Розділ 1

14 серпня 1260р. 08:20

Замок Булуга, нейтральна територія

- Що ти робила весь цей час?- спитав Нік, ідучи разом з красивою біловолосою дівчиною. Навколо метушились люди, які вже готувались до нападів нордів або вегірів, тому облшатовували замок для захисту.

- Ходила по світу, шукала роботу,- відповіла дівчина,- Два роки тому я знайшла чоловіка, який сказав, що знайомий з тобою, тому вирішила залишитись з ним, бо вирішила, що так буде безпечніше.

- Останній раз я тебе бачив, коли витягнув з Нольдорського Лісу.

- Так, я пам'ятаю. Після того, я повернулась до родини. Матір померла через кілька місяців після нападу бандитів, а батька забрали з собою. Я не хотіла залишатись сама, тому почала їздити по світу та чіплялась за будь-яку роботу, щоб не померти з голоду... Я чула, що ти здолав Чорний Орден. Це правда?

- Це не тільки моя заслуга. Тоді померло кілька тисяч воїнів, які захищали Дирим.

- Ой, та годі тобі!- вона легко штовхнула Ніка в плече,- Мій брат став найпопулярнішою людиною за останнє десятиліття. Кілька років всі вважали тебе мертвим. Ти ж розумієш, який подив викличеш в людей, коли вони дізнаються, що Нік Блек захопив цей замок. Крім того, стратегічну ціль у війні. Такого нахабства тобі Яроглек не побачить.

- Так, це спричинить багато проблем,- погодився Нік.

- Я бачила тебе в битві. Ти так погано б'єшся чи тобі жаль ворогів?- сміялась Іміра.

- Я бачив твій стиль. Занадто часто відкриваєшся, що дає противникам можливість атакувати тебе.

- Я можу себе захистити.

- Так, я знаю.

- Ми давно не бачились, тому я маю дещо для тебе,- сказала дівчина.

Вони підійшли до одного з столів, що був коло стіни замку. Коло стола стояв чоловік, який розкладав зброю.

- Це мій друг - Роб,- сказала Іміра.

- Нік.

- Робе, мій брат хоче глянути на нашу особливу розробку.

Чоловік кілька секунд осудливо дивився на Іміра, потім перевів недовірливий погляд на Ніка, але витягнув лук та кілька стріл з різними наконечниками.

- Надіюсь, що ти вмієш стріляти з лука,- сказала Іміра.

- Ще не жалівся.- відповів Нік.

- Чудово. Дуже рада, що тобі не треба пояснювати, що таке лук і що з ним роблять.

Нік хотів відповісти, але стримався, лише важко видихнувши повітря, що було в легенях.

- Ну добре,- продовжила дівчина,- Тятива лука дуже натягнута, тому можна стріляти на дуже великі відстані. Вона зроблена з спеціального волокна, яке ми створили штучно, тому порвати тятиву дуже складно, але й натягувати нелегко. Якщо справа дійде до ближнього бою, то цей лук зможе допомогти. Він зроблений з твердого та міцного, але легкого дерева, що росте тільки в Нольдорському Лісі, тому якщо ти не хочеш вбивати противника, ти можеш перемогти його, використовуючи цей лук, по суті, як посох.

- Я вражений,- трохи здивовано сказав Нік.- Хто зробив його?

- Взагалі-то, ми.- дівчина взяла стрілу з зеленим наконечником,- Лук - це, звісно, добре, але лише він тобі не допоможе, тому тобі треба мати при собі й кілька стріл. Це - отруйна стріла, але покращена. Замість того, щоб намащувати кожного разу отруту на стрілу, тепер отрута є всередині наконечника, який легко ламається всередині тіла, через що отрута одразу потрапляє в кров та поширюється по тілу.

- Так, колись вже мав справу з чимось схожим,- сказав Нік, згадуючи отруйну стрілу бандита, що ледь не вбила його.

- Це вже інше,- Іміра обережно відклала зелену стрілу та взяла до рук синю,- Ми з Робом робили її цілий рік, тому надіюсь, що ти оціниш. На кінці стріли є мотузка, тому якщо тобі варто піднятись на якийсь будинок чи скелю, ти можеш скористатись цим. Механізм, що всередині піднімить тебе вгору і ти опинишся там, куди тобі потрібно було залізти. На жаль, технології нашого часу не такі розвинені, тому броньованого лицаря вона не підніме.

- Я не ношу важкої броні. Вона обмежує рух та забирає багато енергії в бою,- сказав Нік.

- Ця стріла,- Іміра показала червону стрілу,- має схожий ефект з отруйною, але краще пробиває броню. Всередині є масло, яке загоряється при розбивання наконечника, тому жертва...як це сказати... починає горіти.

- Доволі неприємне відчуття,- сказав Нік і одразу додав,- Зі мною такого не було, але я впевнений.

