Вона  врятувала мене. Ще...у  печері... Ніхто ще не встав за мене двічі...За це я подарую тобі життя. З вдячності до Неї.

— То це був ти?..

— Так.

Він стояв нерухомо, немов скеля. Від нього виходив спокій і байдужість.

— Але я шаную закони. Ніхто не має права зазіхати на чужу пару. На твоєму місці мала бути ВОНА.

— Моя Атіррі?..

— Так. Але священні чаші не допустили нас до неї. Вони її охороняють. А її кров тече й у тобі. Тому ти тут. Випадково.

Він дивився кудись за мою спину.

— Значить, він любить її по-справжньому, — проричав він у тиші. — Жаль ...Вона б була для мене ідеальною парою ... Що ж, Вовку пощастило .

Дикий рик розірвав простір. Земля здригнула від кігтів того, хто мчав до нас. Мені було страшно навіть озирнутися. Морок розлітався клаптями.

Звір летів крізь повітря прямо до мене. У його очах палала лють, а в мені — страх, змішаний із розумінням: цей вогонь шукає лише мене.


Очнувшись від омани, інші впали в не менший гнів через обман. Але насмілитися порушити закон вони не поспішали.

— ВОНА МОЯ! — прорычав мій золотий.

Перед ведмедем-оборотнем постало обличчя чоловіка. На льоту він трансформувався у бойову стійку. Це було нестерпно боляче і смертельно небезпечно. Скільки разів він піддавав себе таким випробуванням? Організм не встигав відновити цілісну форму, ламаючи кістки й збираючи все докупи.

Великий. Могутній. Нічим не поступався тому, хто тримав у лапах трофей.

— Твоя, але ментально позначена мною.

Два голоси, два погляди, два звірі зійшлися в рівності.

— Я врятував її лише тому, що відчув запах Атіррі. Ти знаєш правила. Віддати просто не можу. Створіння під моїм впливом і частина мого мороку на ній.

— Твоя ціна?

—  Вихід один, тобі відомий.

Моє тіло оніміло, а голова   паморочилась.

Рик двох воїнів злився у бойовий гуркіт. Інших ніби й не було. На полі бою залишилися лише двоє. Всі інші ганебно втекли. Вони зловили нову «мишку» і перемістилися грати без учасників.

— Ти зараз робиш неправильний вибір, золотий. Якщо нападеш на мене, я вб’ю її ще до твого першого руху. Ми це знаємо.

— Віддай її мені по праву.

— Вона мені не потрібна. Якщо відпущу просто, мій морок її знищить, забираючи частину моєї сили.

Я залишалася нерухомо в руках ведмедя й дивилася з надією на пояснення.

— Я випадково зачепив тебе своєю силою, рятуючи, а коли ти впустила  у свою свідомість, закріпила право на себе. Жертв не буде, не хвилюйся. Якщо мені судилося, я готовий підкоритися долі цього разу. Але Атіррі повинна заграти мені на чашах. Це не дуже добра ідея, розумію, їй нашкодить. Але ви вбили мою матір, я виріс без її благословення та втратив нюх до пари.

— Хай краще після мене залишиться прах, ніж приректи мою дочку на вірні муки, — відповів дракон.

— Для мене- це мука! Хіба ви не розумієте моїх страждань? — кричав ведмідь. — Я не дозволив її ображати. І сам не чіпав, чому відмова?

Ведмідь закотив очі. 

— Людяночка без сутності. Нічого не розуміє. Я відчув її в петлі. А що натомість? 

— Навіть гравці відчули тиск і слабкість, тримаючи у своїх обіймах твою пару. Але гра є гра, і зупинятися ніхто не хотів. Найгірше покарання… То чому не можна для мене заграти ?

— Я згодна, — пролунав голос Атіррі крізь простір.

— Ні! Не смій! - крикнула я .

— Клятва прийнята, вона твоя. Не хочу слухати ці соплі, мені пора. Печатка поставлена. Адже насувається війна, ти відчуваєш?

Ведмідь кинув мене в обійми Ровальда, а сам телепортувався геть, не залишаючи шансу атакувати його.

