— Я не голодна, — збрехала вона й відвела погляд убік.

Він зробив крок ближче, його тінь накрила її плечі.
— Не намагайся мене обдурити. Твоє тіло слабне, я відчуваю.

— І що з того? — її голос тремтів, але вона намагалася виглядати спокійною. — Я все одно не зможу... не зможу проковтнути вашу їжу.

Анатір видихнув, і в тому подиху було більше втоми, ніж гніву.
— Уперта. Завжди вперта. Але твоя впертість уб’є тебе швидше, ніж будь-яке прокляття.— Хочеш чи ні, але сьогодні ти поїси.

Її серце забилося швидше — то від страху, то від чогось іншого, незрозумілого.

— Я не дитина, щоб мене годувати! — прошепотіла вона.

— А я не дозволю тобі помирати з голоду, — його голос став низьким і непохитним, як камінь.

На мить їхні очі зустрілися. У його погляді було щось більше, ніж наказ. Турбота, замаскована під владу.

Вона не зрушила з місця.

Анатір, трохи подумавши, відсунув убік скриню, з якої одразу повіяло запахом дерева й сушених трав. Звідти він витяг невелику полотняну торбинку. Розв’язавши її, мов щось надзвичайно цінне, він виклав на лаву кільце в’яленої ковбаски, загорнутий у полотно шмат сала, кілька ліпешок і глиняний глек із ще теплим узваром.

Дівчина  витріщила очі.
— Звідки це? — здивувалась .— Ти що, приховував харчі?

Чоловік лише усміхнувся краєм вуст, відрізаючи ножем акуратні скибки.
— У таких будинках завжди є невеликий запас для путніх чи варти. Традиція. От і зараз виручила.

Він неквапом поклав шмат ковбаси до рота й навіть примружився від задоволення, вдаючи, що смакує кожен подих. Вона спостерігала за цим, намагаючись триматися гордо, але живіт зрадницьки забурчав так голосно, що заглушив порив вітру за вікном.

— Добре, — буркнула вона, пересівши ближче . — Я спробую... лиш один кусочок.

Її «один кусочок» перетворився на другий, третій, четвертий. Дівчина  оговталася лише тоді, коли перед нею залишилася порожня дошка.

Вона зніяковіло глянула на Анатіра. Той сидів, притулившись плечем до стіни, і з таким задоволеним виглядом спостерігав за нею, наче сам скуштував подвійно.

— Ти… нічого собі не лишив, — несміливо промовила .

— А мені й не треба, — хитро відповів він, — наївся дивлячись на тебе.


Раптом Анатір різко напружився, немов щось вловив у повітрі — те, що людське вухо не здатне було почути. Його погляд потемнів, слух насторожено вловлював далекі знаки.

— Зграя кличе, — прошепотів він низьким голосом. — Пора вирушати далі. Наш слід вирахували, і незабаром тіні нападуть. Я не можу дозволити, щоб ти опинилася в небезпеці.


— Як нам тепер так швидко опинитися в зграї? — нерішуче озвалася дівчина. — Не думаю, що хочу туди повертатися. І не дивись на мене так.

— Все буде добре. Ти в безпеці. Ходімо, — спокійно відповів Анатір, підводячись і вказуючи поглядом на вихід.

Пара залишила сховище й невдовзі вийшла до краю водойми. Довкола — густі сухі кущі, обійти які було неможливо.

— Що скажеш? — повернула голову .—Підвал був моїм першим і найкращим другом усі ці роки! Туди я хочу повернутися найбільше... Ці землі не для мене, — атмосфера загусла.

— Не зрозумів, — звів брови Анатір.

— Моя хвороба... — тихо почала вона. — Я страждала від болю кілька разів на місяць, роками. Це розривало голову й нутрощі, доводило до божевілля. А тепер єдиний спосіб трохи вгамувати муки — бути поруч з твоєю зграєю.  Мої батьки виснажилися в пошуках ліків. Лікарі навіть радили не тримати поряд тварин... Бо ставало гірше . Уявляєш великий двір і ні однієї тваринки .

Вона замовкла, а потім додала:

— Одного разу в мою печеру забрів ведмежа. Маленький голодний клубочок, наляканий... Він став мені другом, братом і порятунком. Я віднесла його в ліс . І ходила до нього щодня, носила їжу в  . Він допомагав переборювати біль своєю присутністю. Потім Рон зник... Я не хотіла згадувати все це , але того дня його мати... тоді все склалося найгірше. Я намагалася врятувати ведмежа... а ти, не знаючи правди, убив її.

— Пробач... — глухо мовив Анатір. — Я діяв інстинктивно. Моє єство завжди прагне оберігати тебе, не розбираючи, хто стоїть переді мною, якщо є загроза.