- Це,- дівчина вказала на чорну стрілу,- вже краще. Набагато краще. Всередині є вибухова суміш, яка вибухає, коли стріла потрапляє в ціль. Ти чув колись про петарди?

- Так. Їх використовують Нольдори для того, щоб залякати противника чи небажаних гостей.

- Це точно. Я вражена, що ти так багато знаєш. Я завжди вважала тебе тупим. Зараз - це неважливо. Ці стріли мені допоміг зробити один з нольдорів, який знає секрет виготовлення петардів.

- Наскільки сильний вибух?- спитав Нік.

- Може вбити броньованого лицаря, або, якщо йому пощастить, серйозно поранити його та вивести з бою,- сказав Роб.

- Вражає,- сказав Нік.

- Це.- сказала дівчина, беручи до рук білу стрілу,- Найкраще, що ми робили. Наш шедевр, принаймні, до недавнього часу.

- Що це?

- Це - особлива стріла. Коли ти стріляєш, опір повітря руйнує її оболонку, тобто наконечник такорпус стріли, тому з'являються менші стріли, які зберігають швидкість польоту більшої.

- Ось це дійсно вражає,- Нік обережно взяв стрілу в руки.- Скільки малих стріл в одній великій?

- Десять. Ми хотіли збільшити кількість, але тоді дуже зменшується швидкість польоту, тому ми вирішили обмежитись десятьма.

Роб завбрав в Ніка білу стрілу та сховав її до інших.

- Це дуже небезпечна зброя і я не хочу, щоб вона потрапила не в ті руки, але я тобі довіряю, тому... вважай, що це мій подарунок,- дівчина усміхнулась.

- Дякую,- Нік обняв сестру.

- Доки ти ще не пішов, я хочу ще дещо тобі показати.

- Я не думаю, що це хороша ідея,- сказав Роб.

- Він мій брат і я йому довіряю. Ми просто покажемо.

Роб зітхнув та витягнув довгу дерев'яну конструкцію з дивним гачком.

- Що це?- спитав Нік.

- ми ще не придумали для цього назву, але вважаємо це нашим найкращим шедевром,- сказала Іміра.

- Найнебезпечніша зброя, що існує на даний момент,- мовив Роб,- ні в кого, крім нас, такої немає.

- Я не хочу, щоб вона "світилась" тут,- сказала Іміра та сховала зброю.- Ходімо в ліс.

Іміра, Роб та Нік вийшли з замку та зайшли на кілька кілометрів вглиб лісу.

- Можеш спробувати,- сказав Роб і Нік побачив якусь дивну посмішку.

- Не мели дурниць! Ніхто не буде з неї стріляти.

- Чому? Якщо ви створили зброю, то її варто колись спробувати.- захоплено сказав Нік.

- Так, але наш друг, який нам інколи допомагав тестувати зброю, минулого разу помер,- сумно сказала Іміра.

- Якщо точніше, то його розірвало на шматки від вибуху, що стався коло його плеча. По суті, залишились тільки ноги.- говорив Роб.

- Ясно,- сказав Нік, захоплення якого майже зникло,- але ви ж її доробляли. Ви ж її доробляли, правда?

- Ми думаємо, що проблема в занадто великій кількості пороху.

- Чого?

- Особливої та складної речовини, що легко детонує. З неї зроблено нольдорські петарди та вибухові стріли,- пояснила Іміра,- Тебе ніхто не змушує використовувати цю зброю.

- Але ніхто з нас не наважиться натиснути на спуск, після того, що ми побачили,- сказав Роб.

- Добре,- розгублено сказав Нік,- Надіюсь, що мене не розірве на шматки.

Доки Роб готував зброю, Іміра стояла в стороні та намагалась не думати про найгірше. Нік хотів підійти до неї та підбадьорити її, але перед ним став Роб, даючи зброю.

- З ним все буде добре.- сказав Роб, взявши дівчину за руку,- Ми вдосконалили зброю, тому проблем бути не може.

Нік відійшов на кілька метрів, прицілився та, вагаючись, натиснув на спусковий гачок. пролунав дуже голосний вибух, від якого в Ніка заклало вуха. Слух до нього повернувся через кілька хвилин. Іміра підійшла до Ніка і чоловік не міг не побачити, якою вона була щасливою. Роб підійшов до дерева, в якому куля зробила отвір.

- Стріли та арбалетні болти не такі ефективні, як це,- говорив Нік,- але цілитись з цього важко, бо зброя нелегка. Підготовка займає багато часу, тому не думаю, що найближчим часом вона зможе витснити луки чи арбалети. Проте, якщо зробити так, щоб кулі, що є всередині, заряджались самі, а пороху було достатньо на кілька пострілів - це може стати зброєю, яка пройде крізь століття... Мушу визнати, що це найдивовижніша зброя зі всіх, які я тільки бачив у своєму житті.

