Вперше, за довгий час, йому було цікаво спостерігати, як людина після операції змінюється ззовні та всередині. Луї помітно одужував. Міг вже ходити без підтримки та робити більш-менш легку роботу. Розповідав цікаві та історії з життя, перетворюючи їх на кумедні жарти, хоча деякі з них зовсім не назвеш кумедними.

Одного дня, коли йому було лише п'ять років, маленький Луї (ненароком, чи спеціально) спалив свої дерев'яні іграшки: це був кінь з вершником, який вирізьбив батько, та дерев'яна саморобна машинка. Він пам'ятав, як вони горіли, це полум'я закарбувалось в голові назавжди. Зате, пізніше батьки не давали йому іграшок. Однак вигляд вогню подобається Луї ще досі. Цю кумедну історію можна привести в повчальний приклад, але Лев був не з тих, хто повчає інших життю.

Любив багато читати. Надто багато. Недавно, в закутку ліжка, Левко знайшов великий стос подертих книг, які дивом тримались купки. Цікаво, чи він спалить свої книги колись? Вони б добре горіли. Та юнак обмежувався дровами. Поки що.

Живучи тут уже кілька тривких днів, Левко підлатав і своє здоров'я. Нога зажила, шкіра помітно повертала свій здоровий вигляд. Очі не були такими сумними. Планував чоловін одразу ж піти, як тільки покращає його юному товаришу і заживуть власні рани. Та, схоже, хлопець не хотів відпускати свого рятувальника. Вкрай сподобалось його товариство. Хоча сам Лев не був так упевнений зі свого боку.

- Луї, у нас закінчилась питна вода. Треба піти набрати.

Одного ранку чоловік жагуче хотів пити, та лише одна-однісінька краплинка висихала на дні глечика. "Чому він не поповнив запас води ще вчора?"

- Вона надто швидко закінчується.

Тут Луї мав рацію. Організми двох цілком здоровий чоловіків потребували води щодня, тому варто було поповнити діжки.
Їжі, як виявилось, було вдосталь. Підвал, (о так, там є підвал!) що знаходився під хижинкою, був набитий різними харчами, яких вистачило б на довге проживання. Луї, коли був у ненайкращому стані, не міг спускатись вниз і харчуватись, та зараз він робив це з охотою та бажанням нагодувати себе та товариша.

Зібравшись, та взявши все необхідне, Лев вирушив на пошуки води. Це вперше їм їі забракло, хоча бочки, на початку, були налиті по вінця. Хлопець залишився вдома, не варто починати ходити надто довго, так як шви ще дадуть про себе знати. І треба ж залишити спостерігача за оселею, хоча весь свій проведений там час чоловік не зустрічав інших людей.
На календарі вже грудень. Зима прокрадалась незамітно. Земля починала мерзнути, це відчувалось. Звірів, лише поодиноких, не видко, вони ховаються в своїх затишних домівках. Ідучи, згадувались прекрасні літні вечори з друзями, яких уже, мабуть, черв'яки поїли. Роберт, один з найстарших, навчив їх усіх грати в різні ігри, на кшталт, картків чи копійочків. Він і досі пам'ятає, як Сем, дуркуватий, але завзятий хлопчисько перемішував картки, тим самим завжди вигравав. Одні з найкращих вечорів. Сумно, що більше їх він не зможе побачити. Зараз він би охоче пограв у картки.

Лев достатньо відійшов від дому, тому почав шукати ставок. Як вчив Роберт, треба лягти на землю та слухати, чи щось дзюрчить. Якщо так, значить ставок чи річка поряд. Він так і зробив, хоча земля була дуже холодна. Доволі гучно дзюркотіло. Вирішив, що ставок ліворуч, та, пройшовши кілька метрів, справді побачив чистий і кришталевий ставок. Вода в ньому відзеркалювала дерева, це чудова вода.
Чоловік підійшов, поклав усі свої речі на землю та вмив холодною волою обличчя. Його мокре волосся пасмами звисало з лоба. Він узяв невеличку бочку, яку брав, та почав наповнювати крижаною водою. Вона приємно переливалась різнокольоровими барвами, наче була магічною. Дивовижне видовище.
Та в мить, його руки заціпеніли, а лице поблідло. Діжка з водою за малим чуть не перехилилась, та він зумів їі стримати. Серце почало шалено калататись. Піт виступив на лобі.

- Ви вже пройшли всю територію?

- Ні, ще залишився один квартал.

"Це вони?" Думки почали переплітатись одна з одною. Страх не давав рукам волю, і вони залишались нерухомі. "ТІКАЙ!" Мозок давав команди, але тіло ніяк не хотіло підкорятись. "Залиш цю діжку і тікай!"/" Чорт забирай! Це дійсно вони!" Левко бачив, як група солдатів пробирались крізь хащі і прямували у його (чорт забирай!!!) бік. На щастя, праворуч був високий горб, тому можна речі перенести туди, щоб їх не замітили. "Давай швидше!" Цього разу чоловік послухався свого мозку та енергійно почав пересувати речі у вибране місце. "А тепер ТІКАЙ!"
Лев біг, щосили біг, не зупиняючись і не переводячи духу. Його кроки були голосними, але швидкість не підводила.

- Ось він де! Біжіть на ним!

