Зоряна

Вогонь. Ватра палає, аж очі сліпить.

Гаряче. Ще й сонце пече. Ніби от-от і перекине те полум'я на солом'яну стріху.

Чую за спиною пісні та плач. Мимоволі озираюсь.

От дідько.

"Ой жура моя, жура,
Лишилася дзюра,
Ти казав, шо залатаєш,
Та таку роздерту лишаєш."

Четверо чоловіків виносять з хати труну, тричі вдаряють нею об поріг і йдуть далі. Довкола сила-силенна народу.

Що я вже пропустила?!

Осторонь стоїть бабуся Надія. Хочу підійти до неї, розпитати, та ноги не слухаються. Знову тіло перестало відчуватися моїм. Немов прикута до одного місця, не можу вимовити й слова.

Бабуся стоїть мовчки. Лиш плечі легенько здригаються, а по щоках течуть сльози.

Боляче.

Я не можу заспокоїти єдину рідну людину. І відвернутись не можу. Що я взагалі тут роблю?!

Явно молодший, проте не менш сивий чоловік простягає їй хустинку. Бабця поглянула на нього гнівно, з-під лоба. Мовляв, на біса воно мені? Проте удаваної люті вистачило на кілька секунд, а тоді вона розридалась вголос та вперлась чолом у чоловічі груди.

Труну проносять поруч. Помічаю в ній знайомий силует.

Двома монетами прикриті очі Тараса. Шкіра посиніла, тіло схудле. Так святково вбраний, ніби хоч зараз піде танцювати на весілля.

Ні, ні, ні! Знаю вже, що нема його більше! Не буде в нього весілля, гулянок чи посиденьок. Тільки земля, чорна земля й труна, біс би його все побрав!

Не хочу цього бачити. Не можу. Боляче.

Позаду процесії крокує Будимир. Не схожий на того, з яким проводжу останні кілька днів. Немов версія з моїх спогадів - худий, сорочка аж звисає, короткострижений, непомітний. Навіть кроків його не чути. Губи покусані й брови зведені, очі в землю - ніби от-от закричить, впаде й розридається, як бабця Надія.

Проте досі на ногах. Продовжує покірно йти, зціпивши зуби й стиснувши кулаки.

Боляче. У грудях щемить; дихати важко, мов би хтось лещатами стиснув мої ребра.

Зупиніть це хтось. Я не витримаю.

Намагаюся прислухатися до голосів, щоб відволіктись, відсторонитись.

"А як ми тебе будем забувати,
А ми твоїх слідочків шукати – й не найдемо."

Погана, дуже погана ідея.

Ловлю очима хоч щось, за що можна зачепитися. Когось, на кого не так страшно глянути зараз.

Біля вогнища стоїть Тарасова матір. Змарніла й суха, вона лиш крутить головою й задкує подалі від труни, ніби боїться заглянути в очі правді.

Позаду неї - Роксолана. У білій сукні й квітчастому вінку взагалі не вписується в атмосферу. Хода її схожа на танець, порцелянове обличчя емоцій не виражає. Вона бере жінку за руку й ступає крок до ватри.

- Що ти робиш?! - нарешті я змогла ворушити губами, проте вийшов лиш шелест вітру.

Рокса обернулась. Бліде лице перекосило гримасою люті й воно більше не нагадувало людське. Скоріше хижака, у якого відбирають здобич.

Проте звіриний вищир призначався зовсім не мені - він для сивого чоловіка, що подавав хустинку бабусі. Той ледве вихопив Тарасову матір за секунду до стрибка прямісінько в полум'я, сипонув у Роксолану порохом і вона буквально розчинилась у повітрі.

Суміш, що потрапила до ватри, заіскрилась. У ніс ударив запах полину.

Якого біса тут відбувається?!

Люди довкола ніби не бачили нічого. Хто тягнув голосіння, хто просто ридав, хто бурмотів про тяжку долю батьків після дурних вчинків дітей. Лиш Будимир витріщався на дідуся, який щойно врятував жінку від... привида?

- То ти їх теж бачив? - зірвався вже звичний вітерець.

Нічогісінько не розумію.

Знову шукаю поглядом сивого незнайомця. Він уже повернувся до бабусі, проте та тепер навіть не дивиться в його сторону. Бачу, як вона, обернувшись до нього спиною, ворушить губами, але слів розчути не можу.

Раптом все розпливається.

Пронизуючий біль в спині, немов мене прошили наскрізь десятки куль, зійшовшись в одній точці.

Я б могла впасти, але чиясь рука мене тримає. Тримає прямо зсередини, прорвавши шкіру й обхопивши долонею хребет.

