- І надовго ти повернулась, мудра?

Руда схопила пригорщу снігу з найближчого пенька та жбурнула його в обличчя парубку.

- Казала ж, наявність вищої освіти мудрості мені не додає.

- О, так, це я щойно помітив, - мовив Будимир, протираючи рукавом мокре лице.

Зоряна розглянула детальніше старого знайомого. Поруч стояв уже не той худорлявий хлопчина, якого діставали забіяки в школі. Скоріше дорослий чоловік. Обличчя його ховалось за щетиною, а дуже тіло під тонкою сірою сорочкою, що через снігопад вже встигла прилипнути до тіла, мов волога ганчірка. Поверх тої свити хіба дивакуватий чорний плащ, без рукавів і застібок, проте з вишитими хрестиками на споді.

Ніби інша людина. Незвично мовчазний. І карі очі якісь надто задумливі, як на двадцять один рік.

- Дірку поглядом протреш.

- Не зазнавайся. Я просто дивуюсь тому, як тебе досі не б’ють дрижаки, - відповіла дівчина й миттю жбурнула чергову сніжку, аби приховати засоромленість та червоні щоки.

У якийсь момент картинка стала розмитою: ось Будимир ухилився, зробив крок вперед, а от вже й Зоряна лежить у заметі, чується удар снігової кулі й з ялиці осипаються крихітні бурульки, упереміш із зеленими голками. На відстані протягнутої для допомоги руки іронічна посмішка, яка ледве виступає з-під чорнявих вус.

- Панянко, я теж радий тебе бачити після стількох років, але прошу, залиш на мені хоч трохи сухого місця. Тут сьогодні буде черга з тих, хто хоче зарити мене в сніг не менше від тебе.

- О, а я вже думала, що ти розучився говорити складнопідрядними. Бач, не все втрачено.

Посмішку немов вітром віднесло. Та не встигла Зоряна перепитати причину такого перепаду, як назустріч, з-за дерев по іншу сторону стежинки винирнули дві постаті. Закутані в темні кожухи, вони виділялись на тлі зими й мимоволі відвернули увагу від невдалого жарту.

Лиця розгледіти не вдавалось: сонце сліпило, відбивалось від снігу й давало побачити лиш кольорові силуети.

Погляд рудоволосої вчепився за багряну хустину й блискучі бісерні сережки, що погойдувались від вітру.

- Божена? – мов перепитала в давнього знайомого дівчина, але за секунду вже вигукнула так гучно, що лісом покотилось ехо: - Божена, їй-богу, я заледве впізнала! А хто з тобою? Тарас?

Будимир здивовано звів брови.
«Невже не знає?»

Проте він мовчки спостерігав за радісною реакцією товаришки на появу старих знайомих.

У думках Зоряни проносились картинки з дитинства, де чудна п’ятірка дітей вічно вляпувалась в історії. Навіть по дорозі зі школи вони завше мусили то заблукати в лісочку, то переламати всю кригу на річці, то витоптати бабці Надії соняшники й втікати тими ж городами, аби не отримати її відомої «березової каші».

Згадувала вона і те, як вперше посварилась з Боженою. Обидві за Тарасом сохнули. Років по одинадцять мали, а драму роздували немов у бразильських серіалах. Сміх та й годі!

Захар тоді з них кепкував, як тільки міг. Переважно з Божени, бо ж Зоряну до таких бурячкових щік довести було неможливо. Ох, як він погрожував розповісти все Тарасу, якщо дівчата не заговорять одна з одною (бо ж роль приятельок вони грали хіба при винуватцю сварки)! Просив Будимира допомогти вмовити подружок, але той чи то соромився, чи то боявся отримати прочуханки від Зоряни та її бабці.

Потім помирились. Без слів. Побачили, що сам парубок немов приворожений бігав за Роксоланою й щодня отримував стусанів від її старшого брата. Звичайно, ще кілька років вони тяжко зітхали, дивлячись як чорнявий проводжав Роксу додому, а потім… Якось саме перейшло.

«То зараз для мене це дурниці. А тоді ж дійсно боліло. Яка не яка, а все-таки наука», - думалось зеленоокій.
Постать помахала рукою. Другий силует пришвидшився. Утеплені вовняними шкарпетками постоли тонули в заметах, проте хлопець біг.
Зоряна примружила очі, аби роздивитись компаньйона коліжанки.

«Зависокий для Тараса… А може це наречений Божени? Мене чотири роки не було, хтозна скільки всього змінилось! Товаришує з Будимиром?»
Повернула голову, аби побачити як відреагує друг. Проте вираз Будимира приязні до новоприбулого не видавав. Скоріше навпаки: той зціпив губи, стиснув кулаки, а зсунуті брови видавали настороженість.

Не встигла нічого вимовити, як знову провалилась у сніг. Тільки цього разу її притиснуло важке тепле тіло.