Тепер наодинці залишилися тільки я й чоловік. Він дивився на мене, огортаючи своїм теплом. Ніжне доторкання чоловічої руки до обличчя і довгий поцілунок у лоб.
Ровальд міцно тримав мене в обіймах, але його очі все ще пильнували простір довкола. Його думки металися між гнівом і турботою: «Як він смів так зухвало втрутитися? Цей нахабний ведмідь… Я знищу його, як тільки…» — але він раптом зупинився, відчувши мій погляд і легкий поклик в серці, ніби сама дитина всередині пробудилася.

— Ровальде… — шепотіла я, притискаючись до його грудей, — будь спокійний. Атіррі… вона не дозволяє шкодити йому.

Він стиснув мене ще міцніше, відчуваючи кожен рух маленького життя всередині. Його гнів поволі почав відступати, замінюючись на неймовірне бажання захистити нас.

— Добре… — промовив він нарешті, низьким, рішучим голосом, але в ньому з’явилася ніжність. — Я стримуюсь… Але пам’ятай, Лоло, цей ведмідь запам’ятає свою нахабність. Коли настане час — він заплатить.

Я відчувала, як донечка благає «Не шкодь. Спершу спокій… » 

Ровальд схилив голову, торкаючись лоба моїм лобом, ніби вимовляючи обіцянку: захистити мене і дітей , але робити це мудро, не порушуючи природного порядку.

Золотий дракон розкрив портал і обережно переніс мене назад у рідний дім. Його погляд одразу впав на мій живіт: він дбайливо перевірив, чи все добре з малюками, і, відчувши рівне  биття сердечок , задоволено прошепотів:

— Мої діти  міцні. Ти добре тримаєшся, мій маленький воїне,моя Лоле.

Доторкнувшись губами до моєї рани, Ровальд нашепотів древні слова — і вона на очах затягнулася, лишивши лише легкий слід. Після цього він, не зволікаючи, повів мене в священну печеру сили драконів, де завжди панували чистота й спокій.

Мій дракон з трепетом зняв з мене брудний одяг. Залишивши лише в тонкій білизні, яку мені нещодавно пошили за моїм замовленням, він раптом завмер, вражений моєю красою. Його очі спалахнули, але замість бажання він укрив моє відкрите тіло тонкою тканиною, ніби захищаючи від усього світу.

Ровальд намочив чисту ганчірку і почав повільно проводити нею по моєму тілу, змиваючи бруд. Він почав з рук і поступово спускався вниз, аж до тонких ніжок. У печері панувала тиша, яку порушували лише гучні удари двох сердець і важке дихання.

Його руки тремтіли, коли він очищав мою шкіру, немов стирав із неї важкі спогади. Стискаючи тканину між пальцями, Ровальд повільно проводив нею, водночас торкаючись мого тіла кінчиками пальців. Ця його хитрість дарувала нам обом тихий, чистий світ насолоди.

Я спостерігала за рухами його рук — уважних, дбайливих, люблячих. І в ту мить між нами не існувало нічого, крім ніжності та безмовної обіцянки бути поруч.



— Дозволиш мені зцілити тебе?
— Так… — ледве прошепотіла я. 

Він завжди питав .Вперше за весь час омивання наші погляди зустрілися. Не відриваючись, Ровальд повільно провів язиком по моїй шиї. Я здригнулася від несподіванки, і хвиля насолоди накрила мене з головою. Заплющила очі, закинувши голову, дозволяючи цьому почуттю повністю мене поглинути.

— Ти така чутлива… така солодка, моя Лолі, — його голос хрипів від стриманого бажання.

Мене дивувало й водночас лякало власне тіло. Радість і трепет змішалися зі страхом, бо думати зараз слід було не про кохання, а про Атіррі й небезпеку, яка зависла над нею.

— Тобі знадобиться більше часу, ніж зазвичай? — тихо запитав він, вдивляючись у мене.

Наші погляди знову злилися. Його очі звузилися, вишукуючи сумнів, тінь тривоги. Він відчув страх. І саме це зупинило його.

— Шраму не залишиться, не хвилюйся, — він перевів тему, стримуючи вогонь бажання, й дбайливо провів пальцями по місцю рани, даруючи мені тепло і спокій. Ніби хвилиною раніше й не намагався спокусити.

— Ходімо спати, моя кохана дружино. Ти виснажена й налякана. Сон лікує… сон стирає минуле, — його голос заспокоював і огортав теплом.

