7
тепер
Минуло 3 дні
Написане мені не подобалось: зіжмакавши білий папірець, я кинула його у корзину для сміття, де вже назбиралась пристойна купка.- От блін.- промовила я.- Що сталося?- гукнула Макс, яка витирала рушником мокре після душу волосся.- Та от придумати не можу, про що писати.- Аааа, муки творчості, розумію.- відповіла білявка.- Щось таке...- промовила я, потягнувшись. Потрібен переривчик, думала я і, накинувши куртку, вийшла на балкон. Як приємно, було відчувати прохододу на шкірі, моїм очам відкрився чудовий зимовий пейзаж. Красуні гори, одягнуті в біле, надихали і створювали неповторний зимовий настрій. Ммм як же я за усім цим сумуватиму..- думала я, споглядаючи красу довкола, огорнуту особливим шармом. Треба терміново, сфоткати для архіву, міркуючи йду по телефон, а коли повертаюся, на перилах на мене чекає маленький сюрприз- паперовий літачок. Усміхнувшись, я промовила тихенько "Привіт" і взяла його, розглядаючи знахідку, що здавалася прибульцем на порожньому балконі. Відчуваючи, що це не просто так, я розгорнула літачок, який був запискою, де акуратним почерком були написані слова."Манюня, не дуйся, каву будеш?", а завершував напис смайл посмішка. Губи розтягнулись в посмішці не гіршій як на папері. Дивовижно, та цей хлопець вмів мене смішити, незважаючи на нашу тиху холодну війну, після сварки через поцілунок, здався на другий день, намагаючись привернути мою увагу якимось жартом, чи тим його "манюня". Та це була б зовсім не я, якби так легко здала оборону. От і зараз, коли з сусіднього балкону, показалась фізіономія Артема. що вийшов з чашкою кави і дружелюбно всміхався ніби протягував мені. Моя відповідь не забарилася, зімявши запрошення в руці я хитро посміхнулась, відповідаючи на запитання Артема в записці і зникла з балкону з переможним виглядом. Не те щоб я так уже злилась на чорнявого, та навіть кільканадцять раз дійшла висновку що з моєї сторони, теж було неправильно говорити Артему, ті слова, що наступили на його болюче місце. Та кожного разу, коли я думала, що зараз промовлю слова вибачення, пекуча образа затикала мені рот.От і зараз, повернувшись до кімнати, я кинула папірець до відра.- Що ти там так довго робила?- поцікавилась подруга, заплітаючи біляві кудрі в косу.- Та так, думала, читала...- відповіла я.- Ти ж не забула про моє тренування зі стрільби?- спитала подруга.- Та як я могла забути, атже кураторка повідомила про Карпатські ігри, що відбудуться на наступному тижні. Макс була серйозно налаштована, а я, як член її команди, що складалася з мене і ще чотирьох чоловік її підтримувала.- Звісно, разом підемо,- відповіла я.- От і славненько!- всміхнулась вона, закінчуючи зачіску.- Ми обов'язково переможемо!- Аякже.- відповіла я. Та на думці мала зовсім інше. Цікаво, Артем все ще стоїть на балконі чи ні? думала я. Треба буде подивитись, вирішила я.- То як тобі назва команди?- питала Макс.- Нормальна... ем... - відповідаю на автоматі.- Яка, перша чи друга?- цікавилась подруга.- Назва чого?- питаю.- Ей ти де? Помахавши перед моїми очима рукою, промовила вона, - ти останнім часом якась дивна.- зауважила подруга.Віджартувавшись як завжди, я почала збиратись на тренування Макс.Сьогодні я вирішила додати до свого образу трохи макіяжу, розпустивши свої дреди, волосся тепер взялося ніжними хвилями, хотілось виглядати гарно. І так вийшла з номера разом з Макс. Ми йшли довгим коридором, а в моїй голові змією зашипіла думка про те, що мені таки доведеться говорити з тим нахабою.
Дивно, та тільки я про це подумала, як з ліфта виходить Артем, чарівно всміхачись, а в його руках було два стаканчики з напоями.- Привіт, дівчата,- проспівав він, додавши- А куди ви йдете?- На тренування зі стрільби.- привітавшись, промовила Макс.- І ми дуже поспішаємо!- додала я. - Чудово, мені якраз по дорозі.- додав він, як нівчому не бувало, продовжуючи йти знами. Кілька хвилин поговоривши ніпрощо, в Макс намалювалися якісь термінові справи і вона вирвалась вперед, ігноруючи мій благальний вираз обличчя, і скрегіт моїх зубів, що здається лунали на весь корпус. "От мавпа мала!" - Думала я, розкусивши хитрунку. Ось я і Артем залишилися на одинці, крокуючи майже в ногу. І чого прохід до зали такий довгий- думала я. А Артем зупинився і стаючи навпроти, простягнув мені напій.- Ну що, по каві?- промовив зухвалець.