— Він виріс. Я впізнала його, як і він мене. І ти ледь не вчинив з ним те саме... — дівчина подивилася вперед, на ріку, лишаючи за плечима печеру й минуле. — Я повернусь у твою зграю. Але наступного разу — контролюй себе. Не нападай більше на ведмедів. 

— Добре, — серйозно відповів він.

 Важко зітхнула й, озирнувшись на чоловіка, додала вже зовсім іншим тоном:

— У тебе зовсім не доглянута шерсть. І взагалі, вигляд... Навіть у людській подобі — дикий та скуйовджений. Ви тут усі такі... дикі та неохайні.

Вона примружила очі, вдивляючись у могутнього звіра — страшного й водночас вродливого.

— Я готова. Відкривай портал. Ти ж часто ним користуєшся, так?

Анатір кивнув і прошепотів закляття. Перед ними виросла чорна димка. Він простягнув руку, і дівчина  сміливо поклала свою долоню в темряву. Для вовка це було честю й задоволенням — знаком довіри.

Коли вони ступили в поселення, люди одразу насторожено принюхалися. Потім один за одним схилили голови в поклон перед дружиною вожака. Гордо й упевнено вів її Анатір серединою стежки, аби кожен відчув його запах поряд. Щоб усі знали — вона належить йому.


— Збирайтесь! Ми продовжуємо шлях, — голосно кинув Анатір.

Він глянув на дружину з ніжністю, навіть махнув їй головою з одобренням.

— Куди ми прямуємо? — несміливо запитала Атіррі, коли всі почали метушливо збиратись. Він височів над нею, немов гора, і щоразу, зустрівши її погляд, нестримно всміхався. Його слух вловлював кожен її вдих і видих.

Дівчину ж охоплював страх: раптом місце переходу зникне, і вона більше ніколи не зможе телепортуватися додому, втекти? Поле переходу було неподалік — тоненька ниточка, яка гріла надією. А що тепер?..

— Завтра це місце буде отруєним. Тут небезпечно залишатися. Ходімо зберемо шкури, — спокійно мовив Волк.

— Може… може… ще трохи почекаємо? — несподівано для себе прошепотіла Атіррі.

— Я розумію, — відповів Анатір. — Ти хочеш утекти, сподіваєшся на ту тонку ниточку телепорта. Але це неможливо. Шлях у твої краї закритий.

— Звідки ти знаєш, що я збираюсь утекти? — з тривогою глянула йому в очі.

— Це очевидно, — усміхнувся він, прибираючи пасмо волосся з її обличчя. — Ти постійно шукаєш зачіпки за свій світ.

— І чому ти мовчав, якщо все це знав?

— Бо немає часу. Ідемо.

Вони, наче справжня пара, синхронно склали речі для ночівлі, скручуючи й міцно перев’язуючи їх. Люди метушилися, збираючи своє ложе. Чоловіки навантажували на плечі тюки, а жінки несли в вузлах посуд та рештки харчів. Атіррі згадала мамині розповіді про кочових циган і подумала, що саме так воно й виглядає насправді.

— Де ваші коні? Ви завжди так усе носите? — запитала вона в дівчини зі зграї.

— Ми їх з’їли, — поспішила випередити інших Шайна.

Атіррі злякано здригнулася, та та сама Шайна лукаво всміхнулася:

— О, не бійся так. Я не заподію тобі зла.

Хоч шаманці й заборонили підходити близько до дівчини, правила існували тільки для того, щоб їх порушувати.

Незабаром Атіррі відчула, як голову почала стискати пульсуюча біль. Колона рушила вперед: спершу старі, за ними молодші, а Анатір з Атіррі замикали похід. Типова тактика вовків — берегти свою зграю, аби не втратити жодного.

Минув деякий час. Поки Анатір пішов перевірити свою зграю, Шайна не упустила шансу — підійшла до людської дівчини.

— Ти могла б детально розповісти мені про свою хворобу?

— Що? — насторожено глянула Атіррі.

— У мене очі й вуха скрізь, дитя.

— Ви шпигували за мною?

— Мені це й не потрібно. Часом я бачу уривки, невиразні фрагменти. Потрібно довго розмірковувати, щоб скласти пазл і зрозуміти суть видіння.

І саме в ту мить Атіррі різко відчула присутність матері — та небезпека, що насувалася на неї, пронизала все тіло. Дівчина закричала так, що зупинила всю зграю.


---

А тим часом…

Я сиділа на березі моря, лагідно погладжуючи животик. Дитина всередині останнім часом вимагала від мене годинами слухати шум хвиль і вдивлятись у далечінь.
Та раптом мені закрили рота долонею й силою потягли в портал.

