Ото як контролювали венами світів – і ваших, і наших, – то, можна сказати, й грець йому. Таж ні! Ніби підводний човен, визирають з-понад голок товчку канделябрами: сухі, пасткí – а їм би ото краще вчитися на інженера: може, палати розбудують не гірше, ніж люмени!

Поїхав якось пенсіонер на лиман, тридцять грошей у туман. Вирішив, що хвилюватися – сил не працювати, тому реактивного двигуна ще й не винайшли тоді. Тож їде той дід, їде... Перший місяць, другий... Аж бачить – гикавка на шляху лежить! А товста, главúка, як санчата! Пита в неї: "Романе, це ти?" "Якби це був я, – одказав Роман, – ти б не був на папірцях. Тож я повертаюся до лепкого кінця, вирішую питання жовтої жабки, а тобі бажаю подальшого рéпкання, щоб бувало і ненаснáжне співіснування, і корбéт. Прощавай" Дід зрозумів, що не гелікоптер із відірваною п'яткою, і пішов до біса на чортові роги.

Ще десь півроку їхав пенсіонер. Увесь цей час над головою в нього миготіла блакитно-червона блискавка, нібито від калюжі біля бабусі, що хоче додому. "Не ходи туди, діду, – Заєць каже, – ублé, ой як витріщить!" "Зайчику, любчику, – промовляв на те дідуган, – мені ж треба вивчити ту клаустрофобію!" Нарешті, доїхав до останньої хвіртки пересопництва – На Круту Пельку. Так і називалося те місце, бо колись же ж там Омúчник тільки й думав, що з гір-лугів наривом встати. Все на тому місці іржавіло, життя там не бувало кілька століть, а те, що приїжджало, виконувало завдання. Так і пенсіонер отримав завдання: блóкнути бад, який він приймав останні три роки.

"Цей бад мені надто вже дорогий! – вигукнув дідо. – Як я можу його блокати?" "А ти візьми Сонце, – сказало місце, – та й одруби". Ну, що, теє дід зробив. Далі поїхав. А бад той не зупинявся: кричить пенсії, кричить, скиглить страшенно!: "Як ти мав! У мене ж зарплата на три віки, в них теж, дай боже, вúвірняки! То в кого ж, питаю, ти дрéлі мав, падлюча ти падло?" "Телескопічним уявленням, – відповів дід. – Ти ж бачив, що я – не гній, у мене діло теж є, навіть не світлофорне! Хто б знав!"

Назад йому бад одказав, і так вони сперечалися, сперечалися все цілий шлях до лиману. А серце дідове тремтить, серце дідове супу хоче – і б'ється у конвульсіях навколо природа. Кожен бурдюк бачив тоді, як Глóпа відрізав те, що діду не належало, але що він імпровізував.

Отак і я кажу вам, панове з козячими тортурами: не перехоплюйте межу, будьте керумшáними, чіпкими, глóбустими і бажано, звичайно ж, що вогнетривкими. Бо армія – вона така: дід у ній сохне, а старий літуном робиться, і ніхто не зна, на кого впаде залізяка таємнича.


(16.09.24)