Вони відійшли всього лише на кілька миль від колишнього тепер дому, та у носі свербів запах бензину і вогню (хлопець не тримав бензину вдома, так як машини у нього не було). Відчуття полегкості та майбутньої тривоги заповзали в душу Лева, хоч той намагався триматись у найкращій формі. Він бачив вигляд Луї, той потребував помочі. Очі скривали за зеленою оболонкою свій неспокій, бігаючи туди-сюди, або зависали на одному вибраному предметі, та не хотіли рушати. Чоловік йшов попереду, хоча дистанція між ними була невелика. Луї відставав, бурмочучи щось собі під ніс, та нервово шарпаючи комір вицвілого темно-синього пальта. Якщо приглянутись назад, то можна побачити обриси хатинки, але ніхто з них більше не оглядався.

- Пам'ятаю, як колись з братом ми їхали в Нью-Берн по запчастини до його машини. Він любив свою залізяку більше за будь-що.

Слова чоловіка пронизали звуки тиші. Луї застиг, не очікуючи що хтось рушитиме мовчанку, але побачив, яким був спокійний і вільний від негативних думок Лев, зробив гучний видих повітря, тим самим заспокоїв і себе. Легенько невимушено усміхнувся.

- То ти бував уже там?

- Так, але я був тоді підлітком. Та пам'ятаю досі, як брат зв'язався зі старими друзяками, і взяв мене у бар, де вони веселились до ночі.

- Від тепер ти частенько заглядуєш у бар?

- Ха-ха, інколи.

Вони розсміялись від душі, від чого тінь страху полишила душі обох, тому атмосфера в дорозі перестала бути тривожною. Кожен крок давався легше та упевненіше. Ліс все ще залишався густим. Юнак добре знав дорогу до міста, тому взяв на себе роль провідника. Тим часом, Лев розповідав про свого старшого брата.

- А пізніше, один з його дружків, втягнув Теодора в одну справу - продавали незаконні речі, - пояснив чоловік.

Лев спохмурнів. Утворивши на лобі дві широкі зморшки, він згадував обличчя свого старшого брата Теодора. Високий та мускулистий. Одягнений у звичайні джинси фірми Левіс¹ з ковбойськими чоботами та сорочку, під якою футболка з надписом якоїсь рок групи облягала накачане тіло. Довге чорняве волосся, яке спадало на плечі та щетина довершували брутальний вигляд. Маленький Левко міг гордитись і соромитись свого брата водночас. Але любив однаково.

- І що з ним сталось?

Перервав спогади юнак, зморшки Лева розгладились. Говорив він так, ніби переповідав якусь захопливу книгу.

- Його вбили, точніше, забили на смерть. Зловили під час цієї справи. Дружок утік, а Теодора били, доки той не помер.

- Вибач, я не знав... мені шкода.

- Мені було сімнадцять, коли його не стало. Останнього члена з моєї сім'ї.

Запала мовчанка, юнак не переривав її запитаннями, від чого погляд упав на землю та починав занурюватись у собі. Лев, здається, замітив це, тому розповідав з позитивом, якщо можна це так назвати.

Розказував про старшого брата, життя під час другої світової (хоча, майже нічого не пам'ятав, але читав багато часописів на цю тему), як малим утік від рідного дому, та як розстріляли його матір і сестру. Після цього малий Лев жив разом з Теодором, а далі життя само водило.

Луї слухав всю історію з помітним захопленням, іноді навіть округлював очі до вигляду блюдців, розкриваючи рот у подиві. Захопила історія про зникнення батька Левка. Одного разу його послали передати повідомлення в штат Техас генералу Д.С. Кельвіну пообіцявши, що вернеться через тиждень, та так і не повернувся. 1948 рік був бажкий для його матері, вона заживо поховала свого чоловіка.

Вечоріло. Як не дивно, але час йшов занадто швидко, сутінки почали набирали нічних барв та звуків. Від сонця залишився останній промінь, але і той зник, передаючи ночі правити частинкою світу.

