Злі ордени

ДАДА-РАСТАМАН-ІТСИСТ

(18+)
Вони встали й винесли за собою Гелікоптерний мус державної метушні Грудина померла (невже вона стала злою?) Так, бо на ній висять злі ордени Дійсність виявилася химерою Власне, не так вже вона й потрібна У цьому світі праски почуваються Кастанедами І грає, й бурлить їхня кількість срібна Горілиць впали вже? То й не треба мислити! Сьогодні Мавзолей — територія орденів Їх добряче прибили, їми шию намилили Комусь, хто грати старенькими не хотів Відчуваєш прокляття кайданне? В нього впала своя Стіна Плачу! Зараз орден заслуженим стане Потім Пасху і вітер відзначить

2022-10-20 16:04:21

12

9

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (9)

Лілія Гулик

Сильно. Мені дуже подобається стиль написання, почуваю себе справжнім аматором слова - хоча так і є, я аматор) Надихає сам сюжет і ідея, дякую) #чв

Відповісти

2022-10-24 16:22:07

1

ДАДА-РАСТАМАН-ІТСИСТ

@Лілія Гулик будь ласка)

Відповісти

2022-10-24 16:28:02

Подобається

Юлія Богута

Ордени нічого не значать. Вони не повернуть людям те здоровя, той втрачений час, той біль, всі ті моменти, які військові пропустили через війну. Ба більше, якщо вони взагалі вижили в ній. Просто метал. #чв

Відповісти

2022-10-25 19:23:44

1

Схожі вірші

Всі

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

82

2

3304

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

70

4

10904