Я хотіла щось сказати, та слова застрягли в горлі. Чоловік підняв мене на руки так легко, ніби я була тонкою гілочкою, і наші тіла зімкнулися. Між нами пробігла іскра, від якої я вся здригнулася. Моє тіло — вагітне й тремтливе від холоду, його — гаряче, сильне, тверде. Ця мить залишилася у вічності.

Ровальд обережно заніс мене до спальні, поклав на м’яке ложе, укрив шкурами. Сам ліг поряд, огортаючи мене присутністю.

— Тобі боляче? — тихо спитала я, помітивши його напругу й відчуваючи його бажання.

— Я можу себе контролювати, — він нахилився ближче, торкнувшись моїх губ ледь відчутним подихом. — Все добре, моя Лолі.

Я розкрила шкури й притулилася до гарячого тіла ще ближче, сама.
— Так набагато тепліше.
— Лолі!? — ніжно загарчав він.
— Пробач, тобі боляче?
— Мені добре. Дуже. Дякую за цей світ, мила.

Чоловік міцніше обійняв мене, зігріваючи тремтливе тільце. Одним рухом накрив наші тіла шкурами, остаточно відгородивши від зовнішнього світу.
— Мені приємно лежати з тобою. Я б хотіла подарувати тобі взаємність. Тільки мої думки з нашою донечкою і як їй важко . Я… не хочу, щоб ти зі мною нянчився.
— Це честь для мене. Я буду поруч і допоможу впоратися з усім.

Атіррі


— — Ти можеш кохати й розлюбити? Можеш спокійно піти від пари, не відчуваючи болю в душі? Можеш зраджувати без відчуття провини?

— Чому ти питаєш про таке? — невдоволено озвався вовк.

Я розплющила очі й, не стримавшись, одразу поставила прямі запитання.

— Вовки… З’єднавшись раз, відчувши свою пару, ми більше ніколи не поглянемо на інших жінок. Наша відданість триває до останнього подиху. Якщо з нашою половинкою щось трапиться, ми вмираємо — повільно, болісно, виснажуючись від втрати.

— Як і дракони.

— Ти людина, але я відчуваю тебе навіть на відстані. Відчуваю твої емоції. Поки що не можу спілкуватися з тобою ментально — для цього потрібен час. Мхоя — це наш зв’язок, і він, немов кістка в горлі для інших. Шайна намагатиметься відібрати тебе, зробити своєю новою Шайною. Але пам’ятай: я нікому тебе не віддам. Ти моя жінка і моя дружина. Ти — моє ціле й єдине серце, що б’ється в моїх грудях.

— Я…

— Ти гарно червонієш, — він поцілував у маківку, вдихаючи запах коханої.

— А що буде з твоїм народом? Вони ж тепер не зможуть перейти мої землі й урятуватися?

— Ми й не збираємося цього робити.

— Але як же? — я підвелася на лікоть і з жахом глянула на нього.

— У твоїх землях ми втрачаємо силу. Доведеться шукати джерело життя тут. Я не міг сказати цього відразу. У мене був лише один шанс здобути тебе.

 

— Чому ти питаєш про таке? — невдоволено 

— Вони… не зможуть пройти крізь бар’єр? Ти обдурив нас!

— Я — вовк Атіррі! І в мене є мій народ, який треба врятувати від смерті.

— Ні! Ти безсоромно викрав мене без вороття? І коли ти збирався зізнатися?

Злість так затуманила розум, що дівчина перейшла на крик. Атіррі зіскочила з ложа, тремтячи від гніву, нервово схопила хутро й похапцем замоталася в нього, наче в кокон. Вона хотіла вирватися з шатра, та не встигла. Сильні руки обійняли її маленькі плечі, зупинивши.

Вовк ніжно розвернув кохану до себе й заглянув їй у вічі.

Миттєва слабкість. Обережно, ніби боявся злякати, він нахилився ближче. Ще кілька сантиметрів — і їхні губи торкнулися б. Чоловік завмер, перевіряючи, чи хоче його дружина того самого, чи відштовхне. Вони дивилися одне на одного, погляди ковзали по губах, але ніхто не наважувався першим подолати цю відстань. Дихання обпікало обличчя, а серця гупали, мов барабани.

Зануритися в безодню нових почуттів разом з Атіррі? Її руки тремтливо ковзнули по кам’яних грудях чоловіка, та в останню мить дівчина відштовхнула його. Ледь приборкавши страх, вона відійшла на крок від велетня.