Золотий дракон загримів жахливим, попереджувальним ревом. Він кинувся до мене, та не встиг. Вороги скористалися артефактом перенесення і зникли разом зі мною. Його загрозливий вой лише розрізав повітря.
Безсоромно й нахабно вони вирвали скарб у нього просто з-під носа. Звір озвірів настільки, що готовий був розірвати будь-кого на своєму шляху.

А я тим часом відчула, як запаморочення і слабкість накрили з головою.

— Божевільний… ти впіймав саме Сонце… — я опинилась у центрі гурту чоловіків.

Жоден не був схожий на іншого. У всіх був і людський вигляд, і… щось ще. Я не встигла роздивитися — мені навіть писнути не дали.

Першим мене схопив чоловік із голим торсом і… хвостом. Він підняв мене на руки й стрімко занурився у воду. Його плавник розсікав хвилі, тягнучи нас у глибину. Але раптом поруч з’явився худорлявий, блідий юнак із довгими іклами — й ледве торкнувшись його, змусив тіло носія підкинути мене вгору.

Я лише встигла ковтнути повітря — і вже через мить впала в руки  на гарячому  пісоку пустелі. Від різких переміщень підкотив клубок до горла, нудота . Та часу навіть на це не було. Чоловік похитнувся, й я знову злетіла в повітря.

На цей раз мене підхопив кентавр. Його могутні ноги вибивали шалений ритм по землі, і я, мов лялька, гойдалася в нього на руках. Хотіла закричати — та рот, наче, був заклеєний.

Ми проскакали бог знає скільки, та раптом у кентавра влучило поліно. Він упав, підкинувши мене вище…

І я приземлилася в лапи орка. Великий, страшний, немов з нічного кошмару, він тримав мене, як іграшку. Та навіть його грубі руки не завдали шкоди ні мені, ні дитині — поки що. Орк помчав далі, мов несамовитий, і здавалося, ніщо не могло його зупинити.

Але й він не втримав мене довго. Гул, гуркіт, удар — і вже нові руки підхопили моє тіло…

 


— Дихай. Ти ще потрібна живою.

Мене перехопив чоловік, від якого виходила любов, чарівність і пристрасть. Від нього пахло спокусою. Його хотілося поцілувати й розчинитися в незнаних ласках.

— Потерпи, кохана моя. Зараз я залюблю тебе до смерті. Ти будеш кричати моє ім’я навіть уві сні. Я стану твоїм першим і останнім насолодженням. Це честь — померти від моїх ласк. Мій трофей...

— Не сьогодні, — грубий бас розірвав простір.

Удар збив нас обох з ніг. Я впала на ноги  , гострі кігті залишили на руці кроваві сліди. Біль обпекла руку, гаряча струмка стікала вниз. Мені здалося, що я втратила руку. Червона липка крапля впала на землю.

Гаряче тіло й різкий незнайомий запах повернули свідомість. Я опинилася в міцних обіймах нового чоловіка. Він був напівоголеним, торс — наче камінь, кожен м’яз живий, тремтів тихим риком, схожим на гул землетрусу.

— Що відбувається?..

— Ти в грі, малятко, — його голос був низький, чужий.

— Це жарт?

— Хотів би. Але ні. Я чую на тобі Її запах… Тепер ти приманка для всіх.

Він виглядав людиною, але руки були ведмежими лапами. Потужні, з кігтями, вони тримали мене так міцно.

— Що це означає?..

— У тебе є один варіант. Тримайся за мене. Інакше...

Насувались нові силуети. Чоловіки різних рас, сильні, хижі. У їхніх поглядах горів голод.

— Тримайся, дівчинко! — прорычав мій захисник.

Я відчула удар, наче по голові обрушили кувалду. Сили чинити опір не залишалося.

— Можеш відкрити очі.

Холодний чужий голос звучав прямо в голові.

Я послухалася — і перед очима відкрилася інша реальність. Чоловіки грали в просторі. Кожен намагався схопити щось невидиме.

— Не рухайся, — ведмідь-чоловік міцніше стиснув мене. — Якщо заговоримо вголос — морок розсіється, і я не зможу тебе приховати. Потерпи.

— Що це?.. Сон? Кошмар?..

— Ти потрапила в пастку. Це гра за владу. У чиїх руках ти помреш — той отримає перевагу на сезон. Гравці не можуть убити жертву напряму. Від нескінченних переходів вона сама піде в інший світ.

— Кого вони ловлять?

— Тебе! — його очі спалахнули.

Я зі страхом уставилася на нього.

