Це було непросто. Адже знаєте, не кожного дня висуваєш свою кандидатуру, щоб отримати таку серйозну відзнаку. Проте я спробував. І от що вийшло.

Двоє хлопців-охоронців у рожевих смокінгах зупинили мене біля входу до супермаркету.
– Пакет є? – грізно спитав один із них.
– Авжеж, – відповів я, – і чеки, і трембіта, і тунець. Тільки пропустіть мене, благаю!
Пропустили. Тиждень тому я вже тут був. Стеля, як і завше, була вкрита холодним потом покупців, прилавки мали на меті продемонструвати тактичні переваги цнотливості. Хто не думав – мав змогу отримати міцний удар під зад і вилетіти геть. У кутку сидів чолов'яга і липив з глини скульптури.

– Це тут буде? – спитав у нього я.
– Десять, – відповів гончар.
– Не забагато?
– Ні?
"Ну і чорт з ним", – подумав я і сунув йому в руки міцний крок своєї матусі.
– Тримай. Не ковтати.

Із задоволеним та трохи наляканим виразом обличчя я пішов далі. Трибуна з велетенських маркерів була в дальньому куті магазину, там вже зібралося чимало людей. Кожен був дивним, ніби блакитна нога, ніби стріла, випущена з резинки у натовп крокодилів.

Нарешті, на трибуну вийшов ведучий – Пан Краєвид – у білих штанях, натягнутих на плечі.
– Не тягнути час, не ламати систему ротами і кидати виклик скелетам – ось ким ми хочемо виховати тих, книжки кого читатимуть ті, хто отримають сьогодні від нас нашу медаль! Почесна відзнака – це особливий стан керівництва, коли розетка винаходить килимок у машині, що їде в куленепробивній машині машини двигуна канделябра світла чужих іспитів. Тож проґавити роздуми лелек про гвинти-саморізи – це останнє, що я зробив би на місці себе, опинившись у вашому становищі на місці тих, ким ви себе уявляєте. Перший кандидат – готуйсь!

І він пішов з трибуни. В залі панувала абсолютна тиша. Лише через дванадцять секунд всі почали гарячково діставати папери, на яких кривими літерами були виведені чи то останні слова перед смертю, чи то так і не вивчені тези для публічних виступів. Школа, одним словом, в усій її красі. Я теж дістав свою папірчину. Вчора ввечері я вирішив написати на ній один свій старий вірш, який відновив по пам'яті. Подивимось тепер на результат.

Цікаво те, що першого кандидата як такого ніколи не було і навіть не передбачалося. Через це ніхто не хотів іти на трибуну. Але я, схопивши за кишеню якогось чоловіка, що стояв поруч, рішуче пішов уперед. Відкинувши в останню мить нещасну людину в коричневому піджаку, я зайшов на трибуну, дістав папер і почав читати:

“ХЕНДМЕЙД

Люди народжуються павуками,
Стиглими ягідками у дрімоті,
Коливаннями в животі,
Нетерплячими аксіомами,

Металевими шароварами
Чи метеликами, що сплять.
І кричать, і кричать люди добрі
Ненажерливими обрізками:

"Не рятуйтеся, а дурманьте!"
А коли ж хто питав рослини,
Де являтися обрізаннями,
Де навчатися баням мореним?

Тільки скилгять листки каштану,
Бо немає у них матусі.
Так і я розмовляю з тими,
Хто в суботу вночі не спить,

І вирішую, хто не набраний.
Бо таке ж-то життя собаче,
Що проскиглене відчайдухами
На базарі лихої історії".

Якби тиша у той момент мала ніги, вона прибігла б до мене, встала отак попереду і мовила: "Паш, ти геній!" Якби всі диктатори в той момент здалися, я б став диктатором. І неабияким! – диктатором Слова! Без дурнів.

Я вийшов із супермаркету задоволений життям. Всі були спантеличені настільки, що вже ніколи в своєму житті не рухались. І тільки крапала з вух густа рожева маса, чорні цятки в якій легко могли скластися у потрібний напис: "Мені ніхто не потрібен. Тут і зараз я – перший і останній лауреат. До біса світ".

Я присвятив той вірш усім неспроможним, усім тим, хто через свої травми не здатний на почуття свідомості, тієї самої, яка змушує нас рухатися од життя до смерті – і навпаки. Мій вірш був політичною заявою без граму політики, портретом без людини, словом без жодної літери. Моя медаль пахла сіркою просмалених промислових міст, бо я сам обрав такий варіант, і задоволений цим.


(24-27.09.24)