— Ніколи не тікай від мене, — його голос став глибоким. — Для мого вовка це — подружня погоня. Йому важче стримуватися.

Їй не сподобалася його наполегливість і це дивне попередження.

— Тобі треба відпочити від усього, що сталося, — м’яко додав він. — Сьогодні краще не виходь із шатра. На тобі запах ведмедя — це дратує мій народ. Дозволь моєму запаху просочитися в тебе.

— Як ти це терпиш? — дівчина підняла руки, намагаючись відчути свій аромат.

— Атіррі, цей запах вони відчують за версту. А ти сама його не розпізнаєш.

Задихаючись від почутого, дівчина сховалася лицем у тканину, палаючи від сорому. Він же насолоджувався її присутністю, запам’ятовував кожну мить, проведену з дружиною, огортав її тілечко своїм запахом. І всеж таки вони не рушили далі ,залишились ще на день ,поки була в штучному сні .

— Відпочивай, моя жоно. Просто спи. Сьогодні я буду стерегти твій спокій.

…«Аті-ррі! Аті-ррі! Візьми чашу й слухай! Ти потрібна нам… Йому… Верни його додому, у його землі, в його замок. Там ти відкриєш джерело живого. Зміни шлях. Верни його додому!»

Чоловічий голос лунав тихо, але впевнено. Він кликав, благав, не втрачаючи сили в проханнях.

— Ти чуєш? — насторожилася дівчина.

— Атіррі? — стривожено запитав перевертень.

Атіррі важко дихала, витираючи з чола холодний піт.
«Це черговий сон, скоро все мине. Ще трішки — і ти повернешся додому. Потерпи», — переконувала вона себе.

Сьогодні емоції переповнювали її, а хвиля адреналіну збила розум із правильного шляху. Вона дозволила собі занадто багато у спілкуванні з дорослим ворогом — непростиме зухвальство.

Віддихавшись, Атіррі чітко усвідомила: їй потрібна дистанція від цього народу і від Вовка. Та відчуття чогось життєво необхідного не покидало дівчину. Це можна заглушити? Потрібно лише знайти спосіб залишити ці Пустки. Це не її світ, не її народ і ,не її проблеми.

Її проблеми розпочнуться зовсім скоро. Вона відчувала прихід чогось нового.

 

— Що саме ти відчуваєш? — чоловік перепитав стривожено. Його погляд, різкий і уважний, упився в неї. Оборотень дивився з підозрою і прихованим очікуванням.

Ком підступив до горла Атіррі. Від тиску його присутності хотілося втекти — сховатися в затишному місці й чекати на свій час повернення додому. Він лякав її. Вона зробила крок назад, та відступ перервали сильні руки, що раптово обхопили її талію. Гарячі губи торкнулися маківки, не дозволяючи їй утекти. Чоловік притиснув її до себе ще міцніше, ніби відгороджуючи від усіх страхів.

Дівчина здригнулася від несподіванки й відштовхнула Вовка, відскакуючи, наче від прокаженого. Обхопила себе руками, наче замерзла, — інстинктивна захисна реакція. Її погляд зустрівся з очима вожака. Одна його широка чорна брова здивовано поповзла вгору.

— Ти мене налякав, — виправдалася вона.

— Все добре. Пробач за мою зухвалість… Я сам не розумію, чому не стримався, — тихо, заспокійливо мовив він.

— Ні! — заперечно похитала головою.

— Все гаразд, — повторив вожак уже втомленим голосом. — Я розумію. Ти налякана. Я більше не буду тебе чіпати. Просто не витримав — ти так боялася… Вибач.

— Ти не зрозумів, — Атіррі озирнулася довкола. — Усе це… мені чуже. Це не моє місце. Я не можу залишатися серед вас. Це помилка. Хіба ти не бачиш, як вони дивляться на мене?

Вона опустила голову, нервово тереблячи край хутра.

— Тобі потрібен час, щоб звикнути, — спокійно відповів він. — І до мене теж.

Він тримав свого внутрішнього Вовка за сімома замками, боячись налякати її ще більше. Перед ним — уперте оленятко, яке здригається від кожного шурхоту, не розуміючи, що цим лише сильніше притягує його. Сам він переживав справжні муки, слухаючи її тремтливий голос. Але вірив: трохи часу — і вона призвичаїться. Люди не здатні відчути істинність пари, тому для неї все це зараз лише страх і стрес.

