Подорож Імріса через нескінченну пустелю стала справжнім пеклом, яке випробовувало не тільки фізичні сили, але й психіку кожного в каравані. Спочатку, коли караван вирушив із Тар’їма, всі були сповнені оптимізму, наче це була чергова пригода, що не принесе жодних труднощів. Проте вже на перший день стало зрозуміло, що пустеля не буде милосердною. Спекотний вітер здіймав хмари піску, котрий перетворювався на отруйний пил, що проникав у легені та душу, залишаючи після себе лише відчуття безсилля.

Імріс спостерігав, як швидко змінювався настрій у каравані. Спочатку це були ще звичні обличчя, сповнені надій та рішучості, але з кожним новим кроком ті самі люди втрачали свою силу, свої мрії, свою віру в цей шлях. І хоча сам Імріс продовжував йти вперед, його душа тремтіла від страху, що цей шлях може бути безвихідним. Кожен наступний день відбирав у них більше: води, сил, часу. І навіть найнезначніші деталі — як вмирущі тіні під ногами або надзвичайно глуха тиша ночі — ставали черговими випробуваннями.

Пустеля не пробачає. Вона пожирає, знищує і знищує до самого коріння. Вода поступово ставала розкішшю, якої не вистачало для всіх. Якби вони знали, що ще не подолали й третину шляху, вони б, мабуть, здалися ще на самому початку.

Імріс зберігав спокій і тримався, попри те, що всередині нього вже не залишалося нічого, крім порожнечі. Пустеля могла зламати фізично, але його мета була вище за будь-які труднощі. Він бачив перед собою маску, і ця маска стала єдиним світлом у його темному світі. Вона обіцяла йому не лише сили, але й безсмертя — владу, здобуту через жертву.

Одного вечора, коли караван зупинився біля старого оазису, Імріс підійшов до Рада, старого охоронця, котрий пережив не один похід через пустелю. Рада виглядав, як носоріг, що доживає свої останні роки, але його очі були глибокі, як піщана безодня. Імріс зрозумів, що якщо хтось може розповісти йому про пустелю, то це саме він.

— Раде, — почав Імріс, ховаючи свою нетерплячість, — розкажи про пустелю. Як ми можемо пройти через неї, не згубивши себе?

Рада погладив свою зашкарублу бороду, ніби шукаючи потрібні слова, а потім, повільно і рішуче, відповів:

— Пустеля забирає не тільки твою силу, вона забирає твій розум. Коли тобі здається, що ти більше не можеш і що твоя воля більше не тримає тебе на ногах, це саме той момент, коли пустеля бере перемогу. Вона виснажує тебе, поки ти не зрозумієш, що вже мертвий. І коли ти опиняєшся на межі, вона дасть тобі шанс — чи то в вигляді зцілення, чи в вигляді остаточного падіння.

Імріс не відповів, лише уважно слухав. Порожнеча всередині нього ставала дедалі більшою, але його рішучість була непохитною. Він не міг дозволити собі зупинитися. Маска була ближче, ніж будь-коли.

Через кілька днів вони досягли найсуворішої ділянки шляху. Піщані бархани стали настільки високими, що вітер перетворився на свого роду стіну, що захоплювала кожен рух. Мандрівники втратили орієнтацію, і всі були змушені рухатись, тримаючись один за одного, аби не зникнути в нескінченному морі піску.

Через п’ять днів буря стихла, але стало зрозуміло, що вони втратили орієнтир. Рада, старий вояка, лише мовчки кивнув, коли з’ясувалося, що ключовий камінь для орієнтації зник. Вони занурювались все глибше в пустелю, і Імріс розумів: кожен наступний день забирає більше.

Два дні по тому, коли всі інші мандрівники зникли без сліду, Імріс залишився один.

В тиші, що навколо нього стала оглушливою, він обійшов мертві тіла своїх супутників і продовжив рухатись уперед, наче не помічаючи їх. І ось, коли здавалося, що більше неможливо пройти та всі надії давно згасли, він побачив у далині блиск. Великі скелі, що височіли на горизонті, несли в собі відповідь на всі питання. Це був храм. Імріс зрозумів, що його мета була перед ним. Тепер залишалось тільки одне: пройти через скелі та дістатися до своєї останньої мети.