Відчуваю, як під сильними пальцями скриплять кістки, як кров покидає мене разом з життям, швидкими струмками стікаючи по ногах. Усе ще не можу зійти з місця.

- Знаєш, цього разу обійдемось подаруночком, - голос Роксолани та її холодний подих в потилицю викликали мурашки. -  Але наступного - за підглядання розплатишся серцем!

Автор

Протяг взявся нізвідки, розгойдав трави на стелі й скинув з підвіконня стару  мотанку-оберега.

Зоряна, заледве прокинувшись від жахіття, хотіла було закричати, але клубок в горлі не пропустив ні звуку. Вона не могла вдихнути чи видихнути, тільки глибокий кашель зривався з вуст в поривах звільнити легені від зайвого.

Іскра до цього моменту ніби просто сиділа поруч, але вмить зірвалась з місця й, муркочучи, стала тертись об хазяйку.

Нарешті рудоволоса змогла втягнути повітря. Вона виплюнула те, що так заважало, й вжахнулась: срібляста гравійована медаль лежала на постелі, а червона стрічка досі тягнулась від неї до рота Зоряни.

- Що за хрінь... - прошелестіло дівча, не в змозі відвести погляд від старовинної прикраси.

На медальйоні гордо красувались дві переплетені змії. Одна здавалась темнішою від іншої, а довкола них грона калини утворили вінок.

Триколірна кішка задоволено муркала, бавлячись з червоною стрічкою.

Двері в кімнату прочинились. Від переляку руда схопила дукач і сунула його під подушку. У ті секунди, що дівчина тримала його в руках, вона відчула дещо дивне. Відчула, як енергія наповнює її тіло, світла і темна, забарвлює світ і змінює його форми. Відчула потяг доторкнутися ще раз, але стрималась, прикусила щоку й зіскочила з ліжка.

- Дитино, ти ще спиш? За тобою Будимир прийшов, - прошелестіла бабця.

- Секунду, зараз вийду!

Зоряна вже похапцем натягувала джинси. Абияк накинувши в'язаний светр, вона потягнула дукач за стрічку й вкинула його до кишені. Тоді ще раз озирнулась на кімнату: поставила бабусину мотанку назад на підвіконня, тяк-сяк вкрила постіль покривалом, погладила Іскру й пішла снідати.

Лапатий сніг минулої ночі замів усі сліди. Розібратися, де вже проходили шукачі Захара, ставало важче. Від цього в Зоряни не зникало відчуття, що вони бродять по колу.

- Чудна, що з тобою? - озвався Будимир, пробиваючи барткою шлях серед хащів.

Руда запитально глянула на друга.

- Мовчиш цілий день. Більше не розпитуєш про все на світі. Незвично. Встала не з тієї ноги?

- Сон поганий приснився. І потім... - дівча задумалось, чи варто продовжувати. - Ні, нічого. Настрою нема просто.

Будимир насупився. Запримітивши поваленого дуба, підійшов до нього ближче, присів, зняв рюкзак, дістав термос.

- Давай зігріємось, - наливаючи чай, юнак продовжив говорити. - То що снилося?

Зоряна взяла горня, притулила пахучий напій до губ.

- Похорони Тараса. А ще там були ти й моя бабуся. І Роксолана, але не така, як завжди. Привид чи щось таке. І якийсь дід її прогнав полином.

Очі чорнявця, здавалось, збільшились вдвічі. Він відставив свою чашку в сторону, уважніше придивився до співрозмовниці.

- Останнім часом мої сни так і виглядають, тільки-от сьогодні він не забувся. Трохи лячно, але жити можна, - Зоряна помітила прискіпливий погляд і одразу знітилась. - Я знаю, що це звучить божевільно. Стрес і все таке. Не звертай увагу.

- Я такого не говорив, - серйозно мовив чорнявець. Юнак провів пальцями по вусах, роздумуючи про своє, тоді додав: - Що ще незвичного ти бачиш у своїх снах?

Дівчина задумалась: чи варто розповідати про те, що настрашило її найбільше? А що, як дійсно сприйме за божевільну і затуркає в психлікарню?

- Ну, будь, що буде, - мовила руда й потягнула за червону стрічку з кишені.

У повітрі погойдувався дукач з гранатовим каменем в срібній оправі. Дві змії на медалі завмерли у вічному сплетінні, у пастці калинових грон.

- Звідки? - Будимир, мов зачарований, простягнув руку до прикраси. Вмить, опам'ятавшись, опустив її й повторив: - Звідки в тебе це?

- Якщо скажу - не повіриш.

- Навіть уявити не можу, що має статися, аби я не повірив.