А для нього… притягання було настільки сильним, що здавалося, ніби кістки ламаються без шансу зцілення. Йому хотілося вирватися побігати в зеленому  лісі, чути шелест листя і тисячі сердець диких тварин. Але тут — лише Пустка. Катастрофічно мало звірів. Стаю скоро чекав голод і хаос. Лише його сила ще тримала їх на плаву: він єдиний відчував, де знаходиться здобич. Проте, відколи невідома сила перекинула його на землі дракона, магія почала танути, тіло слабшати.

І водночас саме там  він знайшов свою пару. Диво, яке не вміщалося в його розумінні. Хто його переніс? Чому? Ці питання залишалися без відповіді. Але тепер він знав: дасть їй час, допоможе освоїтися, збереже й захистить.

Вовк не хотів користатися її стресом, але не втримався. Неліпна петля часу, якою він не користувався вже ціле століття, випадково схопила матір його пари. Це зіграло жорстокий жарт: тепер жінка була зобов’язана борговою клятвою ведмедю, що врятував її матір.

Саме тоді він і побачив цю петлю. Її нитки світилися стародавньою магією, наче сплетені з місячного сяйва й тіні. Доторкнувшись, Вовк відчув чужі спогади — історії, що не належали йому. Перед очима промайнуло ім’я і постать дівчини: Лола. Він бачив її пригоди, відчайдушні втечі, несподівані зустрічі та кроки, які змінювали хід долі. Ці видіння проникали в нього, мов шрами на шкірі, і він зрозумів: їхні шляхи перетинаються не випадково.

Вперше за довгий час Вовк відчув, що часова пастка не лише кара, а й знак. Петля показала йому не просто обличчя Лоли — вона відкрила частинку майбутнього, яке вже наближалося.

— Тут скоро стане небезпечно, треба йти. Будь поруч і не відходь, добре?
— Уже? Ми вже йдемо?
— Атіррі, так буде краще, повір.
— Але мені здається, нам треба повернутися, — вона поглянула на північ, — туди.
— Туди більше немає дороги.
— Я… відчуваю, що щось там чекає на мене, — тихо промовила вона, обійнявши себе руками. — Наче не все ще сказано.

Вовк на мить завмер, пильно вдивляючись у її обличчя.
— Це лише тінь минулого, — серйозно відповів він. 

Атіррі опустила очі, та в грудях залишився клубок сумніву, мовби сама Пустка шепотіла їй інший шлях.

Любі мої читачі! 💖
Ваші коментарі та лайки — неймовірно важливі для мого натхнення. Зараз я працюю над  цим твором , але творчий запал настільки сильний, що вже народжується ще одна історія. ✨

Тому для мене дуже важливо відчути вашу зацікавленість у цьому творі. Саме вона допоможе мені швидше дописати, а вам — скоріше дізнатися фінал.

На вулиці стояла глибока ніч. Спати хотілося неймовірно. Щоб не задрімати, я вилізла на підвіконня й вкотре вдивлялася у вид. Унизу в будинках тьмяно світилися вогники, вулиці осяювали ліхтарі, а повз них проходили люди-дракони.

Було тепло, затишно й безпечно. Притискаючись до віконного откосу, із задоволенням вдихала приємні нотки лісу. Він утихомирював мою тугу за донькою. 

На ліжку лежала підготовлена сукня синього кольору. Завтра мій день народження.  Та я  знала, що вона відчуває й мене й про що думаю, та останнім часом бачила її думки й перебування у землях вовка все рідше й рідше. Наче наш зв’язок поступово слабшав. Що робити далі — я не знала.

До кімнати зайшов чоловік і відразу зрозумів мій  настрій. Утомлено потер обличчя рукою, не наважуючись ступити всередину. Так і стояв на порозі. Ми мовчали деякий час.

Я подалася вперед, ноги так затекли, що здавалося, от-от звалюся на підлогу, мов ганчіркова лялька.

— Я боюся, що її невдовзі наздожене доля, з якої важко вирватися, — промовила я.

Чоловік зробив крок уперед, аби підтримати мене. Він бачив мою тривогу.

Що це? Він не міг підібрати потрібних слів у відповідь ?

