Містер Рейган сидів у кріслі в своєму кабінеті, шукаючи якісь папери руками, які помітно тряслись від збудження і тривоги. Його окуляри відзеркалювали жагучий погляд, який не часто побачиш на цьому твердому і стікому обличчі, яке було досить велике і червоне, мов буряк. Мабуть, йому було душно, бо на дворі доволі тепло, не зважаючи, що на календарі листопад. Кабінет просторий, у темно-коричневих тонах, на стінах висять картини, які не дуже вписуються в цю атмосферу. Напруга витала, та не зовсім вписувалась у цю нестійку ауру.
- Містер Рейган, - без стуку ввірвався солдат той, що ганявся за втікачем. Він був захеканий і почервонілий, набагато більше ніж генерал. Військовий мундир забруднився і в окремих місцях порвався, - Ми не змогли зловити його.
Пауза.
Коротка, але з сильною напругою.
- Знову?
Це прозвучало напрочуд тихо і моторошно. Генерал намагався стримувати свій гнів, але очі його почали наливатися кров'ю. Більше крові в очах. Антоній Рейган вже старий чоловік, на жаль, він не хоче і це визнавати. Брав участь не в одній війні. Був заслуженим генералом і політиком. За всі роки його праці ніколи не програвав і доводив справи до кінця, загалом, за ним закріплялись доволі кровопролитні та жорстокі справи. Кожен утікач, який намагався втекти був тут же зловлений і страчений однією з тих жорстоких кар, які тримають для "особливих" людей. Він не любив програвати. Це, на кшталт, вважається ганьбою, не закінчити і програти справу. Погляд цього старого, але впливого чоловіка міг зробити багато страшних речей.

Він підвівся. Повільно вийшов зі столу і став перед солдатом. Його лице було розлючене і не бажало чути оправдань, чому вони його упустили.
- Ти один з найкращий солдатів, - почав він повільно, роблячи тривкі та нагнітаючі для солдата паузи, трішки зціплюючи зуби і склавши руки за спину, - один з тих, кому я довіряю важливі справи, хто робив все для перемоги. І ти не зміг зловити одного сучого виродка?!
- Містере, він дуже швидко..
- Замовкни, -провив крізь зуби, вирячивши очі наповнені люттю, - я не хочу нічого чути. Ти приведеш мені його, живого чи мертвого. Іди!

Солдат, нічого не кажучи, вийшов, та було ще чути його кроки за дверима.
"Ти нікуди не втечеш, падлюко!" генерал злостиво зжимав і розжимав кулак, "поплатишся за всі свої витівки", він стукнув кулаком об стіну, аж кров почала сочитись з пальців.


                             * * *

Сутеніло. Почало холодати та й осінній вітер не давав про себе забути. На траві, не далеко від швидкої річки лежав чоловік. Одяг у нього весь мокрий та брудний, а в деяких місцях ще й в крові. Тіло не рухалось, очі закриті. Здається, ніби він мертвий. Кілька мух літали біля, майже, мертвого тіла. Ліва нога була перев'язана якимось жмутком тканини. Все-таки одна з пуль солдата не оминула його. Чоловік ворухнувся, а пізніше розплющив очі. Живий. Але чи на довго? Обережно підвівся на лікті та оглянувся. Згадав, як втікаючи від переслідувачів, він стрибнув у річку, але йому підстрелили ногу. Як пробув у воді довгий час, тим самим дав подумати людям, що втопився. Але все-таки, перепливши на інший край річки, з великими зусиллями викарабкався. Це було неймовірно важко і боляче. А зараз він лежить і дивиться на сутінкове небо. "Не можна тут залишатись, треба йти далі". Чоловік розумів, що солдати не перестануть шукати його і, можливо, вже недалеко десь поблизу прочісують ліс. Раптом в голові промайнув спогад, наче блискавка. Трішки не вдалий час для спогадів, але щось змушувало підкоритись волі думкам, і зупинитись. Це було давно, в час другої світової. Пам'ятав, як мати поралась на кухні, а він, разом зі своєю маленькою сестричкою, будучи ще хлопчиком, грався біля неї. Сонце світило у їнхє вікно, та веселий сміх переповнював кімнату. Її щире і добре обличчя не часто згадувалось йому, але сьогодні це було, на диво, дуже чітко. Згадав, як раптово і неочікувано хтось різко вибив двері їхньої хатинки та вломився на кухню. Це були знову німецькі солдати, які тут же почали розстрілювати людей, не дивлячись кого вони вбивають. Світло сонця десь пропало і настала темрява. Хлопчик не розумів, що відбувається. Але маленький Левко второпав зразу, що треба тікати. Він біг від своєї домівки. Тікав і усвідомлював, що сім'ї у нього більше нема. Виживати треба самому.

Лев. Левко. Мати дала йому це лагіде ім'я, вона любила його, хлопчика, який замінив їм батька, був опорою і надією для сім'ї. Любив старшу сестру, яка вже ходила до школи та меншого братика.
Левко знову впав безсильно на землю і сльози суму покотились по його вимученому лиці.