- П-пропажа ти наша! – чулось прямо біля вуха. – Хоч р-раз провідала б!

Голос змінився, проте заїкання залишилось тим же.

- Захар?! Задушиш же!

Хлопець піднявся й потягнув за собою зеленооку.

- А ефектно ми з-з’явились, правда? Я спеціально Божену в обхід п-потягнув, щоб проти сонця вийти.

- Куди ефектніше то! Божену то хоч за сережками впізнати можна, а ти он як змінився: вимахав ледь не в два метри зросту, ще й одяг мов у моєї бабусі поцупив, - Зоряна примружилась і запитала: - А ну зізнавайся, таки лазив до неї в шафу? Отаку камізельку точно моя бабця вишивала!

- Ич, яка р-рада бачити, одразу п-про одяг! У нас тут свій д-дрескод, карпатський. Всі так з-зодягаються.

Панянка в багряній хустинці вже була поряд. Вона міцно-міцно обійняла рудоволосу, вдихнула її запах і нарешті заглянула в обличчя.

- Я скучила.

- І я, моє ти чванько. Хто ж так в ліс вбирається? Чи ти за чотири роки забула яка тут погода? – лукава усмішка торкнулась губ всієї компанії.

- Мам, не починай! - ще одна сніжка прилетіла прямо в обличчя Зоряни, тільки цього разу від коліжанки. – Ей, так не чесно!

Поки дівчата ховались між дерев і, сміючись, обстрілювали одна одну крижаними снарядами, парубки стояли осторонь. Будимир – насторожено, Захар – удавано радісно.

- Ти хоч вигляд зроби, що р-радий нас бачити. Чи в-вона вже знає?

Чорнявий розтиснув кулаки й підвів погляд на птахів, що здійнялись з лісу.

- Не знає. Зайве це їй буде. Не зможе потім нормально в місті жити, знаючи, що тут робиться.

***

Полум’я ватри зігрівало пальці, проте ті все одно зрадницьки поколювали. Божена вкрила промоклі ноги хустиною, а Зоряна посунулась ближче до вогнища.

- Не допоможе, - буркнув Будимир. – Вранці все одно вже з ліжка не встанеш.

- Однак, було весело. То може воно того варте, а? – кинула дівчина, сміючись.

- Подивимось з якою інтонацією ти говоритимеш це завтра.

Захар тим часом очей не зводив з принишклої доньки священника. Знав, що сьогодні точно має сказати їй дещо важливе, шукав момент, але все ніяк не наважувався. Боявся що засміється? Ні, вона не з таких. А раптом просто розвернеться і піде? Засоромиться? Це вже більш реалістично. Але часу зволікати більше не було – якщо вірити старшим, наступну ніч юнак міг не пережити.

Та в результаті він просто дивився на погойдування бісерних сережок, розглядав тонкі риси обличчя і милувався почервонілими чи то від холоду, чи то від його розігрівальної настоянки щоками.

Парубок час від часу поглядав на ліс. Пам’ятав, що приготував там сюрприз, аби вразити Божену. Тільки-от сьогодні вона за цілісінький день навіть погляд на нього не кинула, усе гомонить з давньою подругою.

- Земля викликає Захара! – рудоволоса витягнула хлопця із сердешних зітхань. – То як, ти додому чи підеш дивитись на концерт до клубу?

Той почухав потилицю і боязко мовив:

- Та ще н-не знаю. Божена, ти йдеш на к-концерт?

Дівчина кліпнула від здивування, проте вимовила рівним тоном:

- Ні, я додому. Завтра ж багато роботи.

- Ну от, і то правда. Я т-тоді тебе проведу і спати.

Зоряна з Будимиром переглянулись. Розуміючи, до чого справа йде, вони зібрались гасити вогнище й розходитись, аби не заважати другові нарешті діяти рішучіше.

- Сама теж не піду. Ну виходить я знову не подивлюсь як діти розказують одні і ті ж вірші за одним і тим же сценарієм двадцятий рік поспіль, - з удаваним жалем скиглила Зоряна.

- Якщо так хочеш, я піду з тобою, док.

- Е ні! Ти своїм насупленим виглядом змусиш дітей заїкатись! – віджартувалась зеленоока. – Ліпше пройдись зі мною. Розкажеш, що ще я пропустила за ці чотири роки?

Чорнявець хотів було бовкнути, що в їх селі нічого не відбувається, проте вчасно отримав стусана ліктем і замовк.

- Т-тільки зачекайте хвильку, я в лісі дещо з-забув.

Сказавши це, Захар вмить сховався за стовбурами дерев.

Будимир примружив очі, дивлячись йому вслід.

- Невже він сьогодні туди заходив? Ніби весь час зі мною був.

Сережки гойднулись, хустинку вже розвівав вечірній зимовий вітер. Тільки й почулось:

- Піду пошукаю його, може не туди пішов!

Після кількасекундного оніміння Зоряна гучно зареготала. З-під чорних вус також пробилась усмішка.

