Яскраве світло лоскотало зіниці, я прикрила очі долонею і проблимавшись, намагалась кілька хвилин зрозуміти де я. І згадала, що знаходжусь в Карпатах, усмішка була від вуха до вуха, я відчула неймовірний прилив сил, добре виспана і від того бадьора .Оце справді добрий ранок!- думала я, солодко потягнувшись на ліжку. Моя сусідка мирно спала, а я намацавши мобілку, що лежала на тумбі, поглянула на дисплей. Годинник показував 6:45. В нас же сьогодні зарядка,- згадала я, що куратор наголошувала про те, щоб не спізнюватися.

- Макс, вставай! Зарядка!- гукнула я, стрибаючи на одній нозі, одягала спортивні штани.- Нуу мааа можна я ще трошки посплю,- пробурмотіла та.- Вставай. В нас зарядка. - промовила я ще раз всміхаючись, тому як мило Макс морщить ніс і відмахується.  Макс все ж підірвавшись і поглянувши на годинник, теж поспішила вдягнутись. Прибравши дреди у гульку,  і одягнувши улюблений чорний спортивний костюм та білі кроси я залишилась задоволена своїм зовнішнім виглядом, Макс вже також була в повній готовності, навіть здається нанесла легкий макіяж. Ми вийшли в коридор, озираючись на заспаний народ, який кволо посунув на другий поверх для ранкових вправ

.- Гей, письменнице! Виспалась?- промовив Артем, жартівливо накинувши мені на голову капюшон з спортивної кофти. Я відмахнулась.

- Тобі, що п'ять років!?- обурилась я, піднімаючись сходами.- Шість.- відповів він, посміхнувшись мені. Можливо посмішка в нього і була відпадна, та після вчорашньої вечірньої пригоди мені так і хотілось сказати щось ущипливе, щоб стерти її .

 Усю зарядку я намагалась ігнорувати нахабу, який раз по раз привертав мою увагу пританцьовуючи на кожній вправі, хоч я на нього і сердилась, та від тих викрутасів мені таки ставало смішно. Після зарядки і смачного сніданку ми з моєю сусідкою розмістились на просторому балконі з великими чашками гарячих напоїв. Мабуть якби можна було складати особистий хіт- парад найфантастичніших моментів, цей посідав би перше місце- думала я, позираючи на засніжені вершини, що купалися в небесній блакиті, а над ними сяяли яскраві промінці сонця, розливаючись на білий сніг.- Як чудово!- промовила білявка, ніби читаючи мої думки.- Аж нового року захотілося.- додала вона.- Це точно.- відповіла я.- Любиш новий рік?- запитала подруга.Мене огорнула ностальгія родом з дитинства, аромат мандаринів і ялинки, що наповнює дім передсвятковою ейфорією, наші суперечки з сестрою: хто першим повісить, яку іграшку (частіше перемагала вона), а також незмінний мамин святковий торт, і "Один вдома" у сімейному колі... Класний , теплий спогад , що зігрівав душу теплом обіймів.

- Гей, ти про що замислилась?- питала сусідка.- Що?- виринаючи з солодкої ностальгіі спогадів, промовила я

.- Я питала, чи маєш ти хлопця, а ти так дивно на мене дивилася хвилин десять, я вже і подумала може ти заснула.- промовила подруга всміхнувшись..- Був один, - промовила я, допиваючи каву, що чомусь встала в горлі здоровенним комом.

 Мобільний теленькнув, що змусило мене підпригнути з несподіванки. Куратор повідомляла про те, що за кілька хвилин всім треба зібратися на вулиці. - Уперед із піснею, - промовила я, рада якійсь дії.

Одягнувши білий кашеміровий гольф та джинси я накинула червону курточку , обожнюю червоний , тому пославши своєму відображенню повітряний поцілунок я щаслива вибігла в коридор .

З хорошими емоціями я прямувала до виходу , коли раптом відчула на собі допитливий погляд чорнявого

.- Витріщатися не гарно.- мовила я.

- А я не витріщаюсь красуне, а швидше милуюсь.-відповів Артем.- Егеж,- мовила я.- А особливо після побаченого вчора...- додав хлопець через хвилину, ніби насміхаючись.  Мої щоки спалахнули вогнем при згадці про вечірню виставу.  Як він узагалі сміє!- обурювалась я про себе. Цей хлопець явно мав на меті мене вибісити. Нічого, я ще відіграюсь, почекай,- думала я, та вголос сказала:- Сподіваюся, ти встиг капці позбирати, коли втікав!- засміялась я.- Ти знаєш, а я навіть не проти отримати подушкою іще раз  заради такого видовища.-  всміхнувся Артем у відповідь, провівши рукою по чорнявій шевелюрі. На руці в нього красувалося тату- здоровенне серце, а посередині напис "Артем і Кітті назавжди".