Подорожні помітно втомились. Юнак важко дихав та його почали брали дрижаки, мабуть, від холоду; поправляв сумки, які тепер почали частіше спадати з плеча, та подумав, що краще б залишив кілька банок кави в хатині. Пара крубками викочувалась після кожного вдиху повітря.

- Гаразд.

Лев став, кладучи вантаж на землю і віддихаючись оглянувся навкруги. Через темноту чоловік не чітко бачив, але місцина згодиться, щоб перебути ніч.

Він ніс три сумки: один подорожній набитий рюкзак, сумка на плечі та одна в руках. Луї ніс такий же набитий рюкзак та одну сумку на плечі.

- Ми переночуємо тут. Як тобі місце? - Чоловік обернувся до товариша з виглядом задоволеної людини.

- Непогано, але ставок далеченько. Та якщо ми підійдемо ближче, то ризикуємо стати вечерею диких койотів. Вони полюбляють бувати біля ставка у таку пору.

- Хм, тоді розставляємо палатку.

Подорожні взялись розгинати спини та розпаковувати сумки. Руки хлопця тряслись, як від похмілля, тому розкладати речі було важко.

Палатка була одна, але велика, зібгана у рулон; Лев дістав її та почав розгортати, розгладжувати руками. Після кількахвилинного складання, палатка стояла на прибитих палками кутах. Луї тим часом назбирав дрова для вогнища. Їх було тут вдостал. Пальці червоніли.

Чоловік домоміг розвести вогнище за допомогою сірників. Світло пронизало темряву, стало набагато тепліше; природний колір повільно просувався до пальців юнака, але Лев занепокоївся.

* * *

- Я познайомлю тебе зі своєю бабусею Анною. Думаю, вона тобі сподобається.

Вони лежали в палатці, щільно загорнуті у ковдри, так як на дворі просувався мороз. Сніг під низом створював ефект мягенького ліжка, так вони собі уявляли. Вогонь потріскував, від чого давав освітлення та тепло. На дворі панувала глибока ніч, але Луї не спалось. Той лежав на спині та вдивлявся у стелю палатки; десь там, на горі, повно зірок. Очі не виглядали втомленими чи стривоженими, вони були зацікавленні та холодними. Він тільки що розбудив Лева від сну. Там чоловік блукав лабіринтами з хижими птахами. Мабуть, варто сказати йому дякую.

- Луї, тобі холодно?

Від цих слів клубок диму вихором вилетів з рота.

- Не сильно.

- Мені здається, ти погано переносиш холод.

Юнак відвів очі від стелі та направив їх на чоловіка. Його сон розвіявся, від чого погляд стриляв колючими стрілами.

- В дитинстві я мало не обморозився, будучи на "Тижні лижників"². Я катався на лижах і далеко заїхав та упав у книгу річки. Якби не гурт проїжджаючих мимо лижників, я б задубів там і помер. Від того дуже погано переношу холод.

- Чорт, Луї! Я покладаюсь тільки на свої здогадки. Не міг раніше про це сказати?

Лев рвучко вислизнув з ковдри, підвівся та почав ритись у сумці. Через хвилину дістав плед, всипаний двохколірними квадратиками. Направився у бік юнака, який з подивом поглядав на нього, і почав щільно закутувати хлопця. Поправив кутики ковдри. Пасмо чорного, як у брата волосся вибилось з зачесаного назад сторю упало йому на лоба.

- Я заварю тобі чаю, зігрієшся.

Луї перечити проти чаю не став, але йому не подобалось, що він так панькався з ним, як з малою дитиною. Та, все ж таки, стало тепліше.

Чоловік вийшов на двір робити чай, а юнак залишився лежати непорушно.

"Не треба, щоб він захворів по дорозі. А йти ще нам два чортових дні."

Лев швидко зробив чай із трав, підніс хлопцеві.