Троє людей ще говорили деякий час, а коли повернулись, то побачили на вході Джеремуса, який якраз шукав Ніка та Іміру. Без зайвих питань, вони пішли за майже безволосим чоловіком та ввійшли в головний зал, де вже сиділи Фірентіс, Лезаліт, Борча та старий.

- Якщо вже всі прийшли, я б хотів дещо сказати,- почав старий,- Я б хотів подякувати вам всім, бо якби не ви, то моя мрія ніколи б не здійснилась. Надіюсь, що цей замок послужить добрим цілям і не стане притулком для бандитів чи розбійників, але стане чудовим домом для всіх потребуючих.

- Якби не ви, цього всього б не було,- сказав Нік,- тому це ми маємо дякувати вам. Ви перші підняли людей на боротьбу, а ми просто допомогли перемогти.

Старий кивнув в знак подяки Ніку і Лезаліт почав.

- Я думаю, що ніхто не буде проти, якщо я скажу, що те, що ми зробили - це зародження ордену. Нового та могутнього ордену. Ми, звісно, ще не перемогли. Нас оточують вороги, які можуть в будь-який момент напасти на нас, але ми повинні думати про майбутнє, тому я думаю, що ніхто не буде проти, якщо я скажу, що магістром цього ордену має бути Нік Блек, який і почав цей бій. В його жилах тече кров імператора Кальрадії, хоча він цього не хоче визнавати.

- Не думаю, що це правильно, бо без вас, я б був вже мертвим,- сказав Нік,- а щодо крові імператора Кальрадії, то Іміра нічим не гірша від мене. Я не правитель, я воїн. Моє місце на полі бою, а не на красивому коні, з пагорбу спостерігати за перебігом битви. Я впевнений, що Іміра впорається з посадою магістра.

- При всьому бажанні, я не можу. Кальрадія - це не Пендор. Люди не визнають правителя-жінку, тому я не можу,- сказала Іміра.

- Так, я вже старався переконати її заявити про свої права, але вона була проти,- сказав Лезаліт.

- Я не готовий до цього.

- Ти маєш найбільше досвіду серед всіх нас. До того ж, в тебе будуть чудові радники,- усміхнулась Іміра.

Нік кілька секунд дивився на Іміру, а тоді кивнув в знак згоди.

- Перш за все, ми маємо знайти союзників,- почав Нік,- тому що норди та вегіри будь-якою ціною спробують захопити цей замок.

- Вегіри ослаблені війною на два фронти, тому вони не будуть кидати свої ресурси на нас,- мовив Лезаліт,- але з нордами інша справа. Оновлення армії дуже сильно збільшило їхню кількість та якість, тому нордів позбутись набагато важче.

- Норди втратили багато людей в війні з вегірами, тому раптовий напад свадів з тилу змусить їх забрати звідси свої війська.

- Це, звісно, добре, але чому ти вирішив, що Харлаус буде допомагати нам?- спитав Фірентіс.

- Я і декілька людей домовимось з ним про мир та укладемо оборонний союз,- говорив Нік,- Зараз нам потрібна підтримка місцевого населення. Я б хотів, щоб Старійшина взяв кількох людей та зібрав добровольців для оборони замку і переконав людей, що ми не загарбники. Норди можуть взяти нас в облогу, тому нам потрібні припаси.

- Я з радістю спробую вам допомогти,- сказав Старійшина.

- Я, Лезаліт та Іміра підемо до Харлауса, щоб домовитись про вигідні умови договору.

- Я краще залишусь тут,- сказав Лезаліт,- Я керівник найманців, тому буде краще, якщо командир не буде відходити від них. Крім того, скоро має прибути підкріплення, тому ми зможемо краще організувати оборону.

- Тоді з нами піде Фірентіс.

Фірентіс кивнув в знак згоди.

- Я міг би піти в місто та дізнатись, що про нашу авантюру говорять лорди, солдати, міщани та інші,- сказав Борча, не відриваючись від випивки.

- Це було б чудово, але старайся діяти тихо.- сказав Нік.

- Я займусь бороною замку та навчатиму людей тому, що може знадобитись в бою,- сказав Джеремус.

- Я думаю, що Роб міг би вам допомогти,- сказала Іміра.

- Так, Роб талановитий чоловік, тому може допомогти.

- Треба вирішити, хто буде головним, поки тебе не буде,- сказав Старійшина.

- Я думаю, що Лезаліт буде найкращим вибором, оскільки він має контроль над гарнізоном і талановитий воїн.

Всі погодились та почали готуватись.

                                                                 Розділ 2

15 серпня 1260р. 21:36

Явіксхольм, Королівство Фірдсвейн

Два чоловіка йшли вулицею міста, на якій було багато людей.

