Він почув звук, який в цю же вмить розвіяв його мирний і тихий сон. Страх і переживання зразу охопили всю голову, тому Лев різко встав та надумав вхопити ніж. О ні, його нема, як і всіх власних речей. Безпомічний, без зброї він не взмозі себе захистити. Не дай ситуації заполонити твій розум! Думай, як втекти, тільки щоб не попастись у руки шукачів.
Яскраве світло
тривка мить
та очманіння.
Огдянувся навкруги. "Де я?"

- Містере, з тобою все добре?

Голос. Знайомий йому голос, хоча чув лише кілька фраз. Порятунок, чи чергова пастка? Скоріш за все, порятунок, бо вороги не питатимуть, вони самі ставлять безліч запитань.
На щастя, це голос Луї. Гучний видих чоловіка заспокоїв хлопця. "Їх нема. Це добре. Всього лиш твоя уява." Лев стояв на своєму місці, де спав, весь спітнілий і в недорозумінні. Вся ця ситуація та неохайний вигляд змусили юнака легенько засміятись.
Луї лежав у ліжку та обхопив блідими тоненькими руками свій живіт. Треба визнати, що абсурдність всієї ситуації могла б розсмішити навіть Северуса¹, на якому усмішка появлялась вкрай рідко. Схоже, йому дійсно було смішно.

- Ох.. - чоловік видихнув кілька раз, зігнувшись навпіл та опершись на коліна. Повітря не хотіло надходити вчасно, воно просто не надходило. Багряне обличчя легенько пашіло, але руки, раз у раз, намагались закрити це видовище. - Вибач, я ... той звук мені дещо нагадав, ... тому я так ...

Цей звук, щоб це не було, він нагадав ту ситуацію, коли солдат пускав кулі у нього під час втечі, тому Левко так зреагував. Моторошно усвідомлювати, що твої вороги поруч. Страх ще не попустив, але сміх, напрочуд дзвінкий та не схожий на сміх людини, яку недавно оперували, розвіяв будь-які сумнівні переживання. Ковток, на диво, чистого повітря буяв усередині тіла.
Чоловік ледь усміхнувся.

- Лев, пробач, я хотів дотягнутись до кухля, але зачепив тарілку і та впала.
Дійсно, на підлозі була розлита та ж червона вода, яку він забув вилити і поруч розбита тарілка. Чорт. Як же смішно він зараз виглядав. Але Луї ж не знає всієї ситуації, тому нехай сміється.

Чоловік вгамував себе, набувши більш спокійнішого і незначущого вигляду. Склав ковдру і почав шукати, чим можна витерти ту червону калюжу на підлозі. "Чорт, я себе такими діями викрити можу. Поводься більш природньо, телепню".
В ту ж незначну хвилю, юнак різко перестав сміятись, що було дивно, та обличчя його набуло такого серйозного вигляду, наче той ось-ось зробить якусь протизаконну річ. Пальці переплетені між собою лежали поверх ковдри. Погляд убивчо-ніжний. Мабуть, жоден художник не зміг би його передати на полотні.

- Лев?

Чоловік зупинився. Було незручно попадати в поле його зору під таким прицілом погляду. Невже він здогадався? "Невже упізнав? Мабуть, він видасть мене, або тут же покінчить. Може зразу ж втекти? Як же нерозумно з мого боку було залишатись тут спати! Дідько!"

- Так?

Намагався якомога природніше промовити це слово, але нотки неспокою вчувались. Луї це помітив.

- Я хочу подякувати тобі. Ти врятував мені життя.

Секунда тиші, а потім знову видих, протяжний і вільний. Всього лиш подякувати. "Я занадто себе накручую. Паніка зараз ні до чого. Заспокійся". Левко наказував собі, але руки помітно дрижали.

- Тебе щось непокоїть?

- Ні, все гаразд, не хвилюйся.

Усмішка Луї змусила припинити нервове дрижання рук. Просто подякувати, більш нічого. Вдих і видих. Стало душно, повітря не надходило вчасно.

- Чи можу я відчинити вікно?

- Звісно, я хотів це раніше зробити.

Він підійшов до щільно замкненого вікна і, приклавши зусиль, відчинив його. Свіже прохолодне повітря приємно огорнуло обличчя. "Зараз не час навантажувати свою голову нісенітницями, але, Боже, це так важко. Спробуй. А ще, було б не погано поговорити з Луї та змінити атмосферу, яка нагнітає. Так і зроблю." Левко глянув на чудовий вид з вікна. Чому воно було зачинене?

Подихавши повітрям, чоловік почав витирати воду і збирати уламки тарілки. Під час роботи юнак, лежачи у ліжку, не зводив погляду і Лев це помітив. "Все таки щось підозрює/Ти просто накручуєш себе." У голові йшла бійка між двома частинками мозку. Він так захопився внутрішньою бесідою, що не замітив, як уламок подряпав долоню. Знову вигляд крові. Ненавиджу цей вигляд. "Чорт! Не варто було відволікатись, телепню." Але роботу закінчив. Намагався скрити цю рану, щоб не було додаткових питань від хлопця. "Як же ти скриєш, якщо стоїш біля його ліжка, дурню?/ Замовкни!"