 Лише поцілував і сів на край ліжка, продовжуючи пильно дивитися на мене.

 Тільки зараз я зрозуміла, як сильно болять ноги. Як виснажена я — і тілом, і душею — від очікування невідомого. Лише зараз усвідомила, що боюся. Боюся, що більше ніколи не побачу доньку. І що зробила страшну помилку, довірившись Вовкові.

Тримаючи руки на животі, і прислухалася до тихого, але невідворотного шепоту клятви. Ведмідь кликав її — знову й знову, ніби забирав частину душі. Їй хотілося втекти, але вона знала: не зможе. Магія вже вплелася в її тіло.

— Поклич Міру… і тіток… Олену та Вікторію, — тихо, майже пошепки попросила . Голос звучав надломлено, так, наче кожне слово коштувало зусиль. — Я боюся, що Атіррі не зможе впоратися з чашою. Ця мелодія… вона призначена ...

Ровальд , який сидів  поруч, насупився, стиснувши кулаки.Він відчував, що я  права. 

Я  прикрила очі.
— Він кличе її в своє царство… у володіння ведмедів. Клятва вже працює. Якщо піде сама — не повернеться. Якщо ж ми підемо всією родиною, то, можливо, матимемо шанс.

Через десять хвилин Ровольд перевів подих і глянув на всіх по черзі хто входив до кімнати.


Матуся була серйозна, її очі світилися спокоєм, як у жінки, яка вже не раз бачила темряву й виходила з неї. Олена — пряма, трохи різка, готова до бійки. Вікторія ж відразу зблідла.

— Лоленько, — прошепотіла вона. — Той шлях небезпечний. Пустеля повна тріщин від темряви. Я чула про неї… Це не просто пісок і спека. Там земля дихає ненавистю, кожен крок може стати останнім.

 Я відкрила очі й зустрілася з нею поглядом.
— Я знаю. Але іншого виходу немає. Якщо не підемо, ведмідь забере її сам.

Повисла тиша. Ровальд  ступив уперед, дивлячись на Міру.
— Якщо ми й підемо в цю пустелю, нам потрібно знати, як обійти тріщини. Якщо твій маг Вікторія,щось казав, — звернувся він до Вікторії, — говори зараз.

Вікторія здригнулася, але кивнула.
— Він казав… єдина стежка проходить  не по землі, а… по світлу. Його майже не видно, але якщо зможемо знайти перший крок, дорога сама відкриється.

Міра злегка усміхнулася, хоча в її очах світився смуток.
— Отже, нам знадобиться більше, ніж сила.
 

— Якщо ми підемо в цю пустелю, кожен із вас стане щитом для Атіррі. Вона триматиме чашу, але на неї впаде найбільший тягар. Ви маєте бути готові стати на її захист.

Він обернувся до мене, і в його очах було прохання, відчай і любов водночас.
— А ти… Лолі, залишайся вдома. Я прошу. Не заподій шкоди нашим дітям. Це надто небезпечно.

Я підняла голову, відчуваючи, як у мені загоряється рішучість.
— Ні, коханий. Тільки я маю зв’язок із донечкою. І я не пробачу собі, якщо щось піде не так. Не хвилюйся — всі поруч зі мною. Ми підемо разом. Я в безпеці з такою командою.

Тиша на мить затягнула простір, але її розірвала Вікторія, склавши руки на грудях :
— Ну що ж, тоді я змушу свого мага наробити нам таких амулетів, що навіть сам Хаос захоче триматися від нас подалі.

Усі мимоволі посміхнулися. Напруга від її жарту трохи спала, хоча серце стискало передчуття.

 

Холодно й неспокійно. Жахливо страшно й душно. Повітря бракує, наче легені стискає залізо. Страх такий сильний, що тисне на грудну клітку. Тіло ніби в невидимому коконі… Я  чую шепіт в голові моєї донечки : «Ти повинна зіграти …» 

Я відчуваю, як чиїсь руки притягують її до себе, заспокоюють і захищають, але й він не врятує в одиночку .

 Я притискаюся міцніше до коханого, обіймаю Ровальда, вдихаючи його  запах. Я в безпеці… але не моя донька.


Ми всі зібралися ближче до столу в очікуванні тата з командою. На ньому мій Золотий дракон розгорнув старий пергамент, що колись служив картою пустельних земель. Він був пошарпаний і місцями вигорілий від часу, але головні обриси ще вгадувалися.