Страх ще більше обійняв його, а ноги ніби самі розуміли, що зупинятися не можна, тому додали максимальної швидкості. Та позаду все ж чув крики солдатів. Таки помітили! Серце не переставало шалено гупати, можливо, воно зараз вистрибне з грудей.

- Стій, виродку!

Крики ззаду ставали чіткішими і голоснішими. Вони доганяли. Левко продирався крізь кущі та чагарники, щоб не бігти по протоптаній стежці. Таким чином, він затримав їх на кілька рятувальних секунд. Лице та руки дряпались об гілки, від чого сочились кров'ю. Вдалині помітив дім та відчув на секунду безпеку. Але лише на секунду. Далі знову страх панував усередині. Луї стояв біля ґанку, чекав, та його усмішка різко спливла з лиця, коли побачив вигляд товариша. Лев добігав до дверей, як хлопець промовив:

- Сховайся в підвал. Там буде безпечніше.

Не промовивши жодного слова, він так і зробив. "І як він тільки здогадався, що йому необхідна схованка?" Луї зібрав його речі і також сховав у підвал. Перед тим, як спускатись, чоловік глянув на лице юнака, воно було не здивованим і (що?!) спокійним.
У підвалі було холодніше, ніж на вулиці, але він був великий. Уся їжа зберігалась в одному кутку, а половина була захаращена різними поламаними і придатними речами. Лев сів та почав голосно віддихуватись, хапаючись за груди. Не хотів думати, що буде далі. Не хотів припускати, що Луї може здати його. Просто закрив очі і лежав на сирій землі. Темнота кружляла перед очима, а неспокій витав над головою.

Луї, відправивши чоловіка в схованку, постояв на ґанку, вдивляючись удалину, якось дивно усміхнувся та зайшов всередину. Став займатись звичними справами, але почув гучне гупання навколо дому. Затим, двері розчахнулись та увійшло двоє солдат. "Ха, вони такі ж, які я їх пам'ятаю, нічим не змінились."

- Добрий день, чим можу допомогти?

Юнак ввічливо і спокійно привітався до непроханих розлючених гостів.

- Тут пробігав чоловік, ви не бачили його, сер?

- О ні, я сьогодні навіть не виходив з будинку, хоча я чув гучне гупання, але не придав цьому значення. Думав, що це олені бігають.

Хлопець говорив всі ці слова з інтонацією, яка підкреслювала його невинність.

Солдати, з багряним засапаним обличчям, почали оглядати очима хатинку. Якщо б він і ховав його, то тут просто немає місця. Вони розлютились і вишкірили зуби.

- Ходімо, не гаймо часу!

Один з них голосно гаркнув і ті вийшли так же несподівано, як і зайшли.

Луї подарував їм одну з тих своїх чарівних посмішок на останок, а коли вони вийшли, лице юнака враз змінилось на страшну гримасу. Схоже, йому також було страшно, бо брехав він не часто.

Хлопець, через кілька хвилин спустився в підвал, повідомити що небезпека минула. Замітив, що Лев нерухомо лежав на землі, схрестивши руки на грудях.

- Можеш виходити. Вони пішли кілька хвилин тому.

Левко різко підвівся і з недовірою глянув на товариша. Прислухавшись до тиші, не почув ніяких страхоподібних звуків, які б заблокували вихід з підвалу.
Встав, обтріпався та почав повільно підніматись по драбині. Опісля, з острахом оглянув дім, всередині та ззовні, а тоді упав на стілець з гучним видихом. Чоловік ковтнувши повітря, глянув на юнака. Той сидів поруч, мабуть, чекаючи якихось слів.

- Чоловіче, ти набрав води?

Перше запитання, зовсім не таке, яке очікував почути Лев.

- Набрав, але діжку залишив під горбком. Чорт! Вибач, я.. Дякую, що не видав мене. Мене переслідують..

- Я впізнав тебе ще з першого разу, коли ти ввійшов у мій дім. Мені стало лячно, але я був присмерті, тому не зациклювався над цим.

- Ох, як я паскудно себе почуваю.

Лев обхопив руками свою ще мокру голову і почав виривати жмутки волосся.

- Я знаю, який злочин ти вчинив, але підтримую тебе. Мабуть, я б зробив так  само.

Чоловін підвів очі на юнака та замітив, що його погляд наповнений любові і вірності, замість ненависті і презирства. Цього він очікував побачити в його очах.

- Моїх друзів стратили на міському пагорбі¹ за зраду та обман влади. Жахливий злочин, чи не так? Мене, як їхнього ватажка, мали б також стратити, але я зумів втекти, пообіцяв собі помститись за них. Жостроко помститись. 

- Зрада та обман жахливіший, ніж убивство чи насилля. Ненавиджу місто Воттрбонд.

- Тут я погоджусь з тобою.

"Він з того міста і ненавидить його так само, як і мої друзі. Він не видав мене, хоча міг отримати кругленьку суму. Він бунтував не один раз, тому то його вигнали з міської школи."

- Дякую, друже.

Лев простягнув руку, брудну та в подряпинах, але Луї завзято пожав свою руку у відповідь. Погляди, довгі та міцні, тепер їх зв'язувало дещо більше.

- А діжку все ж таки треба забрати.

Вони обмінялись посмішками, які наповнювали тепло в душі Лева.

Це лише початок нового повстання.




Міський пагорб¹ - місце де страчують жертв, які порушили закон проти влади. Одне з найганебніших покарань у місті Воттрбонд.