Автор

Не встигли й озирнутись як ліс, немов цупким покривалом, огорнула ніч. Місяць ледве поблискував із-за хмар, освітлюючи голі дерева.

Вітер тихо насвистував свою мелодію між пагорбами та соснами. Неподалік хлюпотів водоспад. Отже, вони майже повернулись до селища й досі нічого не знайшли.

«Що я тут роблю? Дідько, побачив би хтось з викладачів – точно забрали б диплом, а мене здали б десь на Кульпарківську».

Вона ступала повільно, обережно; минала гілляччя й замерзлі калюжі, але сніг усе одно зрадницьки рипів під ногами. За кілька кроків попереду виднівся чоловічий силует. Срібний відблиск бартки, якою він час від часу розтинав чагарники, вказував шлях.

- Не відставай, - долітав шепіт провідника. – Уже близько.
- Звідки знаєш?

- Відьмацька таємниця. Може колись навчу.

- З кожною такою фразою дужчає моє бажання записати тебе на прийом до психотерапевта. А може мене. Складно розібратись.

Не встигла іронічна посмішка згаснути в темряві, як метрів за тридцять на схід, з гучним тріском звалилась в болото сосна.

Будимир міцніше стиснув дерев’яне руків’я кинджала й рушив у напрямку звуку. Очі відьмака, більш пристосовані до темряви, помічали найдрібніші деталі. Зоряна ж тим часом дістала з-за спини осикову стрілу, натягнула тятиву й невміло намагалась прицілитись в бік звуку.

На металевому ланцюжку, прикріпленому до її паска, тримались кілька мішечків з травами та зіллям, готові щомиті відганяти нечисту силу. Проте трохи нижче, у набедреній аптечці, чекали свого часу менш екстравагантні засоби лікування – бинт, пляшечка перекису і кілька видів таблеток.

- Обережно, док. Воно десь поруч, - озвався Будимир, намацуючи щось на деревині. – Може бути пастка.

Місяць нарешті вийшов із-за хмар, відкриваючи погляду нічний пейзаж: і замерзле болото, і повалене дерево зі слідами кігтів на стовбурі.

Раптом чоловік озирнувся, примітив щось вдалині галявини й прошепотів:

- Тікай.

Зоряна рефлекторно подивилась на причину паніки. Зморшкуватий дідуган стояв у протилежній стороні галявини. Шкіра його віддавала синім у світлі місяця, тож лікарка вмить сприйняла це за ознаку обмороження.

Старий простягнув руку, немов намагався втриматись за повітря. Шок, що охопив було дівчину на кілька секунд, вмить минув і вона чимдуж скоріше кинулась на допомогу.

Кістляві пальці вимальовували в повітрі дивні візерунки, не знаходячи опори. Ось-ось і вона вже підхопить його, виведе з лісу, обігріє, повезе до лікарні, а там… Ігнорувала навіть те, що з кожним кроком усе важче було діставати ноги з напівзамерзлого болота.

Майже добігла, проте переляк змусив знову застигнути, спіткнутись, впасти долілиць прямо перед стариганем. Привиділось ніби його руки видовжувались їй назустріч, ніби пальці перетворювались у гілляччя, ніби сині щоки покривав мох…

Моргнула. Протерла очі. Ні, таки не привиділось.

Перед обличчям пронісся знайомий срібний відблиск. Додолу покотились трухляві рештки, які нещодавно ввижались їй руками.

Одним сильним рухом дівчину підняли на ноги. Розплющивши очі вона побачила знайому тоненьку постать, з хустинкою на голові й бісерними сережками.

- Божена? Як? Звідки?.. Хоча байдуже, треба забиратися звідси!

Щось у погляді подруги насторожувало. Тримав міцно – очей не відвести, не поворухнутись. Не був ні злим, ні добрим – лиш пустка йшла з зіниць.

Черговий помах бартки – і от голова з бісерними сережками злетіла в повітря, окропивши кров’ю лице лікарки. Тіло мішком впало на сніг, фарбуючи його в чорний.

- Якого біса?! – єдине, шо вирвалось у Зоряни.

Руки її тряслись, очі сіпались і набирались слізьми.
Кінцівки Божени судомили, утворювали неприродні вигини; риси обличчя щосекунди змінювали форму. Раптом обезголовлений труп схопив Зоряну за шнурівки на черевиках й потягнув до макітри, де досі світились відкриті очі. Ледве стоячи, вона рефлекторно вдарила колишню коліжанку у вивернутий лікоть, проте це не допомогло. Тіло припинило дригатись щойно між пустих очей встромився візерунчастий кинджал Будимира.

- Тікай, кому кажу!

Провідник далі змагався з істотою, що вже геть не нагадувала людину. Скоріше дуб, який раптом ожив і могутністю своєю міг знести все на шляху. Помахами сокири чоловік відтинав гілляччя, але воно щоразу міцнішало. Нізвідки з’являлись нові колючі хащі, ніби сам ліс на стороні монстра.

Дівчина не задумувалась куди і від чого біжить. Не мала більше ні стріл, ні трав, ні аптечки – все потонуло в болоті. Чагарники дряпали, заважали оглядати дорогу. У якусь мить хащі скінчились, але мимовільна радість швидко змінилась відчуттям падіння – лід тріснув; гірська річка стрімко відносила перелякану Зоряну якнайдалі від поля битви, крижаним дотиком насилаючи сон.

Заспівав півень. Широко розплющені очі втупились у стелю; туди, де висіли бабусині висушені трави. Сонячне проміння цілувало щоки, проте їх власниця ніби боялась поворухнутись.

Поруч сиділа триколірна кішка, Іскра. Вона м’яко перебирала лапками, ніби тільки-но змогла зручно вмоститись і збиралася спати.

Скрипнули двері. У кімнату разом з морозним повітрям долинув запах борщу.

- Зоряно, ти прокинулась? Вставай, поснідаємо і до роботи, - мовила бабця Надія. – Нема чого боки відлежувати перед святами. Сьогодні треба хату прибрати і дров нарубати, щоб на кілька днів стало.

Рудоволоса блимнула кілька разів. Потім протерла обличчя холодними долонями й швидко проговорила:

- Добре, бабуню. Але спершу оте ваше зілля познімаю. Здається мені, що то через нього такі жахи сняться.

- Та то ж обереги, дитино! – трохи поміркувавши, жінка додала: - А що снилось то? Може я розтлумачу трохи.

- Снилось? Ніч, зима… А далі не пам’ятаю. Знову забула.