— Ось тут починається тріщина, — тихо сказав  показуючи пальцем на витягнуту темну смугу. —Вона тягнеться на багато миль. Там земля справді дихає темрявою. Піски засмоктують, а крок ліворуч чи праворуч може стати останнім.

Олена нахилилася й постукала пальцем по карті.
— Значить, нам треба знайти той самий промінь світла. Але як? Ми ж не знаємо, де перший крок.

—  Чаша повинна відгукнутися на стежку. Але Атіррі буде вразливою. Тож ми маємо прикривати її з усіх боків.

Міра задумливо провела рукою по руці .
— Світло не завжди там, де ми шукаємо. Можливо, саме Лолі відчує перший крок?

Я ковтнула важко й відчула, як коханий  дивиться на мене. У його погляді було все — і страх за дітей, за мене  і довіра.
— Гаразд, — сказала я, видихаючи. — Поки я поруч з Атіррі ментально . Якщо світло з’явиться, я його відчую.

Вікторія потерла руки, намагаючись приховати хвилювання.
— Тим часом я дістану у мага захисні амулети. 

— Зброя буде на мені, — рішуче сказала Олена, випрямляючись. —  Якщо хтось полізе з тріщин — йому не позаздриш.

—  Я підготую трави та інструменти , — тихо додала Міра. 

У цю мить двері раптово розчахнулися, й у кімнату один за одним увійшли чоловіки.

Першим був Редвольд,батько  — його присутність відразу наповнила повітря силою й холодом. За ним брат мого чоловіка й мій любий дядько йшли поруч, їхні обличчя були суворими. За ними  Тензі, яка завжди трималася впевнено, тепер виглядала так, ніби в кожному її русі причаїлася тривога. Не було лише мого брата і мага.

Всі вони відчували грядущу небезпеку. 

— Ви готуєтесь до походу, — заговорив тато, його голос лунав, наче камінь зсувався з гори. — І це буде не проста дорога. Ви торкнетесь земель вовків. А це значить… — його погляд ковзнув по Ровальду, — ви повторите  помилку Анатіра .

— Це не помилка, — відповів мій коханий твердо. — Це єдиний шлях урятувати нашу дитину.

— Це ще одна війна, — втрутився Чорний Дракон,  — Вовки не пробачать порушення угоди. Кожен наш крок у їхніх землях — виклик. Але ми разом і не дамо нашу дівчинку образити .

Тензі ступила вперед, піднявши підборіддя.
— Якщо війна неминуча, ми мусимо бути готові до неї. Але дитина важливіша за будь-які клятви та кордони.

Брат чоловіка стиснув кулаки.
— Краще зустріти ворога у відкритому бою, ніж сидіти й чекати, поки темрява забере нашу крихітку . Кордон тріщить від прориву . Насувається гірше ніж просто договір з вовками . Боюсь історія з Атіррі не випадкова .

Я дивилася на всіх і відчувала, як серце калатало в грудях. Вони готувалися до найгіршого. Кожен розумів: крок у пустелю може стати початком не лише нашого випробування, а й великої війни .

Але вибору вже не було.

 

 

Я зробила крок уперед, і слова самі вирвалися з вуст:
— Коли мене удочерили, мої прийомні батьки часто возили мене в гори й ліси. Ми влаштовували пікніки, смажили шашлики. Вночі сиділи біля багаття й дивилися на вогонь. І щоразу вони читали мені казки й легенди. А інколи вигадували власні — створювали їх і оживляли завдяки сучасним технологіям.

Усі слухали уважно.

— Я ніколи це нікому не розповідала. Для мене це було дуже особисте, — продовжила я, дивлячись на кожного. — І останнє, що вони створили, була казка про дракона.

 Він був великий і могутній, один лише змах його крил змушував усіх ховатися. Люди боялися його гніву й підкорялися кожному слову. Але одного дня вони повстали. Король наказав відкрити полювання. Не розрахувавши свої сили, люди розгнівали дракона так, що він спалив ціле поселення.

Я ковтнула й продовжила:
— Відтоді кожне село, над яким пролітав дракон, благало його про пощаду. І він змилосердився лише за однієї умови: кожні п’ять років вони віддавали йому найкрасивішу дівчину. Казали, що він забирав її серце після народження дитини, а тіло спалював…

Мої слова зависли в повітрі. Тиша стала ще густішою, ніж раніше.

