Якщо вам треба випрати троянду або посадити білизну, то звертайтеся до мене. Маю великий досвід у обробці запитів колишніх військових, термітів без прописки, НЕПманів та окулярів рожевого кольору. З повагою, ваш Андрій.

Пам'ятаю, як колись у дитинстві на наш дах впала гілка кактусу. В нас у дворі ріс велетенський такий кактус, всі його любили і називали Жора. То от, одного разу впав він на наш будинок – і усюди розбилася незрозуміла прозора рідина. Як би я не намагалася, не зможу описати вам її запах. Щось на кшталт горицвіту, змішаного з тріском полум’я.

Надвір одразу ж вибігла купа людей, у тому числі і я. Пам'ятаю, як роздивлялася велетенські калюжі тієї рідини. Слава богу, обійшлося без жертв. Але налякалися всі знатно, аж фіолетовими стали. Люди заходилися фотографувати той кактус і вигукувати: "Диви, диви, яка тополя!" Де вони тую тополю побачили?..

Наступного дня кактус почав перетворюватись на банку септилу, а калюжі й не збиралися висихати. Я все думав: "Невже не можна зробити один-єдиний крок, щоби це припинилося? У наш час такого не може бути з моральної точки зору!" Сонце у відповідь ласкаво почухало мене за вухом, ніби якийсь кіт чи перукар. Люди знову вибігли на вулицю, але коли розуміли, що Жора тепер – септил, то розтинали собі голови і клали фотоапарати прямо туди.

Минуло ще кілька днів. З пляшки повідпадали останні голки, і вже не можна було впізнати у Жорі колишній кактус. Людей (крім трупів) на вулиці не було: тільки я стояла та слухала, як тихо і могутньо колихалися гілки Жори, як тріпотів кожен листочок. Шорох-хоóх-ох... Шорох-хоóх-ох... І хóроше одразу на душі, тепло. Біля мого трансформатору почали грітися безхатні коти, легенько дряпаючи мене своїми гострими, ніби кинджали, нігтиками. Жора вже не ховав свої очі від людей і дивився на мене. Мовчали. А потім каже: "Ти добра. Вибач, що змусив так довго чекати". А я просто відповіла йому: "Мені не шкода". "Ти теж хороший", – подумала пошепки.

А була потім зима з її лютою завірюхою, що не вщухала чотири місяці. Навіть знаходячись по горло у снігу, я не припиняла дивитися на Жору. А він дивився на мене. Тільки так я і уявляла своє життя. І раптом розумію: я кохаю. Жора, мабуть, іще ніколи не кохав, тим паче хлопців... Питаю в септилу: "Жоро, ти спиш?" – "Ні". – "Я тебе кохаю". – "Я тебе теж. І давно. Просто ти не помічав". "А що я не помічав? – думаю, – Гілки так і колихалися, пташки сьорбали той септил, що був у ньому налитий, а я щось іще й не помітив?" Дивина!

Словом, так і настала весна. Ми з Жорою вже одружені, мешкаємо у квартирі на шостому поверсі, наша дитина ходить на секцію скрипки. Йому вже час у відрядження. Кажу йому: "Ти тільки повертайся. Пам'ятаєш: я тебе кохаю?" "Обов'язково, – відповів Жора, – щасливого дня".

Так він і не повернувся зі Львову. Може, прилетіло, а може – коханка. Хай там як, в нас із ним було чудове дитинство. Щоправда, я ніколи не мав від нього дітей: того хлопчика я народив під час втрати свого першого дружини, Обрáски. І навіть незважаючи на це, досі, згадуючи час, проведений із Жорою, питаю себе: "Ху іс зис? Тебе у школі не били, мій любий дівчинко? Ні? Ну то й добре. Бо я вже думав, що каюк нашій фірмі. Що? Ні, не хвилюйся, я тебе люблю, і завжди любила, як мати матір, як зерня любить бути змолотим".


(03.10.24)