- Я думаю, що він мертвий,- сказав один з чоловіків.

- Ні. Мені просто так не сняться сни. Я бачив його і впевнений, що він живий.

- Ти ж бачив, що там сталось. Площу рознесло на шматки. Декілька сотень людей згоріли заживо,- говорив чоловік,- Нам дуже пощастило, що неподалік була та свтіловолоса дівчина, але Нік був просто коло нього. Ти думаєш, що він міг вижити в епіцентрі вибуху?

- Ти бачив його тіло?

- Ні, але...

- І я не бачив. В будь-якому випадку, ми шукаємо тут не його, а іншу людину.

- Кого?

Нольдор промовчав. Вони зайшли в темну та вузьку вулицю, де швидко наздогнали чоловіка, якого вже кілька годин вистежували з Сером Рейном.

- Ти Карніс Ко?- спитав Летардіан.

Чоловік повільно обернувся та поклав руку на меч.

- Я не знаю про кого ви говорите,- мовив чоловік.

- Не вдавай дурного.- вороже сказав Рейн,- Ми знаємо, хто ти і знаємо, що ти недавно прибув з Драконячих гір.

- Здається, що ви несповна розуму,- засміявся чоловік,- Ніхто не був північніше гір. Всі, хто намагались перейти їх - помирали.

- Ти ж живий.

- Так, тому що я вчасно передумав і зрозумів, що це самогубство.

Летардіан підійшов до чоловіка, але той витягнув меча.

- Я не думаю, що нам потрібні проблеми,- сказав чоловік.

Летардіан розумів, що чоловік не простий воїн, тому повільно відступив.

- І так?- продовжив чоловік, не опускаючи меча.

- Скажи нам, як ти перебрався через гори і ми не скажемо королю Григорію 4, що ти досі живий.- сказав лицар.

Обличчя чоловіка змінилось.

- Я не думаю, що тобі потрібно, щоб полювання, яке тривало кілька десятків років, продовжувалось,- сказав Рейн.

- Добре,- через хвилину сказав чоловік,- Чорт! В підніжжі однієї з гір є замок. Він вже давно покинутий і ніхто там не живе. Всередині замку є підземний хід, яким можна пройти через гори. Я все сказав.

- Чудово,- сказав Рейн та глянув кудись, за спину чоловіка,- Хлопці, він ваш.

З-за стіни вийшло кілька озброєних чоловіків, які наближались до чоловіка.

- Ви казали, що не скажете королю!- крикнув Карніс.

- Так, але ми сказали мисливцям за головами. Крім того, це було до того, як ми з тобою уклали угоду.

Чоловік кричав їм в спину, коли Летардіан і Рейн залишили його наодинці з мисливцями.

18 серпня 1260р. 13:03

Околиці Правена, Королівство Свад

Нік, Фірентіс, Іміра та кілька людей супроводу прибули в Дирим - одне з найбільших міст Королівства Свад та найдавніше місто в Кальрадії. Вони під'їхали до величних міських воріт.

- Нам потрібно в'їхати в місто,- сказав Нік, до чоловіка, що охороняв вхід. Поряд з ним стояло ще кілька солдатів, але вони не зважали на прибулих.

- В'їзд заборонений. З дня на день, до міста має прибути король Харлаус, а в місті зараз чума. Староста міста дав наказ нікого не впускати та не випускати.

- Чому король має прибути в місто, в якому лютує чума?- спитав Нік.

- Він має тут особисті справи,- сказав солдат і додав,- Не твоя справа!

- Через скільки часу він прибуде?

- Не твоя справа!

- Він нас не пропустить,- сказав Фірентіс.

- Що будемо робити тепер?

- Почекаємо в передмістях,- сказав Нік та поскакав у село, яке було збудоване перед стінами міста.

Їдучи вулицями села вони бачили багато хворих собак, бідних, втомлених та хворих людей, покинуті будівлі. Нарешті, вони прибули в таверну. Двір був охайно прибраним та оточений частоколом. Вхід охороняють найманці. Всередині розмістились купці з своїми возами, яких не пустили в місто.

- Мені тут не подобається,- сказала Іміра,- Піду, гляну, що в селі.

Нік та Фірентіс прив'язали коней і зайшли в таверну. В цей час, солдати супроводу облаштовувались в дворі.

Зайшовши, вони побачили, що в таверні дуже багато людей, а вільних місць майже не було. В дальньому кутку грали в азартні ігри. Красиві дівчата розносили їжу та напої, а на сцені грали музики. Власник таверни стояв неподалік та, схрестивши руки, спостерігав за порядком. Нік та Фірентіс сіли на єдині вільні місця. Нік подумав, що якби не був в селі, то подумав, що вони в процвітаючому місті.

- Нам дуже пощастило, що ми можемо випити, бо це просто жах.- почав Фірентіс,- Я ніколи не бачив, щоб сільські таверни були такими багатими та заповненими.

