Володимир стояв на високому замковому балконі, дивлячись на руїни старого світу, що розтягувалися до горизонту. Більше тисячі років він правив, проте сьогодні в його очах було щось нове — сум. З кожним століттям цей світ здавався йому все більш чужим і віддаленим. Люди народжувались, любили, помирали, і їхні історії стирались, як порох на вітрі. А він залишався — нескінченно один, живий, але згорілий.

Як би він не прагнув знайти союзників або хоч би слідувати за іншими, щоб втекти від своєї долі, Володимир відчував, як відстань між ним і людьми зростала. Вічне життя перетворювалося на тягар, а з часом у його серці залишався тільки холод і тривога, що в кінці він стане лише тінню, яку неможливо позбутися. І якби не це прокляте безсмертя, можливо, він вже давно забув би, що таке бажання.

Він відвернув погляд від занедбаного ландшафту і знову занурився у свої думки. "Чи насправді я все ще є людиною? Я — лише машина, що виконує програму, закладену у молодості, чи у мені залишилося хоча б частка душі?" Він заплющив очі, намагаючись пригадати, ким він був, коли вперше здобув корону.

Неспокійне море думок і спогадів накрило його, коли в його слух повернувся голос. Це був голос чаклуна.

Чаклун стояв на відстані, його тінь падала на стародавні камені, з яких був побудований замок Володимира. Його очі блищали від жаги, адже цього разу його план був ближче до виконання, ніж будь-коли. Він не просто прагнув помсти, а й намагався позбавити цей світ від непотрібного безсмертя. Володимир був причиною всіх його страждань, і тільки після його падіння світ зможе відродитися.

Але на серці важко відчувався тягар його рішень. Чаклун не був звичайним злом. У його житті була трагедія — і все, що він робив, було спробою змінити реальність, яка привела до його безповоротних втрат. Кожен крок, кожен удар, кожен заклик до сили був покликаний досягти мети, якою було не просто вбивство короля, але й перевиховання самого світу.

"Чи є ще шанс для нас, для людей, після цього?" — він думав, дивлячись на високу постать Володимира, що стояла на балконі. "Чи я, власне, не став таким же чудовиськом, як він?"

Але в той момент, коли його руки відчули легкий пульс магії, серце затрепетало — битва наближалась, і він не мав права відступити.

Битва, що розгорнулася, була не лише зовнішньою, а й внутрішньою для обох. Володимир був спокійний, але кожен його рух — мовби зусилля. Він намагався приховати свій біль і страх перед власним безсмертям. Як і Чаклун, він втратив багато, і тепер кожна битва ставала черговим нагадуванням про те, що ніколи не можна втекти від власних рішень.

Заклинання, які вони обидва використовували, рвали простір, змінюючи атмосферу, як катастрофа, що наближається. Вогонь і лід, блискавки та туман, все перепліталося в магічному хаосі. Але з кожним ударом Чаклун відчував, як біль у його серці лише зростає — він розумів, що немає шляху назад, і що, навіть коли він переможе, він залишиться порожнім.

Володимир теж почувався так. Хоч він і володів величезною силою, але кожен використаний магічний ресурс — це також витрата частки його самого. Що більше магії він використовував, тим більше відчував свою старість, свою безпорадність, свою втрату.

Володимир і Чаклун стояли один проти одного, погляди їхні сполохано зустрілися в тумані, що заповнював замок. Відстань між ними скорочувалася, немов простір стискався під вагою їхніх рішень і довгоочікуваної битви.

Володимир відчував, як кожен рух дається йому важко. М'язи боліли від перевантаження, а серце билося швидше, ніж зазвичай. Він був настільки старий, що на деякі заклинання не вистачало сил, і з кожним ударом магії його стійкість слабшала. Але що найбільше лякало — це не битва сама, а відчуття, що він більше не розуміє, чому бореться. Що саме він намагається зберегти?

"Я... я вже давно не король. Я — просто примара, що шукає спосіб остаточно загинути", — думав він, і ці думки відчувалися важче, ніж вся магія, яку він використав до цього.

Але раптом, серед усіх цих роздумів, спалахнув спогад про його народ. Його піддані, їхні очі, повні надії та віри. І тут, в одному миті, він згадав — він не може дозволити своїй слабкості зруйнувати світ. Він може померти, але безсмертя і влада — це не його сутність. Це лише тягар.

Володимир виступив уперед, магія, що циркулювала в ньому, вибухнула, немов кінцевий акт безнадії, але також і гнів. І в цей момент він відчув неймовірну силу. Це не була просто магія, це була сила його волі — і лише вона була здатна привести до остаточної перемоги. Він був готовий не лише знищити Чаклуна, а й поглинути його душу, щоб покласти край всьому.

Чаклун не відступав. Його погляд був холодний, а руки вбирали магію так, ніби він не лише використовував її, але й сам став її частиною. Його сутність — це не просто бажання помститися Володимиру, це була спроба розірвати нескінченну петлю, яку той створив. Чаклун зрозумів, що якщо він знищить Володимира, він знищить і себе, але й це був єдиний шлях. Його душа була вже продана — тепер залишалося лише закінчити гру, щоб світ змінити.

"Я не можу дозволити цьому вічному колу продовжуватися. Ти — причина всіх моїх страждань, і саме твоя смерть принесе кінець цьому нескінченному часу", — думав він, дивлячись на свого ворога.

Але раптом його руки здригнулися. Він відчув, як його власна магія почала змінюватися, як ці самі заклинання відгукуються в його душі. Внутрішній біль зріс, і в його серці з’явилося питання: "Чи насправді це те, чого я хочу?"

Вони обидва атакували. Повітря рвалося від магії. Їхні сили вступили в шалений дуель — не лише фізичну, але й психологічну, і кожен удар був мовби битвою між їхніми найбільшими страхами.