Крики поранених змішувалися з запахом крові й диму, що наповнювали поле битви. Зламані знамена лежали серед тіл, що вже не піднімуться, і зброї, залишеної тими, хто втікав або загинув. На краю цього поля поразки, під уламками зламаного воза, лежав чоловік. Полководець. Зраджений своїми союзниками, розбитий і залишений на милість ворогів.

Знепритомнівши, він був майже готовий прийняти свою смерть, але, пробудившись від нічного холоду, побачив щось дивне — блиск серед багнюки. Витягнувши руку, він відчув тверду поверхню. Маска. Її форма була незвичною, темною, і здавалося, що вона дивиться на нього, хоча очей у неї не було. Полководець взяв її до рук, а потім, майже інстинктивно, притиснув до обличчя.

Як тільки маска торкнулася його шкіри, світ потемнів, а холодне поле змінилося воно потягнуло до нього мільйони пар чорних, довгих кінцівок. Полководець відчув жар та полум'я, що виривається з нього. Імпульс, вібрація, низький глибинний звук і він вже був у повітрі всередині сонця, чиє полум'я своїми зеленими язиками перетворило поле з чорними кінцівками на скляний пил. Земля затремтіла, сильний землетрус розривав неї, тепер новий носій маски вже інший стояв у сфері над нескінченною чорнотою розлому, в глибині якого виблискувала одна-єдина фігура. Велична й водночас страхітлива, вона була схожа на перевернуте відображення самого полководця. Вогняний голос, що був схожий на шепіт і крик водночас, прогримів:

— Ти зраджений. Ти залишений помирати. Але я бачу твоє бажання — помсту. Прийми мене, і я дам тобі силу набагато могутнішу за ту яку ти вже побачив. Вона зітре з лиця землі твоїх та моїх ворогів.

Полководець, у якого більше не залишилося нічого, окрім гордості й ненависті до вбивць його людей, погодився. Коли він знову відкрив очі, його тіло вже не належало йому. Кожен м'яз був наповнений зеленим вогнем, а його розум палав в полум'ї нової правди, нової реальності в якій він дивився на цей світ через очі напівбога. Маска не тільки дала йому безмежну потужність, але й зробила його здатним бачити думки й страхи кожного, хто ставав перед ним.

Відтоді ім'я Носія-Месника перетворилося на легенду. Він почав зі своїх зрадників. Кожного з них він знаходив у їхніх замках і палацах, і не тільки знищував їх, а й топив у крові їх народу всіх кого вони колись любили. Його армія, колись розбита, тепер відродилася під його командуванням, бо люди йшли за ним, боячись і поклоняючись одночасно й кожен хто не лицемірив перед ним отримав частку від його душі отримавши силу та кайдани. 

Але кожен його тріумф супроводжувався чимось дивним. Він почав бачити, як його тінь стає все довшою і химернішою. Його очі — під маскою чи без неї — тепер відображали якусь нескінченну темряву. Коли він стояв у спалених руїнах останнього міста, що належало його ворогам, він почув сміх. Не свій. Це був сміх маски, що лунав усередині його голови.

— Що таке, мій славний Носію? — глузувала вона. — Ти отримав усе, чого прагнув, але чи став ти щасливим? Хіба смерть і руйнування не приносять задоволення? Пішли зі мною далі!

Ілюзія брами виникла перед ним й розчахнувши ворота показала йому Бастіони що горіли зеленим полум'ям від його сонця. Він мовчав, але цього разу не зміг витримати. Усередині нього почала формуватися тріщина — не від битв, а від ваги вічного шляху помсти. Йому здавалося, що він втрачає самого себе. Людина, якою він був, вже не існувала. З ним була лиш його тінь, яку підтримувала маска.

З часом, він все більше відчував, як маска починає повністю поглинати його особистість. Він став схожим на когось іншого, чужого самому собі. Те, що спершу здавалось благословенням, перетворювалось на нестерпне прокляття. Усі його перемоги тепер були лише частиною одного великого провалу — провалу його власного Я.

Кінець настав несподівано. Серед руїн він готувався до останньої битви, перед ним з’явилася постать. Незвичною вона була навіть для нього, який бачив демонів і богів у своєму житті. Світяр. Ні людина, ні бог, ні машина. Його присутність порушувала саму тканину реальності.

— Ти багато страждав, — сказав Світяр спокійним голосом, що лунав водночас поруч і десь далеко. — Але ти зробив свій вибір. Маска — це прокляття, і тільки ти можеш вирішити, як з ним боротися. Я пропоную тобі вибір: залишити цей світ разом із маскою або знищити її.

Полководець відчув, як у ньому стискається щось, що залишилося від його душі. Вперше за багато років він відчув страх. Але водночас він усвідомлював, що це єдиний шлях до свободи.

— Якщо я знищу її, я помру, чи не так? — запитав він. Сльози радості текли з очей напівбога. 

— Так, — відповів Світяр. — Але твоя смерть може стати початком.

Не сказавши більше нічого, Світяр витягнув з-за спини два дивних клинки, що як тільки були витягнуті з тріском почали тягнутися одне до одного. Виблискуючи фіолетовими блискавками вони злившись стали хрестом. Кінці хреста були в колі створеному із блискавок. Світяр штовхнув хрест й він відірвався від руків'я, над цим дивним артефактом почали з'являтись кільця що кружляли набираючи неймовірну швидкість формуючи навколо хреста фіолетову сферу. З кожним кільцем блискавки мерехтіли й тріскали все швидше. Все гуло, але вітер не дув. Все затихло, фіолетова сфера розширила своє поле настільки швидко що носій маски просто не встиг зреагувати й опинився у велетенському куполі стіна якого було за 500 метрів від них. Світяр присів на камінь. 

— Тепер можеш неї спробувати зняти, — сказав Світяр. — Але це може бути дуже болісно, думаю що ти вже забув про фізичний біль, але наразі згадаєш. Світяр опустив собі на очі поля свого сплетеного з соломи капелюха й простягнув ноги опершись спиною о руїни будівлі. Короткий посох який був в нього на поясі, Світяр дістав й поклав біля себе, з посоха потягнулося коріння й швидко виникло дерево гілки та листя якого створило тінь, всередині дерева був фіолетовий кристал, потроху він заростав корою.  

   Шкіра носія тягнулася як гума і тріском відривалася від його обличчя оголюючи м'язи, кожен тріск супроводжувався криком від якого здригалася земля. Коли він майже зняв неї, вона почала тягнути його душу, а душа витягнута з тіла в надлишку починала мислити й рвалася від маски до свого тіла тягнучи назад за собою маску. Маска ставши ефірною отримавши властивості душі просочилась в тіло полководця. Він не міг зняти її, але міг знищити разом із собою. Клинок в його руці блиснув у світлі, і в ту ж мить, коли він завдав першого удару, світ змінився. Удар за ударом, удар за ударом, очі його нічого вже не бачили крім крові. Корні ж дерева витягнулись з землі. З коріння вилазили шипи й хватаючи тіло, а потім і душу, що намагалась  втекти, але сам носій тримав неї своєю закривавленою рукою продовжуючи бити себе в горло та груди коротким клинком до якого потягнулися фіолетові блискавки з купола. Крики потонули в надрах землі  

 Коли все закінчилося, руїни міста залишилися мовчазними, оточені розкинувшись оазисом серед пустелі. Маска не була знищена. Вона впала в землю, залишившись серед темряви вона чекала. Вона була ще там, готова, щоб неї знайшов новий носій, якого вона вже відчувала. Її прокляття не могло бути зупинене рішенням її їжі.