Зоряна вдихнула глибше, набралась сміливості й випалила:

- Він взявся нізвідки. Я вдавилась ним уві сні.

Спершу чорнявець здивовано підняв брову, а тоді, зрозумівши, що вона не жартує, тихо захихотів.

- Що смішного?! Казала ж, що не повіриш.

- Та ні, все в порядку, - Будимир спробував себе опанувати, випрямив спину і серйозним тоном додав: - Уявив, як ти спросоння блюєш біжутерією, мов кіт шерстю. Кумедно.

- Не бачу нічого смішного!

Хлопець знову розсміявся, бо гнів коліжанки видався йому ну дуже милим. Зоряна хотіла помститись і кинути в нього сніжкою, тому перехопила дукач правицею й зібралась було покласти в кишеню, проте її знову накрило дивне відчуття.

Ніби вона в своїх снах. Абсолютно невагома, зливається зі світом, стає частиною чогось більшого, могутнішого. Вона знає напевно - може літати, обернутися звіром, стати хмарою, якщо тільки захоче, бо вона вже є всюди, її енергія вже наповнює кожну річ і кожну живу істоту.

Світ став яскравішим, насиченішим, чіткішим. Зоряна роззирнулась на птахів, політ яких видався настільки повільним, що ніби навіть вона здатна запросто обігнати їх швидкість.

А тоді глянула на Будимира. Він майже не відрізнявся від неї, тільки заповнював простір біля себе зовсім іншою енергією. Не такою, як птахи чи білка на дереві. Від нього віяло небезпекою.

І руда, певно, закричала б, але страх уже скрутив їй нутрощі й відняв язик. Ні, не перед другом. Страх від древнього зла, відлуння якого тягнуться з глибини лісу.

Зоряна заціпеніло дивилась вперед, намагаючись розгледіти хоч щось між стовбурів дерев. Пусто. Звідти долинав шепіт, мов десятки заблукалих душ перепитували одна в одної дорогу до виходу; віяло холодом, мов уві сні, коли Роксолана стояла за спиною, готова вирвати у дівчини серце або хребет, як їй заманеться.

Щойно Зоряна подумала про це - випустила з рук прикрасу та горнятко. Дукач впав на сніг, який вмить зашипів під ним, розстанув і полетів у небо гарячою парою.

Чорнявець хотів було підняти, проте, заледве доторкнувшись, здригнувся - гаряче. Тоді юнак нахилився ближче до подруги, яка все ще повними жаху оченятами витріщалась в одну сторону. Прослідкував за її поглядом, запам'ятав напрямок.

- Давай відведу тебе додому, відпочеш, - Будимир подав їй руку, заодно перевіривши, що опіків у дівчини нема.

- Ні, я... Я в п-порядку, - шепотіла Зоряна, усвідомлюючи, що тіло вже слухається. - Дай мені хвилину і я все поясню, може...

Парубок зупинив її, поклавши долоню на чоло.

- Гориш. Погано. Твоя бабця мене приб'є.

- Тебе то за що?

- За те, що дав узяти це в руки, - Будимир вказав на дукач в снігу. - Поки не повторюй таке більше. Постарайся не загубити. Стане корисним, якщо навчишся користуватись.

- І як я навчусь, якщо не чіпатиму його? - спантеличено відповіла руда.

- Про це спершу не зі мною говори, а з бабцею чи дідом. Якщо вони не розповіли, то і я права не маю.

Дівчина безуспішно намагалась скласти докупи сказані слова і дії. Нічого не в'яжеться.

- Яким дідом? Твоїм чи що?

Зрозумівши, що ляпнув зайвого, юнак цокнув язиком і прийнявся збирати речі в рюкзак.

- З цими питаннями не до мене. Ходімо.

Вона послухалась, підняла медальйон за стрічку й вкинула до кишені. Бачила, що Будимир більше не збирається відповідати на питання, тож замовкла, аби лишити враження про хоч мізерну наявність здорового глузду.

Провівши її до двору, чорнявець одразу подався назад до лісу.

Бабусі вдома не було.

Зоряна була готова рвати на собі волосся, вити на стіни чи бити посуд. Залишившись наодинці з собою, вона зненацька усвідомила, яким абсурдом видаються події останніх днів. Мов дивиться фільм про вигаданих персонажів, а не живе власне життя.

"Що, чорт забирай, відбувається?! Я нічого не розумію!"

Розплакавшись, вона кричала в подушку. Іскра намагалася підбадьорити хазяйку й муркала їй на вухо. Мовляв, не реви, прорвемось.

Втома змусила Зоряну заснути раніше, ніж бабуся повернулася з райцентру з продуктами.