- Це село збудоване коло входу в Дирим. Тут сходяться торговельні шляхи, а торговці не хочуть платити величезні гроші, щоб торгувати в місці, тому залишаються тут. Це впливає і на економіку села,- пояснив Нік.

- Вам чогось принести?- спитала дівчина, яка підійшла до них. Вона уважно розглядала Фірентіса та червоніла, коли він дивився на неї.

- Мені, будь ласка, чогось дешевого,- сказав Нік.

- А вам?- зніяковіло спитала дівчина в Фірентіса.

- Лише трішки щастя та краси,- чоловік усміхнувся.

Дівчина усміхнулась та пішла.

- Це що таке щойно було?- спитав Нік.

- Мовчи,- відповів Фірентіс та перевів погляд на музик.

З сусіднього стола встали кілька людей та підійшли до них.

- Ти завжди притягуєш неприємності?- спитав Фірентіс, побачивши ворожі погляди чоловіків.

- Частенько,- відповів Нік.

- Ви хто такі?!- спитав один з амбалів, що підійшли до них.

- Мандрівники,- відповів Нік.

- Мандрівники? Мандрівники не носять з собою зброї.

- Важкі часи настали. На дорогах багато розбійників та ідіотів.

- Не тільки на дорогах. І в тавернах трапляються,- додав Фірентіс. Нік кивнув.

На конфлікт звернув увагу власник таверни.

- Відчепись від них,- сказав чоловік, підійшовши до них.

- Чому?! Ти знаєш, що вони зроблять.

- Знаю, але вони можуть врятувати Ельзу.

П'яний чоловік кілька секунд невдоволено пропалював погялдом власника таверни, а тоді, разом з іншими, пішов. Власник сів за стіл до Ніка та Фірентіса.

- Я знаю, що ви не найманці, але я прошу вас допомогти мені,- сказав власник таверни.

- Що сталось?- спитав Нік.

- Декілька місяців тому в наше село прийшли бандити. Вони забирають нашу їжу, наші гроші, наших дітей. Ми намагались їх вигнати, але марно. Їх занадто багато. Декілька тижнів тому, вони викрали мою доньку та почали погрожувати, що вб'ють її. Я віддав їм всі гроші, але вони хочуть ще більше. Вони не хочуть слухати, що в мене немає. Вчора вони згвалтували її на очах у всього села, а інші просто дивились, бо боялись щось зробити. Я не знаю чому ви тут, я впевнений, що у вас є свої справи, але прошу вас, допоможіть мені.

Нік та Фірентіс переглянулись.

- Ми допоможемо вам,- сказав Нік.

- Зараз єдиним безпечним місцем є таверна,- сказав чоловік.

Нік перемовився кількома ловами з Фірентісом та вийшов надвір разом з власником.

- Дивлячись на вашу таверну можу сказати, що ви найбагатша людина в селі,- сказав Нік.

- Був найбагатшою, але зараз всі гроші йдуть на те, щоб вдовольняти бандитів.

- Бандити кличуть всіх на збори,- сказав захеканий чоловік, прибігши до таверни.- Кажуть прийти всім старійшинам.

- Навіщо?

- Не знаю.

Підхоплені натовпом, Нік та власник таверни прийшли на головну вулицю. Розбійники стояли коло церкви. Коло них стояв староста та головний єпископ. Двоє озброєних чоловіків вийшли з натовпу та витягнули звідти власника таверни. Його кілька разів сильно вдарили та поставили коло старости та єпископа.

- Сьогодні до мене дійшли чутки, що в наше село прибули чужоземці,- почав голова розбійників,- Ми дозволили купцям залишатись в селі, але ми категорично забороняємо приходити сюди озброєним людям. В нас лише одна умова. Вони мусять здатись, інакше кожного дня будуть помирати люди. Першими помруть старійшини.

Голова розбійників швидко витягнув меч та одним рухом відрубав голову старості. Кров бризнула на людей, що стояли коло них.

- Я надіюсь, що мене всі зрозуміли,- сказав розбійник.

- Ми маємо звідси прийти,- сказав Фірентіс, який неочікувано опинився коло Ніка та дивився на мертве тіло старости.

- Ти думаєш, що вони зупиняться? Вони й надалі будуть вбивати невинних людей, доки все село не вимре,- сказав Нік.

- Можливо, але це вже буде не наша вина.

Нік та Фірентіс пішли в таверну. Цілу ніч чоловік думав, що він має робити, тому в його голові виник до біса простий план.