Очевидно, в кожного свої спогади викарбувані на тілі- подумала я.

Наше метання приємностями перервала брюнетка тренер  що мало не налетіла на Артема.

- Он ви де, голубки, спізнюєтесь, наступного разу двадцять віджимань, - промовила вона, - ну ти знаєш що робити,- додала вона.

 Артем кивнув і брюнетка відчинила двері вибігаючи на двір.Звідти на мене повіяло вітерцем і  я, накинувши капюшон, вийшла. Мені пригадались  слова тренерки  про те, що Артем знає що робити, чомусь я зрозуміла, що відповідь мені не сподобається та все ж запитала:
- Слухай, а що вона мала на увазі кажучи, що ти знаєш що робити??Артем, показавши білі зуби в посмішці і витримавши паузу, промовив:- Забув тобі сказати, манюня,-  почула я за спиною смішок Артема. І внутрішнє приготувалась до ще одного миткого словесного пасу.
- На десять днів я твій персональний реабілітолог, я повинен допомагати тобі в усьому і бути поруч двадцять чотири на сім.-  хлопець переможно всміхаючись додав:- Ти рада??- Я просто у захваті,- фиркнула я зло.
Погода зіпсувалася, плюючись лапатими сніжинками на всі боки і ховаючи небо за сірістю хмар, додаючи моєму і без того "хорошому" настрою похмурості. А в голові я прокручувала варіанти втечі від мого так званого "привілею" на десять днів. І нарешті, не знайшовши ні одного хоч трішечки адекватного, я вирішила взяти тайм-аут і поводитися так ніби мені не хочеться зіпсувати цю задоволену фізономію щоразу, як я її бачу.- Ну і погодка,-  промовила я.
-  Гори-  непостійні і погодка тут пані примхлива: то снігопадом закидає, що ледь не по пояс зариваєшся у сніг, а той диви сонцем всміхнеться.-  відповів Артем
.- Воно і видно.-  промовила я. Кілька раз і справді мало не провалилась: паличка сковзалась і це приносило мені деякий дискомфорт , та мій провожатий вправно  підтримав мене під лікоть.
- Я сама!- промовила я мабуть в десяте, та чорнявий ніби і не чув цього, продовжував мене підтримувати. __  Я не хочу щоб мені допомагали__ нарешті не витримала я. __ Чому?__ спитав Артем. __ Тому , що мені  важливо почуватися нормальною , навіть якщо моє тіло іноді показує свій норов.__ відповіла я з сумом.
На хвильку Артем зупинився і став навпроти мене промовивши
__ А хто тобі сказав ,що ти не нормальна. То що у тебе хвороба нічого не змінює,__ почав він.  Ти цілком самостійна дівчина , а то що одна ніжка трохи гірше ступає , можна сказати  робить тебе унікальною не такою як усі.__ промовив він.
Егеж така собі втіха ,__ подумала я. А Артем простягнув руку промовивши. __ Ну не хочеш , щоб я тобі допоміг  , тоді мене проведи бо я боюсь йти по сковскому снігу промовив простягаючи мені долоню і всміхаючись лукаво.
__ Точно?__ засміялась я.  А чорнявий  струшуючи сніжинку з мого волосся продовжив.
__  Довірся мені Інакше.. __  Що інакше зупинившись запитала я з викликом поглянувши у його зелені очі , що зачаровували мене своїм магнетизмом , ну просто таки удав .
__ Емі інакше мені доведеться тебе на руках понести , як тобі така перспектива ?__ засміявся хлопець.
- Ти тут під моєю відповідальністю, тож  довірся мені.- спокійно промовив хлопець, - додавши:- Інакше..-  Що інакше? - зупинившись, запитала я, з викликом поглянувши на нього.-  Понесу тебе на руках ,__ відповів хлопець насупилась:- Ні, дякую, я вже якось нозями,- буркнула я, перехопивши Артема сильніше під руку.
Мимоволі думки мої перенеслися в минуле, до чоловіка який постійно повторював: "Ти можеш мені довіряти", а мені хотілося йому вірити..