Зоряна

Знову.

Знову відчуваю цю легкість. Мов не маю тіла, сама душа блукає лісом. Як я тут опинилась?

Ніч. Холодно. Десь здалеку чується крик.

- А що як...

Чую власний голос і замовкаю. Щось не так.

Хапаюсь за дукач, міцно стискаю його в долоні, не витягуючи з кишені.

Сон. Це лиш сон. Тепер я це усвідомлюю.

Щось лихе кличе мене до себе. Шепоче, запрошує, благає. Десятками різних голосів наказує йти вперед.

Світ знову став насиченішим. Я можу бачити в темряві.

Чую краще. Голоси, багато голосів. Деякі іншими мовами, не розібрати.

- Сюди, до нас... Одна з нас...

Одна з кого? Якось не хочу знайомитись. Щось темне там, вдалині. Мурашки по шкірі і волосся дибки, коли концентруюсь на цій енергії.

- Згинь!

Що це було? Знайомий голос. Дуже знайомий.

- Будимир? - запитую сама в себе.

Ніхто не озивається. Лиш чужі голоси далі кличуть йти вперед.

Намагаюся впіймати його ауру, яку відчувала вдень. Так, є легкий слід. Він десь поруч.

Стискаю медальйон трохи впевненіше. Прислухаюсь до відчуттів більш ретельно. Щось моторошне заважає відчути друга, перебиває його своєю силою. Чи все ж...

- Чорт! От бовдур! - зрозумівши все, біжу до епіцентру згустків лиха. - На біса ти туди поперся?!

Бігти так легко і незвично. Швидко долаю хащі, хоча тепер гілки не проходять крізь мене. Б'ють по обличчю і лишають порізи. Усе не так, як попередніми ночами. То може все ж не сплю?

Врешті, вистрибую на галявину. Срібло місячного сяйва відбивається від сніжного покриву, огортає блиском Будимира та молодицю в довгій білій сукні. Вона танцює босоніж на снігу, не лишаючи слідів. Мій друг танцює в її дивному ритмі, аж брудний сніг летить з-під черевиків.

Від несподіванки я розтиснула руку й полишила дукач у кишені. Стало темніше, рухи людей на галявині пришвидшились. Жінка в білому кинула на мене розлюченим оком.

- А, ой... - раптом мені прийшла думка, що я бачу інтимну сцену, не призначену для моїх очей. - Перепрошую, я випадково, вже йду...

Але піти не встигла - тільки й змогла, що розгледіти круговерть подолу сукні, а тоді панянка опинилась переді мною. Вона нахилилась ближче, принюхалась, зморщивши носик.

- Ей, не дуже то виховано! - протестувала я.

Роксолана. Бліда, напівпрозора, трохи схожа на мерця, у тому ж одязі - це була Роксолана.

- Прокинься! - вигукнув Будимир. - А як не можеш, то хапай свій амулет і біжи!

Згадала, як легко минулого разу вона проштрикнула мою плоть одною рукою. Не втечу. Не встигну.

Довге пряме волосся сколихнулось і моєму погляду відкрилась спина давньої знайомої. З-під низького вирізу можна було розгледіти всі органи й кістки, в обрамленні рваної шкіри й моху.

Знову оніміла. Страх паралізував. Такі сни зведуть мене в могилу.

- Ти пахнеш, мов одна з нас, і, одночасно з цим, смердиш відьмаками, - повільно тягнула Роксолана, ухиляючись від замаху бартки. - То хто ж ти?

Не впізнає мене? Дивно, зважаючи на вчорашнє.

- Я... Людина? - випалила швидко, хоч і не впевнено.

Користуючись нагодою, опустила руку в кишеню, схопила медальйон. Знову чіткіше виднівся танець Будимира і Роксолани. Ні, не танець. Бійка. Вона, мов пір'їнка, невагомо вислизала з-під його ударів, проте й сама не могла дістати парубка.

- Чого чекаєш?! - лютував Будимир.

Залишити його з нею наодинці? А чи виживе? Дурна, це ж сон! Звичайно, що виживе!

Розвернулась, щоб дати драпака, аж раптом удар в коліно вибив точку опори і я впала обличчям на хмиз.

- Не так швидко, - просичала істота в білому. - Здається, у тебе є дещо, що належить мені. Віддай.

Холодна рука торкнулась моєї шиї. Дотиком це, звичайно, важко назвати. Довгі гострі пазурі впилися в шкіру, зовсім поруч з сонною артерією. Спроби борсання не допомагали. Я знову задихалась, як минулого ранку. Дукач в руці вібрував, обпікав, мов противився думці здатись і перейти до колишньої власниці.

Бічним зором помітила Будимира, що за лічені секунди опинився так близько й вже було замахнувся барткою, але Роксолана здійняла вгору іншу долоню й гілля верби ожило, схопило його за ногу й відкинуло на іншу сторону галявини. Гострий сосновий сучок прорізався хлопцеві крізь праву руку, проте, не витримавши ваги, обламався і дуже тіло полетіло вниз.

Я закричала. Так гучно, що в самої барабанні перетинки мало не луснули. Роксолана затулила вуха, вирячила очі, вигнула спину.

Не можу припинити, заспокоїтись. Чим міцніше стискаю медальйон, тим гучнішим здається звук.

Ненавиджу її. Хочу, щоб зникла, не існувала, розчинилась. Як від пороху з полином. Щоб згоріла і сама стала попелом.

Раптом дерево поруч дійсно загорілось. Я замовкла.

Вдалині, з натягнутою підпаленою стрілою, стояв Будимир. Живий, хоч стрілу в правиці ледь-ледь тримає. Ще один вогник приземлився в корінь верби, а тоді спалахнула Роксолана.

Автор

- А бодай би тя шляк трафив! - почулась скрипуча лайка з коридору. - Ти чого волаєш?

Дівчина кілька разів блимнула, а тоді, мов холодом облита, кинулась до дзеркала. Лице - в подряпинах, на шиї - сліди пальців. Шурхнула в кишеню - пусто.

- То он воно що, - прошепотіла бабуся, що вже зайшла в кімнату.

Сиве волосся прикривало її схилене над ліжком обличчя. Старенька втупила сумний погляд на двох переплетених змій і гранатовий камінь.

- Ти знаєш, що воно таке? - з надією вимовила онука.

- Колись - знала. Та наврядчи цей артефакт лишився тим самим, що й був, - Надія повільно піднесла зморщену руку до прикраси, злегка доторкнулась і зойкнула. - Бач, пече, цурається мене.

Сонний мозок дав збій.

- Артефакт? - перепитала Зоряна. - Бабуню, треба у будинку газ перевірити.

- А нахіба воно тобі зараз?

Руда зібрала докупи сміливість і на одному подиху пробелькотіла:

- Масові галюцинації, - а помітивши нерозуміння в обличчі старенької, додала: - Ні, ну а що?! Має ж бути хоч якесь логічне пояснення цій ахінеї!