Торкання, що лишають слід
Він не відступив. І не зупинився. Дракони не мали звички гратися з вогнем, який не належав їм — але щось у ній… щось у ній було схожим на полум’я, яке він давно втратив.
Його пальці ковзнули з підборіддя до щоки, легко, мов крила тіні.
— Ти тепла… — прошепотів він, більше для себе, ніж для неї.
— Я жива, — відповіла Евеліра, тихо, майже задихано. — Це завжди здається незвичним, якщо давно мав справу лише з попелом.
Її рука, ніжно, майже несміливо, лягла на його грудну клітку — де під шкірою билося серце дракона. Не кам’яне. Не крижане. Справжнє. Живе.
— Не всі прийшли сюди заради смерті, — сказала вона.
— А заради чого? — його голос став нижчим, глибшим.
— За дотиком… за правдою… за тим, що горить, але не знищує.
Він нахилився ближче, і їхні губи майже зустрілись, коли він прошепотів:
— Я попередив тебе… Я — не чоловік. Я — вогонь у плоті.
— А я — не дівчина, — усміхнулась вона, впевнено, лагідно. — Я — вітер, що розпалює полум’я.
Його пальці ковзнули з підборіддя до щоки, легко, мов крила тіні.
— Ти тепла… — прошепотів він, більше для себе, ніж для неї.
— Я жива, — відповіла Евеліра, тихо, майже задихано. — Це завжди здається незвичним, якщо давно мав справу лише з попелом.
Її рука, ніжно, майже несміливо, лягла на його грудну клітку — де під шкірою билося серце дракона. Не кам’яне. Не крижане. Справжнє. Живе.
— Не всі прийшли сюди заради смерті, — сказала вона.
— А заради чого? — його голос став нижчим, глибшим.
— За дотиком… за правдою… за тим, що горить, але не знищує.
Він нахилився ближче, і їхні губи майже зустрілись, коли він прошепотів:
— Я попередив тебе… Я — не чоловік. Я — вогонь у плоті.
— А я — не дівчина, — усміхнулась вона, впевнено, лагідно. — Я — вітер, що розпалює полум’я.
Коментарі