Керівник розбійників йшов по вулиці міста в супроводі чотирьох своїх людей. Вони сміялись та обговрювали плани на те, що будуть робити з цим селом. Раптово, один з чоловіків впав. Через кілька секунд впав ще один. Ель, так звали керівника, зі страхом почав оглядатись і побачив, що його людей вбили стріли. З тіні до нього вийшов чоловіків з луком та мечем за спиною. Ель витягнув мечва та напав на чоловіка, але той вчасно ухилився від удару та боляче вдарив противника твердим луком. Бій тривав недовго, тому що Ель був втомленим та п'яним. Через кілька хвилин, Нік повалив розбійника на траву.

- В мене є можливість вбити тебе просто зараз, але я не буду цього робити. Це буде занадто просто для тебе. Я маю зробити це інакше.

- Я знайду тебе!- крикнув чоловік, але Нік вже давно сховався від нього.

На наступний день бандити знову організували збори, куди силою та погрозами стягнули всіх селян. Ель виглядав розлюченим, а коло нього стояло кілька десятків солдатів. Він знову почав говорити, що чужоземці мають здатись, бо він забере ще одне життя. Він витягнув свого меча та підніс лезо до горла єписокопа.

- Я не думаю, що хтось хоче, щоб померла свята людина,- Ель почекав хвилину і додав,- Жаль.

Єписокоп закрив очі та приготувався до смерті. Раптово, в розбійника потрапила стріла. Менше ніж через секунду вона розірвалась, серйозно поранивши руку чоловіка та оглушивши всіх, хто був поряд. З-за будинків вибігло семеро добре озброєних людей, Фірентіс та Іміра. Розбійники витягнули зброю та приготувались до бою. Дехто з селян побіг, щоб сховатись від побоїща, але більшість вирішили допомогти прибульцям та взяли в руки вили, серпи, коси, загалом все, що потрапляло під руки. Почалась кривава битва. Розбійники легко вбивали селян, які ніколи не тримали в руках зброю, але програвали в сутичці з ідеально навченими найманцями. Неочікувано Фірентіс крикнув:

- Швидко в укриття! Негайно!

Як тільки всі найманці і більшість селян сховались, на розбійників впав град стріл. Деякі стріли падали на землю, але велика частина потрапяла в ціль. Коли все закінчилось, найманці вибігли з укриття та приготувались атакувати, але вцілілі розбійники просто кинули свою зброю та втекли. Нік зістрибнув з дерева та легко приземлився на ноги. Він швидко підійшов до Еля.

- На кого ти працюєш?- спитав Нік, піднявши чоловіка на ноги.

- Я працюю сам на себе.

- Немає сенсу брехати. Ти скажеш мені на кого ти працюєш. Рано чи пізно, але скажеш.

Розбійник кричав, коли Нік почав повільно встромляти в нього ніж. В решті-решт, він не витримав та швидко сказав:

- Є людина, яка платила нам гроші. Вона десь в місті!

- Як ти з ним контактуєш?

- Ми з ним зустрічаємось.

- Де?!

- В тунелі під стінами міста. Я думаю, що вони ведуть в місто, але сам туди не заходив.

Нік швидко витягнув ножа, спричинивши нову хвилю болю.

- Добий його,- сказав Нік Фірентісу.

- Він сказав те, що ми хотіли. Він ранений.

- Так, але вже завтра він забуде урок і піде грабувати інших.

- Тобі цього не відомо.

- Ні, відомо! Я це знаю, бо розумію, що люди не здатні змінюватись! Ми боремось за те, щоб рятувати простих людей, але він вбиває простих людей. Він хвороба, яку треба знищити.

- Ти не той, хто може вирішувати долі людей,- сказав Фірентіс.

- Ти знаєш, що він зробив! Ти його захищаєш після цього?!

- Ні, але я не можу дозволити тобі з'їжджати з глузду.

Нік нічого не відповів, а просто розвернувся та пішов.

                                                                  Розділ 3

20 серпня 1260р. 20:41

Околиці Дирима, Королівство Свад

- Недавно король в'їхав в місто, тому і нам пора туди навідатись,- сказав Фірентіс.

- Ми досі не знаємо про підземелля,- сказала Іміра, йдучи за мовчазним Ніком,- Вони занадто добре сховані.

- Здається, що ти скоро їх побачиш,- сказав Фірентіс.

Троє людей прийшли до старого та зарослого склепу, який вже давно покинули люди.

- І знову ми тут,- сказав Фірентіс,- Ти впевнений, що прохід веде туди?

- Так,- замислено сказав Нік,- Майже впевнений.

Чоловік згадував минулі події і, для себе помітив, що не відчуває негативних емоцій.

- Чому ви так говорите, ніби це місце для вас багато значить?- спитала Іміра.

Нік мовчав.

- Декілька років тому, саме тут твій брат переміг Марнида - магістра Чорного Ордену.

- Тут?

- Так.- відповів Фірентіс.

