Імріс ішов по безкрайній піщаній пустелі, кожен крок поглинав його сили, перетворюючи кожну мить у боротьбу за виживання. Вітри пустелі, наче гігантські лапи, шалено шматували його тіло, а сонце пекло, немов самі боги долі вирішили випробувати його волю. Всі інші учасники каравану зникли, а разом з ними й будь-яка надія на допомогу. Але лише храм і маска, що тримала його думки, залишались у нього на розумі. Вони були його єдиним світлом серед цієї безмежної темряви, що огортала його душу і тіло.

Далеко попереду з'явились перші контури руїн, що стали його єдиним прагненням — всім, що залишилось у його світі. Імріс відчув, як під вагою випробувань його душа ледь не здається, але він знав: храм був його порятунком, останнім шансом змінити своє майбутнє. Він йшов без зупину, без вагань. Часу для сумнівів не було — його шлях вів лише до однієї точки: до руїн, і до маски.

Час у пустелі став розмитим, бо кожен крок тягнувся вічністю. Імріс не мав можливості для роздумів. Сонце, що безжально палило, здавалося, викреслювало в його серці вирви та шрами. Однак попри фізичну та емоційну втому його тіло не переставало рухатись уперед. Він був уже майже безсилим, але душа все ще не здалася.

Руїни на обрії ставали чіткішими з кожним кроком, і цей рух до них був не просто подоланням відстані — це була перемога над собою, перемога над безоднею. Кам’яні колони, які виглядали наче стерті й зниклі в пісочних бурях, відкривали Імрісу більше, ніж просто залишки колишнього величезного міста. Тут не було звичних ознак стародавніх цивілізацій — не було архітектури, що зберегла свідчення минулих епох. Все було поглинуте пустелею: дерева, що колись стояли серед каменів, тепер були лише викривленими тінями минулого.

Не поспішав. Імріс не дозволяв собі зупинитись навіть на мить, бо кожна хвилина могла бути останньою. Його серце билося швидше, коли він побачив розбиті частини стін, старі колони, що пробивалися крізь пісок, наче давні демони, що виходили з тіней часу. Але він не боявся, бо перед ним була мета, і він мав її досягти.

Всі спогади про караван, про людей, що колись були поруч, зникли. У його свідомості залишились лише храм і маска. Це було те, що змушувало його рухатись уперед, коли здавалось, що все інше втрачено.

Імріс знайшов щось важливе: піднявши стару плиту, він побачив, як з-під неї з'явився вигравіюваний візерунок магії на пергаменті. Ці символи були знайомі — він бачив їх у манускриптах, коли готувався до цієї подорожі. Це був не просто знак — це була система, це був ключ до храму, його таємниця. З кожним натисканням на камінь стіни почали рухатись, наче сама природа відступала перед ним, дозволяючи йому входити в новий, небезпечний світ.

І ось, серед кам'яних коридорів, він знайшов прихований вхід. Темний прохід, що вів до глибин храму. Його серце билося так, ніби воно намагалося вирватися з грудей, адже він відчував, що ось-ось, все стане ясним.

Крок за кроком, він рухався всередину, відчуваючи, як все навколо набуває іншої сили. Туман, що заповнював храм, був живим. Це було місце, яке вже давно забуло своє призначення, але залишалося прихистком для тих, хто мав сміливість увійти.

Величезна статуя, що стояла в центрі, була своєрідним проводом до минулого. Обличчя статуї, позначене стародавніми символами, без жодних емоцій, все ще дивилось на нього, як і мільйони років тому. А за її спиною він помітив темну маску — останній фрагмент цієї великої загадки.

Руки Імріса тремтіли від напруги, коли він наблизився до маски. Його пошук завершувався, але питання лише одне залишалось: чи здатен він витримати ту силу, яку не міг передбачити навіть час? Чи стане ця маска дійсно тим, чим він сподівався, чи стане вона його прокляттям?