- І давно вони так? – поцікавилось дівча, стаючи ближче до друга.

- Не знаю. Рідко бачимось.

«Рідко бачимось» - повторила подумки руда.

- А чому? Ви щось не поділили з Захаром? Чи Божена досі упадає за Тарасом і не виходить гуляти?

- За мертвими не упадають.

Серце гупнуло в п’ятки.

«Може причулось?»

- Він потонув у річці ще позаминулого року, на Купала.

- Якщо це жарт, то дуже відстійний, - Зоряна коцнулаздорованя в плече, проте той не подав жодної емоції. – Ти ж жартуєш, правда?

- Ні.

Рудоволоса прокручувала в голові всі спогади, усі телефонні розмови з бабусею, де вона могла б хоч словом обмовитись про подібне… І не знаходила нічого, навіть натяку на згадку про смерть свого товариша. Чому? Не хотіла відволікати онуку від навчання приїздом на похорон? Чи вирішила не нагадувати зайвий раз про хлопця, за яким та пролила і без того відро сліз? А «друзі» чому раніше не повідомили?!

- Ти перестала дзвонити. Не приїжджала, - юнак немов читав думки й заперечував їх на самому початку. – Подумали, буде на краще, якщо запам’ятаєш його живим. Похорони потопельника-самогубці мають в собі мало приємного.

- Самогубці?..

Зоряна опустилась колінами на сніг. Зачерпнула жменьку й приклала до щік. Намагалась змусити голову працювати, але думки немов вітром віднесло.

Вона ж цілий день боялась запитати, чому Тарас не прийшов. Нарешті відповідь знайшлась, пазл склався, тільки-от на душі пусто. І тала вода так змішується зі сльозами, що вже й не відрізниш.

Будимир не наважувався порушувати мовчанку. Лиш розмишляв про те, що став тим, ким зараз є, тільки після самогубства товариша. Згадував свій шлях і мимоволі прослизала думка: «Чому зараз я саме тут?»

Раптом перед очима виникла Божена.
- Він зник!

***

У повітрі витав запах свіжих пирогів із сиром. Мерехтливе світло жарівки освічувало хату. Зоряна все вимірювала кроками відстань від вікна до сіней, а її коліжанка сиділа біля ікони й ніяк не могла припинити заламувати пальці та кусати губи.

- Знаєш, я може багато чого не розумію в тому житті, - розлючено мовила рудоволоса, продовжуючи тупотіти по підлозі й нервово розмахувати руками. – Але хіба тримати нас тут, поки хлопці прочісують ліс – не марнування робочої сили?!

Будимир усе поглядав на двері, ніби дорікання його не стосувались. Переживання чоловіка видавала лише срібна візерунчаста бартка, яку він час від часу перекидав з одної долоні в іншу. Зоряна все намагалась згадати: той топірець з’явився нізвідки чи вони його просто не помічали раніше?

Двері в сіни скрипнули, із-за них повільно випливла бабця з барвистою хустинкою на сивому волоссі. У руках тримала пачку солі, яку одразу поставила в дубову шафу.

- І що я чую? Ти, либонь, уже до лісу зібралась? – долинув старечий голос Надії. – Так от, тобі до відома: я онуку вирощувала не на вечерю для ведмедів! Їх тут останнім часом розвелось, мов саранчі. Дерева вирізають, а тварини всі в купу збиваються. Лісники їм ради дати не можуть, от і ти не лізь!

Божена затамувала подих, ковтнула клубок у горлі. Сяйнули вишиті на споді плаща хрестики, біла пляма сорочки розмилась у відточеному русі; Будимир спритно перескочив дерев’яний стіл і став у проході, та так швидко, що Зоряна тицьнулась носом йому в груди, коли намагалась вийти з хати.

- Та якого дідька?! – вигукнула вона. – Чого ми тоді взагалі чекаємо, якщо там настільки небезпечно?! А раптом він поранений?..

Хлопець одною рукою взяв рудоволосу за плече, іншою – припідняв підборіддя.

- Заспокойся, - мовив чорнявець
чаруючим басом. – Розумію, не по твоїх правилах. Всидіти не можеш. Не допоможеш. Під ногами плутатимешся.

- Отож-бо й воно, - підхопила бабця. – Місцеві легіні вже прочісують ліс, а ти заважатимеш. Та й взагалі, нема чого дівчині вночі по хащах з фузеєю вештатись! Краще виспатись і завтра з новими силами…

Зоряна тільки-но хотіла знову щось заперечити, коли старенька кивнула хлопцеві в плащі й в очах його загорілись дивні блакитні вогники. Хотіла було вирватись, проте від переляку не могла відвести погляд, а свідомість повільно провалювалась в сон.

Останнє, що відчула дівчина – це як Будимир підхопив її на руки, а телефон з набраним номером служби порятунку глухо гепнувся об підлогу.