Вони деякий час стояли, оглядаючи склеп, а потім, по черзі, зайшли всередину. Спочатку вони пройшли простору залу, де вирішили надовго не зупинятись, а тоді знайшли вузький коридор, який вів до міста. Через годину вони опинились на майже безлюдних вулицях міста.

Йдучи по місту, вони бачили лише втомлених від хвороби людей, яких рідні вигнали з дому, жебраків, які були за крок від смерті та дітей, які помирали з голоду.

- Цьому місту вже кінець,- сумно сказав Фірентіс.

- Якщо король візьметься за справу, його можна буде врятувати,- сказала Іміра.

Оминувши хворих та немічних, вони підійшли до воріт головного замку.

- Чого вам?- спитав гвардієць.

- Нам потрібно поговорити з королем,- відповів Фірентіс,- Терміново

- Ха-ха-ха,- засміявся гвардієць,- а мені потрібно одружитись на принцесі. Ану пішли геть звідси!

- Скажи, що до нього прийшов Нік Блек,- холодно сказав Нік.

Гвардієць вмить посерйознішав та повільно підійшов до Ніка.

- Ти ж був тут тоді, правда?- спитав Нік.- Ти повинен мене пам'ятати.

Чоловік сплюнув під ноги та пішов до короля.

- Він скоро прийде?- спитала Іміра.

- Дуже.

Через п'ять хвилин, стримуючи дихання, гвардієць повернувся та пропустив трійцю.

- Це ж треба таке,- почав король, тримаючи в руках вино та не повертаючись до гостей,- Сам Нік Блек. Повернувся з світу мертвих?

- Можна й так сказати,- мовив Нік.

- Жаль, що ти прибув без Лезаліта,- король повернувся до гостей,- Я б отримав славу.

- Я прийшов не здаватись.

- Звісно, що ні. Після твоєї, нібито смерті в Равенстерні, нагорода була скасована. Ти маєш іншу ціль.

- Вау, як ти здогадався?

- Я вже й забув про твій сарказм. Новини про Булугу розходяться швидко. Крім того, мої агенти активно стежать за перебігом війни, тому про захоплення замку я дізнався на наступний день, після його захоплення. Оскільки ти тут, я й прийшов до висновку, що ти прийшов домовлятись про союз. Я знаю, що тримати територію між двох вогнів доволі важко.

- Так,- просто сказав Нік.

- Тоді скажи мені, Ніку, чому я маю тобі допомагати? Ти ж, по суті, створюєш свою державу, яка руйнує мої плани.

- Не зовсім так,- сказав Нік та сів на м'ягке крісло,- Я, скоріше, створюю свій орден.

- Я б, на твоєму місці, в Кальрадії про ордени взагалі мовчав. Особливо після того, що сталось кілька років тому.

- Я не буду втручатись в війни. Принаймні, поки не побачу серйозної причини. Я давно знаю, що ти хочеш воювати з нордами, але тобі небезпечно оголошувати війну, бо з іншого боку на тебе одразу нападуть родоки або сараніди. Твоя допомога нам би дуже знадобились, бо норди всеодно нападуть на нас, а ми б, у свою чергу, допомогли тобі.

- А Яроглек?- спитав Харлаус.

- Він, поки що, не буде на нас нападати. Особливо, враховуючи, що він воює на два фронти. Він зачекає, коли на нас нападуть норди, щоб або добити нас, або добити нордів. Після того, як ми укладемо договір, йому не потрібна буде третя війна, яку він не зможе виграти.

- Я погоджусь, але в мене є свої умови. Перша - твої люди допомагатимуть мені в війні проти нордів та вегірів, рідше проти інших держав. Друга - мої солдати мають право безперешкодно відвідувати замок, брати людей, брати їжу та інші припаси та розміщуватись в замку скільки завгодно, за ваш рахунок.

Нік побачив, що Фірентіс напружився та вже був готовий втрутитись, але Нік погядом зупинив його.

- Атакувати міста та села під твоїм прапором ми не будемо, грабувати ми не будемо. Максимум - розіб'ємо декілька загонів якогось лорда, не більше.

- Значить, домовились,- сказав Харлаус та потиснув руку Нікові,- В честь укладення цього договору я влаштую свято, де ми підпишемо всі необхідні договори.

- Так, звісно,- сказав Нік.

Нік, Іміра та Фірентіс вийшли зали короля.

- В нас немає часу на святкування, особливо, коли місто помирає з голоду. Це низько. Крім того, ми маємо спробувати домовитись з хергитами та саранидами.

- Ще встигнемо, не переживай,- сказав Нік,- В нас ще є багато часу.

- Як ти міг погодитись на такі умови?- обурився Фірентіс.

- Це не постійний договір, а лише на певний час. Нам потрібно стати на ноги, а для цього треба мати потужного союзника. Як тільки справи підуть вгору і нам нічого не буде загрожувати - ми одразу розірвемо договір.