— Ти підкорилася мені. Тепер я твій господар. Тимчасово. Поки не прийде Він. Я навів ілюзію — і ці дурні женуться за фантомом, поки ти зі мною.

— Значить, ти чекаєш моєї смерті?..

— Ні, — він відвернувся. — Мені байдуже на твоє життя. Але одного разу Вона  врятувала мене. У печері... Ніхто ще не встав за мене двічі...За це я подарую тобі життя. З вдячності до Неї.

— То це був ти?..

— Так.

Він стояв нерухомо, немов скеля. Від нього виходив спокій і байдужість.

— Але я шаную закони. Ніхто не має права зазіхати на чужу пару. На твоєму місці мала бути ВОНА.

— Моя Атіррі?..

— Так. Але священні чаші не допустили нас до неї. Вони її охороняють. А її кров тече й у тобі. Тому ти тут. Випадково.

Він дивився кудись за мою спину.

— Значить, він любить її по-справжньому, — проричав він у тиші. — Жаль ...Вона б була для мене ідеальною парою ...

Дикий рик розірвав простір. Земля здригнула від кігтів того, хто мчав до нас. Мені було страшно навіть озирнутися. Морок розлітався клаптями.

Звір летів крізь повітря прямо до мене. У його очах палала лють, а в мені — страх, змішаний із розумінням: цей вогонь шукає лише мене.


Очнувшись від омани, інші впали в не менший гнів через обман. Але насмілитися порушити закон вони не поспішали.

— ВОНА МОЯ! — прорычав мій золотий.

Перед ведмедем-оборотнем постало обличчя чоловіка. На льоту він трансформувався у бойову стійку. Це було нестерпно боляче і смертельно небезпечно. Скільки разів він піддавав себе таким випробуванням? Організм не встигав відновити цілісну форму, ламаючи кістки й збираючи все докупи.

Великий. Могутній. Нічим не поступався тому, хто тримав у лапах трофей.

— Твоя, але ментально позначена мною.

Два голоси, два погляди, два звірі зійшлися в рівності.

— Я врятував її лише тому, що відчув запах Атіррі. Ти знаєш правила. Віддати просто не можу. Створіння під моїм впливом і частина мого мороку на ній.

— Твоя ціна?

— Ні! Вихід один, тобі відомий.

Моє тіло онімілр, а голова й так паморочилась.

Рик двох воїнів злився у бойовий гуркіт. Інших ніби й не було. На полі бою залишилися лише двоє. Всі інші ганебно втекли. Вони зловили нову «мишку» і перемістилися грати без учасників?

— Ти зараз робиш неправильний вибір, золотий. Якщо нападеш на мене, я вб’ю її ще до твого першого руху. Ми це знаємо.

— Віддай її мені по праву.

— Вона мені не потрібна. Якщо відпущу просто, мій морок її знищить, забираючи частину моєї сили.

Я залишалася нерухомо в руках ведмедя й дивилася з надією на пояснення.

— Я випадково зачепив тебе своєю силою, рятуючи, а коли ти впустила  у свою свідомість, закріпила право на себе. Жертв не буде, не хвилюйся. Якщо мені судилося, я готовий підкоритися долі цього разу. Але Атіррі повинна заграти мені на чашах. Це не дуже добра ідея, розумію, їй нашкодить. Але ви вбили мою матір, я виріс без її благословення та втратив нюх до пари.

— Хай краще після мене залишиться прах, ніж приректи життя мою дочку на вірні муки, — відповів дракон.

— Для мене це мука! Хіба ви не розумієте моїх страждань? — кричав ведмідь. — Я не дозволив її ображати. І сам не чіпав, чому відмова?

Ведмідь закотив очі. 

— Людяночка без сутності. Нічого не розуміє. Я відчув її в петлі. А що натомість? — відчайдушно, немов божевільний, говорив ведмідь.

— Навіть гравці відчули тиск і слабкість, тримаючи у своїх обіймах твою пару. Але гра є гра, і зупинятися ніхто не хотів. Найгірше покарання… То чому не можна для мене заграти ?

— Я згодна, — пролунав голос Атіррі крізь простір.
— Ні! Не смій! - крикнув чоловік.

— Клятва прийнята, вона твоя. Не хочу слухати ці соплі, мені пора. Печатка поставлена. Адже насувається війна, ти відчуваєш?

Ведмідь кинув мене в обійми Ровальда, а сам телепортувався геть, не залишаючи шансу атакувати його.

Тепер наодинці залишилися тільки я й чоловік. Він дивився на мене, огортаючи своїм теплом. Ніжне доторкання чоловічої руки до обличчя і довгий поцілунок у лоб.