Вогнем він перетворював в попіл своїх жінок , а вітер розносив пилинки по лугах. Та з цього попелу виростали квіти, які ніколи не в’янули. Це була вічна весна, але настільки свята й страшна, що ніхто не наважувався ступити на ті луги. І все ж ніхто так і не зміг подарувати дракону живе дитя.

Минуло сто років. Дракон страждав і не знав спокою, бо не мав срадкоємців . І ось одного разу на той луг забігла сирітка. Вона була так зачарована красою квітів, що навіть не помітила страшного володаря серед них. Дракон спостерігав за нею цілий день, не насмілюючись злякати маленьке диво. А коли вона нарешті підняла очі й побачила його, то не втекла. Навпаки — її вразила його велич і краса.

— Можна я залишуся жити з тобою? — запитала вона тоненьким голосом.

І серце дракона розтануло. Він більше не вимагав жертв. Затаївся й заспокоївся, ростив цю дівчинку, оберігав від людей. І з часом люди перестали його боятися.

Я уважно дивилася на кожного. І не побачила жодної насмішки над «дитячою» історією. Навпаки — усі слухали серйозно, немов легенда мала значення й для всіх .

— Чому дівчинку не шукали? — порушив тишу Ровольд. — Вона ж була ще надто мала для шлюбу.

— Можливо, тому, що вона прийшла з іншого світу, — відповіла я. — І в цьому світі про неї ніхто не знав, окрім самого дракона. Люди подумали, що він заснув і більше не потривожить їх.

— Або вона виявилася його парою, — додав Чорний Дракон, його голос був низький і задумливий. — І саме вона змогла загасити його внутрішній вогонь.

— Ну так, — я несподівано розсміялася, занадто голосно для напруженої тиші, — можливо, щоб стати парою дракону, треба вміти приборкати його дикий вогонь.

Я глянула на них і відчула, як слова самі вириваються:
— Може, ми всі й прийшли з іншого світу саме для цього… щоб укрощати ваш вогонь.

Але ніхто, окрім мене, не сміявся.

Чоловік Олени ,брат мого Ровальда , промовив тихо, але його слова пробрали до кісток:
— А може, ви потрібні нам не для того, щоб загасити наш вогонь… а щоб він не згас остаточно. Щоб утримати рівновагу й не допустити зникнення наших рас. Інакше ми залишимося лише у ваших казках.

Його голос завмер у повітрі, і всі погляди знову повернулися до мене.

Уранці, в мій день народження, ми мовчки прогулювалися берегом, збирали красиві камінці. Морський простір зачаровував своєю безкінечністю — такою красою можна було милуватися вічно.

— Шкода, що зараз холодно плавати, — зітхнула я. — З великим задоволенням підкорила б глибини синього моря.

— Було б чудово, — тихо відповів Ровальд і сплів наші пальці. Ми продовжили йти, немов закохана пара, яка належить тільки одне одному.

— Ти довіряєш мені, Ровальде? — раптом запитала я.

— Так, моя маленька Лолі, — його голос був спокійний, але в ньому звучала сила, від якої серце тремтіло.

— Дожени мене, угрюмий дракон! — вигукнула я, різко зірвавшись з місця.

Я бігла узбережжям, не так швидко, як колись, бо тепер біг був більше грою, ніж викликом. Спершу він удавав, ніби не може мене наздогнати, та врешті, схопивши за руку, закружив у своїх міцних обіймах. Я сміялася так голосно й вільно, що навіть вітер зупинив подих, аби не завадити цьому звучанню.

— Ти чарівна, коли смієшся, — прошепотів він і поцілував мене в маківку.

Ми разом завмерли, дивлячись на бурхливі хвилі моря. Вони билися об каміння, і їхня сила нагадувала мені про випробування, що чекали попереду: небезпечну пустелю, тріщини темряви, відгомін клятви Атіррі. Та водночас у присутності Ровальда усе здавалось не таким страшним. Його руки — теплі й надійні — ніби утримували від бурі, дарували відчуття, що я можу впоратися з будь-яким лихом.

Я дивилася на горизонт, де синє море зливалося з небом, і думала: випробування попереду будуть суворими, але поки він поруч, я зможу відчути світло навіть там, де панує темрява.