Минуло 3 дні
Написане мені не подобалось: зіжмакавши білий папірець, я кинула його у корзину для сміття, де вже назбиралась пристойна купка.- От блін.- промовила я.- Що сталося?- гукнула Макс, яка витирала рушником мокре після душу волосся.- Та от придумати не можу, про що писати.- Аааа, муки творчості, розумію.- відповіла білявка.- Щось таке...- промовила я, потягнувшись. Потрібен переривчик, думала я і, накинувши куртку, вийшла на балкон. Як приємно, було відчувати прохододу на шкірі, моїм очам відкрився чудовий зимовий пейзаж. Красуні гори, одягнуті в біле, надихали і створювали неповторний зимовий настрій. Ммм як же я за усім цим сумуватиму..- думала я, споглядаючи красу довкола, огорнуту особливим шармом. Треба терміново, сфоткати для архіву, міркуючи йду по телефон, а коли повертаюся, на перилах на мене чекає маленький сюрприз- паперовий літачок. Усміхнувшись, я промовила тихенько "Привіт" і взяла його, розглядаючи знахідку, що здавалася прибульцем на порожньому балконі. Відчуваючи, що це не просто так, я розгорнула літачок, який був запискою, де акуратним почерком були написані слова."Манюня, не дуйся, каву будеш?", а завершував напис смайл посмішка. Губи розтягнулись в посмішці не гіршій як на папері. Дивовижно, та цей хлопець вмів мене смішити, незважаючи на нашу тиху холодну війну, після сварки через поцілунок, здався на другий день, намагаючись привернути мою увагу якимось жартом, чи тим його "манюня". Та це була б зовсім не я, якби так легко здала оборону. От і зараз, коли з сусіднього балкону, показалась фізіономія Артема. що вийшов з чашкою кави і дружелюбно всміхався ніби протягував мені. Моя відповідь не забарилася, зімявши запрошення в руці я хитро посміхнулась, відповідаючи на запитання Артема в записці і зникла з балкону з переможним виглядом. Не те щоб я так уже злилась на чорнявого, та навіть кільканадцять раз дійшла висновку що з моєї сторони, теж було неправильно говорити Артему, ті слова, що наступили на його болюче місце. Та кожного разу, коли я думала, що зараз промовлю слова вибачення, пекуча образа затикала мені рот.От і зараз, повернувшись до кімнати, я кинула папірець до відра.- Що ти там так довго робила?- поцікавилась подруга, заплітаючи біляві кудрі в косу.- Та так, думала, читала...- відповіла я.- Ти ж не забула про моє тренування зі стрільби?- спитала подруга.- Та як я могла забути, атже кураторка повідомила про Карпатські ігри, що відбудуться на наступному тижні. Макс була серйозно налаштована, а я, як член її команди, що складалася з мене і ще чотирьох чоловік її підтримувала.- Звісно, разом підемо,- відповіла я.- От і славненько!- всміхнулась вона, закінчуючи зачіску.- Ми обов'язково переможемо!- Аякже.- відповіла я. Та на думці мала зовсім інше. Цікаво, Артем все ще стоїть на балконі чи ні? думала я. Треба буде подивитись, вирішила я.- То як тобі назва команди?- питала Макс.- Нормальна... ем... - відповідаю на автоматі.- Яка, перша чи друга?- цікавилась подруга.- Назва чого?- питаю.- Ей ти де? Помахавши перед моїми очима рукою, промовила вона, - ти останнім часом якась дивна.- зауважила подруга.Віджартувавшись як завжди, я почала збиратись на тренування Макс.Сьогодні я вирішила додати до свого образу трохи макіяжу, розпустивши свої дреди, волосся тепер взялося ніжними хвилями, хотілось виглядати гарно. І так вийшла з номера разом з Макс. Ми йшли довгим коридором, а в моїй голові змією зашипіла думка про те, що мені таки доведеться говорити з тим нахабою.
Дивно, та тільки я про це подумала, як з ліфта виходить Артем, чарівно всміхачись, а в його руках було два стаканчики з напоями.- Привіт, дівчата,- проспівав він, додавши- А куди ви йдете?- На тренування зі стрільби.- привітавшись, промовила Макс.- І ми дуже поспішаємо!- додала я. - Чудово, мені якраз по дорозі.- додав він, як нівчому не бувало, продовжуючи йти знами. Кілька хвилин поговоривши ніпрощо, в Макс намалювалися якісь термінові справи і вона вирвалась вперед, ігноруючи мій благальний вираз обличчя, і скрегіт моїх зубів, що здається лунали на весь корпус. "От мавпа мала!" - Думала я, розкусивши хитрунку. Ось я і Артем залишилися на одинці, крокуючи майже в ногу. І чого прохід до зали такий довгий- думала я. А Артем зупинився і стаючи навпроти, простягнув мені напій.- Ну що, по каві?- промовив зухвалець.
Коментарі