- Гей, що з тобою?

Луї сів і спробував підвестись вперше після операції. Сміливий рух, та лікарям він явно б не сподобався. На диво, зміг простояти цілу хвилину, поки не закрутилась голова.

- Тобі не варто вставати.

Строгий голос набув суворості і владності. Не скажеш, що кілька секунд тому, цей чоловік змагався самим з собою. Так чи інакше, норов цього чоловіка, який врятував незнайомій людині життя мав неабияку силу, умів переконувати та наказувати. Тому юнак, охоче чи ні, знову опинився в початковому положенні, але вже сидів у ліжку.

- Перев'яжи руку.

Взявши чистий клаптик тканини, Левко почав недбало перев'язувати собі руку, щоб швидше забратись з його очей і не підставляти себе в незручні ситуації, борючись з другою частинкою свого мозку.

- Потрібно акуратно це робити, чи не так? Сядь біля мене.

"Не слухай його, просто втечи!/Ти з глузду з'їхав? Він тоді точно дізнається!"
Чоловік підвівся і легко сів на указане місце. "Просто поводься як завжди і ніхто нічого не замітить." Луї узяв руку і почав розмотувати незакінчену хирляву роботу. Перев'язував акуратно, тонкі пальці вправно справлялись з цим завданням.

- Чому ти тут живеш?

Луї глянув на нього, думав, чи хоче розповідати, за тим почав виливати слово за словом.

- Ця хижинка залишилась мені від мого покійного батька, тому я тут часто буваю. Але офіційно живу я в місті Вотрбонді разом зі своєю сім'єю. Тут найпридатніше місце для ловів.

- Тобі подобається полювання?

- Так, хоча рушницю мою вкрали, як і більшість речей. Одного ранку я вийшов на полювання, але, якісь незнайомі мені люди, напали та забрали все, що було при мені. Побили та підстрелили у правий бік. Тому я був у такому стані.

- Жахлива ситутація.

- Ха, мені ще пощастило, що живий дійшов додому. - Він усміхнувся, сам цього не помітивши, - і велике спасибі, що продовжив мені життя.

Вони, на мить, зустрілись поглядом. Це не був ворожий чи ненависний погляд. Схоже, дружній, товариський.

- Скільки тобі років?

- Дев'ятнадцять. Я вчився у школі, але покинув її. Хоча, якщо бути точним, то мене вигнали.

- Ох, і за що ж? - брови Левка легенько піднялись вверх. Але, схоже, юнак не почувався присоромленим, чи засмученим.

- За вільне слово. Я говорив багато і виступав проти вчителів. Їхні думки базуються на мінімальному рівні знань. Як вони хочуть навчати дітей, не знаючи елементарних речей чи законів?

- Ти сміливець.

- Я не шкодую, що пішов. Там не отримаєш реально важливих знань, якщо сам не почнеш їх шукати. Глянь, як треба перев'язувати!

Хлопець зав'язав останній вузлик і відпустив руку. Тонкі пальці залишили його. Лев глянув на дбайливо оброблену руку і відчув тепло всередині до цього дивакуватого юнака. Згадав себе в ті роки, як вчителі карали за вільно сказану думку, чи слово проти них. Таких учнів було мало, але вони знаходились. Карали жорстоко: били загостреними палицями по спині чи пальцях, до крові мучили дітей, інколи опускали голову в книжану діжку на кілька хвилин. Луї це все також пам'ятав, але продовжував висувати свої думки. І це повторювалось знову і знову.

- Спасибі.

Лев хотів вже підводитись, але його рука твердо, та водночас легко зупинила цей рух. "І як це тільки йому вдається бути строгим, і мягким?"

- Розкажи щось про себе.

Тривала пауза, яка була дуже незручна. Чоловік почував себе негідником у цей момент. "Хлопець мені довірився, а я не можу розказати про себе. Це жахливе відчуття провинності."
Пройшла тривка мить.

- Гаразд, коли захочеш, тоді розкажеш.

Луї подарував легкий погляд і ледь помітну посмішку, від якої йому стало ще паскудніше. Лев помітив, що волосся його стало світлішим. Чи це просто сонце так світить. Юнак зрозумів, що не варто тиснути. Бачив, як важко дається йому кожен рух. Все ж таки він не дурний.
Чоловік, дивлячить у протилежний бік, зжимав пальці в кулак і хотів втекти з цієї маленької душної хатки. "Ненавиджу таких людей, як він. Вони легко читають тебе і заглядають в душу."
Проте, так він не вважав.



Северус Снейп¹ - герой саги книг про Гаррі Поттера. Дуже рідко усміхався, завжди ходив з похмурим обличчям.