- Чорт, і як тобі вдається заварювати один той самий чай з різними смаками?

Чоловік лише усміхнувся, та прибрав довге пасмо з лоба.

* * *

Другий день походу тривав, сонце почало виходити, та мороз не відходив. Зранку він став злішим та нестерпнішим. Обгорілі вуглинки лежали на місці нічного вогнища. Лев та юнак поснідали нашвидкоруч, вони зібрались іти дальше. Палатка лежала у верхній кишені рюкзака чоловіка.

- Як ти? Протримаєшся до наступної зупинки?

- Звісно, не хвилюйся.

Луї усміхнувся однією зі своїх чарівних усмішок, та підняв сумку на плече. Здається, холод ще кілька годин не тривожитиме, але пізніше буде важче.

- Розтирай собі руки щоразу, як вони дерев'янітимуть. Гаразд?

- Так і робитиму.

Вони взяли всі речі та вирушили. Чоловік помітив, як в ту ж мить з сумки юнака випав акуратний конвертик, та схоже сам Луї не побачив.

Лев підняв конверт, він пахнув приємними, трішки солодкуватими жіночими парфумами. Адресований: Луїзіан Жирард Бастьен.

Від: Анни Рішар-Фор.

- Юначе, у тебе випало.

Левко простягнув дамський конверт власнику.

- Ой, дякую. Це лист від моєї бабусі. Я його завжди ношу з собою.

Луї зрадів, що не загубив його, взяв тонкими пальцями та поклав у внутрішню кишеню пальта. Левові, чомусь, згадались гарячі пиріжки та банка варення.

- Ніхто з моєї сім'ї не спілкується з нею, бо вважають її не придатною. А я найдужче люблю свою бабусю. Завжди підтримувала мене та погоджувалась зі всіма моїми думками. Якось, сім'я мене здала під час читання забороненої літератури³, так вона забрала мене до себе у Кароліну, щоб я відбувся від покарання. Це ті книги, які я читав недавно.

Лев згадав погляд очей, якими той читав ті книги. Було моторошно.

Розповідав юнак все це з усмішною та презирством до сім'ї. Час від часу поправляв сумки на плечах.

- Твоя сім'я з тих, хто вірить генералу?

- І я ненавиджу їх через те, - доповнив з помітною злостивістю в очах. - Але Анна вважає, якщо погляди дітей та батьків розбігаються, краще не шукати для них компроміс.

- Твоя бабуся француженка?

- О так, вона цим пишається. Її здатний рід не дозволить спілкуватись з покидьками.

Лев перезирнувся з юнаком поглядами.

- Моїх друзів, будь-яких, вона приймає. Хоча друзів у мене й ніколи не було.

Заспокійливо поглянув, та розсміявся від власних слів. Пальці почали дерев'яніти, та юнак не звертав уваги. Легкий сміх прочищав душу від усіх думок.

Лев помітив дрібне трясіння пальців.

- У мене було четверо єдиних друзів, яких повісили на головній площі Воттрбонда.

Сміх припинився, та на зміну прийшов жаль.

- Знаєш за що їх стратили?

- Знаю..

- Я пообіцяв собі помститись за них. Будь-якою ціною. Тому не хочу, щоб ще один мій друг загинув від переохолодження.

Луї почав вдягати рукавиці, з виглядом дитини, яку покарали і поставили у куток. Вітер обвівав світле волосся, яке випадало з шапки.

- Ходімо, друже.

Лев поклав руку на плече юнака, від чого рукавиці вже не були потрібні. Тепло розливалось по тілі з приємною швидкістю.

Левіс¹ (Levi's) - американська компанія, заснована в 1853 році Лівай Штрауса ; відомий виробник одягу (в першу чергу джинсового ) і взуття.

"Тиждень лижників" - вікенд, на який приїжджають всі охочі любителів лижів.

Заборонена література³ - місто Воттрбонд забороняє читати філософію та християнську літературу, за що читаті отримують покарання.