Зоряна

Дивне відчуття. Немов я одночасно і вітер, і гілочка, яку він колихає, і пташка, яка щойно злетіла в повітря. Я повсюди і ніде. Одночасно.

Сніжинки пролітають крізь мене, не лишаючи навіть мокрих слідів. Пробую доторкнутись куща шипшини – пальці лиш пройшли наскрізь. Не відчуваю своїх кроків, хоча точно йду вперед, прямо через дерева і хащі.

Почуваюсь немов… Привид?

Так спокійно. Жодних страхів, жодних переживань. Тиша.

- Я лиш х-хотів тобі дещо в-віддати, - долинув Захарів голос. – Ось, тримай.

Озираюсь через плече. У гущавині лісу бачу двійко силуетів. Захар і… Ніби Божена. Що вони тут роблять? Ні, не так. Що я тут роблю?

Хлопець протягує візерунчасту коробочку з осики, та ніхто не поспішає її забирати.

- А що там? – промовляє лагідним голосом його співрозмовниця.

- Відкрий і п-поглянь, раз наздогнала мене тут.

Дівча тягнеться до подарунку, але, заледве торкнувшись, випускає його з рук.

- Ай!

Вона вмить бере палець до рота, намагаючись призупинити кров.

- Поранилась?

Захар намагається поглянути, проте вона лиш ховає руки за спину.

- Ні-ні, все нормально. Так що тут у нас?

Божена присідає, розглядає пару бісерних сережок, що випали на сніг. Проводить нігтем спершу по візерунку сонця на одній, потім по місяцеві на іншій.

- Вони неймовірні. Сам зробив?

Хлопець знітився, але відповів:

- Ні, Соломію п-попросив. Моя с-старша сестра, пам’ятаєш?

Сережки колихнулись, кольорова хустинка тепер була на рівні плечей парубка. Тендітні пальці потягнулись до його камізельки, розстібнули перші ґудзики.

Тут щось не так. Я тривожусь і, здається, від цього підіймається вітер.
Божена продовжує роздягати Захара. Він стежить за її пальцями, мов зачарований. Потім зненацька робить крок назад.

- Чекай. Спершу я маю д-дещо сказати. Сьогодні ти вже вдев’яте мені прис…

Він не встиг договорити – Божена закрила хлопцеві рот поцілунком. Захар торкнувся її талії, стиснув, ніби спершу хотів відсторонитись, але за кілька секунд здався. Дівчина обвила його шию руками, крутнулась і опинилась притиснутою до старого дуба.

Я не могла піти, мов не контролювала свого тіла. Не могла закрити очі й відцуратись від відчуття того, що відбувається щось неправильне.

«Народ, я вам тут не заважаю?» - хотіла вимовити, але натомість почувся лиш свист вітру.

Захар блукав дужими руками по тілі Божени, пускав їх під шари светрів, не думаючи про холод. Цілував її шию, доки дівчина відкривала рот від задоволення.

Щось не так. Я не хочу цього бачити. Не маю цього бачити. З ними щось не так. Це все до біса дивно і неправильно.

Сережки з візерунком сонця та місяця валяються серед чагарників, ледве поблискуючи у світлі сутінків. Божена б не лишила їх там.
Уважніше придивляюсь до панянки, яка зваблює мого друга. Долонями вона впивається в спину Захара. Один палець помережаний чорною павутиною вен. Той, що поранився об коробку.

Це не Божена. Не та, яку я знаю. Щойно розумію це, незнайомка широко посміхається й дивиться прямо на мене. Замість її зіниць – суцільна темрява.

***
Автор

Прокинулась Зоряна від того, що кричала вголос. Прямо перед очима одразу побачила пухнасту чорно-біло-руду голову Іскри й від несподіванки перевернулась, заплуталась у ковдрі та впала з ліжка.

- Ич, уже котів лякаюсь! Ще й приснилось таке!

Дівчина намагалась відділити часовий відрізок, з якого починався сон. З пам’яті навперебій виниряло різне: якась відьма-збоченка, сережки з сонцем і місяцем, зникнення Захара, чиїсь слова про ведмедів і мисливців, а потім... Провал.
- Схоже, я вирубилась через нерви, - міркувало дівча. - От дідько! Треба ж допомогти з пошуками!

На столі вже чекав сніданок. Як не дивно, бабуся відпустила онуку до лісу, взявши з Будимира слово її оберігати. Юнак ледве посміхнувся, кивнув і вказав на вихід. Бабця Надія лиш вручила йому до рук згорток з обідом і, приспівуючи, пішла до спальні, вишивати свої рушники.

"Чого б це вона? - дивувалась руда. - Ніби вони тут подружились, поки мене не було".

Божена в пошуках не допомагала. Пішли чутки, що вона захворіла й ледве може встати з ліжка, але відвідати її не вдавалося нікому. Мовляв, матір Божени сприймає тільки лікування від мольфарів, а Захар зник, тож до його повернення дівчині доведеться протягнути на загальновідомих методах народної медицини.

Зоряну тітка Килина навіть до двору не пустила - дуже вже боялась, що молода лікарка притягне до хати якихось пігулок чи, не доведи Господь, антибіотиків.

Отож, озброївшись ліхтариком та теплими речима, рудоволоса на пару з Будимиром пішли до лісу, виручати молодого мольфара з лап ведмедів.

Та пошуки того дня результатів не дали. Як і наступного. Проте на третій день зникнення дещо змінилося...