20 серпня 1260р. 20:01

Замок Булуга, нейтральна територія

Лезаліт повільно прогулювався по території замку. Більшість людей проводили час з близькими. Через нестачу кімнат в замку, багато людей лягали в коридорах, або просто надворі, але не жалілись, бо відчували, що в безпеці. Кілька десятків воїнів готували свою зброю. До Лезаліта підійшов Джеремус.

- Нам потрібні балісти та катапульти,- заявив Джеремус,- Було б добре, якби були требушети.

- В нас немає цього,- трішки вражено сказав Лезаліт.

- Ти ж розумієш, що насувається величезна армія нордів і, можливо, вегірів, а вних це все є.

- Поки що, я ще їх не бачив.

- Треба бути готовим до оборони. Цей замок хочуть отримати всі, тому не дивуйся, якщо завтра побачиш військо саранидів під стінами.

- Тому ми й готуємось. Твій помічник тобі допомагає?

- Можна й так сказати. Він запропонував кілька непоганих ідей, але користі від нього, як від селян, що прибувають в замок.

- Вони приносять їжу.

- Яку саму будуть їсти,- говорив Джеремус,- Ти повинен розуміти, що навіть якщо ми будемо економити на припасах - цього всеодно не вистачить.

- Якщо в Ніка все вийде, то ми взагалі не будемо воювати.

В замок забіг один з ранених чоловіків.

- Що сталось?- спитав Лезаліт, підійшовши до нього.

- На наше село напали,- ледве сказав чоловік, відхаркуючи кров.

- Хто?!

- Вони зло,- сказав чоловік. Він хотів ще щось сказати, але його серце не витримало і він помер. Джеремус пробував йому допомогти, але марно.

- Негайно зберіть людей,- віддав наказ Лезаліт,- З якого він може бути села?

- Рудиньяд,- сказав один з селян, що стояв коло Лезаліта,- Я чув, що селяни не спішать звідти їхати.

Через годину, Лезаліт та десятеро воїнів прибули в село. Будинки горіли, на кривавій землі лежали трупи з стрілами, кров залила землю, деякі тіла лежали з відрубленими кінцівками та головами. Лезаліт спустився з коня та оглянув один з трупів.

- Оглянути місцевість!- крикнув чоловік.

- Хто це може бути?- спитав один з солдатів.

- Це точно не норди, і не вегіри. Я б припустив, що це хергити, але вони так далеко не заходять.

Солдати обдивились село.

- Тобі треба це побачити,- сказав один з чоловіків до Лезаліта.

Воїн відвів чоловіка до старого дерева, де на гілках висіли старі та діти.

- Чорт!- вилаявся Лезаліт.

- Що могло таке зробити?- спитав солдат.

- Точно не люди,- відповів інший.

- Хто це був?- спитав Джеремус, коли загін Лезаліта повернувся в замок.

- Точно не норди чи вегіри. Точно не хергити чи бандити. Ніхто не опускається так низько.

- Гості з Пендору?- припустив Джеремус.

- Я впевнений, що там такого не роблять.

- Залишається тоді... Чорт!

- Так. Саме так там і буває,- сказав Лезаліт та залишив Джеремуса.

20 серпня 1260р. 21:07

Нольдорський Ліс

- Ти знаєш, що ми робимо з людьми,- сказала Торувіель, кидаючи погляд на Рейна.

- Так, я знаю, але він наш друг,- заспокоював Летардіан.- Немає чого хвилюватись.

- Є чого. Він розказати, що тут й до чого. Він небезпечний.

- Ми шукаємо Ніка,- сказав Рейн,- І ми тут для того, щоб отримати твою допомогу.

- Нік мертвий і я нічим не можу допомогти.

- Ми не думаємо, що він мертвий. Ми не бачили тіла,- сказав Летардіан.

- Та годі. Та годі! Весь рік в Пендорі та за його межами говорили про вибух в Равенстерні. Ти дійсно думаєш, що він міг вижити після такого? Вся площа згоріла, як і люди, що були поряд.

- Ми були достатньо близько, щоб померти в ту ж секунду, але ми зараз тут, перед тобою,- говорив Рейн,- Живі. Можливо, він теж живий. Нам тільки треба його знайти.

- Якщо є хоч найменший шанс його знайти, ми повинні спробувати,- сказав Летардіан.

- Як я можу допомогти?

- Ти проведеш нас за Драконячі гори,- сказав ельф.

- Ти збожеволів! Ніхто їх не перетинав.

- Тобі майже вдалось.

- І я ледь не померла! Це самогубство. Якщо ви хочете, то, будь ласка, але я в цьому участі брати е буду.

- Це твоє право.- Летардіан вирішив не вмовляти ельфійку та пішов в бік виходу з лісу.

- Я дуже надіюсь, що ти помиляєшся,- сказав Рейн та пішов разом з Летардіаном.