Єдина моя фотографія, яку я люблю, це фотографія мене трирічного з прабабусею. Вулиця Чкалова 14, місто Славута, Західна Україна…вона стояла біля під'їзду, я біля неї, в синьому комбінезоні і якійсь смішній дитячій шапці. Вона дивилась на мене з самою щирою посмішкою, я дивився в камеру, теж посміхаючись, не соромлячись, посміхався навіть очима. Мабуть тоді я був по дитячому щасливий, стоячи поряд із нею, вона дуже сильно мене любила. Навіть не намагалася виховувати…просто любила і я впевнений, що цієї людини мені не вистачає усе життя. Вона була найкращою, дуже сильна людина, народилась у 1918 році, в ніч Нового року, пережила Голодомор і другу світову війну. Не буду зараз багато розповідати, але будьте певні, це дійсно була «Залізна Леді». Не памʼятаю щоб чиюсь смерть я переживав так само важко, як її, хіба дідуся Павла, але він встиг наробити достатньо зла, щоб його самогубство стало не тільки трагедією, але й полегшенням. Після смерті Квятковської Ганни в моєму життя все пішло не так, як мало, не так, як вона для мене хотіла. Простими словами, все пішло шкереберть. Її багато хто боявся, багато хто поважав, ще хтось вважав нестерпною, але мене вона любила, як нікого іншого. Вона єдина, кого я поцілував на прощання, коли її змучене тіло лежало в труні. Дякую, ба…ти неначе бачила яким я народився і знала, як зростити мене щасливим, от тільки інші не побачили. Я люблю тебе й досі…дуже сильно люблю. І я знайду ту фотографію, і я ще не раз прийду на твою могилу. В памʼять Квятковської Ганни, яка залишила цей світ 4 квітня 2004 року у віці 86 років. В памʼять людини, яка знала, як лишатись людиною, попри все. І я нею лишусь, обіцяю.

Я так багато мріяв, я так хотів просто гарного життя Я не маю на увазі усі ці котеджі, дорогі авто та діаманти Я хотів бачити Лондон, я хотів побувати в Празі на Карловому мосту чи як він там Я хотів побачити Торонто, але не живучи у підвалі Я хотів просто…краси якоїсь Краси життя Натомість маю біполярний розлад, проблеми з агресію, сімʼя розвалилась, сімʼя, яку створював я - теж розвалилась Декілька спроб суїциду…таблетки Ледве не спився, прокидаюсь то в сльозах то в холодному поту Всередині тільки відчай та відчуття злість Ніжності вистачає буквально на декількох чоловік Бажання вибити з батька усе лайно Психолог, психіатр та психотерапевт Але Надія все ще десь жевріє Сльози та бажання боротись Я іду до кінця Та Я ж просто хотів побачити красу….

Пи.Си: я знаходжу божество в неясності. Бо богів народили люди, але людина має сама собі стати Богом, тому я роблю висновок - Бог не ідеальний в своїх вчинках, він ідеальний в коханні до життя. Мій Бог абсолютно точно максималіст. Він не зобовʼязаний, він - людина. Життя - це пізнавання себе, пізнавайте, а не підганяйте під рамки. Вдумайтесь. Ми - частина суспільства як би ми від того не тікали, ми відповідальні за те, що відбувається навколо нас. Я знаю героїнового наркомана, який ідеально розмовляє українською та англійською, знається в математиці, дуже грамотна та начитана людина. В той же момент сама кончена з усіх, кого я зустрічав. І я знаю людей, які вчились на відмінно, вели себе порядно, та деякі навіть ходили до церкви. Про що з ними говорити? Вони закрили очі на усе, що відбувається в світі, в їхніх рожевих окулярах усе дуже добре і давно розділено на категорії. Тільки не існує тих категорій, є тільки люди та обставини, в які вони потрапляють. Це усе неправильно, я абсолютно з усім не згоден. Чому нас вчать завжди посміхатись, завжди бути на позитиві, пробачати…шо за хуйня? В житті надто багато граней емоцій, відчуттів і подій щоб закувати їх в два кайдани і дивитись тільки прямо. Чому ми не вчимо своїх дітей реагувати так, як вони відчувають? Бо це може вийти за рамки норми? А що за них не виходить? Хіба ми не одягаємо маску кожен день і виходимо в люди? Хіба ніхто з нас не приховує сльози, біль, відчай, гнів…страх? Чому ми не вміємо сказати: «Я сьогодні засмучений”? Чому ми не вміємо просто сказати, що щось робить нам боляче чи ми агресивні? Чому ми раптом вирішили, що ігнорувати і закривати очі - найкращий варіант? Так легше? Так не легше бо рано чи пізно кожен з нас вибухає, кожен сходить з розуму і…подивіться інколи на людей похилого віку…погляньте їм в очі і дуже часто можна помітити відчай…я не знаю як це пояснити, але в тих очах часто видно той погляд, коли люди не виразили себе у житті і вже не сподіваються цього зробити. Навіщо так? Можна бути собою, кожному з нас. Так, я вже чув, що це дебільна фраза і скажіть її ґвалтівнику чи серійнику, йому теж можна бути собою? АЛЕ Хіба кожен з таких людей не вихований хворим соціумом, який не дав їм можливості бути собою в здоровому чи безпечному вигляді? Хіба Теодор Банді не дивився порно свого дідуся в дитинстві? Що він зробив потім? Одягнув маску успішного та галантного юриста, спокійної та вихованої людини. Та його нутро прокидалось з разу в раз і він вбивав, гвалтував…бо колись релігійна мама заборонила йому мастурбацію, а соціум відторгнув би його ідеї про секс. Кожне відхилення від нормальності є нормою, створеною нами. Якби йому дали бути собою можливо він знайшов би партнерів, які б розділили його відхилення. Я його не виправдовую, це була цілком розумна людина, яка могла взяти своє життя під контроль. Він накоїв багато горя та поніс за це відповідальність (абсолютно вірно). А от чи винен він, в глобальному сенсі…я маю сумніви. Існує взагалі вина чи це чергова абстракція? Ми не маємо відштовхувати свої негативні сторони, ми не ідеальні і це охуєнно. Кому взагалі цікаві ідеали? Кому цікаві люди, які як роботи не реагують ніяк? Бийтесь, зліться, радійте життю, насолоджуйтесь агресією та коханням, єбаштесь.